Уже ввечері 12 липня депутат від «Единой России» і колишній командувач тієї самої 58 армії Андрій Гурульов опублікував голосове повідомлення Попова, що містить більше деталей: після відсторонення він чекає на свою «подальшу долю військову», а до того, ще на посаді, «максимально скоротив дистанцію» зі своїм особовим складом – «адже однаково всі гинемо, однаково воюємо, однаково всім боляче та тяжко». Серед основних проблем, з якими зіткнулись підлеглі, генерал-майор назвав відсутність контрбатарейної боротьби та артилерійської розвідки, а також масові втрати від нашої арти. Реакцію командування на доповідь охарактеризував так: що не зробив противник, зробили старші начальники, обезголовивши армію РФ у найтяжчий момент.
Показово, що легенда звернення побудована на тому, що це нібито аудіо із закритого чату командирів 58 армії, не призначене для широкого кола осіб. Дійсно, Попов звертається до підлеглих «мої любі гладіатори», що виглядає як внутрішнє повідомлення і відсилання суто для своїх. Позивний Попова – Спартак. Тобто у спілкуванні з особовим складом генерал-майор хоч і метафорично, але відверто визнає дійсність: його служба і кар’єра – це кар’єра колишнього гладіатора, а його підлеглі – раби, в яких немає жодних інших варіантів, окрім як битися за право бути звільненими від рабства. Але проблема цих людей полягає в тому, що насправді звільнення з рабства не передбачається взагалі, якщо вони планують воювати на боці Росії, що красномовно і остаточно довело відсторонення Попова.
Публікація цього звернення Гурульовим наразилася на серйозну, за російськими мірками, критику нинішнього «старшого за званням» – секретаря Генеральної ради «Единой России» Андрія Турчака. Останній заявив, що Гурульов перетворив закрите повідомлення на політичне шоу. Гурульов, відомий коментарями щодо російсько-української війни у підкреслено маскулінній та армійській манері, має задуматись про те, у якій системі перебуває. А також – про деяку втому цієї системи від турбопатріотичної риторики і суто воєнної компоненти, яка не виправдала себе для РФ і яка не є аж надто співзвучною «проблемі 2024» – тобто перспективі виборів у РФ і спробі влаштувати транзит у тому чи іншому його вигляді. Не обов’язково йтиметься про повний відхід Путіна від справ, але так чи інакше система має запропонувати зміни – недарма Адміністрація президента РФ активно працює над залученням концепту майбутнього у промовах Путіна та пробує сформувати образ прийдешнього Росії. Тобто коментарі про ліквідацію легендарних для РФ командирів на кшталт заступника командувача Південного військового округу Олега Цокова допустимі, а ретрансляція невдоволення Попова – ні.
Але події довкола ПВО та 58 армії з її колишніми командирами – це не єдина проблема вищого військового керівництва РФ. У російському медіапросторі й досі шукають і не можуть знайти Сергія Суровікіна – командувача Повітряно-космічних сил РФ і заступника командувача Об’єднаним угрупуванням військ. Окрім своїх офіційних титулів, Суровікін мав не менш важливий неофіційний – він виступав комунікатором з групою «Вагнер» від Міністерства оборони під час медійної кампанії Пригожина проти Шойгу та Герасимова. Суровікін записував і звернення до «вагнерів» під час «маршу справедливості» – закликав зупинитись і зосередитись безпосередньо на війні з Україною, а не з Шойгу. Версії російських коментаторів різняться: хтось стверджує, що Суровікін заарештований, хтось – що він у відпустці. Дехто повторює, що він не припиняв роботи, хоча його й допитали відповідні органи. Але варто пам’ятати, що в історії з Пригожиним і його «маршем» не було і нема випадкових людей, як і цілком незалежних фігур. Суровікін і до подій червня не був великим фанатом формату «висловлювання від першої особи», тож як би не склалась у підсумку його доля, дещо дивно очікувати на багатогодинні інтерв’ю і присутність у токшоу за запитом патріотичної авдиторії.
Те, що відбулось наприкінці червня цього року, не можна вважати повстанням, а Пригожина – повстанцем. Як і ніколи не можна було вважати Пригожина незалежним і від держави як такої, і від окремих владних груп актором. Власне, саме це визнав Путін, озвучивши суми, що виділяла держава на утримання так званої ПВК. Це довів і вихід групи «Вагнер» у Білорусь та подальша «інструкторська робота» на її території, про що повідомляє безпосередньо Міноборони РБ. Але є дещо, що справді зробили «творці Пригожина», аби підточити основи російської державності: це свідоме і послідовне руйнування престижу і флеру елітарності кадрових військових. Уся агітаційна риторика групи «Вагнер» тієї доби, коли вона позиціонувалася власне як група Пригожина, була побудована на вигідних відмінностях так званої ПВК від регулярної армії – «тут воюють, а не марширують», «тут немає звань, є лише реальні заслуги на полі битви», «Пригожин у тюрмі сидів, у військовому виші не вчився, а герой Росії». Тобто послідовно доводилось, що для того, щоб «стати героєм в добу СВО», не потрібно ні вчитися, ні багато років будувати кар’єру в армії: достатньо приєднатися до групи «Вагнер» – і всі двері будуть відчинені. На практиці все відбувалось дещо не так, але важливо, що в масовій свідомості група «Вагнер» стала тим, чим у Росії нульових і десятих були армія та силові структури загалом – майже безвідмовним соціальним ліфтом, але зі значно меншою кількістю обмежень.
І армія ображена. Адже люди, які пройшли багато обмежень і принижень, аби видертися на свої нинішні посади «улюблених гладіаторів», насправді не прагнуть ані волі, ані справедливості. Лиш вивищуватись над іншими елементами цієї конструкції. І коли одним «гладіаторам» дозволено більше, ніж іншим – це той приклад, що веде до деградації системи.
І варто пам’ятати, що серед цих «гладіаторів» Україна не має і не може мати союзників. Вони, звісно, битимуться одне з одним на забаву своєму вождю. Ми також можемо знаходити певний інтерес, спостерігаючи за цими боями. Але вони ніколи не відступляться від війни проти нас.
