Перманентні навчання
4 травня Міноборони Білорусі оголосило раптову перевірку сил реагування, яка передбачала відпрацювання дій «на незнайомих ділянках місцевості в умовах обстановки, що швидко змінюється». 10 травня розпочався другий етап перевірки сил реагування і наразі вже озвучувався конкретний контекст: військове керівництво посилалося на загрозу з боку НАТО, а також вказувало на створення угруповання ЗСУ на кордоні з Білоруссю. Під цим приводом на південному напрямку було розгорнуто підрозділи сил спеціальних операцій.
«Нас не може не турбувати ситуація, що склалася на південних рубежах Білорусі, – зазначив секретар Ради безпеки Олександр Вольфович 11 травня. – Вона формує додаткові ризики та виклики нашої національної безпеки, зокрема створює умови для виникнення провокацій».
22 травня Вольфович заявив про «нарощування» угруповання ЗСУ та поскаржився на українських диверсантів, які нібито заходять на територію Білорусі. Наступного дня Міноборони РБ оголосило про новий етап перевірки: тепер у Білорусі почали розконсервовувати військову техніку, яка перебувала на тривалому зберіганні.
Навчання продовжилися і в червні – вони набули, по суті, перманентного характеру. Формат заходів найрізноманітніший: від командно-штабних навчань до тренувань у міських умовах та форсування водних перешкод. За даними українського Генштабу, на початку червня білоруська армія почала мінувати дороги та мости на прикордонних територіях Брестської області, а також активно займатися інженерним обладнанням своїх позицій.
«Наша справа права»
Наприкінці травня Лукашенко заявив, що на південному напрямку за його наказом проводиться активна ротація батальйонно-тактичних груп, щоб «обкатувати наших військових». «Це умова воєнного часу, але поки що без війни», – додав він.
Насправді ротація білоруських БТГ на південних рубежах почалася ще в березні (тоді повідомлялося, що одночасно в прикордонних районах буде не більше 5 БТГ), але тепер ця заява прозвучала дещо в іншому контексті.
23 травня Лукашенко вкотре провів багатогодинні переговори з Володимиром Путіним у Сочі. У ході публічної частини зустрічі він підтримав кремлівський пропагандистський наратив про плани Польщі захопити Західну Україну, а, підсумовуючи українську тему, заявив: «Наша справа права і рано чи пізно ми все одно переможемо».
Колишній дипломат, один із лідерів опозиції Павло Латушко, посилаючись на свої джерела, повідомляє, що Лукашенко повернувся із Сочі «чорніший за хмару», оскільки, можливо, отримав від Путіна ультиматум щодо участі Білорусі в агресії проти України. Чи справді був ультиматум – сказати зараз неможливо. Сам Лукашенко стверджує, що Путін його ніколи не просив вторгатися в Україну. Проте через три дні після переговорів у Сочі він уперше з початку війни одягнувся у військову форму і провів нараду в Міністерстві оборони, під час якої наказав створити на українському напрямку окреме оперативне командування.
«На жаль, відкрився новий напрямок, як у нас заведено говорити – новий фронт. Ми не можемо не приділяти цьому уваги», – наголосив Лукашенко.
Наступного дня міністр оборони РБ Віктор Хренін заявив, що на нараді також було ухвалено рішення про створення «народного ополчення» як резерву для територіальної оборони. Пізніше з'явилася інформація щодо підготовки відповідного законопроєкту.
Через деякий час Лукашенко припустив, що доведеться воювати за Західну Україну, щоб її не забрали поляки. А в ході візиту на завод «Белшина» 17 червня навіть заговорив про удар по Києву, «якщо вони вдарять по Мозирі».
Підготовка чи імітація?
Усі дії та заяви режиму Лукашенка у травні-червні можна розцінювати абсолютно амбівалентно. З одного боку, це може бути свідченням реальної підготовки до війни, а з іншого боку – виявитись звичайною імітацією, щоб відвернути увагу Києва та довести свою лояльність Кремлю.
Розмови про створення південного оперативного командування самі собою мало що означають, адже для нього ще треба знайти війська. За даними Генштабу ЗСУ, у рамках цієї ініціативи передбачається збільшити збройні сили Білорусі з 45 до 80 тисяч, проте подібна амбітна військова реформа представляється за нинішніх умов нереалістичною. Для цього немає ані матеріальних, ані людських ресурсів (за словами військових, країна перебуває на самому дні демографічної ями). Ідея створення «народного ополчення» взагалі виглядає звичайним популізмом. Неможливо повірити в те, що режим Лукашенка наважиться масово роздавати зброю населенню, яке два останні роки зазнає безпрецедентних насильства та репресій з боку режиму.
Риторика Лукашенка за останній місяць справді стала гострішою, проте вона все одно набагато м'якша за довоєнний рівень – успіхи ЗСУ знизили градус мілітаризму в рази. Тепер навіть розмірковуючи про удар у відповідь по Києву Лукашенко додає, що зробить це «не заходячи в Україну». Адже до вторгнення він обіцяв діяти точно так, як російська армія, навіть якщо війна буде лише на Донбасі.
У всіх зведеннях Генштабу ЗСУ наголошується: ознак формування наступального угруповання в Білорусі поки що не спостерігається. Цього ж висновку дійшла і незалежна моніторингова група «Беларускі Гаюн». Проте Україна все ж змушена реагувати на те, що відбувається, і зміцнювати кордон з Білоруссю. Як повідомив секретар РНБО Олексій Данилов, президент Володимир Зеленський провів 15 червня нараду, де було обговорено можливе вторгнення з боку Білорусі. За підсумками було вирішено перевірити готовність чотирьох областей до подібних викликів. При цьому Данилов ще раз наголосив: зараз на території Білорусі «немає достатньої кількості сил та засобів для того, щоб провести такий наступ, який відбувався 24 лютого».
Антивоєнні настрої та партизани
У своїх публічних виступах представники політичного та військового керівництва України щоразу наголошують, що білоруська армія перебуває у поганому морально-психологічному стані, солдати воювати не хочуть, що разом з відсутністю бойового досвіду неминуче призведе до плачевних результатів. Подібні висновки української сторони виглядають цілком переконливими з огляду на загальну ситуацію в країні.
Антивоєнні настрої у Білорусі однозначно домінують. Опитування, проведене Chatham House серед міського населення, свідчить, що участь білоруської армії у війні проти України готові підтримати лише 3% білорусів. Дослідження соціолога Андрія Вардамацького, яке охоплювало також сільських жителів, продемонструвало вищий рівень схвалення – до 11%. Але при цьому 85-86% виступають однозначно проти. Тобто навіть переважна більшість прихильників диктатури (а їх, за даними деяких опитувань, може бути до 27%), не підтримають участі білоруської армії у війні.
Збройні сили, що діють у подібній атмосфері, апріорі ненадійні.
Лукашенко не може цього не усвідомлювати. Також він розуміє, що пряма участь у війні неминуче призведе до активізації опору всередині країни, причому у різних формах. Приклад перед очима: у відповідь на російське вторгнення в Україну по всій Білорусі прокотилася хвиля диверсій на залізниці – преса назвала це новою «рейковою війною». Мета акцій – завадити руху військової техніки агресора через білоруську територію. Тільки за офіційними даними з лютого до початку квітня в Білорусі було зафіксовано понад 80 диверсій на залізниці, хоча проти учасників таких акцій силовики застосовували вогнепальну зброю і навіть погрожували вбивати. Ненасильницький партизанський рух настільки налякав владу, що в Білорусі поспішно було ухвалено закон, що розширює сферу застосування смертної кари.
Аргумент Лукашенка
Сильні антивоєнні настрої та катастрофічна електоральна ситуація є ключовим фактором стримування для режиму Лукашенка. За перших серйозних втрат на фронті такий стан речей загрожує військовими бунтами і революцією. Тож Лукашенко, мабуть, цілком щирий, коли тепер каже, що його головне завдання – «не влізти по вуха в український конфлікт».
Водночас загроза цілковитої дестабілізації ситуації в Білорусі – це саме той аргумент, який Лукашенко може успішно використати на переговорах із Путіним. Адже крах режиму Лукашенка означатиме, що Росія не просто втратила свого єдиного союзника, а й, по суті, сама отримала другий фронт. Падіння диктатури поставить Кремль перед вибором: або залишати Білорусь, або вже повноцінно її окупувати. У першому випадку це означатиме велику геополітичну поразку для Путіна, у другому – призведе до розпорошення сил, які потрібні йому проти України.
Таким чином, постає питання про доцільність такого рішення. Білоруська армія не здатна забезпечити докорінний перелом у конфлікті, а потенційні витрати для Кремля можуть виявитися надмірно великими. Однак якщо Путін справді вирішить ризикнути і поставить питання руба, то Лукашенко навряд чи зможе проігнорувати такий ультиматум з огляду на свою абсолютну залежність від східного сусіда.