Попереду – політична криза
Над лідерами Франції вже 20 років висить прокляття: з 2002 року жоден з них не вигравав перевибори, за виключенням Жака Ширака. Макрон переміг, однак політична картина Франції значно змінилася. Його конкурентка Ле Пен, яка представляє ультраправий табір, отримала понад 41% голосів виборців, що є рекордним показником.
Ще одна гірка цифра – більше 13,6 млн (це 28,01% з числа усіх зареєстрованих) не прийшли на дільниці, показавши таким чином, що незгодні з діями та поглядами обох кандидатів. Серед них, вірогідно, чимало тих, хто віддав голоси за Жана-Люка Меланшона – лідера ультралівих сил, який під час першого туру отримав вище 22% голосів. Його показник – ще один дзвіночок, який явно свідчить про зміну політичного ландшафту у Франції. Меланшон, вірогідно, як і Ле Пен, намагатимуться конвертувати цю свою перемогу у підтримку на наступних парламентських виборах.
Взагалі французи переживають певний політичний землетрус, адже кандидати від традиційних партій, які десятиліттями відігравали провідну роль у Франції, соціалісти та республіканці, отримали під час нинішньої президентської гонки найнижчий результат. Республіку кренить направо чи наліво, однак точно не по центру.
І не потрібно вважати, що Макрон – центрист, який зібрав голоси помірних сил. Подібне було під час минулих президентських виборів. Нині чинного главу держави французи сприймають як «президента багатіїв», адже багатьом французам не подобається його політика зниження податкового тиску на великий бізнес.
Разом з тим Ле Пен дістала перемогу у економічно найпроблемніших регіонах Франції – на півночі та півдні. Кумир молоді Меланшон же став популярним серед бідних, при цьому географічно покривши всю країну – навіть окремі райони Парижа.
Чи означають нинішні результати, що Франція в решті решт зійде на ідеологічно правий або лівий фланг, зовсім ні: і у Ле Пен, і у Меланшона є своя електоральна стеля. Однак нинішня картина точно презентує велике незадоволення французів теперішньою політикою, а також те, що виборець хоче більше радикальних змін у політиці керівництва держави.
Відгомін війни в Україні
Війна в Україні була не просто головною темою під час президентських виборів у Франції, вона стала тим фактором, який значно вплинув на результати голосування.
Політична кампанія усіх кандидатів була сфокусована останнім часом саме на проблемах із подорожчанням продовольства, пального та інших важливих для звичайного француза товарів. Причиною зростання цін на них є якраз війна в Україні та економічна турбулентність у світі, що виникла через напад Росії.
Макрон під час нинішньої кампанії поводив себе двозначно: з одного боку, він намагався грати у телефонну дипломатію з Путіним та говорив, що українці та росіяни – це братські народи, а, з іншого, – він заморожував російські фінансові активи та агітував за надання Україні важкого озброєння.
Можна сказати, що йому повезло з Ле Пен, яка давно отримала маркер проросійського кандидата. А після того, як стало відомо, що вона мусила сплачувати старий 12-мільйонний кредит, право на який перебрало російське підсанкційне оборонне підприємство «Авиазапчасть», французам вже нічого не потрібно було доказувати. Макрон тоді прямо заявив, що «Ле Пен – це кандидат у кишені Росії».
Втім, навіть проросійська Ле Пен вимушена була зайняти більш радикальну позицію щодо Росії, назвавши воєнні злочини у Бучі звірствами та критикуючи Росію через війну.
Водночас її політика щодо Москви не зазнала глобальних змін: вона досі закликає не відмовлятися від російських енергоносіїв, продовжити взаємодію з Росією після війни, зняти зараз з неї санкції, та й вона до сих пір вважає Крим російським.
Проблема ж цієї дискусії і щодо енергоносіїв, і антиросійських санкцій, і щодо співпраці з РФ не у позиціях окремо узятих кандидатів, а в тому, що чимала частка французького великого бізнесу хоче стабілізації своїх контрактів та комунікацій із Росією. Це той великий фактор, який постійно слід враховувати. Одначе, і про це теж варто говорити, ситуація змінюється у кращий для нас бік.
***
Обрання Макрона – це позитивний сигнал для України та й для Європи загалом. Київ має непростого, однак союзника, який здатен тиснути на Росію та вести з нею предметну дискусію, а ЄС – політика, який може на себе взяти відповідальність за економічну та безпекову політику, попри те, що і те, і інше перебуває в не дуже доброму стані.
