Після повалення СРСР Захід розслабився: Росія довгий час була слабкою та потребувала колосальних фінансових вливань, вона була залежною. Та всі керівники – від першого президента Росії Єльцина до нинішнього глави РФ Путіна – прагнули одного: відновити імперію, а отже, позбавити суверенітету колишні радянські республіки, що отримали незалежність. І світ цю підготовку проспав: бо не вірив, що Москва, яка отримала доступ до західних товарів, фінансів, послуг, технологій, може розв’язати велику війну в Європі, підірвати континентальну та глобальну систему безпеки. Цивілізований світ не розумів, що для Росії важливіші навіть не капітали, а експансія.
Москві все прощалося за нафту і газ: Молдова, Чечня, Грузія, Україна. А РФ все розширювала та розширювала свої межі. І тепер ми об’єктивно перебуваємо десь між 1938 і 1939 роками – між поділом Чехословаччини та початком Світової війни.
Єдине, що світ рятує у цій ситуації – ні, не Захід і не Європа, а українці – ті, які не захотіли коритися, які не захотіли бути «єдиним народом» і не погодилися на домовленості, пакти та капітуляцію. Історія і народи ніколи не йдуть одним і тим самим шляхом – ось що нас урятувало.
Нас урятувала вся Україна, яка зупинила ворожий бліцкриг, яка – на здивування всього західного світу – показала, що не віддасть своєї незалежності і не дозволятиме із собою розмовляти з позиції сили. Бо вона горда та самодостатня.
Що ж Захід? Він нас зараз наздоганяє і намагається стримати Росію за допомогою санкцій. Він вагається – і через це поки що слабне. Він боїться закрити небо над нашою державою, не розуміючи, що після України прийде черга східноєвропейських країн НАТО, які, до речі, вже не дуже й сподіваються на Організацію. Що прийде черга Балкан і Центральної, а потім уже й усієї Європи.
Путіну потрібні санкції. І що жорсткіші, то для нього це краще. Бо Путін прагне відтворити імперію, він хоче, щоб у 2022 році, після ста років з моменту створення СРСР, союз відродився. А для того, щоб він укотре виник, потрібне слухняне, бідне населення й обнулене оточення, яке не матиме ресурсів. Росію вже покидають активні люди – ті, які мали б вийти на вулиці, а залишається там слухняна мовчазна більшість.
Путіну не вистачає лише одного – поневолення України. А що Захід? А він досі боїться російського правителя. Він намагається грати, як кажуть, на межі. Там, здається, є очевидне завдання – на довгий час затримати російський наступ на території нашої держави, завдати значного удару по російській економіці, аби не дати РФ просунутися вглиб континенту. Європа відтягує час для себе.
Наївні та боягузливі, вони не розуміють, що вже нічого не існує, усе анульовано – Радбез ООН, де Росія має право вето, чимало структур Організації, які корумпували авторитарні режими, безпорадну ОБСЄ, яка пронизана російською агентурою, недієздатну НАТО, члени якої, перебуваючи на порозі великої війни, все сперечаються – давати чи ні літаки Україні, які саме і в обмін на що. Євросоюз, який навіть зараз усе ще боїться залишитися без російських енергоносіїв і не поспішає виводити свої компанії з ринку РФ.
Європу вдалося врятувати після полум’я Другої світової та жару холодної війни завдяки її об’єднанню. Одначе наївно сподіватися, що за такої реваншистської Росії континент буде убезпечено від чергової військової кризи. І зараз Європа починає закипати.
На тлі дій Росії активізуються авторитарні регіональні сили по всьому світу, які тільки й чекають, щоб відхопити й собі шматок якоїсь території, ослабити противника, кинути виклик «ворожим» цінностям. Активізуються радикальні рухи, які намагаються відродити на Європейському континенті забуті лихі цінності.
Світ починає розпорошуватися на малі ситуативні альянси, втрачаючи ключове – єдність. Вона ж усе рівно буде знову знайдена, так само, як виникнуть нові організації, великі альянси та буде оновлено міжнародне право. Питання в одному: коли саме це станеться? Можна почати сьогодні – і врятувати мільйони життів. А можна почекати – і зіткнутися із загрозою вже на своїй землі.
