Не на зв’язку
Костянтин пішов добровольцем в АТО 2014-го, хоча не мав військового досвіду й навіть не проходив строкової служби за станом здоров’я. Власне 2014 рік і познайомив Людмилу з майбутнім чоловіком у потязі Львів — Харків.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Костянтин був в оперативному резерві. Тож уже на другий день, на чекаючи на повістку, пішов до ТЦК, хоча ще не завершив реабілітації після операції на коліні. Хотів потрапити в 30 окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького, де служив його троюрідний брат Андрій (він зник безвісти на Донеччині в лютому 2023-го).
Майже весь час бригада виконувала бойові завдання на Донецькому напрямку, тільки під час звільнення Харківської області їх перекинули туди. За ці сім місяців Людмила бачила чоловіка двічі — на пів доби він приїздив додому й на півтори доби вона приїздила до нього в Харків.
Він завжди попереджав, що може не бути зв'язку. Шукав будь-яку можливість хоча б на секунду подзвонити або відправити смс. Так сталося і 15 жовтня 2022-го, коли Людмила отримала дзвінок: виходимо на позиції, зв’язку не буде кілька днів.
Цього разу мовчання затягнулося. Вона почала телефонувати хлопцям, номери яких про всяк випадок залишив чоловік. Хтось не брав трубки або був поза зоною. Ротний з пораненням лежав у лікарні й теж не зміг допомогти. У частині нічого не знали, у ТЦК так само. А за тиждень один побратим наважився повідомити новину: Костя не повернувся з позицій. Тоді Людмила звернулася по допомогу до його товариша по АТО і їхнього спільного друга, аби зрозуміти, як діяти далі.
Того самого дня майже опівночі їй таки подзвонили з ТЦК: «Друг вашої родини сказав, що шукаєте чоловіка. Завтра до вас приїдуть». Наступного дня їй привезли сповіщення, що Костянтин зник безвісти 16 жовтня 2022-го, 17-го він мав їхати додому у відпустку. Далі було найважче — повідомити новину його батькам.
Загалом людину вважають зниклою безвісти за особливих обставин, якщо про її долю й місцезнаходження невідомо протягом 15 днів. Якщо ж мова йде про військовослужбовців, то ці строки можуть бути набагато меншими. Усе залежить від обставин.
— Наприклад, військового відправляють на бойове завдання на певний термін — він з нього не повертається. Або є інформація про обстріл, після якого з людиною зник зв'язок, — розказує Олена Бєлячкова, координаторка груп родин полонених та зниклих безвісти ГО «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ).
Якщо це стається, військова частина протягом доби передає необхідну інформацію в ТЦК та СП, який оформлює сповіщення для сім'ї. Співробітники військкомату мають сім днів, щоб повідомити рідним цю звістку особисто.
Але це в ідеальному світі, на практиці ж відбувається по-різному. Так було два роки тому і так є зараз.
Олександру вручили повістку біля дому в середині квітня 2024-го. Далі, каже його дружина Оксана (імена змінені на прохання героїні. — LB.ua), події розгорталися швидко: похід у ТЦК, медогляд. За кілька днів її чоловік був уже в навчальному центрі на Житомирщині, після якого потрапив до 25 окремої десантно-штурмової бригади. 28 травня прибув у Донецьку область, а 30-го пообіді написав Оксані смс про те, що їх відправляють на позиції. Це було його останнє повідомлення.
— Я не мала якихось контактів військової частини, знала тільки номер бригади й усе. Тож за тиждень поїхала в ТЦК, щоб хоч щось з’ясувати про чоловіка. Коли назвала номер бригади, то працівники ТЦК якось скоса подивилися один на одного, ніби не розуміли, про що йдеться. Знизали плечима, мовляв, якби я знала номер частини, то вони подзвонили б, а так... І додали, що ще й десяти днів не минуло. Тоді я від них нічого не добилася, — розповідає Оксана.
За кілька днів туди ж поїхала вже мати Олександра й таки отримала номер телефону частини. Там родині повідомили, що він на бойовому завданні, просто немає зв'язку. А наступного дня ввечері Оксані принесли сповіщення, що її чоловік зник безвісти в районі населеного пункту Нетайлове 1 червня 2024 року, яке зараз окуповане.
— У мене й гадки не було, що так станеться. Багато ж хлопців воюють не один місяць і не один рік. Щоб людина тільки вийшла на позиції і одразу зникла, я про це і помислити не могла, — зізнається вона.
З цього моменту родина, по суті, опиняється в підвішеному стані, який може тривати дуже довго, — каже Богдана Левицька.
Генштаб роз’яснює, що військовослужбовця вважають зниклим безвісти доти, поки його не повернуть з полону чи не встановлять місцезнаходження або не ідентифікують тіло.
— Якщо в акті розслідування військової частини є, приміром, інформація про те, що внаслідок авіаудару військовий, який був на локації, загинув, родина може через пів року звернутися до суду із заявою про оголошення його померлим унаслідок бойових дій. Це також є підставою для зміни статусу, — пояснює Олена Бєлячкова.
Алгоритм дій
У момент шоку й розгубленості родина потрапляє у вир процедур, які мусить пройти. Кількість державних структур, з якими доводиться тримати контакт родині безвісти зниклого, дійсно величезна. На цьому наголошують усі правозахисники, які займаються цією темою.
Усе має такий вигляд. Рідні повинні подати заяву в поліцію, яка відкриває відповідне кримінальне провадження, і здати зразки ДНК для експертизи, щоб можна було ідентифікувати тіло. У ТЦК слід написати заяви на отримання витягу з акта службового розслідування від військової частини й на грошове забезпечення. Внести дані про рідну людину в Національне інформаційне бюро, яке створили на виконання норм Третьої Женевської конвенції. Саме НІБ акумулює інформацію, зокрема про зниклих безвісти. Звідти її передають перемовним групам з обміну та російській стороні, аби вони підтвердили чи ні перебування людини в полоні. Необхідно подати заяву в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, який відповідає за процеси обміну військовополоненими й повернення тіл загиблих, а також виконує функцію комунікації з родинами. В Об'єднаний центр з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України СБУ, який працює з оперативною інформацією про полон. Отримати в Департаменті інформатизації Міністерства внутрішніх справ України витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Також бажано подати заяву в Міжнародний комітет Червоного Хреста.
При цьому пошукові групи, які безпосередньо виїжджають на ту чи іншу територію (крім тимчасово окупованих), формує Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. І військова частина має передати туди дані локацій, де є зниклі безвісти, щоб нанесли на інтерактивну карту місць зникнення військовослужбовців.
Уся ця розгалужена система отримує від родини по суті одні й ті самі дані. Різниться тільки форма подачі.
— І через це весь процес забирає багато часу й зусиль, — каже штаб-сержантка Ольга Кравченко, яка відповідає за роботу з родинами полонених і зниклих безвісти у Третій окремій штурмовій бригаді. — Було б набагато простіше, якби існувала хоча б єдина універсальна форма для всіх структур.
По ідеї, державні інстанції мали б обмінюватися отриманою інформацією. Але міжвідомчий обмін може тривати по три-чотири місяці. Це довго й неефективно. В окремих випадках документи (крім заяви до поліції) подають і військові частини. Але реалії такі, що це винятки. Тож родини здебільшого все роблять самі і підстрахувати їх нікому.
Природно, що труднощі виникають уже на першому кроці — як розібратися з алгоритмом дій. Про нього мали б розповідати представники ТЦК та СП, але це відбувається не в усіх випадках. Або родини, заскочені звісткою, не здатні сприймати й тим паче запам’ятовувати інформацію. Пам’ятки — просте рішення. Але і до нього дійшли ще не всі військкомати. Хоча, вважає Олена Бєлячкова, правильно було б відповідні брошури видавати родинам на етапі подачі заяви в поліцію. Адже через неї проходять усі, тоді як ТЦК та СП мають справу переважно з родинами, чиї рідні служать у ЗСУ.
Принаймні частину цієї роботи супроводу бюрократичним лабіринтом беруть на себе самі рідні. Анна Донець, чоловік якої зник безвісти в районі Попасної у квітні 2022-го, — регіональна представниця з питань зниклих безвісти за особливих обставин громадської організації «Група Патріот». Також вона очолює спільноту родин зниклих безвісти та військовополонених 156 окремого батальйону 118 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ «Вірити. Знайти. Повернути» в Черкаській області.
— Ті ТЦК, які нас знають, одразу дають мої контакти сім’ям, і я вже скеровую їх далі. Цього року в Черкасах запрацював Центр підтримки родин безвісти зниклих від МВС, — розповідає вона. — Але все одно в деяких випадках до мене звертаються рідні через місяць-два. І от коли їх питаєш, чи вони, наприклад, написали заяву в поліцію, то виявляється, що їм ніхто не сказав. Бо дійсно буває так, що представники ТЦК привезли сповіщення, отримали від родини заяву на грошове забезпечення й далі залишили її в невідомості. Навіть після того, як я все розповім, буває, родина десять разів передзвонить і перепитає про кожен пункт. Це нормально, бо стан такий, що ти нічого не розумієш, усе забуваєш, плутаєшся. Тож я раджу: заводьте товстий зошит і занотовуйте, куди звернулися, звідки чекаєте відповідь. Оскільки вже за тиждень з голови все вилітає. І цей хаос не допомагає.
З іншого боку, родини не завжди розуміють функції кожної інстанції. Це формує, за її словами, невиправдані очікування, які зрештою призводять щонайменше до непорозумінь або ж і конфліктів.
— Тому я завжди намагаюся все розкласти по поличках: від цієї структури ми добиваємося цього, ця в нас відповідає за оце, а від військової частини ми можемо вимагати те і те й більш нічого, — каже Анна.
Але ж розбиратися доводиться і в тому, як вимагати.
Розслідування обставин зникнення
Отримавши сповіщення від ТЦК про зникнення безвісти чоловіка, Оксана витримала паузу й подзвонила за номером мобільного, який їй дали у військкоматі зі словами «дзвонити тільки в крайньому випадку». Які це «крайні випадки», вона не знала, але хотіла почути хоч щось про Олександра, крім дати зникнення й назви населеного пункту.
— Людина, що відповіла, не захотіла представитися. А я вже не наполягала. Такий стан був, що не знаєш, про що перше питати, на що тиснути. Спочатку намагалася дізнатися хоча б номер роти, в якій служив чоловік, потім, де він зник, чи доїхав до тих позицій чи просто десь по дорозі щось сталося. Мені повідомили номер роти, сказали, що чоловік зник на позиції. Чи через обстріл, чи щось інше, я не знаю, — розповідає вона.
Протягом місяця військова частина має провести розслідування обставин зникнення. Якщо виникають певні складнощі, приміром, свідки перебувають у лікарні й треба дочекатися стабілізації стану, то терміни розслідування можуть подовжити ще на місяць. Потім родичі мають право ознайомитися з ним.
Від того, як організовано це в частині, яка людина займається цими питаннями, багато в чому залежатиме, як складуться відносини з родинами. Бо для них бажання дізнатися про те, що сталося з близьким, чи не найголовніше. Але ці відносини часто непрості.
З моменту зникнення Олександра минуло вже чотири місяці, а Оксана не отримала навіть витягу з акта.
— Ми з іншими рідними намагаємося знайти якісь крихти інформації. Шукаємо родини тих, хто зник того ж дня, — каже вона. — Але жодної конкретики. Частина з родичами не спілкується. А невідомість — це найскладніше. Тому що ти не знаєш просто, навіть у якому напрямку йти, куди бігти, що шукати і як...
— Часто родини уявляють розслідування, яке має провести військова частина, зовсім не так, як воно є насправді. Це ще одна проблема, — каже Анна Донець. — Вони думають, що це якісь пошукові дії, аби знайти військового. І доводиться їм пояснювати, що це насправді з’ясування обставин зникнення — хто з побратимів що бачив. І тут виринає інший нюанс. Вони проводять опитування, але не допит. А між одним й іншим величезна різниця. Хтось із хлопців щось каже, а хтось не візьме на себе відповідальність щось стверджувати на 100 %.
Те, що частина з першого разу не реагує на запит родини надати матеріали розслідування — поширена практика. Тоді запит повторюють ще раз і ще або ж подають скаргу на гарячу лінію Міністерства оборони України чи Генерального штабу ЗСУ. Якщо це не дає ефекту, то деякі родини звертаються до адвокатів. На адвокатський запит частина зобов'язана відповісти протягом п'яти робочих днів. Але й це іноді не спрацьовує. Тоді можна звернутися до слідчого, у якого матеріали повинні бути обов'язково. Проте складність у тому, що не завжди родина може приїхати до нього для ознайомлення, а надіслати документи він не має права.
Річ у тім, що заяву в поліцію про розшук родина подає за місцем проживання. Але потім справу передають у підрозділ поліції за місцем зникнення людини. І якщо, приміром, спочатку в Оксани був контакт зі слідчим, то на етапі передачі він зник. Знайти людину, яка веде справу її чоловіка, жінці ще не вдалося.
За словами Олени Бєлячкової, установити контакт із слідчими поліції Донецької, Луганської областей і справді часом непросто, але важливо.
Він розглядає питання портретної експертизи, коли рідні знаходять якісь фото чи відео в телеграм-каналах і вважають, що на них зображено близьку людину. Але головне, слідчий комунікує з лабораторією, яка опрацьовує ДНК-зразки. І саме він надає родині інформацію про внесення ДНК-профілів до Центрального обліку генетичних ознак людини. Це дає можливість у разі загибелі військового порівняти його посмертний ДНК-зразок з тими, що є в обліку, й ідентифікувати людину.
— Нам у цьому питанні допомагає уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артур Добросердов. Тобто якщо родина не може зв'язатися зі слідчим, а ми знаємо, що справа вже передана управлінню поліції Донецької чи Луганської областей, то, скажімо так, у ручному режимі просимо дізнатися контакти. І тоді слідчі зв'язуються з близькими, — розповідає Олена Бєлячкова.
Анна Донець відпрацювала інший механізм — писати заяву на Головне управління Національної поліції, щоб з'ясувати, кого призначили слідчим, і просити надати контакти.
Є багато розмов про те, щоб ініціювати зміни до Кримінального процесуального кодексу України і на час воєнного стану залишати справу за місцем звернення родини. Адже фактично слідчий безпосередньо не розшукує, не виїжджає на місце зникнення, оскільки в 95 % випадків йдеться про тимчасово окуповані території, сіру зону чи зону активних бойових дій. Але поки що все залишається, як є.
Щодо актів розслідувань, то, за словами Олени Бєлячкової, частини мають Інструкцію про організацію обліку особового складу в системі Міністерства оборони України. І вона не містить вимоги надавати родичам таку інформацію.
— А військовим треба, щоб було чорним по білому: дати. Якщо ні, то вони починають посилатися на те, що ніде не передбачено, «тож ми нічого вам не винні», — каже вона. — Тоді пояснюєш їм, що є нормативно-правові документи вищої сили, є Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», який передбачає для членів сім'ї зниклого безвісти право отримати дані про місце перебування й обставини зникнення рідної людини. Але ми розуміємо, що в деяких випадках можуть бути глибші причини, чому родини не можуть отримати доступ до цих матеріалів. Скажімо, командування не хоче відображати в акті подробиці, про які вже відомо рідним, бо це свідчитиме про їхні якісь не зовсім правильні дії. Але здебільшого проблеми пов’язані з тим, що частини просто не встигали провести розслідування у відведені строки — і родини отримували витяг з акта через чотири-шість місяців.
А чи знайде родина там відповіді на питання, то вже інша історія.
В акті службового розслідування про обставини зникнення чоловіка Анни Донець, Олексія, який на початку повномасштабного вторгнення долучився добровольцем до 118 окремої бригади Сил ТрО, деталі відсутні. Лише одне речення: в таку-то дату зник зв'язок з таким-то, усе. Більше жодної інформації та жодного свідка.
Тоді, у квітні 2022 року, тероборонівці прибули для підкріплення 24 ОМБр імені короля Данила, що тримала оборону Попасної. 24 квітня Олексій зайшов у місто, і відтоді зв’язок з ним урвався.
З позицій, на яких він був, загалом не вийшли 28 чоловік. Вісьмох з них повернули на щиті тільки цього року. Через півтора року після зникнення Олексія Анні дивом вдалося відшукати свідка, який останнім бачив її чоловіка.
— Почула про військового, який розповідав про хлопця з особливою каблучкою. Одразу зрозуміла, що то про мого чоловіка. Подзвонила, представилася. Ні прізвище, ні позивний чоловіка йому ні про що не говорили. Тож я почала розпитувати про хлопця з каблучкою. Виявилося, що він був з Олексієм у день свого поранення. Їх оточили «вагнерівці», у будинок на позиції прилетіла граната. Мій чоловік виштовхнув цього хлопця з будинку й вискочив сам, — розповідає Анна.
Це останнє, що бачив той військовий.
Пошуки своїми силами
Коли день за днем живеш у стані невизначеності, каже Людмила, то все, що хочеться, — нарешті отримати чесні відповіді на питання, якими б вони не були.
— Може, це вже був якийсь відчай. Але ми з подругою, бо наші чоловіки зникли в один день і приблизно на одній позиції, почали їздити по моргах, по всіх лікарнях. Не пам’ятаю точно, але об’їхали десь шістнадцять лікарень. Обдзвонювали, розпитували, — розповідає вона про те, що було, коли довідалася про зникнення безвісти Костянтина.
Спочатку була дуже обережна. Фото чоловіка (раптом його впізнають) викладала тільки в закритих групах, боялася заподіяти шкоду. Може, хтось місцевий допоміг йому й переховував. Тільки за пів року Людмила визнала: якби так, то Костя вже дав би про себе знати. Звісно, переглядала фото й відео, навіть найжорстокіші на каналах «вагнерівців», від яких волосся ставало дибки. Розмовляла й розмовляла з побратимами.
Чесно, таке враження, хоча воно так, мабуть, і є, що пошуком займаються лише рідні, — каже вона. — Нині це найслабше й найпроблемніше місце.
Анна Донець визнає, що на 70 % це справді справа родини. Одне з пояснень — перевантаженість слідчих. За словами Богдани Левицької, є випадки, коли на одного припадає по 50–70 справ, і це не межа. Водночас часто рідні жаліються, що функція слідчих зводиться до збору документів.
— Чи родини сидітимуть у телефоні й шукатимуть рідних — будуть завжди. Ну але ж зараз інформація летить тільки в один бік — від близьких до всіх можливих інстанцій. А конкретного фідбеку нема. І багато хто отримує пакет документів від держструктур з тими даними, які вони ж і надали, — каже Богдана Левицька. — Крім того, що ти маєш сам знайти всю інформацію, то до тебе ще й можуть поставитися зі зневагою та знеціненням, у кращому разі просто як до істерички. Є підстави чи ні, але ж ніхто не стабілізує людину в цей момент — її сприймають або в штики, або до побачення. І ти мусиш доводити, що ти людина, у тебе є ці емоції і ти маєш право на них.
Що зрештою Людмила знає про свого чоловіка сьогодні? Приміром, те, що офіційно написано в акті службового розслідування військової частини. Там лише сухі факти: зник під час штурмових дій, вказано населений пункт.
Неофіційні версії, які Людмила почула від хлопців, аж надто різняться. Одні казали, що її чоловік загинув одразу. Інші — що був важко поранений, але його не могли евакуювати через сильний обстріл.
— Тоді наші позиції брали одну за одною. Порятунок мого чоловіка міг коштувати життя кільком людям. Я в принципі зараз це усвідомлюю, але все одно своє болить. Особливо, коли тобі розповідають, що він півдня просив про евакуацію. Я навіть не уявляю, що він думав у той момент. Але я так і не маю свідчень когось, хто був безпосередньо поруч з ним, — каже вона. — І мені здається, що в частині знають відповіді. Хотілося б, щоб вони все ж більше йшли на контакт з рідними. Проте складається враження, що наші хлопці для них — відпрацьований матеріал. У нас були навіть випадки, коли частина подавала до суду документи, щоб визнати людей безвісти відсутніми (після відповідного рішення військовослужбовця відраховують з військової частини й перестають виплачувати грошове забезпечення. — LB.ua). А рідні потім у суді мусили доводити, що це незаконно. І хоч у нашій бригаді є підрозділ роботи з родинами зниклих безвісти, але я не розумію, навіщо його створювали.
Родини мали з ним справу лише раз. Фактично вони провели власне розслідування про місця зникнення і мали навіть деякі геолокації. З цим прийшли в частину після автопробігу на підтримку зниклих безвісти.
— Хотіли, щоб нам підтвердили дані чи спростували. Бо час минає. Є вірогідність полону, але, на жаль, багато хлопців загинули. І ми хочемо розуміти хоча б приблизне місце, де шукати. На що нам відповіли: звідки у вас ці геолокації, у вас їх не має бути. Ми й досі не знаємо, де саме зникли наші рідні, чи ці координати нанесені на карту, — пояснює Людмила.
Вона регулярно буває на зустрічах у Координаційному штабі та в інших держструктурах, але якоїсь нової інформації це не дає. А останній обмін, у який потрапив один військовий з 30 бригади, був у січні минулого року.
— Я розумію, що для пошуку наших рідних, мабуть, щось роблять. Але від Координаційного штабу інформація здебільшого якась загальна. Тому інколи здається, що ми просто б'ємося, як риба об кригу, — каже Людмила.
Тривала експертиза
З корисного в Координаційному штабі допомогли родинам перевірити, чи внесені в базу зразки ДНК.
— Бо ж по телефону вам цього ніхто не скаже. Проте дуже часто буває, що ДНК гублять, слідчий забуває його внести або воно не придатне для порівняння, тобто ситуації можуть бути які завгодно, — розповідає Людмила.
Чи не найглобальніша проблема, з якою стикаються всі родини зниклих безвісти, — надто тривала ДНК-експертиза. Минають два з половиною – чотири місяці з моменту, як родина здала біологічні зразки, допоки їх внесуть у базу.
— А тепер уявіть, що тіло на цей момент уже може бути. Ось ситуація по нашій бригаді — обмін тілами пройшов у листопаді минулого року, і тільки у квітні 2024-го ми дізналися, що в ньому є наші хлопці, бо почали отримувати збіги з базою ДНК. У нашій спільноті є родини, які опізнали особисті речі, знають, що у морзі їхній рідний, а поховати не можуть по вісім-дев'ять місяців. Це, знаєте, найстрашніше, коли вони вже ледь справляються й саме на цьому етапі не мають підтримки. Ну подзвоніть родині, поясніть, чому так, родина зрозуміє. Натомість ніхто не бере слухавки, слідчий не відповідає, бо йому нема що сказати. І родина залишається сам на сам, — каже Анна.
Представники громадських організацій неодноразово спілкувалися з Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром. Затягнуті терміни експертизи там пояснюють нестачею фахівців.
Також правозахисники борються за реалізацію вимог закону про державну реєстрацію геномної інформації, прийнятого у 2022 році. Він зобов’язує військових, поліцейських, працівників ДСНС у період дії воєнного стану здавати ДНК-зразки до початку служби. Це важливо передусім для тих, хто не має кровних родичів. Але якщо людина зникає безвісти, загалом краще, аби в базі для порівняння був її ДНК-профіль.
— У МВС швидко прийняли відповідний порядок, і в них проблем з відбором матеріалу немає. Подібний документ від Міноборони набрав чинності восени минулого року. Але дуже малий відсоток підрозділів ЗСУ втілюють його, — констатує Олена Бєлячкова. — І ми знаємо практичні ситуації, коли військові, ідучи на бойове завдання в Кринках, зверталися до працівників поліції, щоб ті відібрали ДНК-зразки, бо у військових частинах їм нічим не могли зарадити. І якщо одні поліцейські йшли назустріч, то інші відмовлялися, посилаючись на відсутність відповідного кримінального провадження.
Патронатні служби
— Зрештою, я думаю, що корінь усіх проблем у тому, що за ці сім’ї відповідають усі й ніхто одночасно, — каже Богдана Левицька. — Наприклад, якщо ми говоримо про родини ветеранів чи загиблих, то є Мінвет. І ти завжди можеш прийти в Музейний провулок, 12 у Києві. Те саме з військовослужбовцями. За них відповідає Міноборони. Ми зараз не говоримо, наскільки добре вони це роблять, але є виконавчий орган влади, який несе відповідальність. Що ми маємо із сім’ями зниклих безвісти — і Мінрегіонів, і Координаційний штаб, і СБУ, і МВС, і Офіс уповноваженого з прав людини. Усі залучені, і нікого немає, хто несе безпосередню відповідальність.
У цій ситуації підтримкою для родини могли б стати патронатні служби в бригадах.
— Ми підключаємося вже на етапі, коли частина передає інформацію про зниклого безвісти до ТЦК, — розповідає Ольга Кравченко про те, як у Третій окремій штурмовій бригаді налагодили супровід родин зниклих безвісти.
Спершу вони комунікують із самим ТЦК, аби пересвідчитися, що ті мають актуальні контакти родичів. Якщо необхідно, підключаються до їх пошуку. Далі зв’язуються з родиною, коли вона вже отримала звістку, озвучують їй тільки те, що потрібно зробити в першу чергу. Увесь алгоритм по пунктах потім відправляють у письмовому вигляді. Тоді ж просять надіслати фото й опис особливих прикмет рідної людини.
Минає доба-друга, і до відділу починає надходити ця інформація. Тим часом родина вже зазвичай встигає звернутися до поліції, отримує витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про відкриття кримінального провадження. Усі необхідні документи в інші державні структури патронатна служба направляє паралельно.
— Нам важливо знати, що про кожного безвісти зниклого військового вся інформація є в усіх інстанціях. Тому ми надсилаємо її, не прив’язуючись до родин, — пояснює Ольга. — У нас є окрема співробітниця, яка відповідає за те, щоб для кожної сім’ї ми мали окремий пакет усіх необхідних документів. Ми ведемо звітність, у якій фіксуємо, що, куди подали, які процедури виконали. Інакше легко заплутатися в тому великому обсязі паперів.
Коли Ольга вперше спілкується з родиною, вона повідомляє і про терміни службового розслідування обставин зникнення. Водночас представники підрозділу їздять до родин, аби розповісти те, що вже відомо.
— Якщо точно зафіксовано факт смерті, то говоримо про це, навіть якщо тіло ще не змогли евакуювати з позицій. Багато хто каже, що все одно не повірить, поки не побачить на власні очі, але все ж рідні знають обставини, які склалися. Якщо позиції втрачено й доля бійця невідома, то теж так і кажемо. Це такий прояв поваги, коли ми приїхали до них додому і розказали, що знаємо, — пояснює Ольга.
Щодо пошукових дій, то бригада може щось зробити, поки її не передислокують в інший район, або силами самого підрозділу, або силами евакуаційних груп. За словами Ольги, буває й так, що, аби забрати з лінії зіткнення загиблого, доводиться робити десяток спроб.
Так чи інакше, координати локації, де є зниклі безвісти, фіксують і передають до Центрального управління Цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ, щоб нанесли на інтерактивну карту місць зникнення військовослужбовців. Потім по цих точках працюють пошукові місії або сторони проводять обмін тілами.
— Ми постійно пояснює, чому такий супровід рідних важливий, — каже Богдана Левицька.
Але недостатньо просто формально створити новий підрозділ.
— І це ми бачимо на прикладі військкоматів, — продовжує вона. — Після реформи вони перетворилися на ТЦК, але ж підходи лишилися ті самі. Оцієї людиноорієнтованості, на превеликий жаль, у багатьох випадках не додалося.
Нагадати про свій біль
— Я була не на одному похороні своїх друзів військових, спілкувалася з їхніми дружинами. І мені здається, що це не те, що легше, але відпускаєш. Воно болить, але ти вже знаєш, до кого прийти, — зізнається Людмила.
Спочатку її відволікало те, що треба було шукати інформацію про чоловіка. Коли вона зробила все можливе, то переключилася на збори для потреб бригади. Водночас допомагає координатору об’єднання родин зниклих безвісти 30 ОМБр і самим рідним — з пошуками, пояснює, як діяти, складає таблиці, збирає фотографії, просто вислуховує.
— Хтось з рідних настільки розгублений, що навіть дату зникнення плутає або дату народження. Я, наприклад, не уявляю свою свекруху, щоб вона шукала й спілкувалася зі всіма інстанціями. У неї своя робота — вона молиться.
Сама Людмила проходить через суд. Аби сина Костянтина не мобілізували, самого Костянтина мають визнати безвісти відсутнім через суд. Це знову ж означає, що військова частина зніме його з обліку та припинить виплачувати грошове забезпечення.
— І це якийсь абсурд, тому що Костя внесений у Єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин МВС. Є сповіщення, є всі докази про те, що він зниклий безвісти. Але тепер я мусила подати до суду, щоб мого пасинка не забрали в армію. Я розумію, що мала це зробити, тому що мої свекруха та свекор просто не витримають, якщо вони втратять ще й його, — каже Людмила.
Так чи інакше, а 16 жовтня 2024 року вона разом з іншими родинами знову вийде на акцію, аби нагадати про полонених і зниклих безвісти. Там будуть прапори і фотографії. Багато болю і суму. Потім вони зберуться своєю невеликою компанією дівчат, щоб пройтися через Володимирську гірку, зайдуть у кав’ярню до подруги, ще студентки, яка там працює і допомагає зі зборами — ставить банку в кав’ярні на потреби бригади. Далі спустяться вниз на Контрактову площу і вкотре здивуються життю, яке вирує.