Старість не радість
— Чому в наших публічних бібліотеках така велика частина книжок, виданих у Росії? Після 1991 року звідти в Україну заходило багато різної літератури: переклади іноземних письменників, твори російських авторів, нонфікшн, блок видань за інтересами — усілякі "Сдєлай сам", "Вязаніє крючком". Відповідно формувався фонд бібліотек, — розповідає Оксана Бруй, президентка Української бібліотечної асоціації. — Це відображало й реалії нашого книговидання. Водночас фінансування закупівлі книжок зменшували і в якийсь момент узагалі припинили. Ось вам на зарплату і комунальні послуги. Усе.
За тих обставин книжки списували кволо, бібліотекарі боялися залишитися з нічим. Бо що робити з порожніми полицями? А раптом бібліотеку зачинять, скоротять працівників, зменшать зарплату?
Якщо взяти всі наші понад 12 тис. публічних бібліотек, то назагал більшість з них не оновлювали нормально фонди 10–12 років. А списання книжок перетворилося на болючу тему, яка розділила навпіл бібліотечну спільноту.
На практиці зараз багато залежить насамперед від позиції громади й розуміння, для чого їм бібліотека, і чи є там активний бібліотекар. Якщо ці два пункти збігаються, то громади вкладають кошти, роблять ремонти, купують книжки. І тоді бібліотеки живі й сучасні. За відчуттями, таких у країні близько тисячі-півтори, каже Оксана Бруй.
Відгорнути завісу
Чи не перше, що зробила Яна Біленко, коли очолила міську дитячу бібліотеку в Києві 2016-го, — затіяла перестановку стелажів, у темряві яких губилися книжки, позбулася килимів і зняла з велетенських вікон-вітрин штори, що надійно ховали бібліотеку від сонячного світла і цікавих поглядів з вулиці. Настільки надійно, що нові відвідувачі питали: «Ви переїхали? Ми тут 30 років живемо, а вас не бачили».
Свою справу зробила й нова вивіска, яка помітними літерами сповіщала, що тут бібліотека, замість невиразної таблички «Центральна міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей міста Києва».
— Ми почали рахувати, у скільки обійдеться велика вивіска з повною назвою, і вирішили обмежитися одним словом, — сміючись пояснює вона.
5 років і 10 млн грн на переоснащення та ремонт — і нині бібліотека вже сучасний простір, у якому багато повітря і світла. Виглядає так інстаграмно, що любителі книжок влаштовують у залах весільні фотосесії. Тут є бібліотека настільних ігор і навіть власна тераса. За цей час склад співробітників, які обслуговують читачів, змінився на 90%. Зараз це переважно молодь.
— Це не ейджизм. Не всі були готові працювати з комп’ютерами, освоювати нові технології, розвиватися. Якщо людина вважає, що не вона для читачів, а читачі для неї — зламати це неможливо. Ми теж не виховна організація. І за мету собі ставили не просто змінити зовнішній і внутрішній вигляд, але сам підхід. Оця дружність до читача має бути. Щоб люди боялися не повернути книжку не через пеню, а тому що їм неприємно підвести своїх добрих знайомих, — пояснює Яна Біленко.
Попри свою назву, бібліотека фактично вже не тільки для дітей, а працює як універсальна. Це нормально, коли вона підлаштовується під читача, а не навпаки.
— Якщо ми бачимо, що в нас така локація, тут багато університетів, молодь, дорослі люди, то маємо реагувати на запит, відповідно формувати книжковий фонд і простір. Треба бути гнучкими, — каже вона.
Зараз десята частина бібліотечного фонду — це література для дорослих читачів. На стелажах наліпки з QR-кодами. Вони запитують: «Розкажи, якої книги не вистачає?»
За останні два роки бібліотека не втратила читачів. Навпаки, їхня кількість зросла, зокрема за рахунок тих, хто мусив покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення й переїхав до Києва. У бібліотеки понад 20 тис. користувачів.
На її полицях немає жодної російської чи навіть російськомовної книжки. У 2016-му фонд бібліотеки налічував понад 100 тис. видань, зараз їх удвічі менше. Його дуже ретельно чистили. Брали кожну книжку й дивилися: якщо видання старе або хай навіть відносно нове, але книжку ніхто не запитував, скажімо, протягом п’яти років, то це кандидат на списання.
Так першими з полиць прибрали книги, які мали вилучити через декомунізацію, морально застарілі та зношені. На черзі був російськомовний контент.
— Психологія людей така: шкода викинути. Не знаю, які ще можна знайти пояснення небажанню списувати книжки. Можливо, це наслідок радянського дефіциту, коли люди стояли в чергах за книгами, а в бібліотеках був особливо цінний фонд, який не всім давали в руки. Але ж ми не наукова чи музейна бібліотека, у нас немає раритетних видань. Ми публічна дитяча бібліотека. А це про сьогодні, про зараз, — пояснює Яна Біленко.
Як згодом скаже інша героїня тексту: фонди мають дихати. А не задихатися. Але це вулиця з двобічним рухом. Щось має прийти на заміну.
Київ почав регулярно виділяти гроші на придбання книжок з 2015 року, розповідає Яна Біленко. Їх постійно не вистачало, враховуючи частку російськомовної літератури, яку треба було замінити. Вона наводить просту математику. Для її бібліотеки ідеальний обсяг фондів — це 70 тис. книжок. Нормативи, які прийняв Кабмін у 2019-му, передбачають, що 5% книжок необхідно оновлювати щороку. Отже, тільки для цієї бібліотеки треба було б закуповувати 3,5 тис. нових книжок на рік. За нинішніми цінами, це приблизно 1 млн грн.
Саме стільки, до речі, цього року виділила Київська міська державна адміністрація на поповнення фондів дитячих бібліотек міста. І це вже набагато краще, ніж минулорічні 334 тис. грн. Але є нюанс: у Києві не одна, а 52 дитячі бібліотеки.
— З такими темпами поповнення, якщо більшість бібліотек зніме з полиць усе застаріле та російськомовне, там будуть порожні простори. Подивіться на наші стелажі. Вони були заповнені вщерть, — каже Яна Біленко.
Зрештою, щоб наважитися на таке рішення, треба мати мотивацію та сили щось робити із цим далі — тобто вишукувати інші шляхи, де брати книжки. Ця функція все більше переходить на самих бібліотекарів. І тут кожен викручується, як може або як йому дозволяють обставини.
У міській дитячій бібліотеці є коворкінг і зала для публічних заходів. Послуга коворкінгу для нечитачів бібліотеки платна. Так само діє щорічний реєстраційний внесок для читачів і платна перереєстрація для дорослих. Коли запроваджували ці зміни, то намагалися пояснювати відвідувачам, що 100 грн внеску — це невеликі гроші і навіть не ціла книга. Але коли три людини їх сплатили — це плюс одна книжка у фонді, яку потім перечитають 20–30 людей.
Найбільші страхи не справдилися — користувачів бібліотеки через це не поменшало. Натомість вона отримала додаткове джерело доходу. Минулого року бібліотека заробила 270 тис. грн, і це суттєва підтримка. Скажімо, у 2022-му за ці кошти змогли заклеїти вікна-вітрини броньованою плівкою. Але більшу частину суми все одно витрачають саме на закупівлю нових книжок. 2023-го спрямували на це 200 тис. грн.
Варто відразу зауважити, що міська бібліотека тут у більш виграшній позицій. Вона підпорядковується напряму департаменту культури Київської міської державної адміністрації і є окремою юридичною особою. На відміну від районних бібліотек міста, які перебувають у віданні райдержадміністрацій. Це не юридичні особи, вони не мають власних рахунків і бухгалтерії, відповідно їм складніше формувати спеціальний фонд, надаючи платні послуги.
Але для всіх відкритий шлях проєктно-грантової діяльності. Приміром, зараз міська дитяча бібліотека співпрацює з Французьким інститутом в Україні, який має програму закупівлі книжок. Він планує придбати для неї книжки французьких авторів, виданих українською мовою, і на додачу якусь кількість книжок українських авторів.
— Якщо ти плануєш розвиватися, то маєш засвоїти грантову і проєктну діяльність. Так працюють закордонні бібліотеки. І шлях у нас один, — каже Яна Біленко.
Якусь частину книжок бібліотекам дарують. Хоча в реальності часто це виглядає так: люди роблять ремонт і приносять сімейну бібліотеку, яку збирали ще батьки, бабусі-дідусі. Більша частина таких книг відправляється на макулатуру. Є певна кількість нових книжок, які люди купують, а потім приносять у бібліотеку, бо вдома їх уже забагато. Хтось може спеціально придбати видання. Це помічне, пояснює Яна Біленко, але несистемне рішення. Як і сподівання на подарунки видавців або благодійників. Це, звісно, має бути як додаткове джерело, але воно надто нестабільне, щоб стати основним, особливо якщо йдеться про велику бібліотеку.
У будь-якому разі пошуки можливостей для оновлення фондів — задача із зірочкою. Тож не дивно, що іноді бібліотекам хочеться затулитися від буремного світу глухими шторами.
Грошей нема, але ви тримайтесь
— Ну от скільки можна перечитувати тих братів Вайнерів, — не витримує Олександра Коваль. А далі фантазує:
— Якби бібліотекаркою була я і якби знала, що в моїх читачів є реальна потреба читати і що вони не перебиваються з хліба на воду, а можуть виділити зі свого бюджету, скажімо, по 50 грн на місяць, я організувала б збір коштів і закупила книжки, хай 10–20 — ті, які хотіли б прочитати люди в громаді. І були б нові детективи, і нові любовні романи, і нові історичні романи. Бо, здається, саме на це найбільший попит у дорослого населення. У підлітків — фентезі, фантастика, комікси. Або влаштувала б читацький клуб. Купили б разом хоча б одну книжку, прочитали її всі по колу, поговорили про неї. Ну давайте якось самі собі допоможемо хоч трошечки, щоб не втрачати цю жагу до читання, цей смак до книжок.
На те їй звикло скажуть, що вона надто багато вимагає від людей, тим паче з такими низькими зарплатами. Але вона не покладає надій розбурхати напівсонне царство. Хоча й не завжди отримує ту реакцію, на яку сподівається. Як приміром, у випадку з тим закликом показати спорожнілі полиці. Тоді у відповідь були відмова й обурення або тиша. Лише кілька десятків бібліотек зголосилися взяти участь в акції. Це не розчарувало, але засмутило.
— Це так не працює. Аби привернути увагу до проблеми, потрібні тисячі. В ідеалі кожна бібліотека мала б це зробити. Я очікувала, що кілька тисяч, принаймні ті, які завжди підтримують нас в ініціативах, відгукнуться. Але ні. Можливо, вони відчувають якийсь усе-таки острах, — розмірковує пані Олександра.
Тим часом програма поповнення бібліотечних фондів Українського інституту книги 2024 року знову залишилася без грошей.
Нею УІК опікується з 2018-го. За три роки вдалося закупити для публічних бібліотек приблизно 2 млн примірників. Аби забезпечити прозорість механізму закупівлі до відбору книжок, почали залучати багато експертів. Так само в ньому брали участь кілька сотень бібліотекарів. Змінили підхід і до кількості книжок, які треба закуповувати, збільшивши саме кількість назв. Це не дуже подобалося видавцям, бо наклади закуплених книжок зменшилися. Це так само не дуже подобалося бібліотекам, бо автоматично зменшилося число закладів, які ці книжки отримали. Вони потрапили максимум до 1500 публічних бібліотек з мережі у 12 тис.
— Але я не знаю, чи могли ми придумати щось краще в умовах обмеженого фінансування, — каже Олександра Коваль.
У перший рік існування програми на неї виділили з державного бюджету 120 млн грн. А далі все менше: у 2019-му — 87 млн грн, у 2020-му і 2021-му — близько 50 млн грн.
На 2022 рік нарешті якимось дивом вдалося домогтися пристойної суми в 183 млн грн, але почалося повномасштабне вторгнення — і витратну частину бюджету скоротили.
Протягом останніх двох років на програму поповнення бібліотечних фондів у держбюджеті коштів не було (тут, щоб додати читачу трохи оптимізму, Олександра Коваль згадує програму підтримки книговидання, за рахунок якої минулого року бібліотекам усе ж вдалося передати 130 тис. нових книжок. Ще 30 тис. примірників перекладів творів польської літератури профінансував уряд Польщі).
— На час війни все це фінансування так званих капітальних витрат заморожене. Правда, я не розумію, чому держава фінансує будівельні проєкти, а не фінансує саме книжки. Теж мені капітальні витрати! Може, нам якось довести, що книжки — це хороший будівельний матеріал для доріг, щоб подолати цю парадоксальну ситуацію? — іронізує пані Олександра. — Тому що я не розумію, чому на час війни українці мають припинити читати в бібліотеках або читати тільки те, що там зберігають десятками років.
Тим паче, що зараз у суспільстві нарешті посилений запит на нові українські книжки. І якщо можливість їх купувати є не в усіх, то доступ до бібліотек мають значно більше людей. Хоча б тому, що бібліотеки є в кожній територіальній громаді, на відміну від книгарень, яких на всю країну близько 450.
Більшості органів місцевого самоврядування так само не до поповнення фондів місцевих бібліотек.
— Утримують вони бібліотеку, виділяють їй на оплату комунальних послуг і на зарплату, і досить з вас. Це тривало роками, до цього так звикли, що появу кожної книжки сприймали як чудо. Але дуже багато мешканців перестали вірити в чудо і перестали ходити в ці бібліотеки, — каже Олександра Коваль.
Нещодавно Інститут книги надіслав запити в області щодо коштів, направлених на закупівлю книг у бібліотеки. І якщо скласти все разом, то 2023 року на це витратили ледь чи не 50 млн грн. Хоча за оцінкою Олександри Коваль, Україна щороку мала б спрямовувати хоча б 1 млрд грн. Цього вистачило б приблизно на 3 млн примірників. Але навіть за такого рівня повне оновлення фондів триватиме 50 років.
— Може, нам варто нарешті розпочати суспільну дискусію, потрібні чи не потрібні книжки в час війни? Українці почали більше цікавитися українською літературою, історією. Хіба це не привід дати їм змогу реалізувати свою зацікавленість? — каже вона. — Ми так багато говоримо про реінтеграцію тимчасово окупованих територій. І це найпростіший спосіб: якщо люди хочуть читати про Україну, хочуть читати українське, то даймо їм це. І мешканці місцевих громад мусили б насісти на свого голову і вимагати, щоб ці закупівлі проводили. Але і такого, мені здається, немає. Може, бібліотеки дійсно не потрібні? Тоді будьмо відвертими самі зі собою. Хай ці громади скажуть: та закрийте ви вже цю бібліотеку, перетворіть її на щось корисне. Принаймні серце не болітиме, що десь там у Чернівецькій чи Чернігівській області якісь 10 людей лишилися без книжок.
Будь-які розмови про гроші неминуче тягнуть за собою багато інших дискусій, зокрема про ефективність мережі публічних бібліотек.
Свої окуляри
Коли Яна Біленко потрапила в бібліотечну систему, знадобився не один рік, щоб зрозуміти її, жартує вона.
— У нас вона дуже розгалужена, дуже заплутана, з великою кількістю бібліотек, навіть якщо взяти виключно публічну мережу. У Києві це взагалі неможливо — тут тобі і Національна дитяча, і Дитяча центральна міська, є Київська обласна, є Державна юнацька, є районні. Дорослі та для сімейного читання, що б це не означало, — усміхається Яна.
Загалом 10 централізованих бібліотечних систем за кількістю районів. При цьому всі бібліотеки підпорядковуються різним чиновникам і різним структурам.
Це така каша, каже Яна Біленко, для якої просто нереально розробити єдину стратегію і політику. Приміром, Міська дитяча бібліотека є науково-методичним центром для всіх дитячих бібліотек міста. Її обов’язок — купити і забезпечити книжками 52 дитячі бібліотеки, вести електронний каталог. Але вона жодним чином не може впливати на їхніх окремих співробітників або директорів.
— Я не маю права сказати навіть елементарне. Приміром, що не варто робити виставки з журналів, які пожухли від віку, зі стертими і покрученими куточками сторінок, бо це неповага до читачів. Точніше сказати можу, але реально вплинути — ні. Бо немає головного важеля — матеріального. Вони від мене не залежать, вони залежать від своїх районних відділів культури, я залежу від КМДА. Державні бібліотеки — від Мінкульту, обласні — хто від Мінкульту, хто від облради. І, приміром, Львів, Дніпро, Запоріжжя зламали цю систему, провели реорганізацію, скоротили певну кількість бібліотек, натомість отримали зрозуміле підпорядкування і фінансування, — розповідає Яна.
У Львові дитячі й дорослі бібліотеки об’єднала Львівська муніципальна бібліотека з усіма перевагами такої системи. Приміром, людина, яка зареєструвалась у якійсь філії єдиної Муніципальної бібліотеки автоматично стає користувачем 49 бібліотек, що до неї входять. Читач може взяти книгу в одній бібліотеці, а повернути в іншій. А бібліотекарі працюють з єдиним електронним каталогом видань.
— У Києві 136 публічних бібліотек, і управляти такою кількістю закладів з величезними господарськими проблемами важко. Більшість публічних бібліотек розташовані в житлових будинках. 9–11 поверхів ллють на них воду, труби рвуться, постійно щось трапляється. Із цим треба щось робити, інакше в нас завжди буде отак: хтось житиме у 21 сторіччі, а хтось — у середині 20-го, — каже Яна Біленко.
Якщо говорити про всю мережу публічних бібліотек, то вона потребує змін, погоджується Оксана Бруй.
— Це логічно, що в кожній громаді має бути центральна бібліотека, мають бути філії — мобільні або стаціонарні, залежно від потреб. Публічна бібліотека — це не книгосховище, а сучасний простір для навчання, зустрічей, подій, натхнення, із сучасними книжками й сучасними ІТ. ІТ у наших бібліотеках, до речі, окрема печальна історія. Тут ми відстаємо від світу років на 30. А центральна фігура в цій усій системі — сучасний бібліотекар, насамперед керівник бібліотеки. Бо саме від компетентного, активного, просунутого бібліотекаря залежить дуже багато. Інакше ми ходитимемо по колу.
Але ж щоб точно відповісти на питання, що і як робити, треба скласти реальну картину. А її якраз і не вистачає.
— Я не маю жодних підстав для того, щоб вважати мережу публічних бібліотек ефективною або неефективною. Тому що в нас відсутній електронний облік відвідувань і книговидачі. Усе це пишеться зарубками на дереві, даруйте, олівцем на папері, — каже Олександра Коваль. — Я можу зробити висновки тільки про якісь конкретні бібліотеки, де цей облік налагодили. Фактично ми навіть не знаємо, скільки читачів в українських бібліотеках. Тобто бібліотеки здають формальні річні звіти, але як знати, наскільки правдиві? Звісно, встановити автоматизовані інформаційні бібліотечні системи, обслуговувати їх коштує чималих грошей. Але з чогось треба почати.
У 2023-му Український інститут книги провів соціологічне опитування, яке виявило, що бібліотеками користуються трохи більше ніж 4 млн людей. Цифра неабияк збурила спільноту, бо ж офіційна статистика каже, що читачів принаймні удвічі більше.
— Але я вірю в ці 4 млн. Слухайте, це немало. І давайте просто базуватися на реальному. Ми розмахуємо руками, боремося з вітряками, до когось апелюємо, когось закликаємо, але ми не знаємо, про які кількості ми говоримо, не знаємо, скільки реально треба виділяти коштів. Якби ж фонди бібліотек оновлювали хоча б з розрахунку дві книжки на читача на рік. Але ми всі бачимо світ через свої окуляри, кожен у своїй бульбашці, — пояснює пані Олександра. — Хтось думає, що бібліотек є 10 тис., а я вважаю, що їх не більш ніж три тисячі — тих, що справді живі. Хтось вважає, що в нас 150 млн фондів і їх треба оновлювати до такої самої кількості. Може, це так, може, ні. Насамперед скажімо собі правду, скільки в обігу активного фонду, а скільки пасивного. Я говорю про масову літературу, яка просто лежить роками. Давайте лишимо в публічній бібліотеці тільки те, що люди беруть і читають саме зараз. Бо коли Державну юнацьку бібліотеку вирішили приєднати до Національної дитячої і почали проводити ревізію фондів, то з’ясували, що книжки, які так бояться списувати, роками просто собі лежали в підвалі, тихо вкриваючись пліснявою.
А тепер додамо ще кілька пазлів. Приміром, гучні заклики: «які книжки, зараз потрібні дрони», «книжками росіян не вб’єш», «не лізьте своїми руками в бюджет». І трохи воєнної статистики. У 2023 році російські війська повністю зруйнували 131 публічну бібліотеку, ще 742 пошкодили. За приблизними підрахунками, які зробила Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого, на кінець минулого року публічні бібліотеки через воєнні дії втратили понад 1,5 млн видань.
Деякі бібліотеки за час війни втратили все двічі. Як Луганська обласна універсальна наукова бібліотека. Про неї читайте в наступному тексті.
