«Раніше ми воювали з найманцями. А зараз це регулярні війська»
Як для вас почалася велика війна?
Я працював начальником навчального курсу Національної академії сухопутних військ. Вечір був звичайним. Ми були на полігоні разом з ротою, яка мала випускатися в червні 2022-го. 24-го всі прокинулися в шоці. Але я вам скажу так: у молодих військовослужбовців – молодого поповнення лейтенантів – паніки не було. Коли того дня ми проводили ранкове шикування, курсанти, які готувалися стати командирами механізованих і танкових взводів, запитували: «Пане майоре, чому ми тут і коли достроково випустимося? Ми хочемо йти захищати державу». Тобто спочатку, на певні хвилини інформація вибила з колії, але зважаючи на те, що ми люди військові і це наша професія, стали в стрій і почали нарощувати зусилля.
Ви на війні з червня 2014 року.
Так. Досить велика частина життя, бо коли я задумуюся, скільки вже пройшов і скільки ще треба буде пройти для нашої загальної перемоги… 21 червня 2014 року я випустився з Академії сухопутних військ і 23 червня вже прибув у 138 Центр спеціального призначення протидії диверсіям і антитерористичних актів Військової служби правопорядку на посаду офіцера відділення спеціального призначення. Так почалася моя самостійна офіцерська кар'єра. З 2014 року виконував різноманітні завдання із супроводження колон, охорони важливих об'єктів, представників ОБСЄ і Генерального штабу. І, звичайно, пошуково-розвідувальна діяльність і боротьба з терористичними групами, які до нас заходили з «ДНР» і «ЛНР». Контрснайперська боротьба. Тобто задачі були різноманітні.
Досвід, здобутий у 2014-2015 роках, допоміг на великій війні?
Така мені доля випала, що молодим лейтенантом я потрапив у центр спеціального призначення, де були офіцерські колективи – групи спеціального призначення, які виконували розвідувально-пошукові дії. Це тактика малих груп, тактика розвідгруп. І той досвід допоміг зараз, коли мені випала честь очолити четвертий загін спеціального призначення. Тому що і солдатам, і командирам відділень чи рот треба давати теорію, пояснювати, що від них хочуть – в управлінні боєм, розвідці, індивідуальній підготовці кожного військовослужбовця. Бо в першу чергу воюють колективи.
Тут досить непоганий колектив, який уже не в одних наступальних діях побував. Були в нас і гіркі, і негіркі моменти.
Так, війна була не така, як зараз. Раніше ми воювали з найманцями. А зараз регулярні війська. Ми стикалися з різними регулярними військами Російської Федерації: були такі, з ким довелося повозитися, а були такі, що після ураження артилерією починали втікати.
«Після артилерійського обстрілу важко витягнути людину з окопу і відправити вперед»
Ваш бойовий шлях на великій війні почався під Щуровим біля Лимана, так?
Так, з 79-ю. (79 окрема десантно-штурмова бригада. – LB.ua).
Це був дуже непростий початок.
Це був надзвичайно непростий початок. Ми були віддані в оперативне підпорядкування 79 десантно-штурмовій бригаді. У нашого колективу бойового досвіду не було – чимало людей уперше потрапили на війну. Була певна кількість військовослужбовців, які проходили службу в Антитерористичній операції, Операції об'єднаних сил. Але бойового досвіду управління боєм, наприклад, у молодих командирів рот не було, злагодженості підрозділу – теж. І це важливий фактор, який вплинув на наші подальші дії під час оборони.
Ми перейшли річку ближче до Лимана, при цьому міст через Сіверський Донець був зруйнований, евакуація поранених була ускладнена, логістика взагалі практично втрачена, тому довелося все переправляти на човнах. Тобто становище наших підрозділів було невигідним: позаду річка, праворуч-ліворуч – болото. У перший день ворог пішов просто валом, працювала артилерія, вдарила авіація. Людям було страшно, були певні крики в радіостанціях, але ніхто назад не відійшов, усі стояли на своїх рубежах. Уночі противник групами так званих «музикантів» з ПВК «Вагнер» почав промацувати, де в нас оборона слабша, а де вона сильніша.
Щоб ви розуміли – ми двома посиленими ротами тримали оборону плюс-мінус на 7,5 км. Це важко, але такі реалії. Тому ми маневрували, вони маневрували, але все-таки вони знайшли, можливо, слабке місце в обороні, куди на четвертий день боїв заїхали відразу три ворожі танки. Ми відійшли від центру населеного пункту, де нашу оборону було розрізано. Перегрупувалися, пішли на штурм, але через малу кількість сил і засобів, а ще через недосвідченість трішечки проґавили момент. Хоча під час штурму знищили один ворожий танк і його екіпаж.
Велику роль зіграло й те, що проти нас були не регулярні війська Російської Федерації, а підготовлені групи, усі вони були в чорній формі, з гарною амуніцією. Ви розумієте, що для колективу перші бойові дії – це трішечки психологічно важко. У нас були люди, які не служили в армії або служили ще в 1990-х роках…
Пішли в бій, трохи не вийшло, довелося відступити, перегрупуватися. Але я вам скажу, що це якраз був той фундамент, який ми почали заливати своїм досвідом. Уже після Щурового робота в нас пішла краще. Ми розуміли, що робити, як діє противник, як діють його розвідгрупи, його групи прикриття танків, як діють танки, як застосовується артилерія.
Потім у вас були успішні дії на Харківському напрямку, ви брали участь у великому контрнаступі.
Так, Харківсько-Ізюмська операція. На початку операції ми були в оперативному підпорядкуванні 4 окремої танкової бригади. Заходили на Ізюм через населений пункт Протопопівка, наступальні дії вели через річку. Четверта танкова йшла у своїй смузі, ми її посилювали, давали свій, так би мовити, десант, він підтримував танки. Це на Балаклію. А основні наші дії спрямовувались на населений пункт Іванівка: це була задача старшого начальника – вийти на населений пункт Іванівка і закріпитися. Ми спробували промацати їхній передній край. Нам пощастило, що ми зайшли на два тижні швидше до наступальної операції, тобто вже знали і налагодили логістику – зробили собі хибні переправи, реальні переправи, закопалися в лісі, групи сходили в розвідку, у дорозвідку, заздалегідь виявили противника, вибрали планові цілі, по яких попрацювала артилерія старшого начальника.
Ходили рейдовими групами в тил противника, там у нас були великі досягнення – є відеодокази чи фотодокази. Я завжди військовослужбовцям говорив: «Панове, слова – це добре, але треба ділом то все підкріпляти». Ми знищили КамАЗ і БТР-82 з десантом. Це все в тилу противника.
Через два тижні, коли ми вже освоїлися в лісі, провели дистанційне мінування і мінування доріг – викликає до себе командир бригади 4 танкової і каже: «Будемо наступати». І як виявилося, це досить успішно було.
Знаєте, є окопний синдром. Ми не були в окопах, тому люди звикли до наступальних дій, до того, що їм треба ходити. Бо ходити треба з нормальним боєкомплектом, з одноразовими гранатометами, мінами…
Ми вийшли до населеного пункту Іванівка, зайшли туди чотирма штурмовими групами і досить успішно зайшли. Противник уже пакував валізи, але ми не дали це зробити йому. Дві наші групи, які з північного сходу зайшли в село, побачили БТР-82, в який оркостан вантажив свої чемодани. Але прийшли щирі українці і забрали в них той БТР, не дали їм поїхати додому – це я так культурно висловився.
БТР зараз у вас?
Так точно. Ми його собі забрали. Він був на повному ходу, ми тільки долили туди солярки, і він виконував дії вже на ураження ворога.
Крім того, сусідні бригади теж мали успіх у наступальній операції, і ми так почали наступати, не давати противнику десь закріпитися… Не можна було десь затримуватися надовго, бо противник закопувався, робив собі заслони для того, щоб основні його сили могли позбиратися і відійти на визначені рубежі. Вони робили свої блокпости, які ми артилерією старшого начальника вражали, тобто контактні бої велися досить такі серйозні.
Ми також побачили, як російські військовослужбовці ведуть вогонь зі 120-го міномета по нас. Правильними і впевненими діями військовослужбовців противник був знищений, і міномети вже також були наші. Тобто дезорганізація в їхніх підрозділах уже пішла, бо вони або зв'язку не мали, або взаємодії між собою не мали, тому що хаотично відступали.
Ви сказали, що є так званий окопний синдром. Що це?
Ми зіткнулися з цим після Щурова, коли сиділи в окопах. Ми стали в позиційну оборону, почали закопуватися, робити бліндажі, перекрили щілини. Коли людина сідає в окоп, вона бачить, що артилерія противника може зробити, і починає трошки лякатися. Тоді після артилерійського обстрілу важко витягнути людину з окопу і відправити вперед. Ви знаєте, що зараз робиться в Бахмуті: наші козаки – молодці, бо це треба мати сталеві.., щось треба мати сталеве, щоб у тих ситуаціях сидіти в окопах, робити евакуацію особового складу, логістику. Тобто тут треба віддати належне військовослужбовцям, які сидять в окопах.
Людині, яка заточена на штурм, спершу важко, але вона далі йде. Хоч штурмувати так само важко. Ти бачиш противника, що він закопаний, а тобі треба до нього підійти. І наші козаки теж мають ці сталеві… для того, щоб маневрувати перед переднім краєм противника, проходити мінно-вибухові загородження і заходити, закидувати його гранатами.
«Треба просто зранку встати, почистити зуби і сказати собі: «Досить, напевно, сидіти, протирати штани і бігати від магазину до магазину дрібними перебіжками, а треба піти все-таки зробити щось корисне»
Ви казали, що 71 бригада була сформована фактично з людей цивільних.
На жаль, було мало кадрових військових. Були військові, які, наприклад, відслужили у 2014 році чи у 2019-му. І вони за покликом душі, за покликом совісті пішли, щоб зробити свій маленький внесок в оборону нашої держави.
Сержантський склад був досить непоганий, навіть ті військовослужбовці, які служили там у двохтисячних чи дев’яностих роках. Це такі тверді, упевнені сержанти, відповідальні люди, з ними було приємно працювати. Вони могли попрацювати з колективом, скерувати його в правильне русло.
Командири рот і командири груп – це ланка, яка потребує все-таки більш ретельної підготовки. Командир роти не тільки воює, він керує діями свого підрозділу, керує боєм. Так само командири груп, які ведуть у бій підлеглих, особовий склад. І на цих, безумовно, ключових позиціях – сержант, командир групи і командир роти – кадрових військових практично не було.
Скільки в ідеалі треба часу, щоб перетворити «піджака» (офіцер запасу, який не служив. – LB.ua) на нормального офіцера молодшої ланки? Чи просто мобілізованого бійця на ефективного бійця?
У таких історіях ми завжди забуваємо про психологічну складову. Спочатку нам треба враховувати психологію людини, на що вона здатна і чи зможе управляти тим чи іншим підрозділом. Бо не кожен військовослужбовець підходить під певну посаду. Часу можна виділити їм три місяці, можна виділити пів року. Можна за три місяці підготувати військовослужбовця, але щоб зменшити час його підготовки, треба спочатку пройти співбесіду з нормальним психологом, який визначить його рівень. Бо, наприклад, ми готуємо військовослужбовця, витрачаємо на нього сили, він гарно вчиться, але виїжджаємо в район ведення бойових дій – ця людина морально не готова. Він вміє стріляти і вміє командувати, але тільки бачить постріли, бачить поранених побратимів – і забуває, що з його десяти чоловік один поранений, а дев’ятеро військовослужбовців ще воює. Він про них забуває і зосереджується тільки на тому пораненому, хоча треба зберегти життя і здоров'я ще дев'ятьох.
Тобто спочатку треба зробити фільтр – психолог. Відібрали психологічно стійких військовослужбовців, направляємо їх на навчання: тактика, вогнева підготовка, підготовка з питань зв'язку, інженерна підготовка, медична – дуже багато до чого треба готувати. Треба знайти вмотивованих, стабільних людей, і після цього ми зможемо за короткий термін зробити нормального військовослужбовця.
Така селекція ведеться чи це ви так гіпотетично говорите?
Бойові дії вже внесли свої корективи, хтось відсіявся, хтось не відсіявся. На жаль, є в нас у колективі і вбиті, і поранені. Кожна наша практична операція – і позитивна, і негативна – додавала нам досвіду, впевненості в собі, тобто є свої позитиви. І скажу, що вже пішла тенденція: військовослужбовці, які приходять на заміну тим, хто вибув через поранення, мають інше бачення служби.
Вони більш мотивовані?
Більш мотивовані, молодші, краще фізично розвинені. Їх навчають у центрах. А згадайте, як було з початку війни? Мобілізували 100 осіб – рота. Тобто це негоже, так не повинно робитися. Так, тоді такий період був, що треба було все швидко робити, бо часу не було. Противник використовував цей час на свою користь, у нас часу не було, нам треба було діяти – і ми діяли.
Зараз у структурі Нацгвардії формують нові штурмові підрозділи. Очевидно, також формують нові підрозділи в структурі Збройних сил України. Що б ви порадили тим, хто ще не мобілізувався? Як готуватися до моменту, коли прийде повістка чи коли людина сама свідомо піде у військкомат?
Військовослужбовець має бути психологічно стійким, вмотивованим, знати, з якою метою він сюди прийшов. І тоді його навчати, навчати, навчати. Обов'язково медична підготовка, інженерна підготовка. Бо противник мінує перед переднім краєм своєї оборони. Уже нема таких, як у 1943-му, мінних полів, але в зеленці можуть стояти 8-12 ОЗМ. Тому потрібен фахівець, який виявить їх, знешкодить або просто зніме розтяжку. Тактична підготовка також має бути, психологічна, вогнева. Оце мінімальна база для військовослужбовця, який уже може йти на штурмові дії чи взагалі може виконувати поставлені йому завдання.
Як людині підготуватися психологічно до служби в армії?
Це таке непросте питання, особливо для людей, які практично всього бояться. Усім страшно. Дивіться, скільки в нас зараз в армії військовослужбовців. Вони воюють, вмирають, отримують поранення. До цього не підготуєшся. Це особистий вибір військовослужбовця, офіцера, простого студента, його душі і його голови.
Безумовно, не кожен може, але є в нас свідомі люди, які можуть багато корисного принести в ті підрозділи, які цього потребують. Психологічно треба просто зранку встати, почистити зуби і сказати собі: «Досить, напевно, сидіти, протирати штани і бігати від магазину до магазину дрібними перебіжками, а треба піти все-таки зробити щось корисне». Я бачу, як усі до того ставляться: «Ой, та ні, можливо, зараз я ще не повоюю, ще трошечки відпочину, а якщо вже буде щось там на Заході України, тоді вже прийду воювати».
Як потрапити у вашу єгерську бригаду? Якими якостями треба володіти, щоб стати бійцем-спецпризначенцем у єгерській бригаді?
Ми вже не та бригада, яка формувалася в березні 2022-го. У нас кожен загін має певний досвід. Хтось з наших загонів наступав, хтось показував себе позитивно в обороні Бахмута. Тобто загонів без бойового досвіду в нас уже немає. Щоб потрапити в єгерську бригаду, треба бути фізично розвиненим, мотивованим, дружити з головою, знати, з якою метою ти сюди прийшов, володіти зброєю і мати гаряче серце.
У чому специфіка єгерських бригад? Бо єгерські бригади є і в структурі Сухопутних військ, а ваша бригада – у структурі Десантно-штурмових військ. Це ж не лише ліс?
Так, безумовно, ми заточені більше на ліс, але виконуємо завдання не тільки в лісі… У нас була зачистка населених пунктів, було просування по полях, мінінасадженнях, насадженнях.
Ми брали участь і показували себе в оборонних діях непогано. Знаєте, зараз така ситуація, що і піхота може штурмувати, і десантники можуть сісти в окопи. Тому це вже не залежить від того, чи ти сесеошник, чи ти з ДШВ, чи із сухопутки, чи з Національної гвардії. Усі ми можемо виконувати ті чи інші задачі, бо прийшли сюди з однією метою – відбити агресію противника і зробити свою Україну українською.
71 окрема єгерська бригада Десантно-штурмових військ виконує не тільки штурмові дії, ми ще й виконуємо рейдові дії, ще, наприклад, виконуємо дорозвідку, розвідку, виявляємо передній край противника не тільки за допомогою безпілотних літальних апаратів. В лісі під Ізюмом заходили в тил противника, мінували дороги. Як кажуть, хто шукає, той завжди знайде. Треба шукати в обороні противника слабке місце. Бо ти не знаєш, який противник навпроти тебе стоїть. Ти його спробував з правого боку, спробував з лівого – і тоді розумієш, які навпроти тебе стоять сили та засоби. Завдаєш вогневого ураження по передньому краю противника, шукаєш його планові цілі і знищуєш.
«Завдання командира – зберегти життя і здоров'я своїх військовослужбовців, бо без військовослужбовців ти ніхто»
Велика війна триває вже рік, і, очевидно, в людей на фронті накопичилася втома. Це дуже велика проблема. Що з цим робити?
Це гостра проблема. Втома відчувається не відразу. Спочатку ти заходиш, у тебе є успіх у наступальних діях – і в особового складу піднесений бойовий дух. Якщо ви успішно виконуєте завдання, в людей відкривається друге дихання, вони хочуть щось робити. Але все має свій початок і кінець. Це війна, є втрати особового складу.
Впливає і пора року. Особливо було важко восени: чорнозем, болота, люди в'язнуть, техніка не їздить. І втома в людей, бо кожен хоче побачити свою сім'ю. Минає місяць-два, і на третій у людей уже починається втома. Не тільки моральна втома, а й фізична.
Бачу тенденцію, коли почали відпускати у відпустку. Після повернення таким треба 2-3 дні на втягування в обстановку, їм треба звикнути знову до вибухів, до крові, до поранень.
Як втримати людей?
Підтримує людей командир, який ставиться до людей з повагою, з відчуттям того, що ти сам як командир уже був у такій ситуації. З 2014 року я був у різних ситуаціях, у різних боях. Усі знають, що ворог має перевагу в артилерії. Це вибиває людей, вони запитують: «Де наша артилерія, чому ми не стріляємо?» Доводиться людям пояснювати, що в нас є артилерія, ми стріляємо, але ми не можемо на кожен метр по 20 боєприпасів класти. Це трішки пригнічувало.
Як втримати людей? Непросте питання. Тут усе залежить від цілеспрямованості самої людини. Мають проявитися лідерські якості командира. Особовий склад, наприклад, повинен бачити командира. Основна робота командира – управляти. Деякі військовослужбовці приходили до нас, питали: «А чого командир батальйону не йде в атаку?» Тобто ти починаєш пояснювати йому, бо деякі військовослужбовці розуміють, деякі ні.
Це важливо, що ви пояснювали.
Пояснюю, і коли солдат бачить командира батальйону або командира загону, який планує, розробляє і який перебуває на передньому краї; командира роти, який перебуває на передньому краї, який сидить безпосередньо з ними на командно-спостережних пунктах, управляє боєм… Коли командир батальйону приїжджає, це їх мотивує і надихає: «О, все-таки командир нормальний, ті нормальні, ці нормальні, сусіди зліва, справа підтримують, артилерія підтримує». Так простіше воювати. Вони відчувають, що їх не кинули, безпосередньо відчувають опору і підтримку командира.
Завдання самого командира – зберегти життя і здоров'я своїх військовослужбовців, бо без військовослужбовців ти ніхто, не бойовий організм, певною мірою некваліфікований командир, якщо ти просто так халатно втрачаєш свій особовий склад.
А люди бачать, коли командир береже людей чи коли він, як ви кажете, халатно втрачає? Це очевидні речі якісь для людей?
Очевидні. Командирська доля теж нелегка. Командирам не ставлять легких завдань, а вже завдання командира – проаналізувати і зробити так, щоб підрозділ виконав його з мінімальними втратами. І доводилося мені пояснювати те, чого деякі військовослужбовці не розуміють: куди ми йдемо? чого ми туди йдемо? ви нас посилаєте туди на м'ясо тощо. Були якісь невпевнені люди, які в колективах псували атмосферу і замість того, щоб виконувати бойове завдання, вели порожні розмови. Тому доводилося мені, наприклад, виходити на передній край і спілкуватися безпосередньо з такими людьми: «Панове, ми не просто так сидимо, ми працюємо, щоб покращити ваше скрутне становище. Тут ніхто не заховався в бункері, ніхто не сидить».
Безумовно, страшно всім. Але це на початках формування колективу. Після того, як колектив побував в активній фазі бойових дій, він, як камінь, обтесується, робиться монолітом.
І тоді вже нема проблем розуміння командира і підлеглого. У нас воно зійшлося в одне ціле – і тоді люди свідомо, чітко виконували завдання. У нас є багато кваліфікованих офіцерів, сержантів, які після поранень повернулися і далі виконують свої завдання. Дуже багато солдатів, які, наприклад, спочатку злякалися, а згодом у бою проявили себе як неперевершені військовослужбовці.
Коли людина чує плече побратима праворуч, побратима ліворуч, вона починає воювати. Вони не здають позицій, вони йдуть уперед, одне одного підтримують.
Під час війни неможливо уникнути втрат. Зрозуміло, що до цього не можна звикнути. Ви як переживаєте втрати своїх?
Я дуже болісно пережив перші втрати, бо коли я воював у 2014 році, у нас був офіцерський склад у групах. І ми всі знали, що і до чого. А тут я стикнувся з тим, що це великий організм. Під час перших рейдових дій по передньому краю противника був випадок, коли одна група спеціального призначення підірвалася на ОЗМ-72. Я розумію, що в мене є трьохсоті, один військовослужбовець одразу став двохсотим і це перші мої втрати в бою – тих людей, яким я ставив бойове завдання, яких я інструктував, з якими перший раз ходив. І було питання в голові: «Як? Чому так? Як так сталося? Що ми зробили не так? Що я зробив не так?» Тобто так, це війна, але все одно певною мірою ти починаєш себе в чомусь звинувачувати. Значить, десь були якісь прорахунки. Був шок на кілька годин, але я не вийшов з процесу управління, тобто ми продовжували бойові дії…
Коли я побачив, як люди надають одне одному допомогу, як винесли одного головного сержанта, в нього щока порвана, зубів нема, я взяв ноші, допоміг їх нести, бо мали десять осіб пораненими. Якраз там почався формуватися колектив. До мене навіть підходили солдати і говорили: «Пане майоре, та не переживайте, це таке життя, що зробити…» Бо мені було так боляче.
Не скажу, що перестало боліти, коли я втрачаю свій особовий склад. Але це війна. Без втрат особового складу, на жаль, чомусь ми не можемо. Але якщо в нас були двохсоті, то вони загинули як герої, вони виконали з честю свій обов’язок. У нас не було випадків через халатність чи ще щось. У нас люди якщо були поранені, то в бою.
Ви казали, що багато людей після поранень повертаються в загін. Це тому, що люди розуміють, куди вони повертаються?
Є люди, які йдуть з війська, але це переважно ті, хто має важкі поранення. Оці люди вже за станом здоров'я не підходять нашій специфіці – ми багато ходимо, беремо зі собою на вихід багато амуніції, дуже багато БК. Люди повертаються, напевно, бо починали в цьому колективі, вони хочуть залишиться в цьому колективі. Є люди, які переводяться, наприклад, бо батько з сином хоче служити.
А це добре, коли родичі служать разом?
Зазвичай так. Якщо разом служать родичі, їх це надихає. Вони чують рідне плече, вони чують рідну кров. Тобто їм легше воювати. Вони діють більш виважено.
«Росіяни йдуть і йдуть, і йдуть, але в них практично нічого не виходить»
Як змінилася загалом, на ваш погляд, армія за цей рік? Вона змінилася?
Безумовно, вона змінилася.
Окрім того, що вона стала майже уп’ятеро більшою.
Крім того, що стала більшою, вона стала якіснішою. Нам би зараз наші можливості у 2014-му або досвід нинішній у 2014-му, то я думаю, ми вже будували б другу Китайську стіну на кордонах своєї держави.
Росіяни завжди будуть переважати нас у кількості і в засобах. За рахунок чого ми можемо перемогти?
Якість. І росіяни менш умотивовані. У нас є мотивація, у нас є бажання. Так, є різні люди, але в 90% наших військовослужбовців, які захищають Україну, є мотивація, підготовка, вони хочуть це робити і вони це роблять.
Можливо, проблеми є з нашою забезпеченістю артилерією, бронетехнікою, але думаю, що найближчим часом у нас цього буде в достатній кількості і ми переломимо хід війни.
А що стане переломним моментом війни, на вашу думку? От зараз росіяни ніби почали великий наступ. Вони збільшили тиск практично на всіх ділянках фронту.
Збільшили тиск, бо, як ви сказали, мають перевагу в живій силі. Але просто зрозумійте, що в них жива сила не компетентна в тому, що вона робить. Те, що ми втрачаємо якісь певні території – це ніщо, враховуючи кількість, якою росіяни пруть і якою вони там лягають. Вони йдуть і йдуть, і йдуть, але в них практично нічого не виходить.
Як я вже казав, ми вже не ті військовослужбовці, які починали у 2022 році. Це вже люди, які знають і вміють, знають тактику противника, знають самі, як воювати.
Переломний момент уже настав у певному сенсі, як я бачу. Так, як вони наступали і робили швидке захоплення наших територій, зараз їм практично нічого не вдається. І станом на сьогодні плюс-мінус лінія оборони стабілізувалася. Так, вони почали давити, десь ми відступаємо, але ми змогли відійти, закріпитися і не дати противнику просуватися далі. Щоб ви розуміли, це колосальна робота – стабілізувати лінію оборони.
Що для вас особисто буде перемогою в цій війні?
Перемогою в цій війні? Я хочу повернутися до мирного життя. Я не хочу втрачати і бачити втрати серед особового складу. Кожен з нас хоче вже повернутися до мирного життя, повернутися до своїх сімей. І побудувати якийсь великий паркан, щоб сюди вже росіяни не їздили. Вони ще не можуть зрозуміти, що тут немає нічого російського, тут нікого не треба захищати, ми самі себе можемо від усього захистити. І від них ми себе теж захистимо.
Уже після завершення інтерв’ю Дмитро показує бойові машини єгерів-десантників, і я запитую, чи залишиться він в армії після війни. Комбат відповідає не задумуючись: «Звичайно, залишуся. Я йшов у армію свідомо, офіцерами є мій батько і брат (полковник Павло Паліса зараз командує легендарною 93 бригадою «Холодний Яр». – LB.ua). І навіть якби я знав наперед, коли обирав фах військового, що нас чекає отака війна, то не змінив би свого рішення».
