Життя в окупації
— Олю, нас бомблять! Що робити?
Подруга з Харкова подзвонила Ользі Гуні, лікарці Куп’янського психоневрологічного інтернату, вранці 24 лютого.
— Спокійно, дихай рівно.
— Та пішла ти “дихай рівно”. Ти що, не чуєш мене? Не розумієш?
“Я реально не розуміла, — каже Ольга. — Мене напередодні постійно питали, як ти готуєшся до війни. Яка війна? Давайте про це навіть не думати, бо ж думки матеріальні”.
Тим часом у Куп’янську 24 лютого зранку було тихо. Робочий день Ольги починався о 7-й, тож вона зібралася і, як зазвичай, пішла в інтернат. Місто ніби принишкло в очікуванні, а вже ввечері почуло перші вибухи.
27 лютого 2022 року до Куп’янська зайшли російські війська. Мер міста Геннадій Мацегора заявив про те, що йому запропонували здати місто, інакше — штурм. Мацегора впустив росіян до Куп’янська.
Згодом над мерією з’явився плакат «Ми з Росією єдиний народ». А Куп’янськ на наступні пів року опинився в окупації. Разом з ним Куп’янський психоневрологічний інтернат і його 120 підопічних. Лікарка інтернату Ольга Гуня, яка залишилася з ними, розповіла LB.UA, як виживало місто, його люди та інтернат до звільнення і що було після.
“Хто в коридорі ховався, хто під ліжком”
— Від перших вибухів усе здригалося, наче від землетрусу. В інтернаті укриття фактично немає. У підвали краще взагалі не пхатися, бо швидше помреш там, ніж якщо залишишся в корпусі. Тож ми вивели підопічних у коридор, подалі від вікон. Усі були дуже перелякані, дрижали, у когось почалася істерика.
Я мусила заспокоїти людей, але спочатку себе. Пам’ятаю, як забігла в туалет, дивлюсь на себе в дзеркало, а в очах паніка, мене всю трусить. Я собі кажу: "Ану зберись! Там на тебе чекають люди, вони дивляться на тебе, а ти дрижиш". Відверто кажучи, тільки матами змогла привести себе до тями. За ці пів року я добряче навчилась матюкатися.
Коли вийшла з туалету, то мені раптом спало на думку накрапати всім валер’янки. Наступною була думка: “Обійму кожного – і вони заспокояться”. Підходжу: "Оксаночко, обіймемося?" — "Так, Ольга Миколаївна”. Навіть ті, хто ніколи не хотів, щоб їх торкалися, і агресивно на це реагував, тоді потребували обіймів. Вони були дуже перелякані. Усі.
Валер’янку я дала і медсестрам, і санітаркам, і собі. Потім ходили сміялися. Мені кажуть: “Ольго Миколаївно, ви, мабуть, надто багато прийняли. А я кажу: “Дівчата, я просто уявила собі, як же ми обісра***ся. Це ж навіть не по нас стріляли. Вибухи не так уже й близько були”. У нас почався такий конкретний істеричний регіт, від якого полегшало.
Наші підопічні — хлопці та дівчата — жили в різних будівлях. Але ми вирішили поселити всіх в один корпус. Так було легше і безпечніше в тих умовах. Наступного разу на вибухи наші підопічні реагували спокійніше. Хто в коридорі ховався, хто під ліжком, кому як зручніше. Ми там розстелили матраци, ковдри. Такої паніки, як першого разу, вже не було. Хіба що трішки в мого чоловіка (сміється).
Коли тільки почалися обстріли, він дзвонив на роботу і кричав: “Швидко збирай речі і поїхали”. Куди? У мене 120 людей. Наймолодшому Льоші 20 років. Частину з них я приймала відразу після дитячого інтернату. Я ж 22-й рік працюю тут. Я не зможу їх залишити. Я — єдина лікарка. Як з цим потім жити, якщо їх покинути? “Сергію, хочеш — їдь”. То він ще покричав і перестав.
“З'явилося відчуття, що мене поклали в труну, кришкою накрили, але не вбили”
— Росіяни зайшли в Куп’янськ дуже швидко. Але ж річ у тому, що всі покинули місто. Ми дізналися, що поліції немає, що вся прокуратура, суди поїхали. Залишився сам мер. І я собі ще подумала, який він молодець, міг же теж виїхати. Але він таке відео записав, мовляв, ми домовилися з росіянами. У сенсі? Як це домовилися?
Так почалася окупація. Знаю, що рашисти шукали атовців, тероборонівців. У нас розповідали, як забирали чоловіків. Їхні жінки приходили в комендатуру, хоча б щось передати. А коли починали питати: “Де, за що?”, то їм казали: “Быстро отсюда, а то и вам ноги повыдергиваю”.
Кажуть, Куп’янськ колаборантський. Ми ходили і вдивлялися в очі, кому що можна сказати. Чи можна з людиною поговорити. А поговорити треба було, бо все стоїть ось тут, у горлі. Пригадую, як зустріла знайому на вулиці, ми перезирнулися. З першого погляду одна одну зрозуміли, наговорилися, наревілися. Під’їзд у нас теж був хороший. Там залишилися лише три родини, усі інші виїхали. Коли я вперше змогла вийти на зв'язок зі своїми дітьми, то не могла стриматися, плакала.
Росіяни казали, що це звільнена територія. Від чого звільнена? Від життя? Воно в мене було насичене: я працювала, викладала, була інструктором із шейпінгу і флай-йоги, вчилася, подорожувала. Могла собі дозволити все, що хотіла. І в мене це відібрали.
Росіяни всюди повивішували свої прапори. Навіть перефарбували мій улюблений спортивний майданчик. Він був у жовто-синіх кольорах, а вони зафарбували жовтий жахливим червоним. Гидко... У місто не могла ходити, ні на базар, ні в магазини. Коли вони в’їхали, то понівечили нам усі дороги, усюди було брудне місиво. Пам’ятаю, як іду через дорогу, а там колона російської техніки їде і їде. Нарешті один танк зупинився. Я переходжу і показую їм середній палець. Я не думала, що в мені може бути стільки гніву і люті. Потім сварила себе: “Ти, Олю, дура. Скільки тобі років? Що ти собі думала?” Але тоді мені здавалося, що я можу схопити той танк за дуло, скрутити його і запустити якнайдалі.
А потім на зміну злості прийшла втома. З'явилося таке відчуття, ніби мене поклали в труну, кришкою накрили, але не вбили. Кожен ранок починався з думки: “Ну чому ти знову прокинулась?” Але встаєш, робиш зарядку і йдеш на роботу. Вона рятувала, надавала сенс. Я прибігала в інтернат, а хлопці мені казали: “Ольго Миколаївно, ми витримаємо”. Вони дуже цим підтримували. Обіймали, дякували, що не покинула їх.
“Влітку почали закінчуватися медикаменти”
– Нам треба, щоб люди були ситі, у відносній безпеці, помиті, доглянуті. І на початках ми ще мали певний запас продуктів, медикаментів, памперсів. На ньому і трималися. Але не вистачало рук, бо залишилось три медсестри із шести. Інші виїхали.
У квітні росіяни нам відключили український зв’язок, а на додачу воду і світло. У нас електроплити, але про всяк випадок були газові балони. Та газ швидко закінчився, тому ми побудували пічку надворі. На вулиці готували їсти.
Потім мені довелося шукати бензилбензоат, тому що в підопічних почалася короста через бруд і стрес. Вони розчісували рани, заражали один одного. Нормально помити всіх ми не могли. Дезкамери, де можна було б продезінфікувати постіль, одяг, не працювали.
Загалом електрики не було тижнів зо два. Хороша тактика: спочатку все відібрати, а потім дати — “радійте”. Росіяни з нами гралися, як кішка з мишкою. Зі зв’язком усе так і залишилось погано. Дехто знаходив російські картки і якось підключав, а потім з їхніх телефонів можна було подзвонити за гроші. Я купувала за 100 грн годину і за цей час мала зі всіма зв’язатися. Написати смс родичам підопічних, нашому департаменту соціального захисту в Харкові: “У нас тиша, ми тримаємось”. Вони весь час нас вели, відчувалося, що ми не самі.
Складніше стало, коли до нас привезли кілька десятків людей з Оскільського інтернату після того, як його будівлю обстріляли. А влітку почали закінчуватися медикаменти, зокрема, гіпотензивні препарати. І як ми не уникали спілкування з окупаційною владою, але довелося вирішувати це питання. Спочатку наша старша сестра, а потім уже я ходили до куп’янської лікарні, просили ліки. Нам щось давали. Але це були якісь крихти на фоні потреби.
З продуктами теж почалися проблеми, запаси танули на очах. Росіяни давали гуманітарну допомогу нашим підопічним, але пакетиками. Це крапля в морі. Нам потрібні були зовсім інші об’єми на 150 людей. На кінець літа питання з харчуванням стояло вже дуже гостро. Нам доводилося годувати підопічних потроху, двічі на день. А вони тільки-но з’їдять свою порцію й одразу питають: “А ми ще їсти будемо?” Або: “А дайте чогось солодкого”. І пояснити їм, чому це неможливо, дуже складно.
Водночас росіяни почали конкретно тиснути на всі організації, змушуючи співпрацювати з ними. До нас ця хвиля наближалася, йшлося про референдум, дехто встиг отримати російський паспорт.
Подумки я постійно прокручувала варіант: “Добре, у нас тут буде Росія. Якщо я не можу виїхати, не можу покинути підопічних, то що буде, те й буде”. Я прийняла ситуацію. Знайшла проукраїнських знайомих, з якими можна було поговорити, знайшла варіант, як виходити на зв’язок з рідними. Стало легше. Але все одно це питання виснажувало: “А якщо ти залишишся в цьому кільці на роки?” Тобто Росія — це така капсула, і ми в ній застрягли. Усвідомлювати це страшно.
“Ви ж тільки не йдіть, не кидайте нас”
– Коли я говорила зі своїми дітьми, то вони мені казали: “Мамо, ще трішки потерпи, вас скоро звільнять”. Я відповідала: “Звісно”. Не хотіла їх засмучувати, але насправді вже не вірила в це. Я ж оптимістка по життю. Усіх вчила, як це. А тут, якщо не перед мамою, то плачу і плачу. І тільки моя подруга переконувала: “Ось подивишся, наші прийдуть”.
І вони прийшли (Збройні сили України зайшли до Куп’янська 10 вересня. — LB.UA). Я саме ходила по молоко, а там, бачу, машини вже не з зеткою, а з хрестом. Не розумію... Кажу чоловікові: “Сергію, там якісь машини з плюсами”. Він мене виводить на балкон, ми живемо на третьому поверсі: “Дивись”. А там купа військових. "Чуєш, що вони українською розмовляють?" — "Точно?" — "Ну ти ж чуєш?" У мене й досі сироти виступають на шкірі, коли згадую той момент.
Побігла до батьків, хотіла їх обійняти. Маму трусило, у тата такого осяйного обличчя ще не бачила. Нашим військовим кажу: “Ви ж тільки не йдіть, не кидайте нас”.
Усе це відбулося саме вчасно. Бо напередодні я розповідала директорові, що в нас залишилося по жменьці їжі на день хіба що на два тижні. Після звільнення до нас нарешті почали заїжджати волонтери з боку Харкова, вони привозили гуманітарну допомогу. Я до них, пояснюю: “Інтернат, 150 людей, нічим годувати”. А хлопець мені: “Давайте відео знімемо”. Я щось торохкочу про ситуацію з продуктами, там вже всіх підганяють, бо почалися обстріли.
Волонтер виклав те відео в мережі. Думаю, це подіяло. Після того нас просто завалили гуманітаркою, привозили її мішками — і продукти, і засоби гігієни, і ліки. Нам установили польову кухню, генератор, денеесники возили воду. Бо з вересня знову зникли електрика, вода і газ. І ми ніби були вже автономні і, можливо, лишилися б у місті. Якби не обстріли. Росіяни зруйнували наш машзавод, увесь центр міста — це суцільна руїна.
У вересні був приліт і по території інтернату. Тоді снаряд залетів на прогулянковий майданчик. Пробило дах у їдальні, пошкодило житлові і нежитлові приміщення. У жовтні росіяни поцілили в наш вуличний туалет. Він такий старезний був, хилитався, але чомусь його не прибирали. Тепер на його місці вирва метрів десять у діаметрі, велетенська. Пошкодило адміністративну будівлю. На щастя, ніхто не постраждав. Навіть вуличні бої були поруч. Ми всі ховалися, а підопічні підходили і питали, коли евакуація.
Виїхати ми змогли тільки за місяць після звільнення. Усе готував наш департамент соціального захисту, знаходив, куди і як. Людей довелося вивозити в три етапи. Загалом евакуація тривала з тиждень. Спочатку важких пацієнтів евакуювали в Богодухівський дитячий інтернат, бо далеку дорогу вони не витримали б. Потім частину підопічних вивезли в Чернівецьку область: в Хотинський і Черешський психоневрологічні інтернати. Інших розмістили у Жмеринці, Брацлаві й Антополі у Вінницькій області. Тож наразі всі наші підопічні влаштовані. Я всіх супроводжувала до нових місць. Переживала, як подолають дорогу потягом, але всі вони молодці. Тепер постійно мені дзвонять.
А в мене таке відчуття, ніби певний життєвий етап завершився. Я виконала свою місію і наразі з дітьми в Києві.
Місця несвободи
На початку широкомасштабного вторгнення в дитячих будинках-інтернатах, геріатричних пансіонатах, психоневрологічних інтернатах Харківщини перебували 3 тис. підопічних, з них 1700 — важкохворі.
“У радянські часи соціальні заклади будували ближче до сходу — подалі від ворога, яким був Захід, — розповідає Юрій Шпарага, директор департаменту соціального захисту населення Харківської обласної військової адміністрації. — Тож у Харківській області їх щільність досить висока. Багато з них розташовані в населених пунктах фактично на кордоні з Росією, які російські війська окупували майже в перший же день вторгнення”.
Уранці 24 лютого директор Вовчанського геріатричного пансіонату надіслав Юрію Шпаразі фото з повідомленням: “Я їду на роботу, дивіться, що відбувається”. На знімку була російська військова техніка з позначками "Z".
Крім Вовчанського геріатричного пансіонату чи не відразу заблоковані були Вовчанський спеціальний інтернат, Куп’янський і Липецький психоневрологічні інтернати.
“Мені телефонували директори, питали, що робити. І треба було зібрати всю волю в кулак, щоб говорити: “Залишайтеся з підопічними, не кидайте їх. Намагайтеся виходити на зв’язок”. Це складно, бо і сльози, і крики, і що хочеш чув. І це зрозуміло. На тобі 300 людей, половина з них — лежачі, електроенергія зникла, готувати доводиться на вулиці”, — розповідає він.
До 24 лютого до евакуації ніхто не готувався. “Плани евакуації існували, але ще радянського зразка. Та і як вивезти людей з миттєво окупованої території? З боку України був запит на зелений коридор, але російська сторона відмовила. До того ж одна річ, коли людина може самостійно пересуватися, то простіше її посадити в автобус і вивезти. Інша річ, коли з 3000 наших підопічних, 1700 не підводяться з ліжка”, — каже Юрій Шпарага.
Запас продуктів, медикаментів у закладах розрахований приблизно на три місяці, на тому вони трималися, але пів року. У кращій ситуації опинилися більш автономні заклади, які на час широкомасштабного вторгнення мали власні котельні, генератори, господарства.
Чимало працівників закладів виїхали. “Було сто осіб персоналу, а після першого обстрілу залишилось, приміром, 15. Ми не можемо змусити їх залишитися, та вони в нас і не питають. У душу до кожного не заглянеш, що люди переживали і чому поїхали. Але ж ми маємо убезпечити тих, за кого відповідаємо, щоб це не відбувалося стихійно”, — каже Юрій Шпарага.
Реальних механізмів, як цьому запобігти, поки що немає. Без директорки та значної частини персоналу, приміром, залишився Липецький психоневрологічний інтернат. Підопічних не покинув заступник директора. Оскільки доглядати за важкохворими було нікому, окупанти вивезли їх у Стрілечанську психоневрологічну лікарню, яка так само перебувала в окупації від самого початку великої війни разом із 600 пацієнтами.
Звідти евакуювати людей до Харкова вдалося вже після звільнення області. Але і тоді відбувалося все дуже важко. 18 вересня росіяни обстріляли швидкі з пацієнтами. Загинули чотири медики, двоє пацієнтів отримали поранення. Загалом евакуація тривала тиждень.
“У Вовчанському районі окупанти намагалися схилити наших директорів до колаборації. Ті відмовлялися брати кошти від росіян. Є навіть сюжет на російському ТВ, і там розповідають, що така-сяка влада Харкова забороняє директорам установ брати з рук окупантів допомогу. Директора Піско-Радьківського інтернату виводили на розстріл. Залякуючи, вони тиснули на людей”, — каже Юрій Шпарага.
У березні вдалося вивезти психоневрологічний інтернат у селі Оскіл, Ізюмського району. У приміщення інтернату влучила ракета. Вона не розірвалась, але її корпус застряг у стіні. Інша впала поруч, вибуховою хвилею в закладі винесло вікна. 300 підопічних евакуювали через Донецьку область. Трохи згодом змогли вивезти дітей з Богодухівського дитячого будинку і Шевченківського будинку-інтернату. А після деокупації, коли почалися масовані обстріли, — Куп’янський психоневрологічний інтернат, Вовчанський геріатричний пансіонат і частину Вовчанського спеціального інтернату.
За словами Юрія Шпараги, головною проблемою залишається, куди вивозити людей. Приміром, підопічних закладів із Харківщини розмістили майже по всій Україні. Це Київ і Київська область, Чернівецька, Хмельницька, Вінницька області.
“Туди 10 чоловік, туди 20, туди 50. Це велике навантаження на установи, які приймають, але вони діляться тим, що є, — каже він. — Усі критичні заклади ми наразі вивезли”.
Загалом з 18 установ евакуювали у відносно безпечні місця близько тисячі осіб. Але, приміром, триває евакуація маломобільних людей зі звільнених населених пунктів. “Понад 600 ми розселили в геріатричних пансіонатах. Але для нас це критична цифра. Треба вивезти 500 чоловік в інші установи, щоб на ці місця ми могли приймати ще людей, — пояснює Юрій Шпарага. — Бо це ті, хто потребує сторонньої допомоги”.
