У ці дні війни для українців дещо апокаліптичного відтінку набула цитата зі спільної декларації папи Франциска та патріарха Кирила в Гавані: «Людська цивілізація увійшла в період епохальних змін. Наше християнське сумління і наша пастирська відповідальність змушують нас не мовчати на виклики, які потребують спільної відповіді» (параграф 7).
Україна і світ не лише не побачили спільного свідчення задекларованого Франциском і Кирилом у сумнозвісній Гаванській декларації – контроверсійні кроки ватиканської дипломатії в комунікації з Московським патріархатом призвели до інструменталізації Святого Престолу в кращих традиціях кремлівської пропаганди. І як результат: папа почав стрімко втрачати моральний авторитет в українців і не лише в них.
Аби хоч якось пояснити цей шквал розчарувань, дехто вдався до історичного дискурсу остполітик, себто т. зв. східної політики Ватикану, а дехто аргументував, мовляв, понтифік-аргентинець не дуже компетентний у справах Східної Європи, а в оточенні працівників Римської курії багато хто походить з романських країн із сильною традицією русофільства.
Проте є ще низка факторів, які мало відомі як в українських церковних, так і суспільних колах, але які проливають світло на рішення та поведінку папи Франциска в контексті війни. Папа Франциск не лише носить близько до серця українську іконку, але й рубець на серці, який, як і іконка, має український слід.
Католицьку церкву і папу Франциска, відомого як отець Бергольйо до обрання на папство 2013 року, звинувачують у мовчанні під час Брудної війни: убивств і викрадень, здійснених хунтою генералів, яка правила Аргентиною з 1976 по 1983 рік. Його головним обвинувачувачем є журналіст україно-єврейського походження Гораціо Вербицький – одіозний автор, чиї книги в Аргентині стали національними бестселерами.
У книзі «El Silencio» ("Тиша") Гораціо Вербицький стверджує, що Хорхе Бергольйо, провінційний настоятель єзуїтів (з 1973 по 1979 рік), зняв захист ордену з двох священників, Орландо Йоріо та Франсіско Ялікса, яких хунта схопила у травні 1976 року й утримувала в нелюдських умовах і п'ять місяців катувала за місіонерську працю в нетрях Буенос-Айреса. Твердження Вербицького ґрунтуються на розмовах з отцем Яліксом, який згодом після звільнення переїхав до німецького монастиря. Вербицький переконує, що фактично отець Бергольйо дав хунті зелене світло для викрадення цих співбратів-священників, коли публічно відкликав їх із цієї місії.
Загалом єзуїти відігравали важливу роль в опорі хунті, а Орландо Йоріо та Франсіско Ялікс відмовилися від наказу настоятеля Бергольйо залишити свою місію в нетрях. Обидва звинувачували провінційного настоятеля, але згодом один отець змінив свою думку, а інший таки ніколи не пробачив Хорхе Бергольйо.
В Аргентині роль Церкви під час диктатури була двоякою. Кілька представників духовенства брали участь у вбивствах і звірствах хунти. Отець Крістіан фон Верніх зараз відбуває довічне ув’язнення за численні випадки викрадень, тортур і вбивств, до яких він був причетний у таборах смерті, якими тоді керувала поліція та військові. Інші представники духовенства стали мучениками, як-от єпископ Енріке Анджелеллі з північної провінції: диктатура вбила його за публічний виступ проти її методів викрадення та вбивства в серпні 1976 року.
«Бергольйо не висловився», – каже Роберт Кокс, колишній редактор газети Buenos Aires Herald, критикуючи понтифіка за те, що він не виступив проти військової хунти в рідній країні. Але багато хто вважає, що його приховані дії все ж допомогли врятувати багатьох переслідуваних. Бергольйо двічі відмовлявся свідчити в суді про свою роль як настоятеля ордену єзуїтів. Коли він нарешті з’явився перед суддею 2010 року, адвокати звинуватили його в ухилянні. Докази в цих справах є суперечливими, оскільки документи було знищено, а чимало жертв і злочинців померли. У часи хунти було небезпечно говорити правду через ризик бути затаврованим як диверсант. Але багато хто, зокрема священники і єпископи, зробили це і згодом зникли. Тим, хто промовчав, довелося жити з цим на сумлінні, а іноді ризикувати судом.
Проте Католицька церква в Аргентині визнала свою неспроможність засудити диктатуру в той темний період історії. У своїй заяві, опублікованій у вересні 2000 року, єпископи країни перепросили за своє «мовчання» та «участь» деяких священнослужителів у «катуваннях, викраденнях, політичних переслідуваннях» під час режиму. «Ми хочемо визнати перед Богом усе, що ми зробили погано», – заявила тоді Єпископська конференція Аргентини та публічно попросила вибачення за свою неспроможність зайняти позицію супроти генералів хунти.
Те, що провінційного настоятеля Товариства Ісуса в Аргентині Хорхе Бергольйо не було серед публічних опонентів звірств хунти залишило його тодішню роль відкритою для тлумачення тепер, коли він став папою Франциском. Він назвав ці звинувачення «наклепом» і вважає, що, навпаки, за лаштунками врятувати життя цих двох священників та інших, яких він потай переховував від ескадронів смерті. В одному випадку він стверджує, що навіть дав своє посвідчення особи дисиденту, який був схожий на нього, щоб той міг утекти з країни.
Аргентинський лауреат Нобелівської премії миру 1980 року Адольфо Перес Есквівель, який сам був жертвою диктатури, якого катували і тримали без суду протягом 14 місяців, свідчить, що «були єпископи, які були спільниками, але не Бергольйо, немає жодного зв’язку, що пов’язує його з диктатурою», – каже він.
Заяви та публічні вибачення Єпископської конференції – це одне, а жити непрощеним твоїм співбратом – це, мабуть, інше. І про це свідчить той факт, що отець Бергольйо, рятуючись від душевних ран буремних часів аргентинської хунти, впродовж шести місяців 1978 та 1979 року систематично звертався до психоаналізу. Йому було тоді 42 роки. Багатьох консервативних християн сам цей факт насторожив би (Фройд був атеїстом), оскільки в духовному арсеналі є і сповідь, і духовне порадництво, але єзуїти не бояться звертатися за професійною допомогою, коли є потреба, і розглядають психотерапію як доповнення до духовності – «благодать діє через природу», що, серед іншого, означає, що Боже прощення можна відчути через людські дії. Папа Франциск нещодавно відкрив цей факт світові і розповів про свої сеанси в психоаналітикині в інтерв’ю французькому соціологу Домініку Волтону, зауваживши, що щотижневі сеанси йому дуже допомогли. «Протягом шести місяців я ходив до неї додому раз на тиждень, щоб уточнити кілька речей. Вона була лікаркою і психоаналітикинею. Вона завжди була поруч», – сказав він Волтону.
Окрім, здається, доволі травматичного аргентинського досвіду папи Франциска, на його сучасний стиль діяльності накладається миробудівна традиція Католицької церкви з часу енцикліки «Мир на Землі» папи Івана XXIII (Pacem in terris,1963), яка за останні десятиліття суттєво еволюціонувала і сягла свого апогею в ненасильницькій практиці чинного понтифіка. Тобто відбулося зміщення акцентів від класичної теорії справедливої війни, що сягає корінням св. Августина, від етики миру та війни до розбудови миру через ненасильницьку практику.
У соціальних мережах папі Франциску «інкримінують» нездоровий дитячий пацифізм, проте слід розуміти, що тут понтифік є виразником глобальної традиції, яка давала добрі плоди з часу Другої світової війни, але ця традиція зараз паралізована неочікуваною, донедавна сюрреалістичною, проте реальною спробою РФ і Путіна перекроїти кордони на Європейському континенті.
Проблематика миру в католицькій традиції соціального вчення сягає першої соціальної енцикліки Rerum novarum («Нові речі», 1891) папи Лева ХІІІ, проте енцикліку Івана XXIII Pacem in terris (1963), яка стала відповіддю на Карибську кризу 1962 року, вважають засадничим документом Католицької церкви у питаннях миру та війни. Взаємини в трикутнику Вашингтон – Гавана – Москва розвивалися так кризово, що ділили світ на два блоки – НАТО та ОВД (Організація Варшавського договору). Як у сьогоденні НАТО та РФ з її сателітами з ОДКБ (Організація договору колективної безпеки).
Таємне розміщення радянських ядерних ракет на Кубі та американських ядерних ракет в Італії і Туреччині, зведення у 1961 р. Берлінського муру призвели до конфронтації та апогею погроз між лідерами Микитою Хрущовим та Джоном Кеннеді. У Карибському регіоні зіткнулися дві наддержави, СРСР та США, готові до початку Третьої світової війни. В апогеї Карибської кризи жовтня 1962 р. Іван XXIII звернувся до лідерів США та СРСР із закликом до миру. Звернення вже через кілька годин доставили до посольства США при Святому Престолі та дипломатам СРСР, акредитованим при уряді Італії. «Церква, – казав папа, – не любить нічого, крім миру та братерства серед людей, і тому невтомно працює, щоб ці цілі могли бути реалізовані. У зв’язку з цим ми нагадуємо про серйозність обов’язків тих, хто бере на себе відповідальність за владу… З сумлінням послухайте заклики, що лунають з усіх куточків Землі, від невинних дітей до людей похилого віку, від окремих людей до громад, які закликають: мир, мир! …Ми благаємо всіх правителів, які не залишаються байдужими до цього волання людства. Нехай вони роблять усе можливе, щоб урятувати мир; так вони уникнуть жахів світової війни, страшних наслідків якої ніхто не може передбачити».
Після деескалації кризи папа розпочав працю над розробкою енцикліки Pacem in terris (1963) і успішно влаштував у лютому 1963 року звільнення українського митрополита Йосифа Сліпого з 18-літнього ув’язнення в Сибіру. Зрештою, у березні 1963 року папа провів широко розрекламовану аудієнцію з дочкою і зятем Хрущова, редактором «Известий». Іван XXIII увійшов в історію як Папа Миру і канонізований папою Франциском 2014 року.
Жодна попередня енцикліка не викликала такого інтересу та прийняття некатоликами, як Pacem in Terris. Однією з причин такого сприйняття була сама особа Івана XXIII. Коли політологиня Ханна Арендт, одна з найважливіших мислительок ХХ століття, написала свою працю про нього, то назвала його «християнин на престолі св. Петра», що звучить як оксиморон. Іншими причинами були: відчайдушний вхід понтифіка в еру «прав людини», утвердження основних прав і свобод, які попередні понтифіки у кращому разі мінімізовували.
Енцикліка Pacem in Terris побачила світ за два з половиною роки до того, як Другий Ватиканський собор, не без затримок, оприлюднив Dignitatis Humanae («Гідність людської особи»), декларацію про релігійну свободу, тобто про право особи й об’єднань на громадську і громадянську свободу в питаннях релігії. Уперше в історії католицтва саме енцикліка Pacem in Terris була адресована не лише єпископам, духовенству та вірним, а й «усім людям доброї волі», що стало невід’ємною традицією.
В енцикліці Pacem in Terris мало уваги присвячено питанням Холодної війни чи ядерної зброї, які стимулювали появу самої енцикліки, або іншим темам, пов’язаним з католицьким вченням про війну та мир. Іван XXIII натомість пропонує структуру миру, побудовану на «визнанні, повазі та захисті» прав людини. Таким чином, він визначив порядок денний участі Католицької церкви у глобальних соціополітичних процесах на десятиліття вперед.
У лютому 1965 року понад 2000 державних діячів, активістів миру та вчених з’їхалися в Організацію Об’єднаних Націй, щоб відкрити однойменну з енциклікою конференцію Pacem in Terris. Серед учасників і доповідачів були У Тан, Генеральний секретар ООН і низка лідерів Європи, Азії та Африки, чиї імена тоді були відомі так само, як імена Бориса Джонсона, матері Терези та Нельсона Мандели сьогодні. Роботу конференції висвітлювали сотні журналістів. «Папа Іван XXIII, – зауважили на відкритті, – відправляє ядерну зброю, колоніалізм, расизм, націоналізм і неконституційні режими на смітник історії». Він утверджує немодну доктрину про те, що «той самий моральний закон, який регулює взаємини між окремими людьми, служить також для регулювання взаємин між політичними націями».
З 1968 року 1 січня – Всесвітній день миру. Папа Павло VI, наступник Івана XXIII, започаткував цю традицію та зробив хоругвою свого понтифікату ідею про те, що «розвиток – це нова назва миру», тобто стабільність, безпека, пошана людської гідності є передумовами та синонімами миробудівництва. З нагоди Всесвітнього дня миру папа Павло VI виголосив 11 послань; Іван Павло ІІ – 27; Бенедикт ХVI – 8. Кожен документ Католицької церкви, що стосується миробудівництва, починаючи від Pacem in Terris Івана XXIII, через Populorum Progressio Павла VI, пастирську конституцію про Церкву в сучасному світі Gaudium et Spes ІІ Ватиканського собору, Sollicitudo rei socialis Іванa Павла ІІ, Caritas in Veritate Бенедиктa ХVI і до послань єпископів США The Challenge of Peace та The Harvest of Justice іs Sown in Peace, поступово торує шлях до практики ненасильства.
Папа Франциск, підсумовуючи здобутки миробудівництва своїх попередників, підкреслює, що в католицькій традиції практика ненасильницького спротиву є чи не єдиним шляхом миробудівництва. У посланні з нагоди Всесвітнього дня миру 2017 року Франциск сформулював свій меседж світові, який полягає в тому, що ненасилля – це стиль політики задля миру. Папа робить ненасильство центральною темою та висвітлює її з різних перспектив. Він намагається повернутися до біблійних, патристичних і літургійних підвалин практики ненасильства як наріжних каменів миробудування. Особливої уваги варте те, що в цьому посланні є згадка про Східну Європу та падіння комуністичних режимів, яке відбулося шляхом мирних протестів: «Особливо впливовим було служіння і вчення святого Івана Павла ІІ. Розмірковуючи про події 1989 року у своїй енцикліці Centesimus Annus («Сотий рік») 1991 року, мій попередник підкреслив той факт, що епохальні зміни в житті людей, націй і держав відбулися "за допомогою мирного протесту, використовуючи лише зброю істини та справедливості"».
Знаково, що папа Франциск не використовує теорію природного права як основу вчення Церкви про війну і мир, натомість він прямує до євангелій. «Бути справжніми послідовниками Ісуса сьогодні, – каже він, – також включає прийняти його вчення про ненасилля». У пантеон своїх іконічних миротворців Франциск вводить практиків ненасилля: Махатму Ганді, його послідовника Абдулу Гаффар-Хана, Мартіна Лютера Кінга та Лейму Гбові, активістку ненасильницької боротьби за безпеку та права жінок, лауреатку Нобелівської премії миру з Ліберії.
«У той час як минуле століття зазнало спустошення двох світових воєн, загрози ядерної війни та безлічі інших конфліктів, сьогодні, – зазначає Франциск, – на жаль, ми опиняємося в жахливій світовій війні, яка ведеться по частинах… У кожному разі ми знаємо, що це "подрібнене" насильство, різного роду та рівня, завдає великих страждань: війни в різних країнах і на континентах; тероризм, організована злочинність і непередбачувані акти насильства; зловживання, яких зазнали мігранти та жертви торгівлі людьми і руйнування навколишнього середовища». Останнє стало предметом резонансної енцикліки папи Франциска Laudato si («Славен будь») 2015 року, присвяченої проблемам екології та захисту навколишнього середовища.
Чого очікувати?
Ми живемо у дивні часи, коли політичні та релігійні лідери немов помінялися ролями: політики говорять як біблійні пророки, апелюючи до моральних цінностей, називають речі своїми іменами, а релігійні лідери, навпаки, полюбляють політкоректність і дипломатичний тон. Папа Франциск свідомий того, що його відмова назвати Росію та Путіна агресором дратує українців, – в інтерв’ю La Nacion він сказав, що папи ніколи не засуджують глав держав або цілі нації.
Історично небезпека можлива з обох сторін: 1942 року, коли нідерландські єпископи публічно засудили порушення прав людини фашистами, у відплату сотні євреїв, які прийняли католицизм, були депортовані в Аушвіц. Рідна Францискові Аргентинська церква поплатилася за тишу і мовчання під час диктатури 70-х, яка знищила десятки тисяч невинних людей.
Папа Франциск таки відмовився від анонсованої зустрічі з Кирилом: «Наша дипломатія зрозуміла, що зустріч між нами в цей час може призвести до великої плутанини, – сказав він Хоакіну Моралесу Сола з аргентинської газети La Nacion і додав: – Я готовий зробити все», щоб спробувати зупинити кровопролиття.
Чи зможе папа Франциск у тандемі з курією продемонструвати лідерство взірця Івана ХХІІІ та Івана-Павла ІІ, котрі визначали порядок денний участі Католицької церкви у глобальних соціополітичних процесах на десятиліття вперед? Це запитання залишається відкритим – поки що таких ознак нема!
Папа Франциск став глобальною іконою прощення. Аргентинський досвід робить його і сильним, і слабким водночас. Слабким, бо його жага до прощення та філантропії часом затьмарює істину, робить ерозію істини милосердям. Тут папі Франциску знадобилася б caritas in veritate Венедикта ХVI. Сильним, бо він знає ціну, яку Церква заплатить за тишу, мовчання та недомовки. Не слід виключати, що ми ще побачимо якийсь неочікуваний хід папи, навіть якщо тактичні прорахунки ватиканської дипломатії та Ради сприяння єдності християн очевидні.
Слабкість папи, яку ампліфікує сумнівна ватиканська дипломатія, видно неозброєним оком, а от силу ми ще можемо побачити в майбутньому, якщо, крім дідуся Фройда, понтифіка надихатимуть канонізовані ним святі Іван ХХІІІ та Іван-Павло ІІ.
