«Ви, українці, такі близькі до природи, — каже мені Лукас. — А ми це давно втратили. Коли бачимо річку, то дивимося на неї як на об’єкт, споглядаємо з відстані, а ви відразу йдете купатися».
Лукас — письменник і журналіст, з яким ми в подорожі на Полтавщину спільно з Українським ПЕНом. Разом із Софією він живе на київському Подолі з грудня 2023-го. «Літературні коханці», як написано на їхній візитці, одній на двох, подорожують і живуть понад 20 років у різних країнах, особливо у країнах війни. Їздячи світом, вони відкривають книжкові крамнички, дають уроки своєї мови іноземцям, пишуть блоги й книжки. У 2019-му нарешті повернулися на батьківщину, щоб видати все написане за ці роки. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну потрясло їх настільки, що вони вирішили переїхати в Київ, зокрема, щоб впливати на суспільну думку їхньої країни, перебуваючи в епіцентрі подій.
Ми знайомимося якраз у момент повороту на Лохвицю, перше заплановане для зустрічі з читачами містечко, коли наш бусик, до стелі наповнений книжками, пробиває колесо по шву. Нас тричі підкидає вверх, аж поки машина нарешті зупиняється і далі вже не їде. До найближчої майстерні — кілометри полями, але всім весело, бо тепер знаємо точно, що ми на землі гоголівських духів. До зустрічі з читачами у Лохвиці залишається 15 хвилин і 70 кілометрів розбитої траси. Через 20 хвилин нас підбирає білий автобус Берлін — Суми, абсолютно беззвучний усередині. Його пасажири, переважно жінки за 50, міцні і тихі, повертаються додому, у місто, яке росіяни обстрілюють десятки разів на добу. Ми слухаємо їхнє мовчання, як музику Арво Пярта.
***
Лукас і Софія діляться зі мною спостереженнями про близькість українців до природи в той момент, коли ми сидимо на березі легендарної річки Псьол і дивимося на колегу, який щойно занурився у воду. Температура води не вища за 16 градусів, надворі середина травня.
На цьому березі, куди нас привезла режисерка Наталка Ворожбит, яка на Полтавщині провела все дитинство і підліткові роки, місцевий бізнесмен вибудував цілу інфраструктуру: дерев’яний будинок з довжелезним столом, за який легко всілося б зо тридцять людей, мангал, менші будиночки. Подібні зони відпочинку типові для європейських країн, але наші вирізняються саме оцими «весільними» мегастолами, тоді як в інших країнах це переважно індивідуалістичніші столики на двох–чотирьох. «Без попереджень не занімати», — написано на вході, і за цим полтавським діалектом остаточно розумієш, що до Полтавщини ми таки доїхали, попри погані дороги, проколені шини, дощ, гоголівських демонів і російські дрони.
***
Від початку повномасштабного вторгнення Росія зруйнувала понад тисячу українських бібліотек. З 2022 року Український ПЕН розпочав ініціативу «Незламні бібліотеки», в рамках якої письменники і члени організації привозять книги на прифронтові і звільнені території. Ця поїздка тридцять третя.
Перед тим, як приїхати на Псьол, ми встигаємо побувати і поспілкуватися з читачами кількох містечок. В одному селі місцеві бібліотекарки накривають широкий стіл з галушками, намазанками з часнику і сала й полуничним вином. «Вино ми просто тут робили, — розповідає Надія. — Дівчата принесли полуницю з власних городів, ми її засипали цукром — і тут воно і настоялося», — показує рукою на високі стелажі книжок, звідки на нас подекуди дивляться порожні полички. Це наслідки декомунізації після лютого 2022-го. Полтавські бібліотеки станом на 2023-й рік списали 81 тисячу книжок: переважно радянську літературу і літературу російською. Порожні місця тепер заповнюють українською книжкою, але з державного фонду надходить небагато. Тому на приїзди книжкових волонтерів, які власним коштом чи за підтримки меценатів привозять літературу, бібліотекарки завжди дуже чекають.
Директорка місцевої школи зі стажем понад 50 років розповідає, що на початку 1990-х у школі навчалися понад 600 дітей, а зараз — 45. І все ж саме ці дітлахи — одна з цільових аудиторій бібліотеки. Окрім книжок, тут є гуртки танців, оригамі, вишивки і багато чого іншого. Коли ми сідаємо до столу, у сусідній кімнаті якраз починає співати дитячий хор.
З початку великої війни багато бібліотек стали комунікаційними хабами, центрами волонтерства і колективної терапії, будинками культури. Тут плетуть сітки на фронт, сюди приходять навіть не так почитати, як просто поговорити з бібліотекарками. «Ми оце закрилися 24 лютого 2022-го, а за кілька днів відкрилися. Люди почали до нас приходити, заглядати: а ви що, хіба працюєте? Працюємо, кажемо ми. І їм наче від серця відлягло, мовляв, знак нормального, звичного життя. Ми в цьому свою функцію зараз і бачимо: утримуватися на плаву, сигналізувати, що ми всі стоїмо і живемо», — каже мені пані Наталя, бібліотекарка з містечка Заводське.
Столи для гостей вони теж накривають з власних коштів.
У спалений сонцем день, з дороги полуничне вино творить дива, особливо якщо пити його повільними ковтками. Пані Надія, яка приготувала дві величезні миски галушок, налаштована серйозно. Ми спромагаємося з’їсти лише десяту частину. «Не смакує вам, так? — питає вона трохи здивовано, з вдаваною образою чи, може, таки справді трохи розчаровано. — А ми ж так старалися!». Наступні десять хвилин розігрується сценка за Котляревським: «Звичайно, що смачно, але трохи забагато». — «Ні, не вірю, не вірю». У її кароокому погляді, манері говорити і сміятися вся сіль, уся суть полтавської фемінності. Усі оці перекидування словами, огортання одне одного сміхом і жартами наростає, наростає, змінює повітря, аж допоки раптом нізвідки падає: «...на фронті».
Наче здалося, але кімнату вже накриває вогкою чорною ковдрою. Я інтуїтивно відчуваю, що на Надію краще зараз не дивитися, але, навіть не дивлячись, відчуваю, як вона зосередилася на тому, щоб задушити, притиснути, не випустити назовні ту іншу себе, про існування якої ми і не підозрювали і яку ніколи не угледіли б у її перформативній полтавськості. Вона не плаче, тільки бореться зі спазмом. Хтось пропонує випити келішок вина — «щоб не забувати». Надія пити не хоче і каже, що ніхто і так не забуває. Але сила колективної дії малих українських спільнот дужча за будь-яку індивідуальну волю. Ми підіймаємося для хвилини мовчання. Надія, яка щойно була з нами, остаточно зникає, розчиняється у своєму білому тумані.
У неї четверо неповнолітніх дітей.
Дорогою до наступного села бачимо чоловіка, який маякує, що хоче під’їхати. Йому до сусіднього села. Він з Макіївки, переїхав сюди після початку повномасштабної. Роботи не має, усе життя працював у шахті. Повертатися нема куди і жити нема за що. Розповідає він про себе щиро і багато, як люди, які довго ні з ким не спілкувалися.
На ніч ми повертаємося в Миргород.
***
В одному селі на зустрічі з читачами Лукас розповідає про свою восьмилітню племінницю. Після того як в її клас прийшов український хлопчик Сергій, що виїхав з мамою з Донеччини в березні 2022-го, вона віддала всі свої дитячі заощадження на підтримку України. Лукас вважає, що його племінниця трохи закохана в Сергія, і якщо за десяток років у них буде весілля, він запросить усе село. Люди сміються, їм симпатична ця історія про українського хлопчика і маленьку дівчинку, яка мешкає на іншому кінці Європи. Пізніше — у Горішніх Плавнях, наймолодшому місті Полтавщини, яке дев'ять років тому перейменували з Комсомольська, яке поєднує радянські танки з намальованими на них синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами і свіжі від фарби пам'ятники радянським солдатам, — я скажу Лукасу, що в цій його інтерпретації є слід його французькості, де чи не кожна людська дія — про любов. Йому подобається ця референція до його культури, він сміється, але потім серйознішає. Каже, що, окрім любові, він вірить у житті ще у дві речі: свободу і справедливість. І саме цього він хотів би для українського народу.
Після зустрічей з читачами, лекцій про історію Криму і комунікаційні стратегії, які привіз ПЕН, ми з Софією і Лукасом довго гуляємо горішньоплавівським парком, чистим і впорядкованим, з еклектикою казкових героїв українських, російських і французьких казок. Ми говоримо про безпорадність тієї частини західної інтелектуальної спільноти, яка досі вірить у привиди пацифізму, вірить, що так можна вірити вічно, якщо жити далеко від реальної війни.
«Ми з вами як вітамінів наїлися, — каже одна бібліотекарка, коли вже прощаємося. — Ви ж тільки приїжджайте до нас знову, частіше і надовше».
Ця фраза з варіаціями лунає в Лохвиці, Заводському, Савинцях, Миргороді, Козельщині і Горішніх Плавнях — скрізь, де ми або виступаємо, або спілкуємося з місцевими за їхніми довгими столами з домашніми наливками, короваями і пухкими галушками з часником. Ми сміємося, допитуємося про життя й обіцяємо приїхати знову чи прислати книжок. На якусь мить, на якісь кілька хвилин нам усім так затишно, як може бути тільки випадковим подорожнім, які раптом, не сподіваючись, впізнали одне в одному свого.
Так кожен з нас у цих селах по-своєму лікується від епістемологічної несправедливості, як це вдало сформулювала дослідниця Міранда Фрікер, і, додала б я, також від екзистенційної самотності, яка огортає кожного, хто має досвід спілкування про українську війну за кордоном з тими, чиє розуміння суті цієї війни настільки плинне, що майже не існує. Саме маленькі бібліотеки Центральної України дають нам можливість жаданого заземлення на рівні серця й розуму.
Пані Світлана із села Недогарки, спеціалістка відділу культури Піщанської громади, також відповідальна за дев’ять бібліотек у навколишніх селах. Вона ледь не плаче, коли бачить коробки з пенівськими книжками. Минулого року на поповнення книжкового фонду отримала від держави п’ять книжок, тому принесла з дому ще чотири і розділила їх між усіма бібліотеками, щоб жодну не обділити увагою. Пані Світлана довго розповідає про сільські справи з культурою і одночасно сервує домашні, щойно насмажені до нашого приїзду котлети. Потому везе нас на Кременчуцьке море, над яким, здається, ось-ось закричать невідомі птахи. Йдеться про Кременчуцьке водосховище, але місцеві називають його морем, і виглядає воно як море, отже, напевно, таки морем і є.
***
Уночі, десь ближче до першої, я прокидаюся від дзижчання величезної комахи над моїм обличчям. У темноті нічого не видно. Перші секунди я, стомлена після дороги і спілкування, навіть не знаю, де перебуваю. А коли нарешті розумію, то розумію також, що комаха, яку я чую, — це дрони. Їх пустили росіяни за течією Дніпра, вони за сто метрів від нашого готелю і летять на Київ. Один, другий, третій. До лінії зіткнення по південному сходу — двісті кілометрів. Це велика відстань як на українську реальність, але досить-таки мала як на колективні європейські уявлення про безпеку. Дрони повільно віддаляються, і я провалююся в сон, повторюючи мантру, щоправда, наївну, до когось нагорі: «Щоб тільки вони розчинилися і не принесли ніякої шкоди».
На ранок стає відомо, що дрони масовано обстріляли містечко Васильків під Києвом. Уперше настільки інтенсивно за час війни. Кілька людей цієї ночі не пережили, ще кілька поранені. Молода жінка, 27 років, загинула, закривши собою чотирилітнє дитя, яке зараз у важкому стані в лікарні.
Через тиждень після повернення, коли я пишу цей текст, російська армія атакує Полтавщину великою кількістю дронів і балістикою. У містечках, куди ми везли книжки, пошкоджені будинки. Є поранені.
***
Ми не говоримо про війну взагалі. Тільки якщо перечіпляємося поглядом через фотографії молодих чоловіків з чорною стрічкою, чиї портрети на стінах. Навіть у найменших, зовсім крихітних селах — принаймні четверо-п'ятеро загиблих. Війна всередині життя кожного і кожної, хоч і завжди по-різному. Тож правило — говорити тільки про майбутнє, тобто про книжки — діє без слів.
Якоїсь миті в мене з’являється майже фізичне відчуття тунелю, але не темного, а підсвітленого десь зсередини, траєкторію котрого ми прокладаємо ось прямо тут, розсуваючи стіни руками, пересуваючи лінію фронту по метру вперед і вперед. Можливо, саме здатність сміятися, голосно і заразно, стоячи в самому центрі темноти — один з найбезпечніших і найрезультативніших актів нашого опору й одночасно практика турботи. Сміх у момент найвразливішого, найскладнішого обряду переходу, як-от традиція в гуцулів танцювати на похороні — це, власне, радикальна претензія на продовження життя. Причому життя за власними правилами, яке починається тут і зараз. Тому щохвилини, коли ми не говоримо про книжки і культуру, тримаємо зоровий контакт і розширюємо зв’язок сердець, простір особливої міцної тривалої дружби, що виникає часом між людьми, які зустрілися на п’ятнадцять хвилин у житті і відразу розійшлися, але вже з лоскотом теплої блискучої кульки, яка перекочуватиметься ще довго. Від мозку до серця. А часом застрягатиме в горлі, до сліз.
Заради цього дива співприсутності зустрічаємося ми — ті, хто в дорозі, але прагне зупинитися, і вони — ті, хто чекає, але насправді весь час рухається вперед.
***
Тридцять третя поїздка в рамках ініціативи «Незламні бібліотеки» відбулась 15–18 травня 2025 року. У поїздці взяли участь виконавчий директор Українського ПЕНу Максим Ситніков, письменниці Марія Титаренко, Марина Гримич, Світлана Тараторіна, драматургиня і режисерка Наталка Ворожбит, французькі письменники Анн і Лорен Шам-Массар (Laurent & Anne Champs-Massart, у тексті вони представлені як Лукас і Софія), smm-менеджерка українського ПЕНу Еліза Жданова і авторка цього тексту. Відвідали Лохвицю, Заводське, Миргород, Шишаки, Козельщину, Великі Сорочинці, Савинці, Велику Багачку, Горішні Плавні і Недогарки. Поїздка відбулась з ініціативи українського ПЕНу, серед основних партнерів — Book Aid International, PEN International, English PEN, Міжнародний фонд «Відродження».
Імена бібліотекарок Надія і Наталія вигадані, Світлана — справжнє ім'я.