Людина без імені
Популярність Іствуд здобув уже після тридцяти завдяки ролям у доларовій трилогії Серджіо Леоне, де він зіграв людину без імені — мовчазного ковбоя без минулого. Ця дещо іронічно, адже до знімань в Леоне Іствуд дійсно був «ковбоєм без минулого». Або майже без минулого.
Іствуд народився в заможній родині в Сан-Франциско, але про рідних згадує рідко. У юності займався чим завгодно, окрім навчання в приватних школах, куди його заганяли батьки. Намагався здобути вищу освіту, але як каже сам: «Я вивчав менеджмент. Як будь-яка людина, яка не знає, чого хоче». Потім працював ким завгодно, від рятувальника на пляжі до пожежника лісової служби. А далі була армія. Іствуд готувався до відправки на Корейську війну, однак за дивних обставин потрапив в авіакатастрофу. Щоб вижити, плив понад три кілометри Тихим океаном, тоді звільнився з армії за станом здоров’я.
Однак саме в армії Іствуд уперше зацікавився акторством. Існує кілька версій причин: чи то група Universal, яка знімала якісь матеріали в його військовій частині, запримітила високого солдата (зріст Іствуда — 193 см), чи то однополчанин Чак Гілл звів його зі світом кіно. Та після армії Іствуд поїхав підкорювати Голлівуд.
До 1959 року зробити це не вдавалося: ролі були або зовсім крихітними, або взагалі камео, якого не згадують у титрах. Режисерів дратувала манера Іствуда розмовляти крізь зуби — дивно, але саме це стане його фішкою на наступні десятиліття.
А 1959 року стався вестерн-серіал «Сиром’ятний пиріг»: Іствуду дісталася другорядна роль хорошого хлопця; завдяки їй актора примітили в Європі і запросили на фільм до Серджіо Леоне.
Джон Вейн для молоді
Вестерн — найтрадиційніший американський жанр кіно. Середній план знімання там придумали для того, щоб було видно не лише обличчя героя, але і його кольт на поясі. У цьому жанрі довго існував канон, який створив фундаментальний для американського кіно режисер Джон Форд; решта режисерів вестерну перебували в його тіні.
У роки Другої світової вестерн успішно перекочував у Європу, а в післявоєнні став улюбленим жанром в Італії та Іспанії. Вестерни цих країн розповідали про те, як європейці бачать історію Дикого Заходу. Звісно, це бачення відрізнялося і від фордівських канонів, і від реальної історії небезпечного американського краю, тож так звані спагеті-вестерни викликали в американців лише насмішки.
Для італійців було дуже важливо, щоб у їхніх вестернах обов’язково грали американці. Грошей у цій індустрії було небагато, а тому підписати зірку, як-от головного американського ковбоя 1950-х Джона Вейна, вони не могли. У спагеті-вестернах знімалися або зірки старого Голлівуду, які вже скотилися на дно пляшки — як Альдо Рей, або ті актори, чия кар’єра взагалі не складалася — як Клінт Іствуд.
У так званій доларовій трилогії Серджіо Леоне: «За пригоршню доларів» (1964), «На декілька доларів більше» (1965), «Хороший, поганий, злий» (1966) — Іствуд створив образ мовчазного суворого героя в ковбойському капелюсі й пончо. Його кольт ніколи не хибить, а сигара завжди стримить між зубів. Найбільше Леоне в цьому образі подобалися фірмове примруження й шипіння, за яке Іствуда шпиняли голлівудські режисери. Персонаж Іствуда нагадував радше коміксового супергероя, ніж ковбоїв з американських вестернів. Його сувора й люта харизма викарбовувала культові цитати (на кшталт «Є два типи людей: одні тримають зброю, інші копають») і здійснила справжній прорив: спагеті-вестерни стали популярними у США.
Надворі була друга половина 1960-х. Цензурний кодекс Гейза скасували. Вестерн почав мінятися, а колишній король цього жанру Джон Вейн усе ще захлинався ультраконсервативною ідеологією та знімав кондову пропаганду для армії США. Америка потребувала нового ковбоя, і ним став Клінт Іствуд. Його наступні вестерни «Повісь їх якомога вище» (1968) чи «Два мули для сестри Сари» (1969) мало відомі для української публіки, однак у США це класика вестерну. Саме вони зробили Іствуда високооплачуваною та затребуваною голлівудською зіркою.
Проте Іствуд не збирався залишатись у ролі ковбоя все життя — він планував значно більше.
Дон Сігел і кейс Іствуда
Вольовий і впертий характер Іствуда завжди стояв кісткою поперек горла і режисерам, і продюсерам. Іствуда відверто напружувало, коли в кіно щось виглядало не так, як він хотів. Саме це бажання всім командувати і відчуття того, що лише він знає, як правильно, привели його в режисуру.
Після успіху в Леоне Іствуд познайомився з Доном Сігелом — режисером старої школи, який спеціалізувався на вестернах. Сігел — один з небагатьох, про кого Іствуд ніколи не відгукувався погано. Серед причин: він став наставником Іствуда в режисурі. У вестернах Сігела, де знімався Іствуд, режисер дозволяв йому самотужки ставити окремі сцени, а іноді це доходило і до половини фільму. Динамічну режисуру з принципом «найкращий дубль — перший» Іствуд перебрав саме в Дона Сігела.
У 1970-ті кар’єра Іствуда як режисера починає набирати обертів. Він зняв кілька досить непоганих кримінальних трилерів і вестернів, однак усе ще лишався більше актором, ніж режисером. Саме тоді стався кейс Іствуда. У 1976 році Іствуда запросили на головну роль у вестерн «Джосі Вейлз — людина поза законом», який режисував Філіп Кауфман. Однак зйомки по 15–17 дублів і відсутність активної динаміки на знімальному майданчику дратували актора, тож він вигнав з фільму режисера і дозняв його сам: це дозволили продюсери, які стали на бік голлівудської зірки проти маловідомого тоді режисера. Після цього Гільдія режисерів випустила рішення за кейсом Іствуда, яке чинне досі: воно забороняє заміняти режисера на знімальному майданчику актором чи представником будь-якого іншого ремесла, навіть якщо цього дуже хочуть продюсери.
Брудний Гаррі
1970-ті — це період консервативного повороту і згортання контркультурного проєкту. До середини 1970-х захлинається хвиля Нового Голлівуду, натомість з’являється поняття франшизи і зростає популярність мейнстримного кіно. Обидва ці фактори Клінт Іствуд використав у серії бойовиків про Брудного Гаррі — інспектора поліції Гаррі Каллагена, пропитого копа-лінчувальника, який у своїх діях більше спирається не на писаний закон, а на власне відчуття справедливості.
Реакція на Брудного Гаррі була різнополярною. Глядачі любили різкого й цинічного копа — і франшиза стала не просто окупною, а певною мірою культовою. Водночас критики побачили в цьому персонажі загрозу демократичним цінностям: кінокритикиня Полін Кейл прямо називала Іствуда, який не дуже артикулював різницю між своїм образом і персоною, фашистом.
Брудний Гаррі контрастував з героями Нового Голлівуду, які були ізгоями, маргіналами чи просто людьми поза системою. Цей коп у костюмі та сонцезахисних окулярах став символом повернення консервативних цінностей та іконою для республіканців, адже прийшов покарати нікчемних мажорів, хіпі, ліваків й інших «розкладачів суспільства» без зайвих сентиментів і бюрократичної тяганини. Його гіперболізований магнум став неоднозначною емблемою 1970-х — епохи, коли американці вперше почали масово відчувати, що їхня держава регулярно порушує закони, які сама ж ухвалила.
Після сорока життя тільки починається…
Якщо 1970-ті були для Іствуда містком від просто хорошого актора до повноцінної голлівудської зірки, то 1980-ті стали його лебединою піснею. На межі 1970-х і 1980-х Іствуд відмовляється від низки потенційно культових ролей. Він відкинув роль Супермена, бо вважав, що його має грати хтось молодший за 30. Від ролі Джеймса Бонда відмовився, бо вважав себе занадто американцем, а від ролі Рембо — бо вважав неприпустим убивати поліцейських у кадрі. Консервативний і похмурий, він притримувався лібертаріанського поняття Don’t Tread on Me як головного принципу життя й ідеально вписався у світ рейганівської Америки. Сам Іствуд неодноразово казав, що життя починається після сорока.
У 1980-х його кар’єра режисера й актора (а знімався він переважно сам у себе) складається якнайкраще. Цей період різноплановий для його кар’єри: тут знайшлося місце і історії суворого батька-сержанта, який готує тусовщиків до служби в «Перевалі розбитих сердець» (1986), і шпигунській пригоді про Холодну війну у «Вогняному лисі» (1982), і глибоко особистим історіям «Людина з притону» (1982) та «Птах» (1988), у яких він відрефлексовує свою закоханість у джаз і вперше отримує схвальні відгуки критиків.
Але врешті Іствуд повертається до свого, так би мовити, коріння і знімає два вестерни: «Блідий вершник» (1985) і «Непрощений» (1992).
«Непрощений» став одним з найважливіших фільмів у кар’єрі Іствуда. Цей похмурий вестерн — присвята пам’яті його друга й наставника Дона Сігела. Він розповідає історію про колишнього головоріза, який обирає мирне життя, але погоджується на останнє замовлення, аби витягти родину з боргів. Цей фільм стає своєрідним прощанням з жанром: типову для режисури Іствуда динаміку тут змінюють довгі сповіді про тягар минулого, що стирають межі між добром і злом. Те, що не було важливим для Людини без імені у фільмах Леоне, отримало осмислення в «Непрощеному».
…а після сімдесяти розквітає знову
«Непрощений» став тріумфом Іствуда і приніс йому перші два «Оскари» за найкращі фільм і режисуру. Решта 1990-х були невдалими в його кар’єрі. Він штампував кримінальні бойовики, які провалювались один за іншим. Дивним приємним винятком стала щемка мелодрама «Мости округу Медісон» (1995), яка розповідала про неможливе кохання дорослих людей.
Новий виток у кар’єрі Іствуда припадає на 2000-ні. Саме тоді з’являється похмурий трилер «Таємнича річка» (2003) про педофілію та лінчування — «Оскар» за найкращу чоловічу роль, яку виконав у цій стрічці Шон Пенн, зараз зберігають у кабінеті президента Зеленського.
Потім вийшла «Крихітка на мільйон» (2004) — похмура, але чесна історія про спорт, другий шанс, самотність, родину, мрію, втрату. Для Іствуда цей фільм став знаковим — три номінації на «Оскар» за найкращі фільм, режисуру й акторську гру. Такого раніше досягав лише Воррен Бітті з «Діком Трейсі».
2014-го з’явився «Американський снайпер» — велика історія про війну, яка сильно контрастувала з іншими воєнними драмами про події в Іраку й Афганістані. Іствуд першим зобразив героя, який перемагає у війні; це спровокувало нову хвилю скепсису від критиків, але водночас зібрало 547 мільйонів доларів прокату за бюджету 58 мільйонів.
Між цими фільмами Іствуд зняв «Гран Торіно» (2008) — свій magnum opus. Головний герой Волт Ковальські (78-річний Іствуд) утілив консервативні цінності ейзенхауерівської Америки. Він гордий білий американець, який ішов на ворожі траншеї в боротьбі з комунізмом у Кореї, потім довго й завзято працював, щоб збудувати майбутнє та забезпечити дітей (а вони тепер не розуміють його), пристрастно і вірно кохав лише одну жінку. Зірково-смугастий прапор на білій веранді, гвинтівка M1 Garand у коморі і легендарний «Форд Гран Торіно» в гаражі — цей збірний образ американця міг легко перетворити фільм на чергову пафосно-консервативну драму про «справжній патріотизм». Однак Іствуд, попри близькість до консервативних цінностей, ніколи не йшов у руслі луб'яного республіканства. «Гран Торіно» — це історія про те, що навіть упертий характер і вкорінені консервативні цінності не синонім твердолобості. Для Волта Ковальські значно більшими цінностями виявляються працелюбність і чесність – заради них він готовий пожертвувати собою. Ключовим у стрічці стає відчуття власної гідності.
Це відчуття Іствуд осмислює у своїх фільмах усі 2000-ті і 2010-ті. Гідність стає рушієм для Меггі з «Крихітки на мільйон», змушує її битись і не здаватись, навіть коли програла; гідності вчить свого підопічного Волт Ковальські у «Гран Торіно»; за гідність б’ються американські солдати в дилогії про Тихоокеанську кампанію Другої світової; гідність стає основою судових драм «Чудо на Гудзоні» (2016) і «Річард Джуел» (2019). Іствуд роздумує над тим, чи завжди переможець — це той, хто зберіг гідність.
Людина Видатного покоління
Останній нині фільм Іствуда «Присяжний № 2» вийшов наприкінці минулого року, а зараз режисер знімає римейк на власний фільм «Крізь стрій» (1977). Попри поважний вік, рука майстра не хибить, фільми його такі самі рівні й такі самі хороші. Він залишається одним з небагатьох досі живих і активних голлівудських зірок Видатного покоління. Це люди, чиє дитинство припало на Велику депресію, коли, за спогадами самого Іствуда, незнайомець за сендвіч міг нарубати гору дров; їхня юність і дорослішання пов’язані з Другою світовою та Корейською війнами (долі ветеранів цих воєн — важливий аспект творчості Іствуда). Представники Видатного покоління пережили не один злам епох: Іствуд застав трансформацію кіно з чорно-білого на кольорове, а потім бачив, як плівкову камеру заміняє цифрова. Він спостерігав, як згасали зірки Золотого Голлівуду і народжувалися зірки Нового Голлівуду, як з’являлися франшизи і стримінги. І все це — лише про кіно; президенти за Іствуда мінялися понад десять разів.
У 1970-х Іствуд пережив особисту драму: у його родині всі довгожителі, однак доля батька стала трагічним винятком. Ця відносно рання смерть була пов’язана зі шкідливим способом життя, і це значно вплинуло на Іствуда, який втратив інтерес до міцного алкоголю й тютюну (навіть у кадрі), відкрив для себе наявність клітковини в раціоні, а також за сприяння свого друга Девіда Лінча (навіть важко уявити, як ці протилежності дружили) опанував трансцендентальну медитацію. Однак саме в 1970-х і з’явився той самий Клінт: людина, яка розділяє всіх на тих, хто не знає, як краще, і Клінта Іствуда. Його консервативні погляди завжди залишали місце для підтримки MeToo чи легалізації одностатевих шлюбів, адже Іствуд завжди діє так, як особисто він вважає правильним. Упертий індивідуаліст, він завжди бунтував: проти контркультурних цінностей 1960-х і проти закостенілого консерватизму наприкінці 2000-х.
Герої Іствуда також постійно бунтували: Брудний Гаррі і Людина без імені — проти неідеальності світу; Вільям Манні з «Непрощеного» — проти неідеальності самого себе; Волт Ковальські з «Гран Торіно» і Френк Данні з «Крихітки на мільйон» — проти неідальності Бога (майже як заповідав філософ Сьорен К’єркегор). Протягом уже 60 років актор на екрані і режиер у режисерському кріслі, Іствуд розповідає єдину велику історію американського бунту заради гідності.
Клінту Іствуду сьогодні 95, і він каже, що було б чудово, якби він міг знімати фільми у 105. Він не боїться бути неідеальним і бурчить, що міленіали — це пухнасте покоління, але при цьому йому важливо залишатися живим. Його кредо — ставитися до себе як до професійного боксера: завжди знати, що в тебе небагато років на самореалізацію. І це при тому, що його кар’єра почала складатися за 40, а розквітла, коли йому було близько 70. Однак у цьому весь він — Клінт Іствуд, людина-парадокс, що безкінечно бунтує проти всіх.
