ХХІ століття: епоха руйнування міфів і панування технологій
Ми живемо в дивні часи: світ швидко змінюється, у центрі Європи триває велика війна, до влади в частині країн приходять праві радикали. Водночас світ стає дедалі меншим завдяки шляхам сполучення та глобальній мережі. Технології водночас є продуктом прогресу та способом знищення цивільних. Це дуже складний час, аби в ньому жити. І нам, як завжди, пощастило.
Багато дослідників солідарні в тому, що справжнім початком XXI століття слід вважати 11 вересня 2001 року. Вежі торговельного центру, оповиті хмарами диму, складаються, немов карткові будинки, в прямому етері. За всю новітню історію США лише вбивство Кеннеді мало подібний резонанс. Втім, ця подія вийшла далеко за межі країни та вплинула мало не на всі сфери нашого публічного життя: від тривалості перевірок в аеропортах до кількості камер на вулицях.
Саме цей день можна назвати одним із основних «where were you when» moment не лише для американців, а й для усього світу. Це означає, що більшість людей навіть через роки пам’ятають, за яких обставин дізналися про трагедію. Побачене видавалося нечуваним і навіть дещо фантасмагорійним: впали дві найвищі будівлі світу, розташовані посеред Мангеттену. Саме так про це писали в медіа. Насправді башти-близнюки поступалися чиказькій Вілліс-Тавер, але тоді про це мало хто пам’ятав.
А головне – було зруйновано символ благополучного життя. Доволі швидко з’явилося відчуття, що в світі немає жодного безпечного місця. Вже за кілька днів президент США Буш-молодший оголосив про початок війни проти тероризму, а в жовтні американські війська увійшли до Афганістану, що стало початком наразі найдовшої війни в історії США.
Невдовзі з’ясувалося, що спецслужби США мають доступ до інформації з серверів, розміщених у країні, а отже, й до персональних даних багатьох людей. Нульові були часом, коли персональні комп’ютери з’являлися вдома у школярів навіть із небагатих країн. Інтернет ставав усе швидшим і доступнішим, підліткам купували мобільні телефони. Все це захоплювало, а про безпеку даних думалося в останню чергу.
Технології кардинально змінили культуру. Відтепер ворголівські 15 хвилин слави – це не щось абстрактне, а створений тобою мем чи відео, які побачили мільйони людей по всьому світу.
Ейфорія від технологій поступово змінюється занепокоєнням. Виявляється, що правильно тарґетована реклама в соцмережах може вплинути на результати виборів президента США, а кібератака, здійснена невеликою групою гакерів, завдає трильйонних збитків. Це змушує уряди більшості країн визнати кіберзброю зброєю масового ураження, узгодивши протоколи її використання так само, як ядерної.
В історії з інтернетом трапилося те, що стається з суспільством щоразу, коли технології розвиваються надто швидко. Люди виявилися до цього не готовими, що, втім, не завадило розвинути залежність від глобальної мережі.
Література про космос змінилася назавжди
Іншим моментом, що оголив нашу вразливість і зруйнував остаточно ідею прогресу, була загибель шатла «Колумбія». Його останній політ розпочався 16 січня 2003 року. Вранці 1 лютого шатл повертався на Землю. НАСА втратило зв’язок із кораблем за 16 хвилин до передбачуваної посадки. Далі очевидці побачили охоплені полум’ям уламки.
Чому це збурило спільноту? Насамперед тому, що космос сприймався як новий фронтир, місце, яке можна підкорити, символ оптимізму і спосіб звернути увагу всього світу на науку. Виявилося, що віра в прогрес і технології може вразити нас самих.
Тепер важливими стають книжки про те, що космос і його мешканці – це не щось схоже на нас, а геть відмінне, як-от у «Сліпобаченні» Пітера Воттса чи новелі «Історія твого життя» Теда Чана. Людина аж ніяк не єдиний варіант суб’єктності в космосі, наша знакова система не є універсальною – ось про що пишуть автори. Та й Макс Кідрук у «Колонії» характеризує взаємини імперії та колонії як проблемне питання, а не класичне підкорення й освоєння космосу.
Технології як інструмент тоталітаризму
Справжній безум починається там, де технології XXI століття стають інструментом у руках режимів, схибнутих на тоталітаризмі XX століття. Насапмперед це стосується Китаю, про який пересічному некитайцю майже нічого не відомо напевно. Вочевидь, на базі «цифрового сліду» кожного китайця складається його соціальний рейтинг, що, зокрема, характеризує його політичну лояльність і визначає, чи може людина претендувати на ту чи ту посаду або чи має право виїзду за кордон. Відомо, що Китай протягом десятиліть мав доступ до секретних технологій США, адже це країна, де промислове шпигунство і мистецтво підробки вийшли на ідіоматичний рівень.
А як на це реагує культура? Найшвидшою виявляється сфера серіалів. «Гра в кальмара», «Чорне дзеркало» відбивають майнове, кастове розшарування населення. Що станеться зі спільнотою, якщо все ґрунтуватиметься на системах кредитів і в державі не діятимуть інструменти підтримки й соціальні ліфти? А що буде, якщо система оцінювання і рейтингів стане основою життя?
На цій ідеї побудовано чимало антиутопій, в яких часто йдеться про бульбашки, ізольовані одна від одної, про неможливість вийти за межі власної страти, як-от у романі «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро.
Повернення антиутопій
У ХХІ ст. антиутопії повернулися з новою силою і стали метажанром, що охоплює прозу, поезію й драму.
У фокусі цих творів – майбутнє або альтернативна історія, де частина людей перебувають під контролем диктаторських механізмів. Згодом один чи кілька індивідуумів помічають, що система хибна або й заснована на тиранії, і вирішують чинити опір. Зазвичай вони гинуть, або система їх ламає. І нажаханий читач усвідомлює, що теперішнє – не таке й погане місце, порівняно з дивними новими світами. Або починає порівнювати описувану систему й власну реальність і нажахано усвідомлює, що бачить паростки системи просто в нашому світі.
Найкращі антиутопії – ті, які поєднують ці два пункти: система лякає, але в хронотоп зашиті окремі прикмети нашого часу. В Кадзуо Ішіґуро – це, наприклад, клонування, яке від 1996 року (тоді клонували вівцю Доллі) активно входить у наше життя. У Сюзан Коллінз в «Голодних іграх» – ідея розділення простору на окремі райони, між якими майже не буде зв’язку.
Говорячи про сучасні антиутопійні романи, чи не найчастіше згадують роман «Дорога» (2006) Кормака Маккарті. Його кіновтілення, до речі пов'язано із реальною історією – проривом дамб у вересні 2005 року через ураган «Катріна». Наслідком катаклізму стали затоплення міста Новий Орлеан і масові заворушення та мародерство.
Втім, коли йдеться про антиутопії, країною, яку найчастіше згадують як прообраз є Китай. Скидається на те, що COVID-19 – не єдиний сценарій з наукової фантастики, здійснення якого нам судилося побачити.
Культура на порозі Третьої світової війни
Війна Росії проти України стала найбільшим випробуванням для демократії за останню чверть століття. Ще 20 років тому повномасштабна війна у Європі видавалася Умберто Еко та Френсісу Фукуямі неможливою. Чомусь тоді ніхто з них не здогадався уважніше придивитися до світу за межами Європи й США. Інакше були шанси побачити хоча б Північну Корею чи ісламський фундаменталізм.
Сьогодні ж уже напевно можна сказати, що перша чверть XXI століття минає під знаком викликів демократії, причому майже кожен із них провалений. Куди в сучасному світі може заїхати потяг тоталітаризму? На жаль, саме нам випало це перевірити. Як ми знаємо тепер із ситуації в США, світ, що існує згідно з правилами, багато хто вважає пережитком минулого.
Втім, на щастя, є приклади, що показують спроможність демократичних країн об’єднуватися в критичних ситуаціях. І це не лише війна з тероризмом чи допомога Україні, а й боротьба з коронавірусом.
У цьому складному глобальному світі культура стає все більш стурбованою глобальними проблемами і переосмисленням історії, більш інклюзивною і зацікавленою у досвіді меншин, простішою на формальному і змістовому рівнях. Але й дедалі більш експериментальною також. Знані письменники стають не лише шоуранерами популярних серіалів, а й сценаристами відеоігор. Автори коміксів починають писати романи. Майже кожен відомий блогер видав книжку. Ми живемо в дивному новому світі, весь час стоячи на роздоріжжі, де від нашого вибору залежать не лише сюжетні повороти спецепізоду улюбленого серіалу.
Одна з найпопулярніших літературних тенденцій сьогодні – це нова щирість, тексти, в яких автор розповідає історію не з менторської позиції, хизуючись власною інтелектуальністю, а щиро, оголюючи слабкість і вразливість як героїв, так і себе самого. Такі тексти дуже популярні на західному ринку і набирають сили в нас. Саллі Руні, Харукі Муракамі, Девід Фостер Воллес – це все нова щирість.
Чому про війну сьогодні складніше писати?
Неочікуваним наслідком війн ХХ–ХХІ століть стає поява безлічі літературних курсів. Втомлені солдати повертаються додому, минає кілька тижнів тріумфальних парадів, традиційних зустрічей і пишних промов – а далі суцільна невідомість. Треба інтегруватися в мирне суспільство, і заради цього – у якийсь спосіб осмислити екзистенційне випробування, яке тобі випало. Тут у пригоді стають численні курси, де вчать переносити свої думки на папір.
Писати про війну суворо, по-чоловічому, у дусі Гемінґвея, після Другої світової видається абсурдним. Одним із факторів зміни поетики стало руйнування концепції великих ідей, що нібито ведуть людство до розквіту. Наприклад, ідеї прогресу: раніше видавалося, що технічний прогрес мав відбуватися паралельно із культурним поступом. Натомість маємо ситуацію, коли прогрес дарує зручні інструменти для вбивства інших.
За часів війни у В’єтнамі видалося, ніби історія вкотре повторюється, і людство знову забуло жорстокий урок, який щойно отримало. Авторів 1960-х років хвилює не те, чи може існувати поезія після Голокосту, а чи можливий новий Голокост після попереднього. На жаль, можливий. У тексті «Помислити війну» Умберто Еко стверджує, що гаряча війна нині неможлива. Шкода, що він не бачить Україну зараз.
Писати про війну у ХХІ столітті відчутно складніше, ніж у ХІХ-му. Ймовірно, основна проблема хороших текстів про війну – в тому, що вони можуть, попри волю автора, естетизувати трагедію. Красиво описана смерть набуває вигляду зрозумілої, а часом – навіть прийнятної. Митець має пам’ятати, що смерть не можна робити буденною справою.
Героїчний героїзм – це зручний модус для пострадянського читача. Однак час патетичних оповідей давно минув, тож важливо не втратити на тлі війни, власне, людину. Як і решта глобальних тем, війна – це насамперед спосіб розкрити персонажа в екстремальній, екзистенційній ситуації, провести його через випробування і показати внутрішню трансформацію.
Як стверджував Флобер, саме деталі допомагають читачеві зануритися в чужий часопростір і повірити у реальність описуваних подій. Однак є й протилежний полюс: надмір деталей, що перевантажують текст. Тоді роман перетворюється на воєнізований каталог – і це також не на користь сюжету та образам героїв. Завдання письменника – знайти золоту середину.
Написанню будь-якого роману про війну передує уважна дослідницька робота. Оскільки фактажу, як правило, лишається чимало (мемуари, наукові праці, карти), авторові доводиться опрацьовувати багато текстів, аби не помилитися в подробицях, навіть якщо він пише про приватний досвід.
Основний настрій текстів цього часу – гротеск і чорний гумор, що дозволяє бодай якось примиритися з тим, що герої бачать на війні.
Ритміка – ще один важливий аспект текстів про війну: речення короткі й чіткі, як у Воннеґута. Або плавні й довгі, як у Забужко. У будь-якому разі вони створюють особливий ритм, що може нагадувати серцебиття, стрекотіння авіабомб, іншу реалію війни. Схожу функцію в романі відіграють численні повторення та наскрізні мотиви.
Що пишуть про війну українські автори
У нас триває війна за виживання – і наперед виходить поезія. В цьому полягає певна парадоксальність літератури: проза стає більш поетичною та мелодійною, а поезія – більш оповідною. Замість метафори приходить оголене слово.
Те, що вирізняє українську літературу сьогодні, – це потужний нонфікшн: Мирослав Лаюк, Сашко Михед, Марічка Паплускайте – всі вони працюють у жанрі художньої репортажистики. Книжка «Бахмут» Мирослава Лаюка цікава тим, що вона розділена на дві частини: власне репортажі, свідчення, де Мирослав дає голос військовим, тим, хто виїжджає із сірої зони, і тим, хто там лишився, і частина есеїстична, де він як автор викладає своє бачення різних концептів, пов’язаних із війною.
Що добре в цій книжці? Перша частина дуже правдива, без надмірної літературної обробки. Лаюк стає, по суті, медіатором для донесення живих свідчень, він обирає прозорість, а не досконалу літературну форму. Його позиція помітна в обиранні свідчень, підсвічуванні певних ідей, однак не проговорена прямо, він залишає нам більше місця для інтерпретації.
Інший приклад – свіжа книжка журналіста і військового Дмитра Крапивенка «Усе на три літери», у якій він у коротких історіях описує свій досвід війни. Як стверджує Дмитро, у війську майже все зводиться до трьох літер, короткої абревіатури – це і стає центральним концептом видання.
Метамодерністи вже тут
Зараз тільки лінивий не обіцяє смерть постмодернізму і повернення модерністських первнів. Воллесу, Франзену, Зеді Сміт та іншим пощастило (або ні) потрапити в список авторів, яких зараз називають метамодерністами.
Якщо хочете докладно розібратися в цьому феномені, раджу книжку Максима Нестелєєва «Метамодернізм. Між застарілою іронією і новою щирістю», яка вийде восени, а також статтю «Метамодернізм: короткий вступ» (Metamodernism: A Brief Introduction) англійського художника Люка Тернера. Ще можна заглянути на сайт Notes on Metamodernism, а головне – прочитати статті головних західних теоретиків цього напряму Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера.
Метамодернізм бере важливі риси від модернізму та постмодернізму. Він поєднує протилежні ідеї і визнає, що коливання – це природний світоустрій. Метамодернізм орієнтується на складного головного героя та серйозний наратив, а також пропонує замість повсюдної іронії «нову щирість». Автори вірять у те, що книжка важлива, а роман – не ігри в слова, а пошук сенсу і спроба відобразити складний досвід.
Постколоніалізм і чому нам потрібні ці тексти
Не менш важливими сьогодні є постколоніальні романи і постколоніалізм як інструмент аналізу текстів, що викриває наративи імперії навіть у позірно нейтральних творах. Основними працями тут можна вважати книжки «Імперія пише у відповідь» Біла Ешкрофта (1989), «Орієнталізм» Едварда Саїда (1978). Згадані дослідники запропонували розглядати історію літератури не крізь призму західного канону, а як складну систему взаємодії різних культур.
Як правило, у таких текстах представник імперії виконує роль носія цивілізації та культури – людини, що гордо несе свій тягар просвіти, тоді як місцевим мешканцям у кращому разі дістається роль шляхетних або недолугих помічників у боротьбі зі злом. То що ж робить постколоніальний роман останньої чверті століття? Насамперед пропонує нестереотипне бачення чужої території. Його фокус зміщено від європоцентричності в бік розмаїття та унікального досвіду – кроскультурності, що поєднує кілька традицій, часто імперську та колонізовану.
В Україні постколоніальний інструментарій чи не найчастіше застосовують в есеїстиці, культурології, мистецтвознавстві. Серед важливих праць варто згадати «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби» Мирослава Шкандрія, «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої, а також твори Марка Павлишина, Вахтанга Кебуладзе, Миколи Рябчука.
«Мова-меч» Євгенії Кузнєцової – серйозне дослідження того, як мова функціонувала в СРСР і які наші стосунки із нею зараз. Авторка пише про те, як українську намагалися силою зблизити з російською, забороняючи і затираючи форми, що відрізнялися від російськомовних відповідників; як мова маркувала ставлення до співрозмовника тощо. Це історія про те, що мова ніколи не буває нейтральною і колонізовані народи знають це значно краще за представників імперії.
Роман «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової – історія про дівчат, які зростають у Криму: киримли Аліє і Альону, етнічну росіянку, яка врешті-решт обирає стати українкою, відмовляється від російської мови та культури. І це насправді реальність багатьох українців. Ця книжка – історія, що підсвічує регіональну ідентичність, оповідає про простір, де перетинаються різні релігії та реалії: іслам та християнство, кримськотатарська, українська і, на жаль, російська культури. Чому цей текст можна назвати постколоніальним? Бо в ньому авторка не подає одну-єдину домінантну позицію, а намагається описати розмаїття як найважливіший принцип функціонування культури.
Питання про канон
Літературний канон – це список, куди потрапляють визнані традицією книжки. Щось на зразок Алеї слави від літератури. Головним критерієм канону є естетична цінність (стилістична якість, рівень письменницької майстерності автора). Втім, тут виникає колізія: те, що раніше вважалося естетично досконалим, сьогодні може подобатися менше.
Часто канон пов’язують із поняттям класики. Аби стати його частиною, книжка має пройти головне випробування – часом. Тобто читацька спільнота певна, що твір точно лишиться актуальним у майбутньому. Кожен класичний твір перепрочитується і по-іншому інтерпретується в різні історичні епохи, однак він все одно резонує читачеві.
Часто канон складали професійні викладачі, які мали запропонувати своїм учням конкретний обмежений список текстів, які варто прочитати. Очевидно, що він був суб’єктивний, адже йшлося про конкретний смак конкретних людей.
З часом постала ідея, що замість одного стрижневого канону нам потрібні канони – різних часів, традицій, на різні теми, з різним фокусом. Бо, погодьтеся, дивно порівнювати африканський епос із японським хоку і американським постмодерністським романом та визначати, що краще.
Все це повертає до важливої думки – чи можлива література поза політикою? Чи не впливає на наш канон оптика читача, що належить до західного світу? Нарешті, що робити з російськими письменниками, коли в нас летять російські ракети?
З початком повномасштабної війни актуалізувалося слово «толстоєвський» – так називався есей Євгена Маланюка 1935 року. Тепер воно означає російську культуру, яка є глибоко ідеологічною та імперською за своєю суттю, однак світ воліє цього не помічати. У школах зарубіжна література часто була на 50 % російською, хатні бібліотеки складалися переважно з російськомовної літератури, а на книжкових ринках було дві україномовні ятки, де доводилося виловлювати новинки. Для нас питання канону й перегляду цього списку, принаймні на рівні школи, особливо актуальне. І постколоніальний аналіз, згаданий вище, має стати одним із базових інструментів роботи з будь-якою імперською культурою.
