Розкажіть про результати 2023 року. Ви задоволені ними?
Звісно, ми задоволені. Результати вражають за присутністю українського контенту в кінотеатрах. Усі українські релізи, які вийшли у 2023-му, зайняли 14,7% від загальнонаціонального бокс-офісу. Мені здається, що ця цифра вражає.
Щодо нашої компанії, то протягом 2023 року в нас вийшло вісім українських релізів і один європейський. Ми ним і почали нашу європейську історію. Я підрахувала, що релізи Film UA Distribution склали 14,5% від загальнонаціонального бокс-офісу і, відповідно, 86% від частки саме українських фільмів у прокаті. Я сподіваюся, що це гарна тенденція для всіх нас.
Ви кажете, що це позитивна тенденція, і з цим складно не погодитися. Але цю тенденцію вибудували два великі релізи: «Мавка» і «Довбуш». Їх немає з чим порівняти в контексті національних проєктів, і мені здається, що будь-який рік, коли вони вийшли б, був би хорошим для дистриб’ютора й українського бокс-офісу.
Не знаю. Ми стільки відкладали «Мавку» з різних причин, але суто за внутрішніми відчуттями, саме у 2023 році вона була здатна зібрати такий бокс-офіс. Звісно, ніхто цього не зможе довести, спертися на якісь дослідження. З правильно побудованими меседжами, у цій катастрофічній ситуації в Україні через війну вона зрезонувала в дорослої авдиторії дуже сильно.
Зрозуміло, що таких релізів не буде в найближчі п’ять років — ні як «Мавка», ні як «Довбуш». Але мені здається, що вони заклали гарний фундамент для 2024 року, тому що все ж авдиторія, яка побачила ці фільми, може ходити й далі на українське кіно. Усі наші релізи, релізи наших партнерів, інших дистриб’юторів протягом 2022–2023, вони будують бренд українського кіно. Головне — хоч якось утримати цей бренд і цей рівень довіри глядача протягом 2024 року й не втратити до виходу наступних «Довбуша» і «Мавки». Це моя особиста мета на прийдешні два роки.
А які на найближчі два роки прогнози бокс-офісів і кількості українського кіно, яке ви зможете взяти на дистрибуцію?
Зрозуміло, що у 2024 році бокс-офіси впадуть. Але я спостерігаю за нашими продюсерами — усі шукають приватні чи зарубіжні гроші, хочуть працювати й знімати кіно. У нас є ще п'ять-шість фільмів на різних стадіях виробництва, які ми хотіли б випустити вже у 2025 році. Це українські фільми.
Це ваші фільми чи створені іншими продакшнами?
Це зовнішні фільми. І паралельно, якщо говорити в контексті виробництва всередині Film UA, ми теж не стоїмо на місці, щось плануємо. Тому картина не прямо капець-капець, українського кіно немає. Ні. Воно буде. Це не буде «Мавка» і «Довбуш», але воно буде. Не буде космічних бокс-офісів. На жаль. Але прогнози не найгірші. Нам головне — не збавляти обертів. Усім нам, я кажу про весь ринок.
Раніше ви казали, що всі релізи, які випустили протягом вторгнення, були успішними. Серед цих релізів є такі фільми, як «Коза Ностра. Мама їде» чи «Максим Оса», які зібрали менш ніж мільйон. Мені здається, що для «Максима Оси», який був мало не легендарним проєктом і перебував у виробництві роками, слово «успішний» з такими цифрами не дуже влучне. Але які у вас критерії успішності?
«Максим Оса» і «Коза Ностра» зібрали більш ніж мільйон в українському прокаті. Я кажу про успішність суто з погляду дистриб’ютора. Бо ми, як дистриб’ютор, вкладаємо власні кошти, власні ресурси в промоцію фільмів. Для мене проєкт успішний з бізнесового погляду, коли ми окупаємо всі витрати й на цьому ще й отримуємо свою дистриб’юторську комісію. За весь цей час у нас, здається, і не було такого, щоб проєкт не вийшов хоча б на цей рівень.
Конкретно з «Максимом Осою», якщо чесно, є відчуття внутрішньої незадоволеності. Хоча ми ніби гарно спрацювали, бо окупили свої витрати й отримали комісію. Але було таке відчуття, що не дожали. Утім там і ситуація була інша: якраз почалися обстріли, і ми думали навіть не виходити у прокат. У нас 10 жовтня був преспоказ, була назначена прем’єра — і летіли ракети. Це був той перший масований обстріл Києва й інфраструктури. Але було вирішено з продюсером, що яким би результат не був, але хєр їм, а не кіно.
Ви сказали, що випустите десь 12 проєктів наступного року. У вас є відбір проєктів, ви від чогось відмовляєтеся?
Так, є проєкти, від яких ми відмовляємося. Їх було не так багато за цей період. Тут логіка дуже проста: ми дивимося кіно й орієнтовно можемо прикинути, скільки воно збере у прокаті. Головне в цій історії, що ми розуміємо, як працювати з фільмом у контексті промо, без додаткового пояснення режисера і творчої команди — про що кіно і для кого вони його знімали. Якщо ми це розуміємо після першого перегляду, то з цього вже можна починати.
Бо якщо ти не розумієш, як працювати з продуктом, ти його ніколи не продаси. Іноді буває інакше: ми дивимося кіно і знаємо, як з ним працювати, ідемо до творчої команди, кажемо: «Ось так хочемо». Вони кажуть: «Ні, ми не так хотіли. Ми взагалі не то придумали». І потім шукаємо золоту середину з погляду прокату, промоції та того, що хочуть творці.
На перший погляд, ви берете все. Раніше була зрозуміла історія — ви брали, умовно, глядацьке кіно, але зараз у вашому лайнапі є й авторські проєкти.
Справді, ми трішки переформатувалися, тому що суто глядацького кіно — комедій, епіків і екшнів — зараз на ринку нема. Тому якщо ми хочемо працювати, нам треба працювати з різними жанрами. Як мені здається, поки що в нас це виходить. Приклад тієї ж «Ля Палісіади»: коли я прийшла до Сашка (Сашко Чубко, продюсер фільму. — Авт.), він сказав: «Ти що, це ж артхаус! Де Film UA, а де артхаус». Але не треба боятися. Ми подивилися, нам сподобалося, і склалося розуміння, як працювати із цим проєктом.
Я впевнена, що під час повномасштабного вторгнення, коли вже очухався й розумієш, що треба щось робити, якщо ти хочеш працювати далі тут, то треба переформатуватися. І в нас, мені здається, все ж вийшло оце переформатування.
А у відсотковому співвідношенні: ті фільми, які раніше ви назвали б артхаусом — скільки їх?
Навскидь можу сказати, що в нас відсотків 50 — драма. Але я розумію, що в деяких моментах це не драма. Можливо, це драмеді. Не трагікомедія, але драмеді. Але при цьому в нас є комедії, романтичні історії.
Мені здається, що «Памфір» став таким кейсом, який якраз багатьох режисерів/режисерок і продюсерів/продюсерок авторського кіно переконав іти до вас. Бо я знаю, що загалом ті люди, які роблять авторське кіно, не дуже люблять Film UA. Також мені так здається, що одного «Памфіра» недостатньо. Класний кейс, але чим ви ще приваблюєте?
Я не питала, чесно кажучи, чим ми приваблюємо і чому нас вибрали. Мені здається, що з нами зручно працювати, тому що в нас усе зосереджено в одному місці: це і PR, і digital, і SMM, і партнерські історії, і робота з кінотеатрами. Плюс, я думаю, що все ж нашій експертизі довіряють. У нас великий досвід роботи саме з українським кіно.
Насправді мене дуже радують такі союзи. Ви зазначили, що деякі автори, режисери, продюсери не дуже прихильно ставилися раніше до Film UA, але коли ми відчинили свої двері, нормально пояснили, що ми працюємо так і так, нічого не приховуючи, то всім стало зрозуміліше, що все ок, що ми не якийсь там конгломерат, який хоче захопити весь український ринок і нажитися на бідних українських продюсерах. Ні, ми хочемо працювати разом.
Мабуть, усе ж у вас ще щось є? Комфорт й експертиза — це звучить добре, але якщо я просто візьму ці слова й застосую до будь-якого українського дистриб’ютора, то вони майже кожному підійдуть.
Зрозуміло, що в колег теж є комфорт й експертиза. Будьмо чесними, деякі українські фільми, які опинилися в нас, ходили і до «Кіноманії», і до B&H. Я знаю, що декому озвучили: ми не будемо працювати з вашим кіно, не хочемо, не віримо; або — ну окей, давайте розпишемо, але промокампанія — на вас, а ми займаємося суто розписом. Коли ж до нас приходить продюсер, то він отримує все: і розпис, і промокампанію зі всіма складовими. Ми готові підтримувати грошима. Бо якщо кінотеатри не бачать промо, то вони і твоє кіно не розпишуть нормально.
Ви почали зараз прокатувати не лише українське авторське кіно, а й кіно Центральної Європи. Чому? І які результати ви отримали?
Ми наразі прокатали тільки одне — польське «Хто ти, Філіпе?». На 2024 рік заплановано три європейські релізи. Це: «Ґолда», «Кріпачка» і «Смерть Путіна».
Я давно задумувалася про те, щоб узяти європейське кіно. Ми співпрацюємо з різними студіями у Європі, то я трішки дивилася в той бік і вирішила, що, мабуть, уже час спробувати. Але така історія: український глядач не звик ходити на європейські фільми, якщо це не якийсь фестивальний хіт. Тут потрібен системний підхід. Треба випускати, промотувати саме європейське кіно, спілкуватися з кінотеатрами.
Як ми тоді починали українське кіно прокатувати, лупали цю стіну і всім намагалися довести, що українське кіно має право на життя і може заробляти якісь гроші, — тут та сама історія. Зрозуміло, що багато українських дистриб’юторів прокатували європейське кіно і прокатують. Ті фільми, які достойні, але вони їх не можуть захопити з різних причин, ми підгребемо. Але це спільна історія, треба цю нішу помалу розвивати всім разом. Мені поки що цікаво із цим працювати. Дивитися, відбирати фільми й спостерігати, як вони будуть працювати в прокаті.
З «Філіпом» ми вийшли в нуль. Для мене це гарний результат. Для правовласників це теж правильний результат. Я пояснюю ситуацію, що європейське кіно — це не те кіно, яке суперово спрацює в Україні, але ми працюємо на перспективу.
На «Ґолду» були права в Росії, наскільки я знаю. Ви зараз випускаєте «Ґолду» в прокат. Як ви купували фільм?
Ми перебили офер росіян. Ми купили права напряму в компанії Embankment Films з головним офісом у Лондоні. Вони, власне, правовласники фільму. Була дуже довга робота над закупкою цього фільму саме в перемовинах з правовласниками, бо росіяни ж закуповують кіно у країни CIS, і були чутки, що вони хочуть купити фільм на пакет територій.
Але ми окремо купили саме на Україну, і до переговорів з правовласником була залучена команда фільму, яка нас підтримувала, зокрема сценарист Ніколас Мартін. У переговорах нам ще дуже допомогла Єврейська конфедерація України, з якою ми випускаємо це кіно. Це показовий кейс: реально купити кіно на Україну, а не перекуповувати в Росії.
Про ті фільми, які виходили в Україні під час повномасштабного вторгнення і [на які] є підозри, що вони були куплені в росіян, — ці всі випадки ми бачимо. Для мене підозріло завжди, коли кіно виходить в Росії та Україні плюс-мінус в одну дату. Ти починаєш ритися у відкритих джерелах, хто його купив, і, звичайно, можна дійти до висновку, де його купили.
Я коли в травні була в Каннах на кіноринку, бачила фільми, які хотілося купити, але ми не могли, тому що права в росіян. Причому продавці не казали так: «Права в росіян». Вони просто казали: «CIS-права викуплені». І ти розумієш, хто їх купив. Це те, з чим я стикнулася.
Можу ще сказати, що періодично на Film UA Distribution приходять листи від росіян: «Уважаемая Надежда, мы хотим купить ваше кино. Пожалуйста, дайте каталог». Усі вони йдуть услід за російським кораблем.