[...] Листування як практика і фольклорний мотив. Про культурне дозвілля невільниць можна довідатися також із листів. Головним їхнім завданням, звісно, було повідомлення про те, що дівчина жива. Однак невеликі картки могли містити також короткі описи фольклоротворчих ситуацій, фрагментів текстів [...].
[...] Листування примусових робітниць, попри різні труднощі та цензурні обмеження, знайшло відображення у фольклорних новотворах у мотиві «дівчина пише листа додому»:
Соловейко–канарейко,
вчини мою волю,
Напишу тобі листа,
занеси додому.
Прилети до дому,
Сядеш у садочку,
Спитай батька–неньку,
Чи забули дочку (Чистова, Чистов, 1998, с. 128).
В остарбайтерівській творчості актуалізувалися давні пісенні мотиви, які були властиві змісту «чоловічих» колядок («господар сидить за столом і пише листи перами»; «хлопець пише листа, щоб продали воли і викупили його з неволі») та ліричних пісень про розлуку закоханих (досі побутує буковинська пісня, в якій дівчина пише листа милому й передає його «буйними вітрами»).
Активна практика писати і відписувати листи зумовила явище «поштових стереотипів» із низкою формул, які мають різномовні варіанти (українською, або російською, білоруською, суржиком). Мотив «писання листа», який надходить «з рідного краю» чи з «далекої сторони», посилює стійкість опозиції «дім» – «чужина». У віршах він часто вербалізується через формульні зачини («Пишу я листа з далекої сторони», «Клаптик паперу із рідного краю») або анафоричні звертання, ампліфікована форма яких близька до замовлянь, наприклад:
Лети ти, листочок,
З западу на восточок.
Через ліса дрімучі,
Через піски сипучі,
Через гори високі,
Через яри глибокі.
Лети, не спіткайся,
Нікому в руки не дайся,
Попади лиш тому,
Хто рад серцю мому (Кушнір, арк. 124).
Типово фольклорна експресія опису місця відсилання показує Німеччину в образі непрохідного і містичного краю. Варіант мотиву «остарбайтерка не може описати горя» з’явився у переробці весільної пісні «Ой журавко, журавко, чого кричиш щоранку»:
Не журися, мамцю, може, я вернуся,
На свою Вкраїну хоч раз подивлюся.
Ой, мамцю, тут горе – не можу вписати,
На цьому буду листочок кінчати.
«Ой, коли б дав Бог неділі дождати» (Морміль, 2007, с. 15).
Інформаційний вакуум, у якому жили невільниці, породжував страх очікування невідомого. Свої рефлексії про власне майбутнє та родичів дівчата записували у листах («Не знаю... що нам буде тутки»), вкладали в поетично–пісенні рядки:
Листа написала і гірко плакала:
Ой що ж там думає (2)
Моя матіночка.
«А я в Німеччині в далекому краю» (Кузьменко, 2018, с. 417).
Фольклорна епістолярія була зумовлена кількома чинниками. Остарбайтеркам дозволяли писати на невеликих поштівках, зміст написаного підлягав суворій цензурі. Через те вдавалося передати тільки загальні відомості про день і час короткого перепочинку: «А в неділю рано ще й сонце не сходить, моя права рука по папері ходить» (Чистова, Чистов, 1998, с. 63). Важливим було не стільки вказати на місце, як описати гостро емоційний стан, який спонукав писати, – це стан дівочої туги (часом передано російсько–українською суржиковою формою слова «скука») за рідним домом:
Сідаю за стіл низенький,
Биру папір біленький,
Беру пиро в руки,
Пишу пісьмо от скуки
«Сідаю за стіл низенький» (Чистова, Чистов, 1998, с. 67).
Багатосмислова фольклорна символіка та художнє інакомовлення – це був найкращий спосіб довідатися про доньку, сестру, кохану, подругу. Адже більшість адресатів того часу були включені у систему фонових традиційних знань, і могли, не одержуючи прямого висловлювання, відчитати важливу інформацію в посланнях, де задіяні мотиви, відомі з соціально–побутової лірики. У мотивах «пригадування», «упізнавання» зашифровані емоції любові, думок про село, натяки на важкий фізичний стан і прагнення бодай на відстані відчути підтримку рідних:
Стоїть явор на чужині
Вітьор його колише,
Догадайся, моя мамочко,
Хто до тебе лісток пише (Чистова, Чистов, 1998, с. 58).
Листи були способом зв’язку із домом та формою його об’єктивізації. Навіть через пів століття жінки пригадували не тільки про практику листування, а й також тексти, які віддзеркалювали особисті почуття. Наприклад, у розмові з Ганною Семеген, яку у п’ятнадцятирічному віці вивезли до Німеччини, можна простежити генезу деяких самодіяльних віршованих послань, які мають виразну фольклорну основу:
«К.О.: Скажіть, чи ви там співали пісень? Складали про німецьку неволю? Були такі пісні?
С.Г.: Я навіть вірші складала.
К.О.: Можете згадати?
С.Г.: Я написала до коліжанки до свої:
Стоїть верба над водою,
вітер нев колише,
Пам’ятаєш, товаришко,
хто до тебе пише?
Видите, чекайте. Вже–м забула такі вірші, що... Мама виносила хлопцям на лук і читала тоті листи, шо я писала: «в неволі, а я ніби ту на чужині... у чужій неволі». Но я не памнятаю тих віршів. Десь мала записане. То багато таких.
К.О.: Маєте записаних багато?
С.Г.: Та десь є хтозна на стриху. Десь є записаних кілька. Таких,
шо я...
К.О.: Ви самі складали?
С.Г.: Я сама складала тото всьо. Шо я сама про себе складала.
К.О.: Були дівчата, що інші складали?
С.Г.: Нє, нє. Вони не вміли ні писати, ні читати тоті дівчата. Я їм всім писала листи. І хлопцям, і дівчатам» (Кузьменко, 2007, арк. 2) […].
Джерела
-
Кузьменко, О. (2007). Фольклорно–етнографічні записи з с. Розвадів Миколаївського р–ну Львівської обл.; грудень 2007 р. Домашній архів О. Кузьменко.
-
Кушнір, К.Ф. Пісні (без мелодій), частушки, анекдоти, приказки, прислів’я про часи Великої Вітчизняної війни, німецьку недолю; побутові, родинні, про кохання, весільні. 1939–1946 рр. Ф. 14–3 (Од. зб. 16, Арк. 1–170), ІМФЕ, Київ.
-
Морміль, Л. (2007). Пісні остарбайтерів – невільників ХХ століття. Українська література в загальноосвітній школі, (4), 15–16.
-
Чистова Б.Е., Чистов К.В. (1998). Преодоление рабства. Фольклор и язык остарбайтеров 1942-1944 гг. Москва: НИПЦ «Мемориал».
Наукові дослідження
Кузьменко, О. (2018). Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світових воєн). Львів: Інститут народознавства НАН України.
Оксана Кузьменко: докторка філологічних наук, в/о завідувача відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, голова комісії фольклористики секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка, авторка монографії «Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світових воєн)» (Львів, 2018).
Оксана Кісь: докторка історичних наук, провідна наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, авторка монографії «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» (Львів, 2020).
Зображення на обкладинці: Ольга Ілясевич (кінець 1950–х – початок 1960–х), Львів. Автор фото Ярослав Ілясевич. Колекція Володимира Дахна / Міський медіаархів Центру міської історії