У кінці березня 2023-го в український прокат вийшла популярна стрічка “Джон Уік 4”. Вона йде на більш ніж 350 екранах по всій країні та є одним з лідерів за касовими зборами. На український ринок її випустила компанія UFD (Ukrainian Film Distribution). І є підстави вважати, що ця компанія – український посередник російського дистриб’ютора. Тобто права на показ в Україні цього фільму UFD не купила безпосередньо у виробника, а отримала від російської компанії.
На сайті UFD розміщена інформація: “UFD – група українських кінодистриб'юторських компаній (ТОВ «ЮФД» та ТОВ «Юкрейніан Фільм Дистриб'юшн»), що займається розповсюдженням американських, європейських та українських фільмів на території України”.
За даними з відкритих джерел, ці два ТОВ, зареєстровані в Києві, мають спільного директора - українського підприємця Андрія Дяченка. Як підказує вікіпедія, історія UFD сягає 1996 року — тоді компанію створили як український підрозділ російського кінодистриб'ютора «Геміні Фільм»; 2011 року внаслідок реорганізації «Геміні Фільм Україна» змінила назву на "Ukrainian Film Distribution". Сайт "Опендатабот" вказує, що на 23.02.2022 компанія мала власників з Російської Федерації. В архіві сайту є інформація, що на 2018 рік співвласником компанії UFD був російський продюсер Міхаель Шліхт (співзасновник «Геміні Фільм»). Наступна компанія Шліхта "Monumental Pictures" (пізніше "Monumental Partners") відома продюсуванням російських патріотичних фільмів, таких як “Сталинград” або “Батальйонъ”. На офіційному сайті цієї компанії вказано, що станом на 2018 рік її підрозділ “International distribution” закуповував права на прокат фільмів на території України для UFD. Підрозділом керувала донька Міхаеля, Поліна Шліхт. Зараз Міхаель Шліхт позиціонує себе переважно як німця (він народився в Німеччині), але досі активно співпрацює з російським урядом (зокрема, продюсує дебютні фільми російських режисерів, профінансовані Мінкультом РФ).
Сторінка компанії UFD на сайті Каннського кіноринку (один з головних світових майданчиків з продажу фільмів) в контактній інформації видає київську адресу та київський міський телефон, але запропонований мобільний номер починається на 7985 (російський код). А серед команди UFD вказана Поліна Шліхт з припискою “московський офіс” і тим самим номером мобільного. Як і батько (на сайті Каннського кіноринку він зазначений як керуючий директор UFD), Поліна не припиняє співпраці з Росією: наприклад, у 2022 році вона була в журі короткометражок Московського міжнародного кінофестивалю, що проходить за підтримки Мінкультури РФ. Президентом ММКФ є режисер Микита Михалков, внесений у список осіб, що загрожують нацбезпеці України.
Уся ця доступна в мережі інформація не завадила групі компаній UFD отримати права на прокат стрічок в Україні. Після 24 лютого 2022-го UFD випустила в український прокат більш ніж 20 фільмів — а отже, Держкіно видало цій компанії понад 20 прокатних посвідчень.
Отже, маємо замкнене коло: видається, що, попри звернення українських продюсерів, зарубіжні компанії досі можуть продавати права на показ фільмів на території України російським компаніям — їм так зручніше і вигідніше. Російські компанії досі можуть показувати в Україні куплені стрічки через українських посередників, які навіть під час повномасштабної війни не гидують таким співробітництвом. Держкіно зайняте “стратегічними питаннями” (реорганізацією Довженко-Центру, приватизацією майна) і не вважає за потрібне не допускати функціонування такого бізнесу. Касові збори йдуть, усі допущені до процесу сторони задоволені.
“Якби державні органи, дистриб’ютори і кінотеатри зайняли однозначну позицію з відокремлення українського ринку від російських закупок незалежного зарубіжного контенту і куплені таким чином стрічки не мали б шансу заробити гроші в Україні, я переконаний, що міжнародні сейлзи припинили б практику продажу стрічок на територію України російському кінобізнесу, — пояснює продюсер Денис Іванов. — Задля справедливості, я не впевнений, що Держкіно зараз має дієві юридичні інструменти для перевірок. Більшість компаній, чий основний бізнес розташований у Росії, мають прокладки в Латвії, на Кіпрі, в Канаді і Великобританії, а процес видачі прокатного посвідчення не передбачає розслідувань і вибіркових санкцій з боку Держкіно.
Але Держкіно має право вимагати додаткові документи — ланцюжок договорів до кінцевого правовласника. Також Держкіно має політичні і дипломатичні інструменти — спілкування з мережами українських кінотеатрів, розмови з дистриб'юторами, перемовини із зарубіжними компаніями і їхніми об'єднаннями. За рік повномасштабної війни можна було багато чого зробити для відокремлення ринку незалежного контенту від російського пулу закупок на території “колишнього СРСР”. Та державний орган, який відповідає в тому числі за міжнародну політику України у сфері кінематографії, не зробив нічого. Я не впевнений, що Держкіно взагалі має компетенції для розуміння цієї проблеми, я вже не кажу про її вирішення”.
Аби зрозуміти, чи працює Держкіно на захист українського кіноринку від російської експансії, ми направили запит в інституцію. У відповідь отримали пояснення: “15.04.2022 на сайті Держкіно було розміщено оголошення (...): оскільки наразі в Україні наявні законодавчі акти, які регулюють відносини за участю осіб та підприємств, пов'язаних з державою-агресором, виконання будь-яких зобов'язань, здійснення будь-яких платежів на користь РФ, її громадян та компаній, а також українських компаній, в яких частка належить росіянам, заборонені. Також 07.03.2023 з метою недопущення розповсюдження і демонстрування фільмів на території України, придбаних за угодами з компаніями, що є резидентами РФ або кінцевими бенефіціарами яких є громадяни РФ, Держкіно оприлюднило роз'яснення щодо необхідності дотримання чинного законодавства України у сфері кінематографії компаніями-дистриб'юторами. Держкіно вважає неприпустимим оформлення прокатних посвідчень (...) на фільми, права на користування якими були придбані у довоєнний, а тим більше у воєнний час у правовласників, що є резидентами РФ або контролюються ними повністю чи частково”.
Отже, Держкіно захистило український кіноринок оголошенням на своєму сайті. Не будемо коментувати цю завзятість, але зауважимо: компанія UFD — далеко не єдиний гравець українського кіноринку, до якого є питання. "Держкіно здорової людини" могло б також придивитись і до інших учасників процесу.
Наприклад, до кінокомпанії “Своє кіно”, що офіційно співпрацювала з російськими "Capella Film" і "ARNA MEDIA". Нещодавно “Своє кіно” випустило в Україні французьку стрічку “Банди Парижа” — Держкіно видало на неї прокатне посвідчення як на фільм, права на який, за документами, були придбані у шведської компанії "A&A Kungsten AB". При цьому "A&A Kungsten AB" спеціалізується на вебдизайні і не має нічого до кінобізнесу; а в Росії “Банди Парижа” вийшли як реліз "Capella Film". На Tbilisi International Content show російська "Capella Film" представлена як компанія, що має офіси в Москві, Києві, Єревані, Берліні і Нікосії.
Ще один приклад — російська кінокомпанія “Вольга”, що також працювала в Україні, пізніше змінила офіційну українську назву на "Adastra Cinema" і замінила кінцевого власника Сергія Єршова на колишню юристку компанії “Вольга-Україна” Олександру Кривасову. Хто саме заплатив за ліцензію американським правовласникам на випуск стрічок “Все одразу і водночас”, “Кит”, “Всі страхи Бо, наразі є невідомим. Основні релізи російської компанії “Вольга” і української "Adastra Cinema" збігаються.
Також можна було б придивитися до цієї історії: у 2022-му топменеджери російської кінокомпанії "Топ філм/Megogo Distribution", що співпрацювали з українським бізнесменом Володимиром Артеменком, створили нову російську компанію "Global Film". Вона випустила в російський прокат (у тому числі в окупованому Криму) фільм Гая Річі “Операція Фортуна”. В Україні цю стрічку випустила українська компанія “Кіноманія”, яка отримала права на нього від “Топ філм”, що має українську реєстрацію.
Слід розуміти, що хоч український прокатний ринок менший за російський (у різні періоди його оцінювали як 10–15–20% від російського) і відповідно, менш вагомий для міжнародних компаній, але він не такий маленький, яким ми (і вони) звикли його вважати. За статистикою річних касових зборів, самі лише незалежні зарубіжні проєкти (тобто без мейджорівського зарубіжного та без українського контенту) зібрали $17,6 млн (або 5,7% загальних річних касових зборів в Україні) у доковідному 2019 році, $12 млн (32,9%) у 2020-му, $8,8 млн (13,4%) у 2021-му. У воєнному 2022 році показники незалежного прокату скоротилися до $2,9 млн, або 9,9% загальних річних касових зборів в Україні. Загалом держави Балтії, Чехія, Румунія мають подібний рівень зборів, та це не заважає їм мати прямі відносини з усіма зарубіжними компаніями.
Культура не може бути поза політикою — здається, це в нас уже зрозуміли всі. Але так само культура не може бути поза бізнесом. І тут нам є над чим працювати.