Узбекистан. Відлига, “Стихія” в пустелі і складне життя андеграунду
До 2016 року Узбекистан був закритою країною. Після смерті президента Іслама Карімова й обрання нового голови держави Шавката Мірзійоєва країна почала відкриватись для сусідів і для культури.
“З новим урядом Узбекистан сильно відкрився, у тому числі і для культурного життя. Наразі концертна індустрія повернулась до стану 1990-х років, вона хаотична, — розповідає Ашот Даніелян. — Існують розрізнені компанії, ледве не одноденні, які намагаються займатись організацією гастролей та обміном артистів. З’явились нові майданчики, які можуть прийняти великий концерт, поставити потрібний звук. Працюють три-чотири фірми, які конкурують між собою і які займаються концертним звуком і світлом”.
Ашот — музикант, організатор фестивалю Ilkhom Rock Fest. У ковідний рік він зі своїм гуртом “Електрооко” проїхав містами Узбекистану з концертами, які проводив у театрах, щоб привернути до них увагу молоді.
“Коли ослабили карантин, державним театрам дозволили працювати, але ніхто туди не ходив, тому що це не дуже привабливо для молоді. А рок-концерт — це достатньо привабливо, подумали ми з гуртом і поїхали по театрах давати концерти, — розповідає Даніелян. — Це був успішний проєкт. Міністерство туризму дало нам автобус, а ми натомість вели блог про те, як подорожуємо. Вийшла альтернативна картинка про Узбекистан — про те, що це не лише красиві танці і традиційна культура, але й сучасна прогресивна молодь, яка слухає і грає рок-музику”.
Але системної підтримки альтернативної традиційній культури в Узбекистані немає. “Треба знаходити вихід на міністерство культури. Ми свого часу написали проєкт і через журналістів знайшли хід до міністерства, яке, зрештою, нас підтримало. Але єдиної системи [підтримки] немає”, — додає Ашот.
Це підтверджує Отабек Сулейманов, продюсер фестивалю електронної музики “Стихія”, який вже тричі проводився в Муйнаку. Муйнак — місто, яке колись стояло на південному березі Аральського моря. Наразі на місці моря — пустеля і кладовище кораблів. Висихання Аральського моря внаслідок політики Радянського Союзу вважається однією з найбільших антропогенних екологічних катастроф ХХ століття, і “Стихія” намагається привернути до цього увагу.
“Повернути море назад — це щось зі сфери фантастики, — каже Отабек. — Усе, що ми можемо зробити, — допомогти регіону і місту, які сьогодні вважаються територією біди. Фестиваль замислювався як музичний, але потім прийшло розуміння, що музику можна поєднати зі сталим розвитком і темою Аральського моря”.
Збіг це чи ні, але уряд уже почав працювати з регіоном Приаралля і ввів податкові пільги для малого та середнього бізнесу. Компанія, де Отабек є партнером, — міжнаціональна юридична фірма, яка займається корпоративним правом, — навіть подумує перенести туди офіс з Ташкента.
“Електронна музика — не перше, що спадає на думку, коли кажеш слово “Узбекистан”, — додає він. — І вона, звісно ж, не у фокусі уряду. Музика як частина креативної економіки почала з’являтись у полі зору влади, а традиційна та естрадна музика завжди нею підтримувались — у Самарканді є, наприклад, великий фестиваль”. Міністр культури Узбекистану Озодбек Назарбеков і сам відомий естрадний співак. Утім і креативна економіка теж з’явилась у порядку денному політики — за словами Сулейманова, уряд готує велику постанову для розвитку креативної економіки.
Наразі музичні події на кшталт “Стихії” спираються на кошти спонсорів та інституційних партнерів (Британської Ради, Гете-інституту тощо).
“У нас комбінована фінансова політика, — розповідає Отабек Сулейманов. — Перші два фестивалі я профінансував сам. Родичі досі цього не розуміють — я фактично закопав два дорогі автомобілі в пустелі (сміється). Але починаючи з другого року нам допомагає держава, виділяючи 15-20% бюджету — це дуже суттєво. До того ж клієнти юридичної фірми, де я є партнером, — великі фірми, у багатьох з них є ESG (Environmental, Social, and Governance — екологічні, соціальні та пов’язані з врядуванням) policies, тож допомога нашому фестивалю цілком може вкластись у ці політики”.
“Стихія” отримала фінансування від уряду і 2021 року (2020-го фестиваль скасували через пандемію), коли далася взнаки криза з туристами — протягом 2020 року в Узбекистан майже не приїздили туристи. Фінансуванню, за словами Отабека, посприяв віцепрем’єр-міністр Азіз Абдухакімов.
Проте незалежному сектору щастить менше. “На жаль, доводиться констатувати, що за останні 20 років субкультура в Узбекистані була якщо не знищена, то підчищена дуже сильно, — пояснює Ашот Даніелян. — Це стосується не лише рок-музики, але й репу, і незалежного мистецтва. Зараз у Ташкенті відкривають Центр сучасного мистецтва, але виставляти там немає кого”.
Багато хто перестав займатись музикою в період пандемії, коли був жорсткий локдаун. А відсутність загальних правил гри для індустрії додає складнощів.
“Коли існують правила, тобі достатньо їх дотримуватись, щоб досягнути мети. А найголовніша проблема нашого регіону полягає в тому, що постійно треба починати з нуля, — розповідає Даніелян. — Я навіть не говорю про молодих продюсерів або музикантів — навіть досвідчені музиканти та організатори концертів мають чи не щоразу починати наново. Так сталося, що досвід не накопичується, а обнуляється. З іншого боку, саме через відсутність системи талановита і спритна людина може проявити свої якості і дуже швидко “вистрелити”. Тут, як у 1990-ті, щось може стати популярним дуже швидко, і цьому ніщо не буде заважати”.
Казахстан. Індустрія в тіні, Q-Pop і надія на стримінги
“До 2020 року взагалі ніхто про стримінги в Казахстані не говорив, а майже вся індустрія була в тіні. Усі виступали на майданчиках, давали концерти і до стримінгів як бізнесу серйозно не ставились. З пандемією фокус різко змінився. Зараз усі лише про стримінги і говорять”. Пандемія стала великим фактором змін у музичній індустрії Казахстану, яка на 90% складається з “той-індустрії” — музики, яку виконують на свята (“той” — свято казахською), розповідає Руслан Якупов, співзасновник Qazaq Indie, лейбла і спільноти незалежних музикантів Казахстану.
“Індустрія, яка раніше заробляла на корпоративах, [у результаті карантину] зіштовхнулась з тим, що жити якось треба, і теж почала заходити на поле стримінг-сервісів. Так казахський ринок почав стрімко розвиватись, з’явились успішні кейси. При тому, що, звичайно, більша частина грошей заробляється давно не в Казахстані, а в Росії — найуспішніші артисти їдуть туди як на найближчий великий ринок”, — додає він.
У результаті в Казахстані почали відкриватись лейбли — в основному продакшнами, які знімають відеокліпи. Лейбл Qazaq Indie займається альтернативною музикою: “У нас є два більш-менш успішних артисти, але більша частина грошей, які ми заробляємо — з продажів для саундтреків для серіалів і фільмів (в основному російських). Раніше ми не стикалися з цією частиною ринку, а тут пропозиції самі надійшли — ми почали працювати і зрозуміли, що на цьому можна заробляти”.
З 2015 року відбулась ще одна важлива для музичної індустрії зміна — виросло нове покоління, яке говорить казахською. “Почав стрімко розвиватись інтернет по всій країні, і це спричинило появу більшої кількості музики та контенту казахською. До цього все, що не той-індустрія, яка зав’язана на мові і традиціях, писалось російською, тому що артисти розраховували поїхати до Росії”, — пояснює Руслан.
У результаті в Казахстані з’явився аналог корейського К-pop — Q-pop, а успіх гурту Ninety One довів, що попмузика може розвиватись на локальному матеріалі. Росте електронна сцена — минулоріч у Казахстані провели Boiler Room, з’являються маленькі клуби. Натомість для альтернативної інструментальної сцени можливостей поки що небагато.
На тлі росту музичного ринку та появи успішних музикантів казахські професіонали очікують, коли в них почнуть відкриватись офіційні представництва міжнародних компаній — стримінгів, дистриб’юторів і лейблів. Поки що в Казахстані працюють російські стримінги, очікується відкриття місцевого.
Після подій початку 2022 року, коли в Казахстані відбулися масові акції протесту, придушені владою, говорити про державну політику у сфері музичних індустрій і культури загалом, складно. Це знизило і без того невисокий рівень довіри до владних інституцій.
“Завжди існували державні гранти, — розповідає Руслан Якупов, — але довгий час умовою їх отримання була наявність профільного диплома, наприклад. Для музикантів це абсурдно, це радянський атавізм”.
“У мене не було успішних випадків взаємодії з державою, — продовжує він. — Два роки тому в державній політиці з’явився напрямок розвитку креативних індустрій, у цьому їх консультувала Британська Рада. Є певні ініціативи, на них виділяються гроші, полегшуються умови отримання цього фінансування, але через те, що в державі існує корупція і цензура, багато хто боїться на нього подаватись”.
Натомість за останні роки підтягнулось приватне фінансування — казахський великий бізнес почав витрачати гроші на великі культурні проєкти — будівництво центрів сучасного мистецтва, наприклад, або запуск грантових програм. “Для нас це важливий сигнал — ми можемо виходити на діалог з приватним бізнесом. До цього сценарій такої взаємодії був песимістичний”.
Не дивлячись на сусідство, між Казахстаном та Узбекистаном та іншими сусідніми "станами" немає міцного зв’язку та культурного обміну.
“У нас дуже довго була дивна ізоляція один від одного. Хоча це сусідні і дружні країни, обміну майже не існувало, — говорить Ашот Даніелян з Узбекистану. — Це сумно, тому що ми багато знаємо про те, що відбувається в Росії, в Україні, у Штатах або Європі, але не знаємо, що відбувається в Казахстані”.
У Казахстані натомість вважають, що сусідній Узбекистан більш обізнаний у колегах: “Стало більше казахських гуртів, які слухають в Узбекистані. По собі можу сказати, що Узбекистан знає про Казахстан більше, ніж ми про них — там відбуваються великі зміни, і ми для них — великий гравець у секторі”, — розповідає Руслан Якупов.
Утім певні ініціативи зближення з’являються — міждержавні музичні фестивалі, обмін досвідом і видання спільних антологій. “Ми ведемо діалог про те, що треба встановлювати зв’язки між державами — у нас багато спільного, — резюмує Даніелян. — Якщо не створювати індустрію разом, нам не вижити”.
Грузія. Політичний спротив, ковідна депресія та фольк-ренесанс
На відміну від колег із Середньої Азії, грузинські музиканти песимістично дивляться на наслідки пандемії. До ковіду концертна індустрія в країні була на підйомі, музикант або диджей міг заробити собі на життя виконанням музики, особливо якщо йдеться про музику електронну.
“До пандемії Грузія була повна клубів, нічного життя. Культовий клуб Bassiani був глобальним місцем зустрічі — сюди приїжджали люди з-за кордону. З 2015 року клубна культура ставала все більшою, залучала все більше людей і навіть почала мати політичний вплив, особливо Bassiani. Тому на нього і почали тиснути”, — розповідає Ніно Давадзе, виконавиця і журналістка.
У 2018 році у клубі Bassiani провели масовий поліцейський рейд, унаслідок якого заарештували десятки людей. Наступного дня клуб провів масовий рейв під стінами парламенту на знак протесту.
“Клубна культура в Грузії — це не просто музична спільнота, це місце для політичної і суспільної дискусії, — пояснює Ніно. — Деякі клуби мають забагато влади, на думку уряду, тож він намагається їх закрити. Клуби — це місце, де люди діляться своїми думками і складають альтернативне крило суспільства. Пандемія допомогла уряду, тому що люди перестали зустрічатись і ділитись протестними думками. Вони ніби знову заснули і не реагують на жахливі політичні рішення уряду”.
Тож поки пандемія триває і клуби не можуть відновити регулярну роботу (дозвіл на те, щоб відкритись, можуть відкликати за п’ять хвилин до початку роботи клубу, каже Ніно), протестний потенціал накопичує радіо. Mutant Radio — альтернативна онлайнова медіаплатформа, яка розповідає про події у Тбілісі і збирає думки різних людей. Поки що радіо працює лише онлайн і тільки цього року намагатиметься вийти в FM. Але в радіо є свій бар, тож традиція збиратись фізично і обговорювати важливі події зберігається.
Тим часом уряд не приховує, що волів би підтримувати лояльних артистів: за словами Ніно, на початку пандемії держава давала разову підтримку артистам у розмірі 300-400 ларі (2700-3600 грн), натомість артисти, ближчі до влади, ті, хто має статус народного і є більш лояльними до уряду, отримують щомісяця по 600 ларі (5400 грн).
Але коли пандемія лише почалась, у Грузії провели великі онлайн-концерти, які транслювали і по телебаченню. Завдяки їм музиканти зібрали кошти на свою підтримку. “Це був єдиний випадок, коли аудиторія могла справді побачити, наскільки великою є музична індустрія в країні і як вона може за себе постояти, — розповідає Ніно Давадзе. — Але з тих пір ситуація погіршувалась. До того ж Грузія стикається з великими економічними і соціальними викликами. Російська інтервенція, ситуація у Східній Європі в цілому — все це дає гарний матеріал для створення музики, але музичну індустрію це не стимулює”.
Як і нове покоління в Казахстані, яке слухає музику казахською мовою, молоді грузинські композитори і автори пісень стали звертатись до народних мотивів, проти яких раніше повставали.
“У 1990-ті та 2000-і молодь намагалась ізолюватись від грузинської культури та її коренів, тому що протестувала проти всього, що мало стосунок до радянського, у тому числі проти грузинської музики. Попмузика була схожа на західну, багато хто вважав, що виконувати грузинську музику — це не круто. Пізніше все змінилось, і все більше пісень і музики пишеться грузинською мовою і з використанням традиційних інструментів”, — розповідають Звіад Мґебрі та Лука Лебанідзе, композитори.
Звіад Мґебрі — співзасновник компанії Postred, яка займається не лише створенням музики до фільмів, але й саунддизайном і постпродакшном, пов’язаним зі звуком. На рахунку Postred і Мґебрі — робота над відомими грузинськими фільмами “А потім ми танцювали” Левана Акіна, “Початок” Деї Кулумбегашвілі, “Що ми бачимо, коли дивимось у небо?” Александра Коберідзе та іншими. Окрім того, Мґебрі написав музику до двох українських фільмів — документального “Сіль з Бонневілю” Семена Мозгового та ігрового “Клондайку” Марини Ер Горбач.
Щоб вижити під час пандемії, Мґебрі та колеги з Postred мусили сильно сфокусуватись, щоб виконати всі замовлення, адже деяким колегам довелось зачинитися на період локдауну.
Робота Мґебрі та Лебанідзе зав’язана на кіноіндустрії, яка в Грузії, як і в Україні, лише розвивається. Однак композиторська професія містить багато викликів. “Часто люди мають працювати ще десь, щоб підтримувати себе фінансово. Більшість композиторів повинні мати дохід не лише з музики, — говорить Звіад. — Крім того, індустрія дуже конкурентна”.
І патріархальна, додає Ніно Давадзе. Більшість музикантів, диджеїв, композиторів і виконавців у Грузії — чоловіки. “Альтернативна музична сцена, звісно, претендує на те, щоб артикулювати політичні позиції, але питання репрезентації жінок це не стосується, — говорить вона. — Ніхто, окрім мого подкасту, не говорить про феміністичні хвилі в музичних індустріях, ніхто не говорить про те, як жінки виживають в індустрії. Є кілька успішних жінок, які зробили кар’єру в музиці в Грузії за останні роки, але це окремі випадки. Проводяться події і воркшопи лише для жінок, але наша репрезентація в музиці не обговорюється в ширшому колі”.
Україна. Децентралізація, емансипація репу і важливість УКФ
У 2020 році в Україні вийшло дослідження про стан музичної індустрії. Деякі її характеристики збігаються з Узбекистаном, Казахстаном і Грузією — велика частка учасників сектору перебуває в тіні, держава не рухається разом з індустрією у своїх політиках, а міжнародні стримінги та лейбли не поспішають відкривати тут свої представництва.
Але є і відмінності. Серед них — той факт, що багато цікавих подій в андеграундовій музиці відбувається не лише в одному місті, тоді як Ташкент, Алмати та Тбілісі лишаються єдиними центрами тяжіння для своїх музичних індустрій.
“У найближчі пару років в Харкові відбудеться субкультурний бум. У нас будується музична сцена — відбуваються процеси, подібні до тих, що були у Києві 2015-го, коли вибухнула електронна сцена, з’явилось багато різних майданчиків, а люди почали ходити на концерти українських артистів, — розповідає Антон Назарко, засновник сайту rap.ua. — У Харкові навесні відкриються чотири чи п’ять нових місць для концертів. Я дуже оптимістично дивлюсь на 2022 рік у Харкові”.
У Дніпрі культурні ініціативи підтримує місцевий фонд “Культурна столиця”, куди кожен, хто забажає, може подати заявку на грант. За гроші “Культурної столиці” митцівня “Модуль” відкрила студію звукозапису для початківців. “Модуль Лаб” був нашим проєктом, коли ми давали молодим початківцям у музиці безкоштовно користуватись апаратурою, а Женя Гордєєв і Юра Буличов пояснювали, як це робити”, — розповідає Євген Гончаров, співзасновник “Модуля”, лейбла та музичного фестивалю Dnipropop.
Гончаров говорить про інші цікаві немейнстримні проєкти, які часто відбувається поза межами столиці: EVE8 проводить трансляції диджей-сетів, які відбуваються на об’єктах української спадщини — у замках або фортецях, до яких організатори хочуть привернути увагу; київська команда kontrabass.promo проводить проєкт ZMOVA, в рамках якого українські музиканти виступають у важливих для Києва локаціях; у Вінниці відбувається фестиваль Air; у Житомирі — “Лабораторія звуку”, яка проходить на заводі “Електровимірювач”, що переживає ревіталізацію. Сам “Модуль” поки що шукає нову локацію, адже в кінці 2021 року мусив з’їхати через те, що приміщення викупив забудовник.
Щодо столиці, то вона все ще кипить подіями, причому на електронну сцену пандемія вплинула навіть позитивно: “На Brave Factory на Метробуді було кілька тисяч відвідувачів, — розповідає Юрій Базака, керівник kontrabass promo. — Це показує великий інтерес до електронної сцени. Коли Європа була закрита, в Україні не було локдауну і деякі диджеї почали приїжджати сюди, щоб виступити. І поверталися до нас знову, тому що бачили, що тут розвивається культура”.
На живу сцену пандемія вплинула гірше, хоч після жорсткого 2020 року спостерігалось переповнення подіями. Фестиваль “Конфіскат”, який kontrabass promo анонсував у серпні, довелось скасувати через те, що було продано замало квитків, і цим організатори наробили чимало галасу серед любителів музики. “Якби фестиваль відбувся, про нього дізналось би менше людей”, — жартує Юрій і визнає, що у серпні аудиторія вже трохи стомлена від подій, якби фестиваль планували на початок літа, його доля була б іншою.
“Український реп — чи не останній музичний жанр, який залишався частиною російського ринку, — говорить Антон Назарко. — Ще з 1990-х, щоб стати реп-артистом в Україні, ти мав стати зіркою в Москві, тебе мали прийняти там у тусовці — незалежно від того, якою мовою ти читав реп — російською чи українською. Лише з 2019 року, з появою профільних продюсерів, ми отримали реп-артистів, які заробляють гроші зі своєї творчості і роблять реп своєю головною професією”.
Назарко називає наступні п’ять років найцікавішими для українського репу. “Ми ще не шоу-бізнес, але в нас з’являються аутентичні артисти. Реп потроху розбудовується, у нас ще є час побути субкультурою, побудувати власні смисли і робити це вільно, не озираючись на те, сподобається це комусь чи ні”.
Утім яким би незалежним не був український реп, йому, як і багатьом іншим жанрам в Україні, важливо, щоб тут відкрились представництва великих стримінгових компаній Spotify та Apple Music і мейджорлейблів, з якими можна буде укладати угоди напряму, не через московські офіси.
За відсутності українських представництв редакторські плейлісти Spotify та Apple Music для українських слухачів формують у російському офісі, і українським музикантам набагато важче туди пробитись, тому що більшість позицій зберігається за російською музикою. І підписувати контракти з великими лейблами, які також впливають на формування користувацьких плейлістів, неможливо в Україні.
“Відкриття офісів лейблів і стримінгів в Україні означатиме, що і податки будуть сплачуватись тут, і статус країни підвищиться. Це буде сигналом для інших компаній: на цю територію можна заходити, тут надійний і сталий ринок”, — пояснює Євген Гончаров.
Держава могла б стимулювати великі компанії заходити в Україну, додає Назарко. Приміром, створити для них податкові пільги, вигоду від яких вони могли б вкладати в місцевих музикантів.
А поки що найбільшим здобутком державної політики всі називають Український культурний фонд, хоч процедура подачі заявки заскладна для початківців. “З його появою кількість крутих культурних проєктів зросла по експоненті”, — говорить Юрій Базака. “Наперед стали виходити андеграундні і малобюджетні організації, які раніше ніяк не могли про себе заявити, — говорить Гончаров. — Це не просто промогрупи, які роблять вечірки і про них мало хто знає. Вони навчились писати грантові заявки і реалізовувати потужні проєкти, які видні не лише в їхніх містах, але й на загальнонаціональному рівні. Наприклад, фестиваль Intercity Live, який познайомив між собою багато чудових людей. До 2014 року таке важко було собі уявити”.
Українська аудиторія відчула потребу в сучасній українській музиці, але держава не підтримує молодих професіоналів у середовищі. “Держава не займається прокачкою молодих незалежних, перспективних музикантів. Дуже часто відбувається так, що музиканти вигорають — 3-4 роки працюють над своєю музикою, її ніхто не слухає, і вони завершують. Таке стається і з хорошими артистами. Окрім УКФ, держава ніяк не допомагає. Алкогольні бренди роблять для музичної культури більше, ніж держава”, — додає Юрій Базака.
“Збоку це виглядає як індустрія, є багато різних тусовок, але якщо говорити з кожним окремо, то майже нікому не вдається заробляти нормальні гроші, працюючи в музиці. Організатори фестивалів не заробляють стільки, скільки хотіли б. Популярні незалежні артисти — теж. Люди працюють у музиці, тому що мають ентузіазм, а потім лишають”, — констатує він.
Згідно з дослідженням, яке провела агенція музичного консалтингу Soundbuzz за участю гравців ринку, українське законодавство та державне регулювання ніяк не стимулює музичну індустрію до розвитку — все їде на енергії дієвців, якісному продукті та зацікавленості аудиторії в музиці, яка робиться тут і зараз. Держава пропонує застарілі формулювання і класифікацію видів економічної діяльності для представників музичної індустрії, а гучні інституційні гранти, які роздавали у 2020 році, не вирішують системних проблем.
Не дивлячись на все, українська музична сцена розвивається та емансипується, щороку виходять сотні нових альбомів у різних жанрах, а професіонали об’єднуються і стають дедалі помітнішими. Ігнорувати такого великого агента змін не зможе жоден реформатор у культурі.
Матеріал створено в рамках підготовки до форуму Selector PRO 2022, що організовується Британською Радою в Україні та організацією Music Export Ukraine.