Під час свого виступу колишній президент так і не пояснив, як його наступник Касим-Жомарт Токаєв став головою Ради безпеки. Довічне керівництво цим органом закріплене за Назарбаєвим у Конституції Казахстану. Не було ні рішення парламенту про зміну Основного закону країни, ні хоч би заяви самого Назарбаєва. У своєму зверненні до громадськості Назарбаєв просто називає Токаєва головою Радбезу – і все.
Заперечуючи відсутність конфлікту в еліті, Назарбаєв ані словом не згадав про відставку й арешт свого найближчого соратника Каріма Масімова, який до січневих подій керував Комітетом національної безпеки Казахстану, або ж про відставку свого племінника Самата Абіша з посади першого заступника голови КНБ, або про відставку всіх трьох своїх зятів, які керували державними корпораціями й установами. І виникає запитання: якщо жодного конфлікту в еліті справді немає, то чому Назарбаєв не помічає фактичного розгрому своєї сім'ї?
Але ще більш показовим є те, що Назарбаєв не сказав жодного слова про Росію й ОДКБ. З погляду формальної політичної логіки колишній президент Казахстану, який тільки 28 грудня зустрічався з Володимиром Путіним, мав би подякувати російському правителю за допомогу в стабілізації ситуації в його країні. Але не подякував.
Усе це дозволяє зробити простий висновок: клани, які орієнтуються на президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва, скористалися народним повстанням у країні для того, щоб позбутися клану Назарбаєвих. Це був справжнісінький державний переворот, що б там не розповідав перший президент. Утім очевидно, що й люди, які орієнтувалися на першого президента та членів його сім'ї, теж хотіли скористатися ситуацією для того, щоб позбутися Токаєва та замінити його на когось, хто більш зрозумілий для цього угруповання.
Токаєв переміг лише тому, що грав не самотужки. Лише тому, що на його боці опинився Володимир Путін. Це і зрозуміло, тому що Путін вважав за краще підтримати слабшого гравця.
Назарбаєв з багаторічним досвідом маневрів спочатку ще в Радянському Союзі, а потім і на пострадянському просторі був йому явно не по зубах. Саме тому будь-які спроби Кремля перетворити Євразійський економічний союз на якусь наддержавну надбудову з наднаціональними органами, чиї рішення є обов'язковими для країн-учасниць – простіше кажучи, скоріше навіть на подобу Радянського Союзу, ніж на подобу Європейського Союзу, – завжди блокувалися і Лукашенком, і Назарбаєвим.
Після 2020 року проблема Лукашенка була, по суті, вирішена – білоруському правителю все важче маневрувати в ситуації зростання залежності від Кремля.
Залишався Назарбаєв. Назарбаєв, який з 1991 року грав у «оновлений Союз», гучно на всіх самітах СНД переконував колег у необхідності інтеграції, але своєю реальною поведінкою ніколи не допускав навіть теоретичної можливості відновлення колишньої імперії. Але тепер його немає. Токаєву буде важко заперечувати Путіну, коли йтиметься про наднаціональні органи. А це означає, що 2022 року – року століття Радянського Союзу – імперія Володимира Путіна почне набувати все більш відчутних інституційних рис. І тоді виникне вічне питання, та чому виникне, вже виникло: як цій імперії існувати без України?