Можна, звичайно, сказати, що цей казахстанський протест не перший, такі події країна переживала неодноразово за десятиліття правління Назарбаєва. І щоразу владі вдавалося відновити спокій і власні позиції. Проте зараз це перший протест із часу передачі Назарбаєвим повноважень Токаєву. Ось чому так важливо зрозуміти, наскільки стійким виявиться режим транзиту і чи народні обурення не призведуть до конфлікту в коридорах влади – тим більше, що боротьба амбіцій в оточенні Назарбаєва – це така сама природна частина політичного тла Казахстану, як і протести.
Перші проміжні підсумки народних виступів очевидні. Касим-Жомарт Токаєв відправив у відставку уряд країни на чолі з Альбертом Маміним – прем’єр орієнтувався все ж таки на першого президента, а не на другого. Відправили у відставку і всесильного державного секретаря Кримбека Кушербаєва, якого разом із зятем першого президента Тимуром Кулібаєвим вважають одним з неформальних лідерів країни. Але, зрозуміло, не йдеться про відставку Назарбаєва з тих посад, які він усе ще займає. Та й у випадку з Назарбаєвим проблема, звичайно, не в посадах, а в неформальному впливі, який він досі має в державі. Це жодними посадами не виміряєш, тут про обмеження впливу можна буде говорити, лише якщо відбудеться публічний розрив чинного та колишнього президента.
Поруч із відставками влада намагається продемонструвати жорсткість. У низці регіонів країни запроваджено надзвичайний стан, обмежено доступ на центральні площі, припинено роботу громадського транспорту – і попри це, мітинги відновлюються. І ось тут ми зможемо зрозуміти, чи здатен режим упоратися з новими протестами, чи окремим його представникам – зокрема президентові Токаєву – доведеться піти на прямий діалог з протестувальниками. Що, зрозуміло, може призвести до зламу створеної Назарбаєвим системи кланової демократії, якщо це взагалі можна назвати демократією.
Показовим прикладом цієї системи є те, що депутати казахстанського парламенту, які зібралися сьогодні на сесію, жодним словом про протести не обмовилися під час пленарного засідання, а спікер нижньої палати Нурбан Нігматулін узагалі втік від журналістів – і це в той час, коли президент виступає зі зверненнями до нації і заявляє про перестановки у вищому керівництві держави.
Від здатності влади впоратися з протестами, звичайно ж, залежатимуть і наслідки того, що відбуватиметься в Казахстані. Показово, що учасники протестів узагалі не сприймають Токаєва як керівника держави, вони вимагають насамперед відходу Назарбаєва. Але Токаєв може скористатися цією ситуацією для того, щоб спробувати стати справжнім президентом – а виграє він чи програє, стане зрозуміло з часом.
Однак навіть його перемога аж ніяк не означатиме демократизації режиму, а виключно зміну у вищому керівництві країни. Тому що Токаєв, який вихований в умовах назарбаєвського режиму ще з молодих років, з часу, коли практично відразу ж після проголошення казахстанської незалежності він очолив міністерство закордонних справ країни, є типовим номенклатурником й навряд чи здатен перемагати у відкритій конкуренції. Щоб залишатися президентом, йому потрібен режим Назарбаєва без Назарбаєва. І велике питання, чи зможе він такий режим збудувати.
Можливий, звичайно, й інший варіант – якщо Назарбаєв переконається в ненадійності свого наступника і в Казахстані просто з'явиться інший президент, а неформальний глава держави збереже свої важелі впливу до самої смерті.
І тоді про інший Казахстан ми зможемо говорити лише після фізичного відходу Нурсултана Назарбаєва, тоді й розпочнеться справжня боротьба за владу. Ну і, звичайно ж, може бути варіант, коли Назарбаєв і Токаєв виступатимуть разом, намагатимуться погасити протести та жертвувати політичними фігурами заради стійкості режиму.
Останній варіант, звичайно, є кращим для російського президента Володимира Путіна, який буквально днями зустрічався з Назарбаєвим під час неформального саміту лідерів держав СНД у Санкт-Петербурзі. Якщо Токаєв зараз виступить проти Назарбаєва, це поховає саму ідею транзиту влади як можливості, продемонструє, що будь-який пострадянський режим може бути стійким, лише якщо його лідер чіпляється за владу та за посаду до останнього подиху та нікому не довіряє, окрім самого себе.
Чи можливий варіант, за якого Казахстан кардинально змінюється і країна з пострадянської плутократії перетворюється на демократичну державу? Така можливість існує, тільки якщо масовий протест виявиться сильнішим за силові структури, а влада або впаде, або буде готова до діалогу з учасниками протестів заради самозбереження.
Але в тому й суть таких режимів, як казахстанський чи білоруський, що в опозиції немає жодних реальних політичних структур, які могли б забезпечити спадкоємність і функціонування влади – як це відбувалося в Україні після обох Майданів. Тому і в цьому випадку режим однаково виявляється сильнішим і ефективнішим, ніж будь-який народний рух. Він навіть здатний мімікрувати під народний рух, щоб його і очолити. Але навіть такий варіант розвитку подій навряд чи виглядає бажаним для Росії, оскільки зміна влади в Казахстані в результаті народного повстання стає швидше неприємним прецедентом для самої Росії, ніж доказом переваг російської стабільності.
Тому Кремль зробить усе можливе, щоб народне повстання в Казахстані не увінчалося успіхом. А якщо Путіну це не вдасться, на Казахстан, поза всяким сумнівом, чекає доля України: у Москві відразу ж згадають про інтереси російськомовного населення Казахстану і спробують окупувати хоча б частину території країни, щоб «врятувати» це населення від «спалаху казахського націоналізму» – тому що саме так, а не інакше тоді трактуватимуться в Росії події в сусідній державі.
Але казахстанські протести – як би вони не завершилися – ще раз нагадують, що такі режими, як Путіна, Назарбаєва чи Лукашенка – це режими уявної стабільності. До якогось моменту ми можемо говорити про те, що люди змирилися і ніколи не протестуватимуть проти влади, що влада надійно все контролює і її бояться. Проте достатньо будь-якого приводу для невдоволення – від фальсифікованих виборів і «податку на дармоїдів», як у Білорусі, чи підвищення цін на скраплений газ, як у Казахстані, щоб уся країна спалахнула від одного сірника, як сухий ліс, а влада почала метушитися в пошуках виходу і хапатися або за автомат, або за мікрофон, або за телефон прямого зв'язку з Кремлем.
