Квартира
Жодного новонародженого не чекали з таким нетерпінням, як оцього дев’ятиповерхового будинку.
Ще тільки закладався фундамент і копалися траншеї під комунікаційні мережі; ще лише починали зводити стіни й класти перекриття перших поверхів; ще цибатий кран, зіп’явшись на ноги, примірявся до першого вантажу — так обережно, наче то не цеглини були, а діти, що їх він мав рознести по майбутніх квартирах, ще гори піску, цементу, цегли, арматури і труб захаращували велике подвір’я, а могутні тягачі-панелевози ревіли натужно, вибехкуючи колії, в яких недовго й шию звернути; ще майбутні вікна й двері темніли порожніми отворами і звідти раз по раз вилітало будівельне сміття; ще навіть не думали про комісію по прийому об’єкта, яка, заплющивши очі на всі недоробки й упущення, підпише відповідний акт, — будинок лише народжувався: в колотнечі, в сварках, у біганині, у щоденних летючках, у муках, які породіллям і не снились, а майбутні мешканці вже щоденно навідувалися до нього, і чим вище підіймалися поверхи, тим все більше й більше приходило на будівельний майданчик людей. Вони пролазили крізь щілини паркану, стрибали через глибокі траншеї, дерлися через гори цегли й дощок, проникали в білі од вапна коридори, штурмували хідники, що трималися поки що на чесному слові, добиралися до другого, третього, шостого поверхів, плутаючись під ногами будівельників, оцих бетонярів, мулярів, столярів, сантехніків, електриків, заважаючи їм працювати, та як їх не лаяли, як не проганяли, як не обсипали будівельним сміттям, а то й вапном заляпували, вони лізли й лізли, наче мурахи, і якщо якась особливо настирлива пара врешті щезала, на її місці появлялися дві нові, ще настирливіші.
І їх можна було якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти: будинок був кооперативний, і кошти на нього внесли всі оці люди.
Потім, коли будівельна гарячка врешті вляглася, коли були вимиті вікна й підметені хідники та підлоги, а подвір’я, підрівнявши бульдозерами, наспіх покрили асфальтом; коли розібрали тепер уже нікому не потрібний паркан і будинок наче ступив на щойно забруковану вулицю, на широкий, молоденькими деревцями поділений навпіл бульвар, що його вже обживали машини, коли повноважна комісія обійшла усі поверхи і спітнілий виконроб усоте поклявся усунути помічені та з належною увагою до акта занесені недоробки, хоч на нього чекав уже інший об’єкт, де всі оці обіцянки розвіються димом; коли нарешті були виписані ордери та вручені ключі од квартир, люди, які тиждень тому замалим не по-пластунському проникали в будинок, тепер кинулись штурмувати його вже на законній підставі. І той веселий штурм тривав кілька діб: з раннього ранку до пізньої ночі.
Всі види транспорту, що їх тільки можна було уявити (окрім літаків та пароплавів), підкочували безперервно до чотирьох під’їздів, вивергаючи з роздутих утроб домашнє начиння, а мурашиний потік снував безперервно, заносячи меблі в порожні поки що квартири. І вже перший, найнетерплячіший, проклинаючи залізобетон, заходився довбати шлямбуром стіну, щоб повісити килим: той дятлиний перестук ще довго лунатиме в оцьому дев’ятиповерховому вуликові як серед білого дня, так і опівночі, доводячи до мікроінфарктів прихильників тиші. Вікна враз оживуть, забіліють фіранками, зарябіють гардинами, засяють вечірніми вогнями, а по ще незатоптаному подвір’ї початкуюча мати покотить свою першу дитину, і перші бабулі вийдуть обживати свіжопофарбовані лавки, розставлені обіч під’їздів.
І рано чи пізно появиться перший небіжчик.
Його проводжатиме весь будинок, з усіх квартир, поверхів, під’їздів, і коли одлунає тужлива мелодія і сумний кортеж рушить повільно в бік кладовища, хтось обов’язково скаже:
— От і наш дім пустив перший корінь. Стояти йому тепер та стояти...
Той перший небіжчик пережив чотири війни і три революції. Роки відшуміли над ним зимовими хугами, і він уже нічого не чекав од майбутнього: дожовував рештки життя збайдужілим ротом. Все перепробувано, все пережито, всі людські пристрасті давно вже звідані, а то й забуті, минуле — як сон, в якому згубилося колись найдорожче, тож йому байдужі були розмови довкола квартир, суперечки й чвари, що кипіли на зборах, він, здається, й не розумів, де він зараз і для чого його сюди регулярно привозять. Сидів, застиглий, відчужений, вощані вуха його, зарослі посивілим мохом, були наставлені в далеке минуле, і навіть голоси онука та сина, які його й привозили (на таксі, трамваєм він по дорозі розсипався б, і вже дехто помітив, що з таксистом розплачуються копійка в копієчку: чи то такі скупі, чи грошей обмаль) і заводили так урочисто, наче не людину тримали під руки — ікону... навіть їхні голоси не пробивались до його свідомості.
Всі вже знали, що старий брав активну участь у двох революціях і слухав, кого тільки можна було почути. І син, і онук ходили старим, як тузом козирним, який побива усі козирі, тож не дивно, що й дісталася їм одна з найкращих квартир: сонячна, тиха, дві найбільші кімнати вікнами в двір, лише третя, найменша, — вікнами на бульвар, ну, тут уже нічого не вдієш, не ми планували будинок, тут поселимо дідуня, все одно ж він уже нічого не чує, тож машини йому не заважатимуть. «Правда, дідуню?» — та одразу ж туди старого й запхнули — посадили на єдиний стілець посеред порожньої поки що кімнати, і він так і просидів майже до вечора, поки заносили меблі та розставляли наспіх. А вже як занесли, як розставили (в дідуньову кімнату вирішили завтра, все одно ж не встигнуть), як посідали в кухні за швидкуруч накритий стіл, натомлені, але щасливі, як розлили урочисто 3 чарки: «Ну, діти, будьмо! Щоб вам тут добре жилося!» — лиш тоді схаменулись: а дідуньо! Кинулись до старого, а він сидів, як його посадили, він, здається, й не ворухнувся жодного разу протягом дня, і з-під висохлих на пергамент повік ледь тьмяніли згаслі жарини очей. «Ну, як вам тут, батю?» — спитав з перебільшеною увагою син. «Ходімо вечеряти!» — проспівала невістка. «Ми без вас, дідуню, й не сядемо!» — прощебетала онукова. «Уже й чарку вам налили!» — додав од себе онук.
Взяли старого під пахви, одірвали з трудом од стільця, в який він, здається, вже й коріння пустив, повели обережно на кухню. «Ще одну чарку!» — скомандував син. «Знаєм без тебе!» — відповіла, як одбрила, невістка: їй, як і всім, було незручно, що забули старого. Дістала чарку, ще одну тарілку, ніж і виделку. Онукова відразу ж заходилась накладати з паруючої каструлі, а син плеснув трохи горілки: старий давно вже не пив. «Ну, батю, щоб вам тут добре жилося!» «Якби не ви, то хіба б наші діти мали оцю квартиру! — додала невістка зворушено. — Завеземо вам тахту — будете як у бога за пазухою. Ніхто вже через вашу голову не ходитиме...» «Еге ж, дісталося всього, — похитав головою син: він захмелів, і лисина його червоніла торшером. — Пам’ятаєш, Маню, як я тебе привів у нашу родину? Одна кімната на чотирьох, — повернувся до молодят. — Три на чотири. Батя з мамою на односпальному ліжкові, а ми — під столом. А тоді ще й ти народився, — це вже до сина. — І нічого, жили — не вмирали, наче так і треба було. Правда ж, батю?»
Старий, мабуть, не чув: жував через силу курячу гузку. Чарку ж навіть не пригубив.
«Гарна вам квартирка дісталася, нічого не скажеш, — продовжував син: од випитого його потягло на розмову. — Доведеться виплачувати, але то вже хай у вас голова не болить. Ми з матір’ю порадилися та й вирішили, що будемо платити самі...» — «Ну, що ви, тату, ви й так помогли, скільки могли, — заперечив онук. — Якось уже самі обійдемось». — «Бач, які горді! — повернувся син до своєї дружини. — Не хочуть, щоб ми їм помагали». — «Та ви ж уже обоє на пенсії!» — «То й що? Пенсіонерам і треба менше. А вам ще які оно витрати. Нова квартира, вона, сину, ого!.. Як молода жінка: спробуй її одягнути!» — «Ну, вже якось одягнемо», — розсміявся онук. І, батьків проводжаючи, запросив на прощання: «Ви ж приходьте, не забувайте нашої хати».
Повернувся на кухню: дід застигло сидів край столу. «Підемо спати, дідуню?» Були зараз як ніколи до нього уважні. Одвели до кімнати, роздягли, поклали на ліжко: «Завтра вам тахту привеземо». Старий ліг, як умер: навіть не ворухнувся.
А за тиждень помер. В останній час, здається, жив тільки для того, щоб вибити онукові трикімнатну квартиру. І коли квартира була нарешті отримана і ніхто тепер її вже не міг одібрати, старий, звівши останній порахунок з життям, непомітно пішов з цього світу.
Може, тому він і лежав у домовині з таким умиротвореним видом, наче давно уже ждав, не міг діждатися смерті. Обличчя його розправилося та помолодшало, а на запалих губах застигло якесь аж удоволення. Він так і лежав: сухенький, маленький, в завеликій, наче на виріст, домовині, мов повернувся протягом ночі, коли помирав, у своє дитинство — за такими далекими обріями, що всім живим, які його проводжали, здавалося воно зовсім уже нереальним. Він так і виплив над людськими головами з не обжитого ще будинку: в оту вічну квартиру, яка не потребуватиме ремонту, не підлягатиме обміну, не стоятиме на облікові в жеку. Він так і пішов од живих — реліктовий уламок минулого, тож ніхто по ньому й не плакав, бо плач сприйнявся б як фальш: смерть його була такою ж природною, як зміна пір року, як захід сонця, як ніч. І живі, постоявши трохи над покритим вінками й квітами горбиком, поверталися без особливого суму додому. І син, і онук думали про одне й те ж: старий знав, скільки жити, тож відчували якусь аж гордість за свій рід, що ніколи не підводить. І сиділи за поминальним столом якісь особливо схожі один на одного, й онукова лисина ясніла торшером, тільки не таким розкішним, як у сина.
Потім, коли чужі розійшлись, а посуд був прибраний та перемитий і батьки, попрощавшись, теж зібралися додому, молодята, залишившись наодинці, чи не вперше відчули себе повновладними господарями трикімнатної цієї квартири. Повмикали скрізь світло, взявшись за руки, ходили з кімнати в кімнату, і квартира після того, як винесли дідуня, здавалась їм значно більшою за свої сорок шість метрів.
Кімнати ще світили голими стінами, ще багато чого бракувало, особливо в третій, дідуньовій, де стояли тільки шафа й тахта та єдиний стілець (всього цього треба якнайшвидше позбутися: таке воно старомодне), а під стелею висіла оголена лампочка. «Тут буде мій кабінет», — сказав поважно онук. «А може, дитяча?» — запитала лукаво онукова.
«Ти що? — стривожився він. — Ми ж, здається, домовилися». — «З тобою й пожартувати не можна». — «Такими речами не жартують. Одні жартували, жартували та й дожартувалися». — «До чого?» — «До бебі. Та не до одного, а до двох». — «Нам би хоч одного». — «Встигнемо. Ми ж домовилися». — «Ну, годі, — сказала вона. — Не вистачало в такий день посваритись. Кабінет то й кабінет...» І якась аж збайдужіла повернула до спальні. «Будемо лягати?» — спитав він, ідучи вслід за нею до спальні. «Будемо... Ох, як я натомилась!.. Бідний дідуньо...» Звичними рухами перебила подушки, послала постіль. Засміялась. «Ти чого?» — «Ніяк не можу звикнути, що ми з тобою самі. Не треба заставляти стільцем двері до спальні». — «Батьки, здається, не підглядали», — відповів він, трохи образившись. «Ще чого не вистачало! Та все ж нарізно краще. Ти, може, не згоден зі мною?» Вона саме звільнилася од сукні, і для нього то був найпереконливіший аргумент. «Згоден», — прошепотів він, притискаючи щосили дружину. «Пусти, божевільний! — засміялася вона. — Світло ж...» — «Хай буде. Я ще жодного разу не бачив тебе отакою...» — «Якою?» — «Отакою...»
— Ти врешті вимкнеш світло? Чи до ранку отак і горітиме?
— Зараз.
Знехотя звівся, пішов до дверей, де чорнів вимикач.
«Яка в нього красива постава! — подумала вона. — Якби не ота лисина... Невже вона в нього буде така ж, як у його татуся? І чого мужчини лисіють?»
«Яке в неї розкішне волосся! — думав він, повертаючись: навіть темрява не заважала йому бачити її всю, до останнього нігтика. — Жодна жінка не має такого волосся!»
Ліг, занурився у нього обличчям, у його єдвабну ласкавість.
«В мене найкраща у світі дружина!» — подумав, уже засинаючи.
Згодом, коли минуло п’ять років, він уже так про дружину не думав.
За ці п’ять років у нього померла мати і народилась дочка.
І
Мати померла тоді, коли вони клали паркет.
Досі їх задовольняв лінолеум. По ньому так приємно було ступати, вставши зі сну, він холодив гарячі підошви, а ввібравши протягом дня в себе тепло, яке щедро лилося з вікон, допізна струмував тим теплом: жива, ласкава субстанція, розлита по всій квартирі. Вона ж особливо не могла навтішатись підлогою, яку так легко прибирати, — ні мастики, ні щіток, провела вологою ганчіркою, і все, — обоє були переконані, що кращої підлоги їм і не треба, і коли б не Лубенки, їм і на думку не спало б міняти лінолеум.
Але Лубенки теж одержали квартиру, навпроти, правда, не трикімнатну, а дво-, бо не мали такого діда, зате їхній татусь завідував овочевою базою і не міг дістати хіба що піску червоного з Марса чи морської піни з Венери. Та й то тільки тому, що туди ще не літали пасажирські або вантажні ракети.
Він не дуже хотів і йти на те новосілля, це ж треба купувати подарунок, а вони вже починали економити кожну копійку: його батьки зняли всі заощадження, щоб сплатити перший внесок на кооперативну квартиру, а її, сільські вчителі, жили від зарплати до зарплати, та ще й мали довчити двох її молодших братів. Та й хто вони, зрештою, йому, оці Лубенки, могли б запросто прожити й без них, коли б дружина Лубенкова та не була її інститутською подругою. «Ну, гаразд, — сказав він, — якщо тобі вже так хочеться... Тільки що ж ми їм понесемо?» І вона, зраділа, цьомкнула його в щоку (як вона потім докоряла собі, що наполягла: здавалося, що все почалося саме з того новосілля), і потім майже всю суботу ходили удвох по магазинах, шукаючи подарунок не дуже дорогий, але щоб на вид і не дешевий. Врешті придбали в комісійному бра — за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект, чи його власникові терміново були потрібні гроші, та вони, власне, цим і не цікавились: бра було нове-новісіньке, мов щойно розпаковане, їм уже й жалко було нести, коли приміряли в себе над ліжком, але втішилися думкою, що зате не доведеться червоніти. Червоніти, однак, довелось: подарунок їхній виявився найбіднішим, бра загубилося поміж імпортними люстрами і кришталевими світильниками, що пахли не десятками — сотнями, розкішними вазами і японськими сервізами. Був навіть бельгійський, на всю стіну, килим, не килим — картина, подарований, щоправда, батьками, про такий тільки мріяти, але навіть не килим зіпсував остаточно їм настрій, особливо йому, і не те, що їх бідненький дарунок був недбало покладений на спеціальний стіл («Дуже мило, правда ж, Вітасю?» — «Ага», — ледь ковзнув поглядом Вітась), зіпсувала остаточно їм настрій підлога, на яку страшно було й ступати з порога: кольоровий, покритий лаком паркет, що віддзеркалював усі предмети, які стояли в кімнатах. Може, тому в коридорі були вишикувані пантофлі на товстій повстяній підошві, як ото в музеях, не менше десяти пар пантофлів («Не треба роззуватись!» — але всі роззувалися, розуміючи, що оте «не треба» говорилось для красного слівця). Вони теж обоє роззулись, і кожного вечора йому спадала на думку одна й та ж фраза, яку він чи то вичитав, чи то од когось почув: «Кожна квартира починається з підлоги», і він, уже за столом, прошепотів на вухо дружині: «Бачиш, що таке справжня підлога!» — і на душі в нього було дуже незатишно, бо раптом відчув себе, із своєю підлогою бідненькою, обділеним долею.
А тут долили гіркого ще й гості, всі в наймоднішому, в імпортному, навіть прикраси на їхніх дружинах були закордонні, хай навіть копійчані, але — закордонні, корчили з себе новітню еліту, що зібралася на раут, і розмовляли з ними, двома, єдиними не в імпортному, якось зверхньо й аж знехотя, всім своїм видом даючи відчути ту відстань, яка пролягає між ними («Що?.. Я вас слухаю, — ледь слова вимовляючи. — Ви так думаєте?.. Можливо, можливо... Да, Джо, — одвернувшись й одразу ж забувши про ваше існування, — не запізнися завтра на теніс»). Вони й називали одне одного тільки іноземними іменами, в душі, мабуть, жалкуючи, що не можуть і розмовляти по-іноземному: рідна мова коробила їх аристократичний слух. Він злився все більше і, до кінця не досидівши, смикнув сердито дружину: «Пішли!» «Мері, Джо! — плювався вже дома. — Та чого б вони варті були без своїх татусів!» — «А ми?» — спитала дружина. «Що — ми?» — «Нам же теж батьки придбали квартиру». — «На чесно зароблені! — закричав він сердито. — Мої батьки за все життя жодної копійки не вкрали!» — «Чого ти кричиш?» Але він її вже не слухав: «Не смій ставити моїх батьків на одну дошку з їхніми!» — «Та звідки ти знаєш, що їхні батьки крадуть?» — «Знаю. На чесно зароблені гроші такий килим не купиш... Тут і обехеесу не треба... А паркет...» — «Що — паркет?» — «Та ти хоч помітила, який у них паркет?» — вигукнув, уражений сліпотою дружини. «Паркет як паркет, — стенула плечима вона. — Світлий». — «Світлий! — передражнив він її. — Такий паркет кладуть лише в палацах культури. Або в музеях. Кожна паркетина загорнена в папір». — «Його що, з-за кордону везуть?» — «Не цікавився, не знаю, — буркнув він. — Все одно він нам не по кишені. Ми гроші не крадемо». — «Ну, годі! — не витримала врешті вона. — Хай вони трусяться над своїм паркетом. Зате в нас трикімнатна квартира». — «Тільки й того!» — відповів невдоволено. Глянув на підлогу з лінолеуму — жити не схотілось, такою та підлога здалась убогою. Досі просторі кімнати мовби аж стислися, а стелі опустилися донизу. І стелі, й стіни, побілені наспіх, і дешевенькі шпалери аж кричали про їхню убогість.
Спав погано: не давала спокою підлога.
— Послухай, — сказав за сніданком. — Нам таки доведеться послати паркет. Я на цей лінолеум уже й дивитися не можу!
— За які гроші? — поцікавилась вона.
— Гроші будуть. — Він уже все, виявляється, продумав. — Було б лише бажання.
— Де ж ти їх візьмешь? У батьків?
— Ні, не в батьків... На батьків мало надії. Сотню-другу ще зможуть підкинути, але на більше розраховувати нічого.
— На моїх теж...
— Знаю, — перебив нетерпляче. — Побігли, бо на роботу запізнюємося. Поговоримо потім. Я щось придумав.
По роботі, не встигли й до кімнати зайти, потягнув її до столу. Дістав зошит, поклав, розгорнув:
— Я тут дещо на роботі прикинув...
— Що це? — Дивилася на цифри, що вишикувалися в акуратні стовпчики, й поки що нічого не розуміла.
— Ти скільки одержуєш щомісяця? Чистими?
— Дев’яносто сім.
— Правильно. Ось у мене й записано: дев’яносто сім карбованців двадцять сім копійок. Ні більше, ні менше. А якщо їх поділити на тридцять, то буде три двадцять три. Ну, двадцять три копійки відкинемо, це якраз на тролейбус, тож лишається по три карбованці в день. Як ти думаєш, зможемо ми прожити на ці три карбованці?
— А твої? — Не знала, зможуть чи ні. Досі жили на її і його зарплати, і то частенько не вистачало: виручали батьки. То продуктів підкинуть, то десятку якусь...
— Мої будемо відкладати на паркет. Дивися сюди, — показав на іншу колонку. — Сто двадцать шість помножимо на дванадцять; Більше ніж тисяча п’ятсот! Якраз вистачить придбати паркет на всю квартиру. По двадцять карбованців метр, в нас шістдесят квадратних метрів разом з коридорами й кухнею. Такого, звісно, як у Лубенків, нам не дістати, той карбованців по двісті, не менше, але й по двадцять можна придбати досить пристойний паркет. Ще й лишиться заплатити майстрам... То як? Проживемо на три карбованці в день?
— Не знаю. Треба подумати.
— Що ж тут думати! — Лисина в нього почервоніла, як це траплялося завжди, коли він починав нервувати. — Дивися сюди! — Відкрив нову сторінку, що теж була акуратно списана цифрами. Вони були вишикувані в окремі колонки, колонки мали заголовки. Каліграфічним почерком виведені літери. «Жири», — прочитала вона. «Борошно». «Овочі». «Фрукти». «Цукор». «Чай». «Господарські дрібниці».
— Що це?
— Це я прикинув... Скільки нам потрібно для прожиткового мінімуму. Ось, наприклад, жири. Скільки нам потрібно масла на один день?
— Що ти питаєш — в тебе ж уже он написано!
— Я приблизно прикинув. А тепер раджуся з тобою. По десять грамів вистачить?
— Звідки я знаю! — їй досі не доводилося ділити масло на порції: брала, скільки було потрібно. А якщо з’їдали й ні на що було купити, то й без масла жили кілька днів.
— А кому ж тоді знати? — розсердився він. — Ти ж готуєш, не я!
— Може, й вистачить. — Він був на дев’ять років старший од неї, і вона його трохи побоювалась.
— Теперь ось олія... Олії по двадцать. Картоплю смажити, приготувати котлети. Ти переливаєш завжди, а треба вчитися жить економно.
— З піпетки капати, чи що? — тепер уже образилася вона.
— Піпетки не треба — зроблю мірки. З мірки ніколи не наллєш більше, ніж потрібно. То як?
Вона не відповіла — на очі навернулися сльози. Уявила себе біля плити, обставленою мірочками й мірками. А не вистачить? А підгоратиме? А перекинеться? В неї вже наперед затрусилися руки.
— Ну от, я так і знав! — сказав він із досадою. — Тут ночі не спиш, думаєш, як краще зробити, а вона мені — сцену!.. Та пропади воно пропадом! — Змів зошит із столу, пішов з кімнати. І вже там, у спальні, шамотів сердито ковдрою.
А їй від того ще дужче захотілося плакати. Сльози лилися самі, гірко й солодко, вона вже не знала, як їх зупинити: адже це вперше він отак на неї нагримав!
Переплакавши, вмилася холодною водою, пішла до спальні. Відчувала і власну провину: він же не про себе дбав — про спільне. Їй теж хотілося мати паркетну підлогу, отаку, як у Лубенків, якби ж тільки не оті мірочки. І потім: купувати в магазині на грами: «Двадцять грамів масла... Сорок олії...» Засміють!
Він чи то спав, чи то прикидався, що спить: лежав, одвернувшись до стінки, хоч нічник і не вимкнув. Роздяглася тихенько, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, чекаючи, що він до неї повернеться. Врешті не витримала, сама притулилась до нього:
— Пробач, я більше не буду. — Ледь втрималася, щоб не розплакатися знову.
Коли помирились, і погасили нарешті нічник, і лежали рядком, як ніколи дорогі одне одному, він, хоч вона вже з усім наперед згодилась, заходився ще раз її переконувати:
— Всього рік потерпимо. Незчуємось, як і мине. А там заживемо знов по-старому. Хоч щодня в кіно. — Досі вони не пропускали жодного фільму.
— І будемо купувати морозиво? — Над усе любила морозиво: могла з’їсти три порції за один раз. Може, тому, що до вісімнадцяти років майже ніколи не ласувала морозивом. Морозиво асоціювалося в неї із святковими поїздками до міста, коли вона заздрила міським дітям, які щодня могли їсти ці ласощі. «Ти сама, як дитина!» — сміявся він з неї, бо вона спокійно не могла пройти мимо ятки з морозивом. І щонеділі обов’язково водив її в невелике кафе на Хрещатику. В найбільшу спеку тут завжди стояла прохолода, в металеві вазочки накладалися різнокольорові кульки: полуничне, апельсинове, шоколадне, пломбір. Щоб продовжити насолоду, вона брала манюсінькими порційками — крихітною пластмасовою ложечкою — і зітхала від повноти почуттів.
А тепер доведеться рік не куштувати морозива!
— Не обов’язково брати продукти щодня, — лунав його заспокійливий голос. — У нас є холодильник, будемо набирати на десять днів. Тож не треба вибивати чек на двадцять грамів масла чи просити сорок грамів олії...
Вона зараз ладна була з усім, що б він не сказав, одразу ж погодитись: так затишно лежати на його зігнутій в лікті руці!
«Мені дуже повезло, — думала розчулено. — Не курить, не п’є, на інших навіть не гляне. Чого ж мені ще треба?»
— Поцілуй мене. — Мала остаточно переконатись, що він на неї пересердився.
І коли він її поцілував, обережно, майже по-батьківськи, вона, щаслива, заснула.
Паркет мав бути тільки дубовий. Лише дуб, коли його обробити як слід, набирає з роками благородного світло-коричневого кольору. Старанно процикльований, покритий прозорим лаком, взятий у світлі плінтуси, як у рамку, він матиме вид стародавньої картини, яка вийшла з-під руки майстра вісімнадцятого, а то й шістнадцятого століття. Недаремно ж тепер у моді меблі приглушених, спокійних кольорів.
— Я б нізащо не погодився послати такий, як у Лубенків. Не квартира, а клуб!
Надумавши замінити підлогу, він усерйоз зайнявся паркетом. Діставав які тільки міг книжки, ходив по новобудовах, придивляючись, де який стелять і як, знав уже не одного майстра, і вони його знали: їм подобалось, з якою серйозністю цей далеко ще не літній чоловік приглядається до їхнього ремесла, так придивляється, мов сам збирається його освоїти. Набрів нарешті на паркетного аса, віртуоза з золотими руками, який до того часу, поки не спився, слав лише в урядових будинках, а нині працював у жекові, страждаючи люто від того, що доводиться мати справи чорті з чим, а не зі справжнім паркетом («у хлівах тільки слати!»), поступово з ним подружившись, домовився, що той їм оновить підлогу в квартирі. Запросив навіть додому, не пожалівши десятки з куцого їхнього бюджету, і Петрович, випивши разом із хазяїном, переміряв кроками площу («Шістдесят... Тютілька в тютільку»)... Петрович на прощання сказав:
— Діставай тільки дубовий. Постелимо — й міністри такої підлоги не матимуть.
— Він і проциклює? — спитала вона, коли провели Петровича. Теж освоїла дещо, та й як не освоїти, коли щовечора тільки й розмов що про паркет. Давно уже примирилась із отими мірочками й мірками: чекала не могла дочекатися, коли закінчиться пісний оцей рік із пустими супами й картопляними котлетами, із черствим хлібом (він помітив, що черствий хліб менше йде) і перловими крупами: голова йшла обертом, коли думала, що готуватиме завтра, а щоб заспокоїти батьків, які всерйоз занепокоїлись, що вони з собою роблять, з могили і то кращі встають, пояснили, що сіли на спеціальну лікувальну дієту («Ви скоро на ній і лежатимете! Гляньте на себе: шкіра та кістки!»). На дієту оту посилаючись, відмовлялись ходити в гості, у свою чергу, не кликати до себе гостей. — Він і поциклює? — запитала вона, ладна й молитися на Петровича, лиш би той пошвидше послав підлогу і минув жахливий цей рік, бо їй уже починало здаватися, що не буде йому кінця-краю.
— Циклюватиму сам. Хоч трохи зекономимо.
— Зумієш?
— Зумію, не бійся. Нічого тут страшного немає.
Він, виявляється, уже пробував циклювати — під пильним оком того ж Петровича. Виходило не гірше, ніж у інших, а коли заходиться коло своєї підлоги, то, може, ще й краше: своє ж, не чуже. Вже й циклі замовив, точнісінько такі, як у Петровича: із спеціальної сталі, гострі, як бритва, куди до них магазинним, магазинними тільки халтурити, вибиваючи зайві карбованці з хазяїнів, які нічого не тямлять. Вже міг би прочитати цілу лекцію, як треба циклювати підлогу, бо до кожного дерева потрібен окремий підхід, то тільки невігласові здається, що все одно по чому проходитися циклею: по дубові, букові чи по тій же сосні. В нього й долоні свербіли — пошвидше взятися за справу, і коли одного вечора приніс виготовлені циклі, то бавився ними, як дитина. І чекав не міг дочекатися паркету.
Та ось нарешті минув дванадцятий місяць, і була зібрана сума, потрібна для того, щоб придбати паркет, ще й заплатити Петровичу.
По паркет поїхали вдвох у суботу на склад.
Склад цей їй уявлявся таким: вони вибирають потрібний взірець, як в універсамах, платять гроші, й продавець підводить їх до акуратної гірки. Лишається тільки найняти машину. Але він, що встиг уже побувати чи не на всіх складах Києва, одразу ж майнув на розшуки бригадира, сказавши їй почекати біля контори.
І вона стояла, приголомшена, бо те, що побачила, аж ніяк не в’язалося з тим, що їй малювала уява.
Величезне подвір’я було вщерть завалене деревом: гори дощок, еверести обаполів. Лежали, зв’язані дротом в грубезні пачки (тільки багатотонному кранові таку пачку підняти!), а поміж ними у вузеньких проходах, ризикуючи бути на смерть заваленими, в марній надії відібрати дошки на підлоги чи стелі снували мурахами люди. І скрізь висіли оголошення, що будматеріал, поки його не розберуть, не продаватимуть.
— Спеціально, паразити, у паках тримають! — лаявся чоловік, зарослий щетиною. — Я вже другий тиждень ходю. Міліції на них, хапуг проклятих, немає!
— Як же вони торгують? — не розуміла вона: бачила купи акуратно складених дощок, на яких біліли написи: «Продано».
— А отак і продають: по десятці за куб! Даси на лапу — нависмикують, скільки тобі треба. А не даси — до судного дня ходитимеш! Бачили, на чому вони під’їжджають? У кожного «Лада», по вісім тисяч. Де тільки та міліція ходить!
Поки вона слухала озлобленого цього чоловіка, він шукав бригадира. Вже давно зрозумів: поки не домовиться з бригадиром, паркету не матиме. Паркет-то був: будь ласка, бери! Але що то за паркет! Лежав, мабуть, з часів царя Гороха. Всі дощі, всі сніги та вітри полишили на ньому невигубний слід: жалюгідні дощечки, почорнілі, потріскані, обкидані цвіллю. «Доведеться дати на лапу», — сказав він ще вдома дружині. — «На лапу? За віщо?» — «За паркет. Щоб дали, який нам потрібен». — «Скільки?» — «Боюсь, що карбованців шістдесят. За метр по карбованцю». — «А дешевше не можна? Шістдесят карбованців! Двадцять днів жити!» — «Не знаю. Спробую поторгуватися. — Йому самому до сліз було жалко грошей, які дісталися такою дорогою ціною. — Тільки боюсь, що нічого не вийде! Там такі шакали працюють... »
Бригадира, якого всі звали Стасиком, попошукав: щойно був тут і вже зник в лабіринті дощок. Застукав під парканом: Стасик, двометрове дитя в ковбойці та джинсах, в сандалях на босу ногу (сорок шостий розмір, не менше), одбирав саме шифер. Поруч переступав з ноги на ногу опецькуватий чоловік із портфелем під пахвою.
— Цілий бери, Стасику! — просив слізно він.
— Відійди, не мішай! — Хоч чоловік був удвічі старший од нього, Стасик звертався до нього на «ти». Він усім «тикав», навіть якомусь відставникові з погонами полковника, і той це сприймав як належне. «От дає!» — захоплено дивилися на нього підлеглі.
Зачекавши, поки Стасик покінчив із чоловіком, торкнув шанобливо за руку:
— Стасику, на хвилинку.
Витираючи об джинси долоні, Стасик пішов за ним слідом.
— Чого тобі?
— Мені потрібен паркет.
— Паркет усім потрібен, — відповів Стасик.
— Мені дуже потрібен! Шістдесят метрів. Квадратних. — Поспішав, боячись, що хтось підійде і переб’є їхню розмову.
— Ти ким працюєш? — поцікавився Стасик.
— Інженер...
— Інженер... — Очі Стасика одразу ж збайдужіли. — Он бери, який є.
— Мені потрібен дубовий. Шістдесят метрів. Я нічого не пожалію.
У Стасикових очах знову проснулося зацікавлення:
— Десятку даси?
— За шістдесят? — він боявся повірити.
— За шістдесят шукай в іншому місці. А в нас по десятці за метр.
— За метр? Ти здурів?
Стасик і не подумав образитись. Взяв за лікоть своєю лапищею, довірливо запитав:
— Тобі який паркет? Дубовий?
— Дубовий.
— То ти як собі, дядю, думаєш: дубовий паркет під ногами валяється? З мене з самого три поти зійшло, поки собі роздобув на підлогу. А ти мені хто? Папа рідний чи мама?.. Шістсот керебе і не менше!
— Стасику, май совість!
— Не хочеш — діло хазяйське. — І, одвернувшись, гукнув до одного з робітників: — Вітю, підганяй автокар!
— Стасику, постій! — Думка, що він піде без паркету, була для нього нестерпною. — З тобою й поторгуватися не можна!
— На базарі, дядю, торгуються. А ми — державна установа.
— Це ж шістсот карбованців! — Він замалим не плакав.
— Вітю, ти довго стовбичитимеш? Підганяй автокар!
— Стасику!
— Ну чого ти прив’яз? — обернувся із досадою. — Я сто літ уже Стасик.
— Стасику, збав!
— Збавити? — Стасик так подивився на нього, наче прицінювався, чого вартий цей інженерчик. Подумав. Махнув відчайдушно рукою: — Ех, де вже моє не пропадало: триста мої — триста твої!
— Триста?
— Вітю, підганяй автокар!
— Дай же хоч подумати!
— Пушкін хай думає... Вітю!..
— Гаразд, хай буде по-твоєму. — Він уже боявся, що Стасик, розсердившись, піде геть. — Хай буде триста. Тільки щоб паркет був дубовий. Першого сорту.
— Фірма барахлом не торгує, — пообіцяв весело Стасик. — Сьогодні який день? Субота?.. От наступної суботи й приходь. Грошики тільки прихопи на всяк випадок. Будь здоров і не кашляй!
— А раніше не можна?
— Ладно, що для друга не зробиш! Навідайся в четвер. Ну, будь здоров: вважай, що паркет у тебе в руках...
— Дістав? — спитала дружина.
— Домовився, — відповів він похмуро: думка про триста карбованців все ще не давала спокою. — Пообіцяв у четвер.
— Дав щось на лапу?
— Дав. — Знову подумав про суму, що її назвав Стасик. І що вдалось виторгувати половину. Інші, мабуть, дають не торгуючись, і це його трохи втішило.
До того ж мав гарантію, що в четвер, найпізніше — в суботу, привезе додому паркет.
Хотів би побачити дурня, який випустить з рук триста карбованців!
У четвер, відпросившись із роботи, подався на склад. Ніс гроші в двох акуратних пакунках: окремо — за шістдесят метрів паркету, окремо — Стасикові на лапу. Дізнавшись, скільки насправді з них хоче здерти Стасик, дружина ледь не знепритомніла: триста карбованців! Віддати ні за що ні про що отому пройдисвітові... тому бандитові триста карбованців! Коли вона не має пристойного зимового пальта. Та й у нього он черевики... «Подивись на свої черевики! В них же соромно на люди виходити!» І ще щось кричала вона, що кричать в таких випадках жінки, а він, приголомшений несподіваним вибухом, спершу навіть не розсердився: пробував пояснити, що дають усі, що Стасик і так збавив половину проти того, що бере з інших, а міг би взагалі послати його подалі. Що коли вони не візьмуть зараз, то навряд чи вже й дістануть... «Що, інших складів немає?» — крізь сльози спитала вона. «А ти пробувала по тих складах побігати? — Його вже огортала образа. — Пробувала? Скільки я попоганяв, поки вийшов на Стасика!» — «Але ж триста карбованців! — «Так, триста, з моєї зарплати! — уже закричав він до неї. — Мої — не твої!» Одразу ж зрозумів, що ляпнув дурницю, і від того ще більше розсердився.
Потім були її сльози і його затяте мовчання, коли й жити не хотілося на світі, і мстиві думки, хоча б отакі: ось він іде в універмаг і купує їй зимове пальто... П’ять, десять пальт — по всій квартирі розвішує: носи хоч і всі разом!.. А її: що він її не любить, що ніколи не любив, лише прикидався... Що як би добре було лягти й померти. Хай би прийшов і застав її мертвою...
Але плач — не плач, мовчи — не мовчи, а паркет таки треба діставати, якщо вже надумались, і коли він її запитав, прокинувшись у четвер: «То як, іти відмовлятись?» — наче для того, щоб відмовитися, треба було обов’язково зустрітися із Стасиком, вона відповіла йому, змучена, що відмовлятися не треба, бо де ж іще вони дістануть паркет.
Він ще трохи покомизився, примусив повмовляти себе, а потім, відпросившись із роботи, подався на склад.
Стасик зустрів його так байдуже, наче вони ні про що й не домовлялися. «Продав!» — похололо в ньому.
— Стасику, як?
— Ти про що? — позіхнув йому Стасик в обличчя.
— Та паркет же! Ти ж сказав сьогодні навідатись!
— Я сказав? — здивувався Стасик. — Ну, раз сказав, значить, є. Біжи в контору, виписуй.
Він так зрадів, що одразу ж метнувся до контори: забув навіть глянути на паркет.
— Дядю, — гукнув Стасик услід, — а боржок!
Він повернувся, дістав тонший пакунок:
— Ось.
Пакунок зник, наче випарувався.
— Порахуй! — Хотів переконатися, що гроші в Стасика.
— Навіщо? — відповів Стасик недбало. — Ти що, нечесна людина? Біжи виписуй паркет.
Паркет був старанно замаскований в одному з лабіринтів, в найглухішому закуткові. Стасик розкидав почорнілі од часу дошки, і на світ вигулькнули акуратні пачки, мов щойно з фабрики. «Сто років лежатиме! — провів долонею Стасик. — Повезло тобі, дядю!» Він же допоміг і повантажити. «Люблю мати справу з порядними людьми!» І, на прощання по плечу поплескавши, запросив заходити, не забувати: Стасик, коли хотів, міг обслужити клієнта на найвищому рівні.
Тож паркет був привезений і любовно складений в дідуньовій колишній кімнаті — отакою золотистою гіркою, і він не міг нею намилуватись; і був того вечора особливо ласкавий та ніжний з дружиною, і вночі схоплювався кілька разів — прокрадався тихцем у кімнату дідуньову, а вранці, ледь розплющивши очі, одразу ж згадав про паркет, і спогад той принизав його радісно, і вже за сніданком сказав, що сьогодні ж піде домовлятись із Петровичем.
Петрович пообіцяв прийти в суботу. І, вже додому вертаючись, він згадав, що нічим буде з ним розплатитися: бісів Стасик обдер їх як липку. І хоч як йому не хотілось, а таки мусив іти до батьків.
Мати уже важко хворіла й лежала в лікарні. Хвороба в неї була невиліковною, вони вже знали про те, що вона навряд чи з лікарні й повернеться. За якісь два місяці мати невпізнанно змінилася: дуже схудла, постаріла, шкіра стала якась аж землиста, а обличчя — немов у мерця: тільки очі й жили на застиглому тому лиці. «Скоро не стане нашої мами», — сказав йому тато, коли він, зайшовши, спитав: «Ну, як там?» Батько теж дуже подався за цей час, подався і згорбився, губи його тремтіли, мов од німого плачу. «Може ж, ще видужає», — сказав, сам не вірячи в сказане. «Ні, сину, від цієї хвороби порятунку нема». Сиділи мовчки, пірнувши в зажуру. Він примушував себе думати лише про матір, тільки про матір, яка вона в нього хороша, як вона любить його і як йому її жаль, але думка про паркет, Петровича й гроші ворушилася настирливо під першою думкою, щохвилинно про себе нагадуючи, і годі було її спекатись.
Врешті батько зітхнув, мов просинаючись, звів на сина прибиті сумом очі:
— Їсти хочеш?
— Дякую, щойно поїв.
— А то є картопля. Щойно насмажив.
— Ну, хіба що картопля. — Йому хотілося зробити татові приємне, вони ж з мамою найбільше любили дивитись, як він їсть.
Картопля була холодна й тверда наче дуб: тато, либонь, забув, коли її смажив.
— А ти ж чого не їси?
— Я вже, сину, поїв.
Він старанно їв, щоб хоч цим потішити тата, а той дивився, дивився і раптом заплакав — німо, застигло, не відчуваючи сліз. Витер очі долонею, тихо схлипнув:
— Пробач. — І згодом додав: — Отак живемо, живемо, а смерть — за плечима.
Йому застрягла в горлі картопля — ледь проковтнув. Вже не знав, як завести мову про гроші.
Врешті наважився.
Тато не спитав навіть для чого: так до всього збайдужів. Висунув шухляду, дістав усі, що були.
— Так, може ж, тобі на щось потрібні? — його вже мучила совість.
Тато махнув спроквола рукою, він, мабуть, одразу ж про гроші й забув, бо запитав:
— Ти в матері був?
І він раптом згадав, що не провідував матір ось уже п’ятий день, так заморочив голову паркетом, тож, боячись стрітися поглядом із татом, поспіхом мовив:
— Був. І сьогодні піду.
— Сходи, — сказав жалісно тато. — Вона така одинока. Все питає про тебе. — В нього знову затіпались губи.
Вийшов, затискаючи гроші в долоні.
Петрович прийшов, як і обіцяв, у суботу. Вони вже на нього чекали, звільнивши одну кімнату, насамперед спальню. Розібрали й винесли ліжка, витягли шафу, трюмо, тумбочки й пуфи — подарований батьками гарнітур, не імпортний, правда, а вітчизняний, боженківської фабрики. Досить пристойний гарнітур, красивий на вид, його не так легко дістати, бо втричі дешевший од імпортного, батьки записалися в чергу і ходили відзначатися щотижня протягом року. Зняли й килим, що висів на стіні, він, щоправда, спершу не хотів знімати, — що йому станеться? — але тут уже вона наполягла, бо килим цей був її єдиним приданим: разом із батьками, які приїхали з села на весілля, ходила в магазин вибирати. Знову ж не імпортний, були саме в’єтнамські, але за таку ціну, що й не підступись, вірменські теж кусалися, тож узяли гуцульський, два на три, таких кольорів, що очі вбирають. Вона його найбільше й любила в новій цій квартирі, він робив їхню спальню особливо нарядною й затишною. Тож винесли й килим, залишивши тільки модний тепер електронний годинник та два естампи, по десять карбованців штука, придбані в художньому салоні вже вдвох. Кімната знов наче побільшала, і Петрович, зайшовши, сказав, що буде як лялечка, та й заходився одразу ж коло підлоги, не здираючи навіть лінолеуму: «Краще лежатиме». Петрович слав паркет, як картину виписував, молоток в його руках так і виспівував: паркетина до паркетини, паркетина до паркетини — геометричний візерунок виростав на очах, і вони весь день тільки й знали, що одне з-поперед одного заглядали до спальні. Петрович не розгинався до пізнього вечора, нашвидкуруч лише пообідавши («Потім!» — навіть пляшку одставив), не схотів пити й увечері: «Хай як скінчу, тоді й розговіюсь» — і вже на порозі скомандував: «Звільняйте велику кімнату», і вони півночі провозились, заносячи меблі тепер у спальню, і спальня їм пахла свіжопоструганою дубовою дошкою — обом здавалося, що кращого запаху й на світі немає.
Петрович працював і наступну суботу й неділю, поки не кінчив: стукнув, грюкнув, провів зверху долонею: «Приймай, хазяїне, роботу!» І вже за столом, хильнувши чарку, сказав, що, так тому й бути, поциклює: задарма, без ніякої плати, але він, подякувавши, відповів, що циклюватиме сам.
— Молодець! — не образився ніскільки Петрович. — Я теж у твої роки був отаким: усе своїми руками. Поциклюєш — в гості покличеш. — Петровичу, мабуть, хотілося побачити підлогу, коли все буде закінчено, він і лаку їм пообіцяв підходящого: «Покриєте — буде як дзеркало», і, прощаючись, пообіцяв наступної неділі навідатись: «Подивлюся, як ти справлятимешся».
Вони й цього разу заснули далеко за північ, а десь о п’ятій вона прокинулась од почуття порожнечі: його не було поруч. Почекала, то пірнаючи в дрімоту, то виринаючи, потім, стривожена, зсунулася з ліжка, вийшла в другу кімнату. Тут теж було темно, лише з третьої, з дідуньової, пробивалась крізь причинені двері вузька смужечка світла, і там щось шаруділо й шкреблося.
Одчинила двері й зажмурилась. Вгорі — сліпуче світло, а біля вікна, у кутку, стоячи на колінах, він орудував циклею. Шкріб дощечку так обережно й ніжно, мов гладив. І в нього було натхненне обличчя.
З того дня й повелося: прибігав з роботи і, до рота щось поспіхом укинувши, хапався притьмом за циклі. Не стругав — вилизував, добиваючись ідеальної поверхні: щокою можна було провести — не відчути нічого. Лягала, так його й не діждавшись, а просиналася: спорожніле ліжко, охолола постіль, а за дверима — шкряботіння та шурхіт.
Покінчив із дідуньовою — заходився в іншій. Навіть коли мати померла, в день похорону, повернувшись із поминок, не витримав — узявся за циклі. Вона раніш лише чула про таку одержимість, а тепер могла бачити щодня, і їй часом здавалося, що він збожеволів. Що оце неспання, оце шкряботіння та шурхіт, оце різке світло з-під стелі буде в їхній квартирі довіку.
У нього вже вві сні стали посмикуватися руки.
Врешті циклювальний цей жах закінчився: він востаннє пройшовся наждаком і сказав, що тепер доведеться тиждень пожити в тата, поки покриють підлогу лаком (всі меблі знесли в кухню, забили під самісіньку стелю). І вони рівно тиждень жили в його батька, вона йшла після роботи прямо туди, він же біг на їхню квартиру, і, коли повертався, од нього тхнуло лаком, як од щойно пофарбованої шафи, а наступного дня, в тролейбусі, пасажири починали підозріливо принюхуватись одне до одного. Одного разу його навіть не хотіли пустити в метро: «Ви що везете?» Довелось одкривати «дипломат» і показувати, що там нічого немає.
Та минув і цей тиждень, і він урочисто сказав, що можна вертатися додому: підлога висохла, лак затверднув. Запросив і батька, але старий почувався зле: після похорону в нього щось сталося із головою, спазми судин чи що інше, і коли на нього «находило», то лежав — не міг ворухнутися. Тож пішли вдвох, і він, одчинивши урочисто двері, ревниво спитав:
— Ну як?
Вона так і охнула: підлога сяяла дзеркалом. Тільки дзеркало завжди холодне, а тут наче тепла тканина, простелена від самого порога.
— Господи, та на неї страшно й ступити!
Він сяяв не менш, ніж підлога.
— Ходитимемо лише в шкарпетках. Щоб не попсувати лак.
Тож роззулись іще на порозі.
— Я ніколи не думала, що підлога може так змінити квартиру. Наче в музеї.
— Бачиш! А ти не хотіла.
Вона не хотіла? Щось не пригадувала. Але не стала заперечувати. Він же всю душу вклав у підлогу, то навіщо псувати йому настрій.
Потім вони розставляли заново меблі, пильнуючи, щоб не пошкодити лак, довелося навіть гукнути сусідів, коли перетягали до спальні шафу, і старший із сусідів сказав: «Да-а, це підлога!» — що їх ще більше потішило, а молодший ступав так обережно, наче ходив по тонкому льоду.
II
Коли все це почалося?
Чи тоді, як він надумався клеїти шпалери? Нові, імпортні, поверх тих, що були. Чи трохи пізніше, коли сказав, що доведеться переробляти все наново? Тобто здирати й перші, й другі, бо проступають, бач, горбики та нерівності. І як вона не вмовляла, що й так гарно, плакала навіть, все одно поставив на своєму: заліз у борги, дістав ще одні шпалери і став здирати та миловарити: жах, що розтягнувся на два довгі місяці, бо все, щоб зекономити, робили самотужки. Недосипання, недоїдання, постійні синці під очима і співчутливі запитання подруг: чи не хвора, чи ходила до лікарні?
Та й які там подруги! Друзів вони давно повтрачали: просто знайомі по службі.
Чи вже аж тоді, коли заходився майструвати вбудовану шафу: в коридорі, від дверей до дверей, хоч шафа їм та була потрібна, як рибі парасолька: стояла майже порожньою. Чи ще набагато пізніше, коли дійшла черга до туалету й ванни: міняти всі кахлі, від підлоги до стелі. Чи коли його стали не вдовольняти вже й люстри, що не личили до стель, поклеєних перламутровими шпалерами з вибагливими по кутках візерунками? І килим, її улюблений килим гуцульський, що висів, як ганчірка (він так і сказав, добиваючись згоди віднести його в комісійний, а натомість купити вже імпортний). Коли вона аж задихнулася від образи і закричала: «Не смій!» І вперше ненависть ворухнулася в ній. Чи, нарешті, тоді, коли вона одержала листа від батьків: старший брат скінчив десятирічку, хоче подати документи в Київський політехнічний, то як вони дивляться на те, щоб пожив у них, поки навчатиметься? Вона згорала від сорому, відповідаючи («Що, пустити в нашу квартиру? — запитав обурено він. — А чим ти його годуватимеш? Та й ще почнуть ходити до нього всякі!»), — батьки більше й не заїкалися, відіславши брата до Харкова, і він так і не відповів на її кілька листів.
А може, тоді, як вона завагітніла вдруге й відмовилася робити аборт? Коли він на неї кричав, немов збожеволівши, що не просив у неї дитини: все ламалося, все йшло шкереберть від її забаганки дурної! «Забаганки? Дурної?» — перепитала крізь сльози вона. А він бігав по кімнаті й, не добираючи висловів, твердив, що вона це зробила навмисне. «Адже ми домовилися... Домовилися не заводити дитини, поки хоч трохи врахубимось!» — «Що ж мені робити? — гірко спитала вона. — Знову лягати в лікарню?» — «А чим тобі лікарня страшна?» — «А ти знаєш, що в мене може більше не бути дитини?» Він так і фиркнув: «Буде — не буде, проживемо й без дитини!»
Коли ж вона вперлася: нізащо! — він кинув їй найобразливіше: він ще не знає, від кого вона завагітніла! Що він, бач, стерігся... І хоч, охолонувши, просив потім пробачення, оцього вона простити йому не могла.
А може, це все почалося тоді, як вона вже на п’ятому чи шостому місяці (саме відкладали гроші на кахлі для ванни) сказала йому, що з ванною доведеться почекати: потрібне додаткове харчування, якщо вони хочуть, щоб дитина не народилася калікою. В нього тоді був такий вигляд, наче вона хоче роздягнути його до нитки. Ніж до горла приставивши. «А кахлі? Я ж домовився!» — «Купимо пізніше. Коли народиться дитина». В нього одразу ж почервоніла лисина: «Як — пізніше? Ти думаєш, що говориш? Він і хвилини не буде чекати! Продасть комусь іншому». — «Хай продає... І не кричи, будь ласка, нам все одно треба харчуватися по-людському». Зараз, коли вони були уже удвох (вона і дитина), ніскільки його не боялася. «То й харчуйся!.. Харчуйся! — закричав він зовсім уже знавісніло. — А я не дам ні копійки!» — «Не давай, — відповіла йому гірко. — Нам вистачить і моїх».
І з того часу стали харчуватися нарізно.
А може, тоді, як він після чергової сварки переселився в дідуньову кімнату? Повернулася з роботи, зайшла до спальні й застигла: стояло лише її ліжко. Зайшла на кухню: він саме грів каву. Після того, як стали нарізно їсти, снідав — вечеряв лише кавою. Обідав же десь у їдальні. Що їв, не знала, тільки схуд іще дужче. Часом ставало його жалко, але всі її спроби якось порозумітися натикались на холодну стіну відчуження.
— Ти б уже й шафу розпиляв навпіл! — не витримала. — Ділити так ділити.
І майже до ранку не спала.
Не спав, мабуть, і він. Чула, як кілька разів проходив мимо: на кухню чи в туалет. Чекала: ось не витрима, зайде, ляже, пригорнеться, і вона йому простила б усе.
Не зайшов.
Так вони відтоді й жили. Двоє чужих людей у спільній трикімнатній квартирі.
Так коли ж таки все оце почалося?
Безрадісні ранки, гнітючі вечори. Холодні, мов крижини, слова, скупі, наче старцеві в руку, жести. Все більше відчуження, коли не прощається щонайменша дрібниця: все підмічається, все карбується в пам’яті, щоб потім, під час сварки чергової, виплеснути ненависно в лице.
І, відчуваючи, що вона більше не витримає (йшла додому з роботи наче в пекло), якось зважилась і написала додому листа. Про те, що між ним і нею, — жодного слова. Лиш про те, що коли батьки не заперечують, то приїде родити до них. Діждавшись відповіді (була вже в декретній відпустці), зібралася похапцем і в той же день сіла на поїзд. Йому ж залишила записку (щоб не здумав розшукувати): «Поїхала до батьків родити дитину». Подумавши, додала: «Так буде краще».
Перші дні чекала від нього листа. Або телеграми. Що любить, розкаюється і негайно приїде. Дзвінок листоноші, який під’їжджав на велосипеді, примушував її щоразу здригатися: ледь себе стримувала, щоб не вибігти з хати. Але йшов день за днем, а листа не було, не було й телеграми, і якось вона, прокинувшись, сказала до себе: «Так тобі, дурній, і треба!» І, щоб остаточно відрізати, спалити останній місточок, розповіла все батькам.
— Я не повернуся до нього. Не вернусь! Ми давно вже чужі одне одному.
— А як же ти думаєш жити, дитино? — спитала зажурено мати.
— Житиму, як до цього жила. Мені багато не треба.
— А дитина?
— Сама виховаю.
— Бач, які вони всі незалежні! — сказав із докором батько. — Народити, виховати — що горіха розлущити! А жити де будеш?
— Знайдемо де, — мовила вперто. — Не пропадемо. Підемо в гуртожиток.
— Ой дитино моя, мало ти по тих гуртожитках нагорювалася! Та це ж не сама — з дитятком малим. Де ти пелюшки ті розвішуватимеш?
— Добре... Годі стогнати... Може, вона ще в нас буде жити. Місця вистачить.
— Та якби ж то. Я уже й не знаю, як за малим би ходила.
Вона й сама спершу наверталася до думки: а чому б і справді не лишитися в батьків? Що вона в тому місті забула? Роботу? Робота знайдеться й тут, тато якось розповідав, що в контору рахівника саме підшукують.
— Хай як повернуся з лікарні, тоді й поговоримо. Добре? — Десь у підсвідомості таки тріпотіла надія, що він отямиться, дізнавшись про народження дитини. Пришле листа або й сам приїде.
Не прислав. Не приїхав. Мовчав, наче вмер. До інших прибігали чоловіки, іншим приносили квіти, інших просили показати дитину у вікно. Як вона їм усім заздрила! До болю, до сліз.
— За кордоном, — відповідала жінкам, що цікавилися, де її чоловік. — Поїхав на заробітки.
— Хоч пише звідтіль?
— Пише.
— Ото буде, як повернеться, радість!
Від отих усіх розмов хотілося плакати.
Ледь дочекалась, поки вийшла з лікарні. З пакуночком, що віднині їй — найдорожчий у світі. Все йому була готова віддати, все йому в жертву принести.
І яким же затишком дихнула їхня скромна, на дві кімнати, хатина! Як мило всміхнулася до неї невеликими своїми віконцями! Зайшла, роздягнулася, взяла з маминих рук пружне тільце — істотку, яка не мала ще й імені, з такими ясними озерцями, що важко було їх і назвати очима, пригорнула, подумки заспівала до неї: «А нас не хотіли... А ми все одно появились... А ми будемо жити... »
Будемо жити.
Як?
Де?
Не знала поки що й сама.
То вже пізніше, коли минув майже рік і настав час серйозно подумати, як жити далі, надумається таки йому написати. Поздоровить із дочкою, хоч вона йому, напевно, й не дуже була потрібна, повідомить про свій намір повернутися до міста. Все ж мала фах, а також і роботу, яку не хотіла втрачати. Та й дочці там краще буде навчатись. (Аж он куди сягнула думками!) До нього не приїде, хай не переживає, між ними все кінчено. (Кінчено?.. Отак уже й кінчено?.. Ледь утримається, щоб не розплакатися). Тож як тільки приїде, подасть на розлучення, так буде краще, а квартиру доведеться розміняти на дві, бо їм же треба десь жити. Не захоче — доведеться звертатися до суду.
Довго мучитиметься, як закінчити лист. Чомусь здавалося, що від останньої фрази залежатиме все. Обіймаю, цілую? Ці слова тепер не годились. Кого обіймать, цілувати? Врешті виведе: «Оце поки що й усе». Ще й підпишеться: ім’я, прізвище. Дівоче. Наче вони вже розлучені.
Почитає батькам. Мати, звісно, заплаче: «Може, дочко, ще якось обійдеться...» Тато ж скаже рішуче: «Правильно робиш! Рвати так рвати — менше болітиме!» Сама віднесе листа до сільради, вкине до поштової скриньки. «От і все», — скаже сама собі: було таке відчуття, наче за нею все обвалилося. «Що ж, це, може, й на краще».
І перед очима чомусь стоятиме не він, а квартира. І підлога, й шпалери, які вони стільки разів переклеювали, й лунатиме шкряботіння — циклею, по паркетинах, з ранку в ранок, з ночі в ніч, яке, мабуть, переслідуватиме її до самого скону.