«Суд, у якому беруть участь усі наддержави, ще не закінчився, а кіно, зроблене молодою компанією, вже буде показане на найпрестижнішому американському фестивалі»
Ти вже багато років живеш у Туреччині, і війна відбувається далеко від тебе. Як взагалі ти прийшла до теми МН-17, і який вона має до тебе стосунок?
Територіально вона далеко, але ментально — ні. Я дуже співпереживаю. А мігрантська дистанція, навпаки, заглиблює більше в ті події, що відбуваються.
Того дня [трагедії МН-17], 17 липня, ми були в Одесі, на фестивалі. У мене був день народження, і якось дуже сильно вразила ця катастрофа — такий "бєспрєдєл", у той час коли люди просто живуть життя.
І так само зараз, коли присутня в медіа тема, чи будуть бомбити, чи буде війна. Це ж все одно не сприймається адекватно. Ти на 100% у це повірити не можеш. Як і тоді це було.
У фільмі теж є цей міраж. Українському глядачу, скоріш за все, очевидно, що відбувається, але іноземний глядач для себе відкриває в кожному епізоді ті події, яким має нагоду сам дати назву.
Тобто ти маєш на увазі, що це якісь історичні точки, які ми проходили?
Так, історичні точки, точки подієві. Там є багато таких гачків, які ставлять запитання. Ми були з «Клондайком» у міжнародній лабораторії, після якої один із кураторів сказав: «Я подивився кіно і пішов гуглити». І це добре, що він загуглив, бо кіно мусить провокувати запитання.
Згадуючи твій шлях, я пам’ятаю, що раніше ти аж так не прив’язувалася до реальності. Але зараз, якщо твоє кіно тримається за ці подієві точки, ти говориш глядачам, що вони можуть вважати правдою те, що бачать на екрані.
Я взагалі не оперувала такими фактами — реально це чи не реально. Я оперувала моїми почуттями з приводу війни. Для мене вони дуже реальні. Це було основною рушійною силою для того, щоб працювати над фільмом.
Якщо навіть взяти сценарій-текст і фінальну картину — це сценарій, знятий певною людиною з конкретними почуттями. У мене було завдання передати все відповідно до мого відчуття, щоб декорації та актори виглядали так, як я собі це задумала.
І так, мені було важливо, щоб деталі й наратив стосовно трагедії були абсолютно точними та такими, які ми можемо використати в межах закону, тому що суд триває. І власне те, що ми не могли назвати певні факти, теж провокувало мене шукати способи розповіді про катастрофу, щоб у глядача виникали запитання, що там було ще поза тим, про що ми сказали. Але завдання реалістично один до одного відтворити те, що люди вже бачили в новинах, у мене не було.
Ти сказала про точне відтворення — а на основі чого ти його робила?
На основі всіх тих міжнародних груп, які працювали на території України, на основі міжнародної преси. Я так говорю дуже овально, тому що всі, хто погодився, вони є в титрах, а всі, хто не погодився, — їх немає.
Тобто ти розмовляла з конкретними експертами, не просто шукала інформацію в інтернеті?
Звичайно, звичайно. Мало того, я вже можу про це говорити, навіть коли ми затверджували локацію, були люди, які нам із Грабового давали свої фідбеки, чи це виглядає подібно. Ми постійно спілкувалися з ними й через їхніх родичів, які живуть тут. Це була така ланка: я щось відсилала у Грабове, а з Грабового нам ішов фідбек.
Мені здається, що на міжнародному рівні, якщо ми говоримо про кінофестивалі, Україна вже асоціюється з війною. А як ти гадаєш, які власне фільми на цю тему ще потрібні саме для України?
Дивися, у мене взагалі таке надзавдання: я б хотіла після показу фільму на фестивалі «Санденс», щоб на цю тему звернули увагу великі компанії, студії з величезними бюджетами. І щоб тоді, коли суд буде закінчений, вони зняли крутий величезний проєкт — фільм-розслідування. Типу такого, як зняли про Чорнобиль НВО. Якщо якимось чином їм мій фільм таку ідейку підкине, то я буду просто суперщаслива.
Думаю, що важливо мати локальні авторські українські фільми у тих бюджетах, у яких ми працюємо. І важливо зробити так, щоб про війну, про Україну і про те, як вона бореться — не страждає, а бореться реально, — з’являлися великі фільми.
Додам, що наші турецькі партнери тому підтримали фільм, що вони бачать, наскільки велика боротьба закладена в ці майже 7 років. Для них це привід підтримувати такі проєкти. У них виникає відчуття гордості за країну-партнера.
Скажи, а в тебе є «оскарівські» амбіції та хтось, хто буде допомагати у просуванні?
У нас є стратегія. Ми б хотіли і сейлзагента, і міжнародного дистриб’ютора, й інших людей, які зайдуть у проєкт — таких, які відповідали б нашій стратегії. Ти ж розумієш, що і до «Санденсу» було багато пропозицій, але нам важливо, щоб кіно не залишилося десь потім на поличці. Це перше.
Друге. Звичайно, ми плануємо подавати фільм за процедурою, коли почнеться відбір від України. Ми навіть зараз таргетуємо академіків у співпраці з нашим публіцистом, який працює під час «Санденсу». Одне з його target task — зробити так, щоб максимальна кількість кіноакадеміків під час прем’єри онлайн подивилися фільм, мали б про нього вже уявлення і трішки відчували, що «Клондайк» є відкриттям індустрії USA. Ти ж розумієш: важливо, щоб академіки вважали, що це почалося з них. Це теж частина стратегії. Що буде восени, коли Україна обиратиме [претендента], які будуть фільми, рішення чи пріоритети — ми зараз не можемо знати.
Як фільм позиціонується в Америці?
Фільм позиціонується як кіно, зроблене молодою жінкою, мамою, мисткинею — про жінку, яка виношує нове життя і чинить спротив агресії під час війни, під час катастрофи. Звичайно, що це все обживається моїми особистими якостями, акторами, вплетенням сучасної політичної ситуації, бо це зараз суперактуально.
Я хотіла б, щоб це кіно прозвучало не як антиросійське, а як проукраїнське. Я дуже не хотіла б піарити велич і могутність агресора Росії і, навпаки, бажала б піарити силу і супротив України, включно з тими моментами, що відбуваються всередині її населення.
І ще важливо, що суд, у якому беруть участь усі наддержави, ще не закінчився, а кіно, зроблене молодою компанією, вже буде показане на найпрестижнішому американському фестивалі. Це, можливо, один з attractive point, це statement. Бо в цьому є ціна, в цьому є історія.
«”Санденс” має прикольну харизму в Туреччині»
Ти згадувала, що турецькі партнери долучилися, бо вони відчувають повагу до нашої боротьби. Що ще зіграло на твою користь?
Туреччина тільки-тільки почала підтримувати фільми нетурецьких режисерів. Вони взагалі суперпатріотичні в цьому питанні.
У моєму випадку, оскільки я ще живу в Туреччині й попередні фільми були створені у співрежисеруванні з моїм чоловіком, звичайно, що мене добре знають усі десижнмейкери. Але спрацювало те, що ми виграли конкурс сценаріїв TRT — це важливо для Туреччини, — і таким чином вийшли у фінал підтримки міністерства культури. Тобто стався такий мікс.
Зараз, коли ми на «Санденсі», вони ставляться до цього фільму як до свого. Він не їх, може, за локацією, але вони його відчувають як те, до чого причетні.
А твої попередні фільми були у прокаті в Туреччині? І наскільки вони були успішні там?
Вони були успішні в телевізійному прокаті. З «Омар і ми» ми не встигли вийти в кіно. Ми йшли один день, і почався другий локдаун. Попередній фільм «Люби мене», який був першою копродукцією України й Туреччини, добре пройшов на каналі D. І як для авторського фільму він непогано показав себе у прокаті. Нас із Багадиром знають після першого фільму. «Гавкіт чорних собак» знову перепродався цього року.
До речі, «Омар і ми» на турецьких авіалініях показують. Ми навіть так отримали декілька запрошень від фестивальних відбірників: «Ми летіли й дивилися ваше кіно». Це так дивно, коли вони його побачили в літаку.
Я читав в одному з твоїх попередніх інтерв’ю, що місцеві глядачі люблять комедії. Але при цьому найвідоміший турецький автор за межами країни — Нурі Більге Джейлан, який знімає похмуре повільне кіно. Наскільки взагалі драми заходять у Туреччині?
Це ж така ідеальна історія, коли є сильний автор, який презентує країну за кордоном, і є армія професійних ремісників, режисерів, які щодня продукують різний серіальний, комедійний та інший контент. Відсоток людей, який любить артхаус, — він завжди малий.
У Туреччині є якісь особливості отримання фінансування?
Є. Якщо у вас турецький співпродюсер, він має кредитувати проєкт. Те, що тобі обіцяла держава, ти отримуєш лише після того, як закінчуєш DCP.
Оскільки турецький продюсер отримує кошти від держави на папері, це означає, що він працює нібито в борг. Тому обов’язково просять узяти підпис у дружини, якщо турецький продюсер одружений, що вона поінформована про те, що її чоловік вліз у борги до того, як закінчить проєкт.
Це було дуже смішно, коли Багадир привів мене до нотаріуса і каже: «Підписуй». Я питаю: «Що відписувати?» «Підписуй, що нам на кіно дають кошти і ти в курсі, що я боржник, і ти не маєш нічого проти». Деякі жартують в індустріальному колі, що краще працювати з неодруженими продюсерами, бо не всі дружини готові підписати.
Як проходять власне пітчинги?
Дебюти пітчингують, подальші фільми не пітчингують. У моєму випадку це була зустріч із телеканалом, от як ми з тобою зараз розмовляємо. Ми збираємося у певному офіційному місці, і ти в довільній формі маєш дві години на спілкування.
Уже в Міністерстві культури рішення приймає комісія з експертів. Ясно, що вони вже подивилися твоє відео, почитали сценарій. Після цього приймається рішення, як правило, у п’ятницю. Тому що ті, хто незадоволений, мають два дні, щоб заспокоїтися. Майже завжди в п’ятницю оголошують результат.
Скажи, чи немає там перешкод через те, що ти жінка? Як у Туреччині ставляться до жінок в індустрії?
Мені здається, що в мене є велика перевага: я іноземка і добре говорю турецькою. Чи я відчуваю якийсь пресинг? Ні, я не відчуваю, у мене неактивний твіттер, там весь пресинг Туреччини. Я ще не відчуваю, тому що я не працюю сама. Багадир правильно створив навколо нас історію. Я, буває, виступаю експерткою на профільних програмах. Мене запрошують редактори, і їм подобається, що у них є якийсь голос без забобонів. Бо іноді я помічаю в режисерках із Туреччини, в них є ця пам’ять з дитинства, що вони не можуть щось зробити через те, що вони знають за вихованням, що так не можна робити. Наприклад, у студії три чоловіки-режисери й режисерка-жінка. То два варіанти: або буде змушена агресивно перебивати, адже знає, що їй не дадуть слова, або, навпаки, буде сидіти й чекати, поки їй дадуть слово.
Я зараз так дуже чорно-біло пояснюю, але це відчувається. Я, до речі, кілька разів у них запитувала, чому так, і вони казали: «Ну, ти розумієш». Тобто вони так виросли, і це їхня культура.
Те, що ти на телебаченні, дає тобі якісь плюси? Як я розумію, телебачення і серіали в Туреччині популярніші за кіно.
Залежно від того, яка авдиторія, який жанр, яка пора року і т. д., і т. п. Вони дивляться в принципі все. Скажи, наприклад, для такого фільму, як «Одного разу в Анатолії» (авторський фільм Нурі Більге Джейлана. — Авт.), 300 000 глядачів — це багато чи мало? На мою думку, це досить багато для такого фільму. Глядачі прийшли й заплатили за свої квитки. Тому не можна сказати — це хороше, а це погане. Там є, наприклад, BluTV-платформа, і вони роблять круті серіали. У них вийшов зараз «Гамлет» артхаусного режисера.
Тому залежить, із чим порівнювати. Я завжди наводжу цей приклад, коли був «Аватар» у прокаті й локальна комедія. І локальна комедія зібрала більше, ніж «Аватар».
Як ти думаєш, наскільки цікавий Туреччині фільм про війну в Україні? Наскільки вони все-таки в курсі?
Вони обізнані, тому що Україна постійно є в новинах. Ми теж зі свого боку постійно це пушимо. Турки ментально прив’язані до татар, особливо трішки старше покоління, а молодь втрачається — навіть було таке опитування.
Я не можу говорити поки що про успіх кінотеатральний, тому що наразі в Туреччині мало ходять [у кіно]. Але виграш конкурсу TRT гарантує фільму телевізійний прокат цього найбільшого турецького мовника. Це величезна авдиторія, і добре, що вони побачать «Клондайк».
Я думаю, що Туреччині буде цікаво подивитися на те, як режисерка, що живе багато років у Туреччині, але не перериває зв’язок з Україною, бачить цю війну і як вона впоралася з цим. Я думаю, що їм буде цікавий саме такий розріз. І я сподіваюся, що після перегляду фільму вони трансформують цікавість у якісь інші досвіди.
Як це має трансформуватися в інші досвіди, коли туристична індустрія Туреччини багато в чому орієнтується на росіян?
Давай усе ж говорити про те, що це артхаусне кіно, яке розраховане на лідерів думок, на людей, які пишуть, на політичну еліту, на журналістів. Воно все ж таки розраховане на авдиторію авторського кіно і тих, хто цікавиться мистецтвом.
Не на людей, які працюють у п’ятизірковому готелі?
Якщо ми отримаємо приз на «Санденсі», я думаю, що він може докотитися і до ширших авдиторій. У Туреччини є приклад фільму «Метелики» (фільм Толги Карачелік. — Авт.), коли після «Санденсу» люди прямо йшли на нього. Це та авдиторія, яку і ми хочемо. Усе ж таки «Санденс» має таку прикольну харизму в Туреччині. Він привабливий для глядача.
Ти і на пресконференції говорила, що «Санденс» для Туреччини дуже важливий. Чому?
От, наприклад, який фестиваль в Україні — це прямо бомба? Мабуть, Канни. У кожній країні є своя певна градація. Для Туреччини «Санденс» — це такі американські Канни. Це престижний форум, малозаангажований, як вони його бачать. Плюс індустрійна частина цього фестивалю — вона неймовірна. Тут є шанс зустрітися з мейджорами. Це той фестиваль, після якого ти маєш можливість отримати свого агента в Штатах і таким чином збудувати кар’єру.
«Коли я знімаю те, що я задумала, я забуваю, що було складно»
Ти говорила, що «Клондайк» названий так, щоб його назву розуміла міжнародна авдиторія.
Так, це хук, щоб його розуміла північноамериканська авдиторія зокрема.
Можеш сказати чому?
До 11-го пітчингу Держкіно робоча назва була «Родовище». Оскільки це кіно, яке перемогло в артхаусній категорії, це означало, що ми націлені на міжнародну авдиторію. Ми повинні були перекласти й назвати фільм так, щоб він мав якийсь хук. Ми почали шукати відповідний переклад, і нас нічого не задовольняло. Це був просто переклад. У нього не було образу.
Коли ми вдруге подавали проєкт, розуміли, що ми дійсно можемо і хочемо починати з Америки. І мені якось стало зрозуміло, що цей раш, gold rush, war rush, питання місцевого населення і завойовників, ця тема в принципі підходить сильно. Так з’явився «Клондайк».
Золота лихоманка і Донбас мені дещо різні. Тому що золота лихоманка — це такий час збагачування в період освоєння території та її ресурсів. У випадку індустрійного Донбасу, як на мене, цей час уже відгув.
Це хороше питання. І мені здається, рано говорити ще, бо це трішки спойлерить фільм. Якщо подивитися на мотивацію насилля, там рано чи пізно вилізе конкретна амбіція. Якщо подивитися на це питання з точки зору наддержави, насилля однієї країни над іншою, там точно є конкретна мотивація. Така точкова. Мені здається, що кіно частково провокує питання, чому саме на цій території, на цьому кордоні відбувається ця war rush. Точка.
Поговорімо трішки про зйомки. Я знаю, що ти знімала фільм під час пандемії. Це було складно?
Складно було в чому — в тому, що ми не розуміли, чи буде фінансування. Ми буквально в останні хвилини отримали ці кошти, коли була така ситуація, що ми прив’язані сильно до літа. Ми не могли знімати взимку. Якби ще тиждень, то це було б під великим питанням. У цьому було складно, але ми всі разом сподівалися, що це спрацює.
Друге питання — було складно з іноземними партнерами, учасниками знімальної групи, тому що постійно не розуміли, чи зможуть вони прилетіти, чи не захворіють актори. Саме пандемія була складністю. В усьому іншому складності непоборної не було.
Коли я знімаю те, що я задумала, я забуваю, що було складно. Складно, коли не виходить. Коли ти закінчив зйомку і говориш, що це і це ти не зняв. Мені здається, це найжахливіше для режисера.
А ти взагалі жорстка на майданчику?
Я безкомпромісна. Я не жорстка.
А скільки дублів ти робиш у середньому?
У «Клондайку» в нас було максимально, здається, 27. Але ти побачиш кіно — там його не можна катнути (обрізати під час монтажу. — Авт.). Тобто можна або зняти, або не зняти. Тому потрібно робити ці дублі.
Ці 27 дублів зроблені в одну стандартну зміну чи з перепрацюваннями?
Це питання, чи я знущаюся над командою? Ні, я не знущаюся над командою. Коли режисер знімає 27 дублів, я особисто мертва. У мене є кілька фотографій з останніх уже днів, потім, можливо, ми їх опублікуємо, мені здається, що з мене вийшла вся волога. Ти енергетично сильно віддаєшся і включений нонстоп. Тому режисери теж втомлюються. Але якось було так налаштоване виробництво, щоб ми могли зняти ідеальний дубль в ідеальний режим. Тому що світло дуже важливе в кіно.
Я одразу всіх попереджала, якщо хтось буде нещасливий, буде втомлюватися, нам краще попрощатися і не тягнути одне в одного час та енергію. Часто під час зйомок я розумію, що треба щось змінити, і я працювала з тією групою, яка не непритомніє, коли ти просиш її змінити велику частину мізансцени. Бо є такі групи, для яких це важко. Я з такими не працюю.
Зважаючи на тему, є великий ризик вигоріти. Як ти зараз почуваєшся?
Так, це правда. Наприкінці останнього дня, я пам’ятаю, у нас там криниця ще така була, я на неї вилізла зверху, як Ленін, і казала: «У нас все вийшло». А коли я повернулася до цивільного життя, відчула, що я закінчилася.
Це не вигорання, це якась абсолютно інша історія. У мене було декілька місяців, коли я просто розуміла, що на мінімалках працювала. А під час зйомок ми тримали рівень «щастя» групи високим. Це було важливо саме через те, що ми мусили енергетично протистояти темі.
Я так розумію, це було складно ще й тому, що ви жили в селі? Не дуже комфортні умови?
Усі, хто скаже, що було некомфортно — це неправда. Тому що ми жили на турбазі. Ми їздили кожного дня 30–40 хвилин на локацію. І навіть приїжджали родини групи й жили з ними, що для мене теж було суперважливо, щоб люди були спокійні.
Розкажи, як ви знайшли Сергія Шадріна на головну чоловічу роль?
Шадрін прийшов першим на роль Толіка. Причому за фотографіями я його зовсім не хотіла. Він здавався мені надто брутальним. Я шукала «бездомного собаку», як я його називала. Я коли шукаю акторів, асоціюю їх з якимись типажами тварин — це мій привіт українському примітивному мистецтву в хорошому сенсі. Мені потрібен був такий хлопчик-горобчик на Ярика, і ми шукали такого трішки бездомного собаку для Толіка.
Таня (Тетяна Симон, кастинг-директорка. — Авт.) умовила мене подивитися Шадріна. Він прийшов раніше, Таня запізнювалася. Зайшов такий чувак, я сказала б, кримінальний типаж. Він так придивлявся обережно, ходив, і я кажу: «Слухайте, давайте почнемо проби без Тані».
Я йому ставила абсолютно протилежні завдання: я не просила його грати Толіка, а просила зіграти хлопчика, який перший раз прийшов у дитячий садочок, як він на іспиті щось списує у своїх друзів — усі такі ситуації, де він мав бути розгубленим. Він настільки це шикарно зробив — уяви, сорокарічний Шадрін грає трирічного хлопчика, — що за пів години було зрозуміло, що в нього неймовірна акторська вилка, яка раніше не використовувалася. Я пам’ятаю, що він пішов і я сказала: «Таню, я вважаю, що це він. Але я не можу зараз сама собі це сказати, бо це перша людина, яка прийшла». Ми потім подивилися ще досить багато акторів і спільно прийняли рішення. Для Сергія це була перша головна роль.
Оксана Черкашина — це твій каст. Де ти її побачила?
Я коли приїжджаю у Київ, завжди дивлюся вистави, це моя традиція. Я була на прем’єрних показах «Поганих доріг», де Оксана грала головну роль у Театрі на лівому березі в Тамари Трунової. У мене була чітка мізансцена у фільмі, і потрібна була акторка, яка може її зіграти своїм тілом, своїм характером і своїм єством витиснути щось набагато сильніше фізично за неї. І це мало б бути правдоподібно, і в цьому не мало б бути віктимізації, і в цьому мала б бути сила. Тоді ще не було фільму «Погані дороги», а в Оксани ще не було ролей у кіно, і я здивувалася, що вона ще ніде не задіяна. За тиждень після знайомства ми зняли перший тизер «Клондайку» з Оксаною.
Я так зрозумів, що люди, яких ти показуєш, — це люди, які живуть або на окупованій території, або в сірій зоні. Мені здається, що Ворожбит (авторка “Поганих доріг”. — Ред.) — рідкісна авторка, якій вдалося зобразити їх людяно, попри певне ставлення, яке побутує в Україні. Чи спілкувалася ти з цими людьми безпосередньо, коли хотіла відтворити їхній досвід, і як ти намагалася їх показати?
Я їх показувала як людей. У мене зовсім немає чорно-білих характерів, немає карикатур. Думаю, що, маючи такого великого зовнішнього ворога, шукати виправдання тому, що відбувається всередині країни, в різності людей — це дуже недалекоглядна позиція.
А що по мові?
Драматургійно ми вирішили так. У нас звучить українська як мова спілкування родини, вона, звичайно, з місцевим колоритом, назвемо це так, але вона українська. У нас є місцеві, які спілкуються російською, але розуміють українську. І в нас є немісцеві, які спілкуються російською і не розуміють українську. Крім того, звісно, є іноземні мови, але, щоб не спойлерити, не буду говорити які. Але це такий концепт, і ми вмістилися до 10% за законом.
Ти назвала три мовні модулі, і судячи з того, що вони такі різні, це певне маркування. Як на твою думку, чи буде це зрозуміло міжнародній авдиторії? Бо у фільмі «Ольга», наприклад, їх не турбував раптовий перехід героїні з російської на українську і назад.
Те, що вони спілкуються різними мовами, відображено в субтитрах. Бо це все одно додає того контексту, що люди там говорять різними мовами, і це не гомогенна територія. І я ж не можу зараз оцінити та сказати. На мою думку, це працює. Але глядачі подивляться і складуть своє враження. Виникнуть ці запитання — ми пояснимо.