Аґнєшко, у своїх дослідженнях ви відтворили історію Лема і його родини під час Другої світової. Як молодий Лем, на той момент мешканець Львова, став учасником тих страшних подій? І що йому насправді довелося пережити?
Станіслав Лем народився у 1921 році, тож його можна віднести до так званого міжвоєнного покоління — людей, що підійшли до початку дорослого життя саме тоді, коли почалася Друга світова. Лемові було 18 років, коли на Львів почали падати німецькі бомби. Друга світова розділила життя Станіслава на «до» та «після». Фактично це були два різні життя.
Батьки Лема належали до прошарку заможної інтелігенції. Батько Станіслава, Самуїл Лем, був знаним лікарем. Родина мешкала в п’ятикімнатній квартирі в кам’яниці в середмісті Львова. Тобто з одного боку, це була добре забезпечена родина середнього класу. З іншого боку, як євреї в міжвоєнному Львові вони зазнавали певних утисків.
То була не питомо світська, асимільована родина, а євреї, що не втратили своїх коренів. Мати Станіслава Сабіна була дуже релігійною єврейкою. Батьки Лема були активно ангажовані в життя єврейської громади, допомагали їй фінансово. Після Першої світової Лем-старший був досить тісно пов'язаний з польським сіоністським рухом.
Якщо життя Лема справді розділилося на «до» та «після» війни, що з ним відбувалося «під час» Другої світової і, зокрема, нацистської окупації?
Пишучи свою книжку, я свідомо починала не з Другої світової, а з міжвоєнного періоду. Моєю метою було показати, що призвело до страшних подій війни, із чим Львів увійшов у цей період. Початок Другої світової у 1939 році став моментом, коли молодий Лем побачив слабкість і польської армії, і польського суспільства. Побачив, як легко роззброюють польське військо, що доти вважалося непереможним.
З іншого боку, прихід совєтів і початок радянської окупації для Лема не були пов’язані з драматичними подіями, радше навпаки. Його родину не торкнулися репресії, а сам Станіслав отримав шанс навчатися там, де раніше єврейський юнак не міг би опинитися за жодних обставин. Зі спогадів Лема навіть випливає, що на початку радянської окупації він щиро вірив у ідею про «братство народів». Вірив, що радянська модель — саме те, як має виглядати добре суспільство.
Справжньою трагедією для Лема стає 1941 рік, коли починається нацистська окупація. Вивчаючи цей період і, зокрема, життя Лема, я намагалася уникати будь-якого методологічного націоналізму. Писати про той період виявилося дуже складно. Аби описати ці події не лише з погляду польських істориків та офіційної польської історіографії, мені довелося шукати інші джерела. Зокрема, я читала праці Олі Гнатюк, що також реконструювала ті події. Це було безцінно, адже в Польщі дуже важко знайти не лише український погляд на ті події, а й взагалі погляд, відмінний від офіційного польського.
Найбільшою драмою для Лема був не сам факт окупації. Йому завжди йшлося про ширше тло, включно з убивствами польських націоналістів, єврейських студентів, представників інших націй. Я ніколи не зустрічала в його спогадах, щоб він говорив лише про нацизм і про роль німців у тих подіях. Найболючішою раною Лема був факт участі в подіях Голокосту місцевих, сусідів. Адже до єврейських погромів і масових розстрілів по всій території Східної Європи були ангажовані не лише німці, але й місцеві мешканці: поляки, українці, литовці, латиші, білоруси.
Річ була не тільки в тому, що прийшли німці і зробили щось страшне з євреями. Йшлося про те, що коли прийшли німці, місцеві українці і поляки допомагали їм. Не знімаючи провини з тоталітарних режимів, Лем найдужче був вражений саме індивідуальними діяннями. Найбільшою трагедією для нього стало побачити, як учорашні колеги, однокурсники та сусіди вели знайомих євреїв до Бригідок.
Шукати інформацію про ті події в офіційній польській історіографії справді було важко, моя робота зустрічала великий опір. Говорити, що поляки теж там були, і досі складно. Але про це важливо говорити.
У Польщі нині взагалі дуже складна ситуація з офіційними політиками національної пам’яті. Наприклад, коли йдеться про участь місцевих у Львівському погромі 1941 року, чомусь завжди виринає згадка про українців. Але там були і поляки. Місцеве населення брало активну участь у тих подіях.
До 1989 року тема Голокосту на теренах Східної Європи взагалі була табу, про це не говорили. Навіть зараз, коли виринає тема участі місцевих у єврейських погромах, усі хочуть доказів. Невіра, що представники «добрих націй», націй-жертв, могли чинити зло, і досі сильна.
Розкажу ще одну історію. Я вперше приїхала до Львова, ще не пишучи книжки про Лема, навіть не знаючи про його єврейське походження. Перш ніж вирушити до місцевого архіву, я пішла на вулицю, де Леми жили. Почала шукати потрібний будинок і зустріла старшого пана, що говорив доброю польською. Зачувши, що і ми говоримо польською, він запитав, що саме я шукаю. Я відповіла, що дім, де колись жив Станіслав Лем.
Він подивився на мене і запитав: «А ви знаєте, що тут творилося, коли вибухнула Друга світова?» Той чоловік був першим, хто розказав мені про Львівський погром, про події у Бригідках і решту страшних подій тих років.
То було для мене просто неймовірно. Вийшло так, що не я зустріла історію, а вона мене. Той чоловік, швидше за все, був очевидцем подій Другої світової ще за дитинства. І потім не виїхав зі Львова, як багато поляків, а залишився там. А за багато років розказав мені про те, що бачив на власні очі. І то був знак, що я маю написати цю книжку.
У ваших дослідженнях ви зуміли дістатися до багатьох доти невідомих документів про родину Лемів. І врешті викрити, про що мовчав Станіслав Лем, не говорячи про роки війни: про своє єврейське походження, а значить, і долю його родини під час Другої світової. Що і як ви власне досліджували?
Усе почалося з того, що я отримала грант і від початку мусила написати зовсім іншу книжку про Лема. Під час дослідження для цього тексту я уперше опинилася у Львові. Приїхавши до міста на три тижні, я почала шукати документи і не знайшла нічого з того, що планувала й очікувала.
Перше, з чого я розпочала — пошук документів про кам’яницю, де мешкали Леми. У якийсь момент люди навіть почали жартома питати, чи не хочу я заявити права на це помешкання. У певний момент ми знайшли документи щодо грошової сплати Лемів на користь місцевої єврейської громади. Повернувшись до Польщі, я з подивом виявила, що більшість з цих документів є у вільному онлайн-доступі.
Далі справа пішла швидко: виявилося, що по війні до Польщі потрапило не лише дуже багато репатріантів, але й багато архівів. Зокрема, онлайн доступний архів польського Інституту національної пам’яті. Він містить документи про воєнні злочини проти поляків, включно зі злочинами Другої світової.
Після тієї подорожі до Львова я ще раз перечитала другий том тритомника Лема, що має назву «Посеред померлих»: там детально описано повстання у Львівському гетто і його ліквідація. Виявилося, що в історичному контексті цієї трилогії був показаний увесь масштаб подій Голокосту.
Як людина, що обстоює феміністичну оптику, я зазвичай не дуже довіряю працям, які були написані щодо цього [дискримінації під час Другої світової] раніше. І саме з позицій фемоптики я з біографки Лема перетворилася на людину, що пише про пам'ять львівських євреїв.
В одному з текстів про вашу книжку я знайшла фразу, що Лем з його походженням для когось у тогочасному Львові був не досить поляком, а для когось — занадто поляком. Вочевидь, саме тут і пролягає розлам, що створює конфлікт історичних пам’ятей: польської, української, єврейської. Як розуміння строкатих складних ідентичностей на кшталт Лемової може допомогти їх долати?
Не знаю, чи може бути складніше питання.
Головним у родині Лемів, хто свого часу ухвалив стратегічне рішення щодо асиміляції, був дідусь Станіслава — Герш Лем. Саме його рішення віддати своїх дітей не до релігійної єврейської школи, а до школи світської, визначило долю наступних поколінь родини. Без цього засадничого вибору ми ніколи не знали б Лема саме як польського письменника.
Проте навіть віддавши дітей до світської школи, Герш Лем мав можливість дати їм знання про іудейську віру. Тобто це не був ультимативний вибір, одне не виключало інше. Набути польську громадянську ідентичність не означало автоматично позбутися релігійної єврейської ідентичності. Тож Леми поколіннями зберігали єврейську віру, традиції та звичаї. Але освіту вже мали світську польську.
Зростання націоналістичних настроїв у Польщі передвоєнних років підштовхує частину єврейської спільноти до симетричного зростання сіоністських настроїв. Основною проблемою було, зокрема, те, що, будуючи сильну національну владу, Польща не визнавала євреїв як окрему націю — лише як окрему релігійну групу. З цього випливала низка обмежень для євреїв.
Станіслав Лем говорив, що втратив релігійну віру у віці 13-14 років. Саме тому ідентифікація себе як єврея за релігійною ознакою була для нього складним питанням. Бо ж якщо ти не належиш до єврейства як релігійної групи, то хто ти тоді є?
Але справжньою проблемою це стало тоді, коли під час Голокосту було вбито майже всіх представників місцевого єврейства. До Другої світової, навіть якщо ти був невіруючою людиною, ти все одно міг брати участь у житті місцевої єврейської громади. Після Другої світової і Голокосту все змінилося. З великої єврейської громади Львова, що до війни нараховувала 130 тис. осіб (а за деякими даними — 150 тис.), вціліло лише 800 людей.
По війні Леми переїхали до Кракова, там картина була подібною: під час війни там також відбувся великий єврейський погром, також вціліла лише невелика частина потужної доти громади. Відмінність була в тому, що краківське єврейське життя так чи інакше крутилося довкола місцевої синагоги. Саме тому питання строкатої ідентичності Лема по війні постало з новою гостротою. Адже до релігійного єврейства він не належав. Самоідентифікація Лема після 1945 року переживає кризу, у тому числі і через небезпеку бути євреєм і говорити про власне походження або віру.
Тому Станіслав Лем зробив те саме, що й більшість уцілілих євреїв у Кракові: почав приховувати власне єврейське походження.
По війні важив і демографічний фактор. Після Голокосту вижило більше єврейських чоловіків, аніж єврейських жінок. Створити нову родину всередині єврейської громади було надзвичайно складно. До всього, змішані родини та шлюби з католиками не віталися. Це створювало велику складність для демографічної ситуації.
Дружина Лема Барбара походила з польської католицької родини. Коли вони зустрілися та навіть побралися, вона довгий час не знала про єврейське походження чоловіка. Звісно, вона знала, у якій родині він виріс, але довгий час була певна, що він вихрестився хоча б під час окупації, аби врятуватися.
Ми живемо в регіоні і країні, де існують серйозні конфлікти історичних пам’ятей.
Готуючись до нашої розмови, я прочитала цікаву фразу: «Кожна сучасна дискусія на кшталт “поляки проти євреїв, українці проти поляків” є результатом політики обох окупантів: і СРСР, і нацистської Німеччини». Як долати ці конфлікти пам’ятей?
Питання самоусвідомлення й ідентичності — не завжди про національність. Це складніше. Наприклад, я полька, але часом дивлячись на те, що відбувається у моїй країні, якась частина мене не хоче нею бути.
Лем неодноразово підкреслював, як щоразу ставав ближчим до власної єврейської ідентичності, стаючи свідком проявів антисемітизму. Він завжди активно реагував у подібних випадках.
Як вийти з цього тривалого конфлікту історичних пам’ятей, про який ви питаєте? Мені також про це йдеться, і я шукала відповідь, зокрема, й у Лема. Він читав сучасних йому українських мислителів, шукаючи відповіді на запитання, чому все сталось так, як сталось. Чому нації-сусіди ввійшли у Другу світову з цілою низкою міжнаціональних конфліктів. Уся персональна, родинна і національна історія Станіслава Лема є віддзеркаленням цієї націоналістичної боротьби і її страшних наслідків.
Лемові було справді важливо зрозуміти минуле, аби почати дивитися вперед і думати про майбутнє. Він завжди підкреслював, наскільки важливо знати, розуміти і пам’ятати (хай навіть це і не завжди означає пробачити). Бо це єдиний шлях до того, аби ті страшні події ніколи не повторилися. Це і є найкращим проявом патріотизму. Інколи це також означає чесно визнавати власну провину і власну міру участі у злочинах. Визнавати, що представники твоєї країни чи національної групи також могли стати причиною загибелі, утисків і дискримінації інших людей. Саме це усвідомлення, визнання і відкритий діалог є найбільшим можливим виявом патріотизму. Тільки зробивши висновки, можна рушити вперед.
Як цього досягти? Це довгий шлях, він потребує безперервного діалогу і терплячості. Я дуже хотіла б, аби виник спільний польсько-український підручник про події першої половини ХХ століття.
Я нині читаю книжку «Чому не любили євреїв?», де докладно досліджується коріння антисемітизму, починаючи з 1881 року. Автор намагається дослідити, як усе дійшло до таких страшних подій, як Голокост, зокрема, порівнюючи антисемітський рух з конфліктами в країнах колишньої Югославії: і за масштабом, і за принципом зіткнення міжнаціональних інтересів.
Останніми роками в Польщі точаться активні дискусії навколо Єдвабного, зокрема, участі сусідів у єврейських погромах і масових убивствах євреїв. Це одна з дуже гучних історій, про яку довго мовчали і заговорили лише після виходу нашумілої книжки Яна Томаша Гросса.
Є ще багато нерозказаних історій. Зокрема, справжнім відкриттям для мене стала інтерактивна прогулянка Львовом з Інною Золотар по місцях, де відбувалися події Другої світової, зокрема Львівський погром 1941 року.
Інна Золотар: «Події 1941 року у Львові показують травми кожного з суспільств, що стали їх частиною»
До слова, на Бригідках, де відбувалася немала частина тих подій, і досі нема меморіальної таблички — лише згадка про дівчину, що загинула там ще в 1930-ті. Але ж скільки євреїв зустріли там смерть у 1940-х. І ще дуже багато були вбиті НКВС.
Чесне визнання цих фактів і публічне вшанування пам’яті цих людей могло б стати першим кроком до діалогу, якого ми всі так потребуємо.
Мені дуже суголосні ці думки. Я теж хотіла б і такої роботи власної нації над нашими провинами, і такого діалогу, і такого спільного підручника. Говорити і справді важливо. На жаль, історія Лема — це історія дуже довгого мовчання про особисту та родинну трагедію, історія непублічного переживання травми цілого народу. Чи можна сказати, що в Польщі ваша книжка спричинила широкі обговорення, актуалізувавши цю тему?
Мені дуже хотілося б сказати, що так. Але мушу визнати, що так не сталося.
Звісно, після виходу книжки були і публікації, і обговорення, але це не ті широкі дискусії, про які ви питаєте. Зокрема, були рецензії та коментарі, що зводилися до запитання, чи не «забираю» я своїми дослідженнями та текстами Лема в поляків, «віддаючи» євреям?
Питання національної приналежності для багатьох моїх співгромадян є важливішим за те, про що я намагаюся говорити. А визнання євреїв такими самими співгромадянами досі лишається великим викликом для багатьох поляків.
Єврейське походження Лема й досі лишається великим викликом, тому рецензії на мої книжки часто дуже обережні. На жаль, для деяких моїх рецензентів погром у Бригідках був відкриттям — у польській системі про це не говорять навіть зараз. І я не бачу жодних ознак, аби це найближчим часом могло змінитися.
З іншого боку, Тадеуш Пашкевич, який у моїй книзі висловлювався щодо 1968 року (коли через урядову антисемітську кампанію з Польщі змушені були емігрувати багато євреїв), говорить, що ніхто не є більшим патріотом Польщі, ніж ті євреї, які після всього, що їм довелося пережити, все ще хочуть жити в Польщі.
Я дуже хотіла б у своїх подальших дослідженнях повертатися до історії Львова.
Я переконана, що саме Львів є тим містом, що зможе стати відправною точкою тієї розмови, що допоможе нам усім зрушити вперед.
***
Авторка дякує за допомогу з перекладом з польської Інні Золотар.
Інтерв'ю публікується в рамках циклу статей, створених разом з Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій літа-осені 1941 року в контексті історії Другої світової війни та Голокосту в Україні.
Редакторка серії — Дарія Бадьйор.