Події
Звісно, мова йде про події, які вийшли, власне, за межі світу кіно як такого й на деякий час стали чи не найгарячішою новиною у світі. Перемога індонезійського фільму “Помста – за мною, а інші платять готівкою” на фестивалі в Локарно – це теж подія, причому неабияка, але все ж не та, яка тижнями трималася в інфопросторі. 2021 рік відзначився трьома такими. На першу чекали всі, на другу – ніхто, а третя виявилася такою, значно перевищивши очікування.
“Дюна”
На першу частину екранізації роману Френка Герберта справді чекали всі. Раділи, коли режисер Дені Вільнев узявся за цей проєкт. Упали у відчай, коли реліз фільму було перенесено майже на рік через пандемію. Зачаровано чатували на перший трейлер. Як учасники зомбі-апокаліпсису штурмували кінотеатри, коли він вийшов у прокат. І це майже все, бо «Дюна» була подією значно більшою, поки сам фільм ніхто не бачив. І річ не в тому, що він розчарував. Навпаки, глядацький і критичний консенсус щодо фільму є цілком позитивним. Просто наявний фільм ніколи не зможе конкурувати з нашою фантазією про нього. Тому «Дюна» не стала подією після виходу – вона була нею майже весь рік.
“Гра в кальмара”
А от цього справді ніхто не очікував. Корейський серіал, увесь сезон якого коштував у півтора разу менше, ніж гонорар Лео ДіКапро за останній фільм, за місяць став головним вірусом планети. У «Грі в кальмара» не було зірок. Його сюжет теж не був новим – востаннє щось подібне було в китайському «Світі тварин» 2018 року з Майклом Дугласом, який навіть у деталях мав схожість з корейським серіалом. Але найдивовижніші історії, які виникають лише навколо попкультурних сенсацій, одразу з’явилися саме навколо «Гри в кальмара». Який ще серіал породив свою криптовалюту (яка виявилася аферою) та змусив інтернет-провайдерів вимагати від Netflix компенсації в суді за вибухи трафіку? Усю осінь медіа намагалися пояснити шалену популярність серіалу, а його творці напружено думали, що вони взагалі зробили та як це повторити. І можна не сумніватися, що на нас чекає другий сезон – Netflix це обіцяє, хоч поки і не називає дат.
“Не дивіться вгору”
Netflix давав приводи для обговорення своїх нових фільмів цілий рік, але традиційно всі важковаговики сезону вийшли в кінці 2021-го, до початку сезону кінонагород у США. Це і повернення до своєї найкращої форми Джейн Кемпіон у «У руках пса», і повернення хоч до якоїсь форми Паоло Соррентіно в «Руці бога», не кажучи вже про менш помітні, але не менш цікаві фільми на кшталт «Незнайомої дочки» Меггі Джилленгол. Але статус бомби цього року отримала стрічка Адама Маккея «Не дивіться вгору» — комедія про астрономів, які виявили, що Земля скоро зіткнеться з кометою, і щось потрібно робити. Комедія вже за класичним своїм визначенням повинна показувати людей гіршими, ніж вони є насправді. А чорна сатира Маккея, у якій майже всі зчитали зле висміювання заперечувальників глобального потепління у вищих політичних колах США, і поготів.
Як справжня подія, «Не дивіться вгору» зібрав купу полярних реакцій, а суперечки навколо нього швидко провокували перехід на особистості. Найбільш анекдотичну спровокував твіт самого режисера про те, що фільм не матиме особливого сенсу, якщо в глядача є хоча б дещиця занепокоєння щодо зміни клімату. Маккею відразу прилетіли обурені реакції глядачів, які запевнили його, що занепокоєні — але фільм вони вважають шматком лайна. Маккей відповів, що зовсім не мав на увазі, ніби глядачі, які не вподобали стрічку, байдужі до глобального потепління. Але відразу ж додав (цілком у дусі шизофренічної реальності самого фільму): усе ж таки ті, кого ця проблема особливо непокоїть, реагують на фільм трохи краще!
Повернення
Повернення глядачів
Головним поверненням року треба назвати не фільм, а глядачів. Усі пам’ятають, наскільки важким був 2020-й для традиційного кінопрокату. Навіть трохи месіанська спроба Крістофера Нолана з «Тенет» не виявилася достатньо збудливою для публіки, щоб перебороти страхи ковідної ери. Зрештою, глядач знову завітав до кінотеатру, але не на крафтові вироби кіноіндустрії, а на конвеєрні – ті самі, які за останні роки не облаяли тільки ліниві поважні режисери. А найважливішим був найбільш критикований конвеєр – Marvel.
Із десяти найкасовіших фільмів 2021 року – п’ять саме із всесвіту Marvel. Причому останній за хронологією «Спайдермен: далеко від дому» вже розмістився на восьмому місці найкасовіших стрічок усіх часів. І ще цілком може дотягнути до шостого, оскільки прокат стрічки ще не завершився, у тому числі й в Україні. За останні два роки вже багато було сказано про те, що, зрештою, станеться в нашому геть новому світі з кінопрокатом. Поки що говорити зарано, але здається, старий світ кінопрокату поховали не переконаним, що він дійсно сконав.
Повернення Бонда
Деніел Крейг уже точно востаннє зіграв Бонда. І річ, зрозуміло, не у віці актора — а в тому, що Бонд у тілесному втіленні Деніела Крейга нарешті завершив своє земне й екранне існування, героїчно загинувши. Бондіана цієї каденції почалася з «Казино Рояль», у якому вже були помітні всі риси майбутніх частин. Фільми стали більш сучасними та серйозними, а Бонд – більш вразливим. Не дивно, що пік олюднення Бонда припав на два найбільш успішні картини нової серії – «Скайфол» і «Спектр», які зрежисував чи не найбільший спеціаліст з фільмування криз середнього віку в чоловіків Сем Мендес. «Не час помирати» завершив лінію останнього Бонда не блискуче, але цілком слушно. Можна говорити про те, що новий Бонд втрачає свою унікальну ідентику, виглядаючи як ще один шпигунський високотехнологічний трилер. Але саме цього бондіана й прагнула останні 15 років. Тепер Бонд уже не кітчевий персонаж гламурних фантазій про шпигунів. Але іронія в тому, що смерть Бонда ніколи не буває остаточною. І викликати нею якісь емоції в глядача – це ніби «по-справжньому» вбивати Супермена чи іншого супергероя. А отже, що з бондіаною не зроблять і хто б не був новим Бондом — у прошивці цього героя завжди буде його оригінальна, не зовсім серйозна ідентичність.
Повернення Нео
Найдивніше повернення року – це, безперечно, «Матриця: воскресіння». Воно й найцікавіше, з огляду на стосунки голлівудської машини виробництва сиквелів з авторами фільмів. Зазвичай, коли ми маємо справу з наміром студії повернутися до золотоносної курки у вигляді якої-небудь франшизи, її автори обирають один з двох шляхів. Або відмовляються брати участь у новій стрічці, тому що не мають що сказати нового, або таки мають і погоджуються. Здається, що Лана Вачовскі обрала третій шлях. Нова «Матриця» не додає нічого до змістовної частини трилогії — але саме це вона і робить своєю основною рисою. Вторинність фільму та нав’язливість фансервісу тут роздуті до таких велетенських розмірів, що абсолютна більшість фанів «Матриці» відчули себе ображеними, як перед ялинкою із фальшивими іграшками. «Матриця: воскресіння», здається, зробила все, щоб провалитися, і зробила це ніби навмисно.
Фестивалі
Переможці головних світових фестивалів 2021 року розділились на дві виразні категорії. Тренд двох головних фестивальних майданчиків Північної Америки, «Санденс» та фестивалю Торонто – приємні глядацькі фільми. Натомість у Європі головні призи отримують достатньо радикальні фільми. Характерно, що на сьогодні всі вони вибули з «оскарівської» гонки за номінацію на найкращий фільм іноземною мовою.
Тренд року започаткував Берлін, нагородивши «Золотим ведмедем» розлючений триптих Раду Жуде про сучасну Румунію «Невдалий трах, або Шалене порно». З невеличкої історії про вчительку, чий аматорський порноролик потрапив у мережу й обурив високоморальну громадськість, режисер зробив справжню енциклопедію трешу рідної країни. Дивлячись її, можна плакати водночас від болю та сміху, і не тільки на батьківщині Жуде – події стрічки майже без втрат можна перенести в Україну. Означити жанр цього фільму можна як рідкісний приклад сучасної колумністики: «Невдалий трах…» чи не єдиний з помітних фільмів 2021 року враховує реальність навколо нас. Захисні маски та вся сучасна постковідна міфотворчість є невід’ємною його частиною.
Продовжив тренд не надто очікуваний переможець Канн – «Титан» французької режисерки Жулі Дюкурно. Ця стрічка навряд чи могла стати глядацьким фаворитом, розповідаючи дивну історію з гротескною чутливістю бодигорору та натуралістичними сценами. До всього цього Дукюрно додає ще й досить незручну тональність: «Титан» майже не намагається апелювати до глядацької емпатії. На відміну від умовного традиційного американського фільму, який від початку обціловує глядача — тільки б йому сподобалися його герої, — фільм Дюкурно відштовхує від себе та ускладнює шлях до прийняття героїні всіма можливими способами.
Здавалося б, переможець Венеціанського фестивалю, «Подія» Одрі Діван, порушує закономірності року. Ця стрічка розповідає про студентку у Франції 1963 року. На заваді її навчанню в університеті, отриманню професії та майбутній кар’єрі стає незапланована вагітність. А оскільки аборти у Франції того часу незаконні, їй доводиться втілювати своє рішення не за підтримки, а під погрозами власної держави. Варіації такого сюжету та тема відсутності законної можливості зробити аборт — далеко не новина в кіно останніх років. Але естетично «Подія» відрізняється від подібних фільмів. Фільм Діван майже повністю вирішений на близьких планах. Разом зі звуженим форматом зображення це створює дуже інтимний, навіть клаустрофобічний ефект. Таке рішення особливо кидається в очі, коли зауважити час подій у фільмі. 1963 рік у «Події» стає дипфейком. Цей рік є реальністю фільму, але крізь нього постійно проглядають усі пізніші епохи аж до сучасності. І це робить фільм вкоріненим у 1960-х, але також і фільмом про сьогодення.
Американський кінофестиваль «Санденс» у штаті Юта вже років 15-20 є майданчиком, де майже обов’язково з’являється фільм, який дійде до тих чи інших "оскарівських" номінацій. І нерідко це переможець основного конкурсу американських фільмів. У 2021 році ним стала стрічка Сіан Хедер CODA (англійський акронім для дітей батьків з глухотою) – досить традиційна сімейна мелодрама про дорослішання. Але з однією суттєвою відмінністю: головна героїня фільму — єдина з родини, хто може чути. Це дійсно додає фільму інших вимірів, а головне – чутливості до свого середовища. Фільм досить часто вдало користується тими можливостями, що йому надають нетипові герої, і тому виглядає свіжо. Навіть попри те, що сюжет – його найслабша частина. Але прекрасні акторські роботи й тема, яка нечасто з’являється в кіно, вже зробили цю стрічку серйозним кандидатом на «Оскар».
Фестиваль у Торонто традиційно не має журі та не роздає призів, до яких ми звикли на інших фестивалях. Торонто – перш за все головний кіноринок світу, але все ж там є приз, за яким можна робити прогнози щодо "оскарівського" сезону: це приз глядацьких симпатій. 2021 року його отримала автобіографічна стрічка Кеннета Брани «Белфаст» про дитинство 9-річного хлопчика в Белфасті 1969 року – року початку "The Troubles", або конфлікту в Північній Ірландії.
«Белфаст» — чорно-біла мелодрама, яка очевидно не має намірів бути реалістичною. Реальність у цьому фільмі – це кіно, яке дивиться його головний герой Бадді в кінотеатрі чи по телевізору. Це кіно часто є кольоровим, на відміну від чорно-білої реальності. Так само у стилістиці дитячих уявлень про вестерни чи дитяче кіно вирішено й головні сцени. Можливо, у більш тонкого режисера, ніж Брана, результат був би інакшим. Утім «Белфаст» Брани теж по-своєму вражає. Режисеру вдалося зняти фільм з несумісними за звичних обставин рисами. «Белфаст» вийшов настільки ж сентиментальним, наскільки стерильним. Однак його героям притаманна політика неприєднання до конфлікту, яка, можливо, стала тим серединним шляхом, що приваблює глядача.
Відкриття
"Кермуй моїм авто" Рюске Хамагуті
Цей японський режисер був уже досить відомим у фестивальних колах автором. Але показувати свій 5-годинний фільм на фестивалі в Локарно – не те саме, що брати зі своїми стрічками призи на фестивалях у Берліні та Каннах. 2021 року Хамагуті презентував одразу дві картини: «Колесо фортуни та фантазії» і «Кермуй моїм авто». Своїм статусом нової зірки кіно Хамагуті повинен завдячувати перш за все успіху другого фільму, який наш глядач мав змогу подивитися на Київському тижні критики. Ця неспішна історія прийняття смерті дружини, крізь яку проходить театральний режисер, зібрала три призи в Каннах та отримала блискучу критику. Її також вважають серйозним претендентом на «Оскар», навіть в основних номінаціях.
“Свиня” Майкла Сарноскі
Під час виходу маленьке дебютне кіно Майкла Сарноскі привертало увагу хіба тим, що головну роль там зіграв Ніколас Кейдж. Фільм обіцяв подорож героя-відлюдника у велике місто в пошуках вкраденої в нього трюфельної свині. Такий сюжет повністю відповідав очікуванням від того типу фільмів, у яких останні 10-15 років грає Кейдж. Він вмикав свій славетний божевільний режим, а глядач отримував ще один жанровий фільм, який не можна було вписати в жодну з категорій. У «Свині» Кейдж зіграв свого персонажа стримано та точно, а фільм запам’ятався не кривавим екшном, а тихим сумом, яким насичена ця драма. Про «оскарівські» претензії таких індіфільмів зазвичай забувають у кінці осені, коли виходять стрічки за підтримки великих студій і, відповідно, великих грошей. Але «Свиня» досі фігурує як можливий кандидат в акторській номінації, а режисера вже запросили фільмувати третю частину успішної горорфраншизи «Тихе місця».
“Стоп-Земля” Катерини Горностай
Дебют Катерини Горностай варто й навіть необхідно назвати серед відкриттів, а також і подій 2021 року. «Стоп-Земля» пройшов річне коло фестивалями, він виборов приз на Берлінському фестивалі, де відбулася його прем’єра, і переміг на Одеському фестивалі. В українському масштабі це, безперечно, робить його подією, а у світовому – невеличким, але таки відкриттям. Чи стане цей фільм відкриттям уже в нас, покаже найближчий час. 20 січня він нарешті вийшов у прокат, тож глядач має рідкісний шанс побачити кіно, яке добре зарекомендувало себе, так би мовити, у вузькому колі, але водночас не присвячене травмам чи жахам. Адже зазвичай саме такі теми наше кіно презентує вже трохи переляканому глядачу після фестивальних перемог. Цей надзвичайно ніжний фільм про підлітків і перше кохання може стати справжнім відкриттям.