ГоловнаКультура

Ляна Мицько: «З погляду інноваційних практик Львів ― не культурна столиця»

2019 року у Львові з’явився Муніципальний мистецький центр. Його створили після акції «Похорон культурної столиці», під час якої центром міста пройшли з жалобною процесією і чорними прапорами. Співорганізаторка Ляна Мицько згодом очолила нову установу.

Ляна організовувала андеграундні концерти й популярні фестивалі у Львові, заснувала культурну агенцію й мала власний музичний проєкт. Раніше вона не працювала в міських структурах. Та й Львів у своєму підпорядкуванні не мав простору, що говорив би на табуйовані раніше теми, незвичні для почасти консервативного міста. LB.ua розповідає, що за останній рік відбувалось у центрі і що він змінив у культурному ландшафті міста. 

Фото: Ірина Пельц

«Ми наголошували, що говорити про Львів як про культурну столицю – це моветон»

У центрі і виставки, і лекції, і кав’ярня, і бібліотека, тобто це не звичайна галерея. Розкажи, чим є це місце.

Зараз це громадський простір, з якого люди виходять трішечки іншими. 

Ми існуємо у форматі виставкової галереї. У трьох великих залах зазвичай проводять виставки міжнародного формату. Також ми маємо «соціальну стіну», на якій виставки змінюються більш динамічно. Є лекторій, де проводимо майстер-класи, курси, лекції, artist-talk, дискусії. Бібліотеку наповнюємо завдяки співпраці з видавництвами, авторами, багато фотокниг з’явилося завдяки фотографу Тарасу Бичко, що також організовує лекції. Фінальна точка ― кухня, де можна відпочити і взяти смачну каву.

Фото: Львівський муніципальний мистецький центр

Навіщо створювали Центр, як виникла ідея такого простору?

Для світу це не нова ідеї, подібних центрів є багато, особливо в містах, де муніципалітет сприяє певним сегментам культури. Це можуть бути бібліотеки, театри, галереї. В опіці місцевої влади Львова не було галерей і закладів візуальної культури. 

Ми звернулися до міста через акцію «Похорон культурної столиці» в період стагнації. Тоді перепродали «Дзиґу», закрився «Андеграунд», Спілка художників продала скульптурні майстерні, у «Ремі» підвищили ціни за оренду. Але про ситуацію не говорили гучно. На акції було 14 людей, і я знаю, що до неї не приєдналися, бо боялися, що жест сприймуть неправильно. 

Тож ми обрали не онлайн-петицію, а щось, що дало б владі знак, спонукало б задуматися над статусом культури. Ми наголошували, що говорити про Львів як про культурну столицю – це моветон. На той момент значно кращою була ситуація, наприклад, у Луцьку, де відкрили Музей сучасного мистецтва.

Фото: Ірина Пельц

Ти зауважила, що дехто переймався через сприйняття акції. Якою виявилася реакція влади?

Фактично наступного дня нам почали телефонувати чиновники, нас запрошували на зустрічі і запитували, чого ми хочемо. Показали кілька можливих локацій. Ми хотіли мати своє місце для розвитку сучасного мистецтва, не надто чітко артикулюючи, що плануємо там зробити. 

Понад рік справа не просувалася, і ми думали, що нічого не вийде. Тоді ж я не виграла конкурс на посаду директорки Палацу культури ім. Г. Хоткевича. Водночас до Львова приїхав Павло Гудімов, розбудовували JAM Factory. Зрештою, у місті справді стало комфортніше жити, почали звертати увагу на парки й архітектуру, збереження спадщини і забезпечення інституційних потреб. І тоді ж нам несподівано дали ключі від приміщення на вулиці Стефаника. 

Я до останнього не вірила, тож здивувалася цьому. Подумала, що там буде склад, принесла зі смітника консерваторії люстри й картини. Але виявилося, що до кінця року нам хочуть дати перші кошти, тож треба робити проєкт, шукати архітекторів, експертів. Нам допомагали Богдан Шумилович, Павло Гудімов, Василь Косів.

Фото: facebook/Ya Gallery Lviv

Як я розумію, співпраця з місцевою владою створює певні умови або ж обмеження для створення галереї. Як починався проєкт?

Приміщення передали на баланс комунальної установи, що займалася капітальними ремонтами. Ми стали функціональною частиною Палацу культури ім. Г. Хоткевича. Ми розробили план-проспект, статут, архітектурний план, провели тендер. Я була на ремонтах днями й ночами. 

Я думала, що треба акуратно пояснити: сучасне мистецтво може бути, так би мовити, несподіваним. Тому пішла з Катериною Кіт, дружиною мера Андрія Садового, на виставку студентів Академії мистецтв на тему артфемінізму. Там були алюзії на тему традиційних цінностей і, наприклад, неонове слово «х.й» на стіні. Катерині Кіт виставка сподобалася, наступного разу вона прийшла з Андрієм Садовим. Він сказав, що бачив схожі речі на Венеційському бієнале і думає, що Львову такого бракує.

Наш перший виставковий рік називався «Мистецтво, якого не було у Львові» ― це табуйовані чи ігноровані, попри світові тенденції, теми. І перша наша виставка була теж гендерно-спрямована. Називалася «Чому у Львові будуть художниці». Були й такі, хто уявляв нашу майбутню роботу інакше, прагнув побачити більш зрозуміле й просте мистецтво. Проте зараз нашою роботою задоволені, до Центру часто приводять іноземні делегації. А відвідувачів у нас завжди багато, особливо влітку, коли внутрішній двір аж кишить людьми.

«Мистецтво, якого не було у Львові» у муніципальному мистецькому центрі
Фото: Ігор Садовий
«Мистецтво, якого не було у Львові» у муніципальному мистецькому центрі

Як ви планували й облаштовували простір, враховуючи нечіткий формат майбутнього Центру? 

Ми не могли зробити все й одразу, тож резиденцію у приміщенні поруч плануємо відкрити у 2022-му. Нам точно треба було мати виставкові зали, лекторії, приміщення зустрічей, місце для дитячих проєктів, кухню. Ми зберегли розписи на стелі й старі дерев’яні двері з польським розписом під дорожчу породу, бо хотіли мати історичну конотацію. Це ніби портал. За часів Австрійської імперії це був один з перших будинків у Львові, приміщення якого здавали в оренду. На першому поверсі була друкарня. За Польщі ― читальний зал. За СРСР у будинку зробили 115 квартир і якісь установи на першому поверсі. Під час першої виставки нам розповіли, що за цією адресою був Музей славних полячок, перший музей польських феміністок.

Ми виступаємо за адекватне ставлення до історії. Маючи уявлення про автентику, повагу до неї, можна сміливіше будувати майбутнє й розуміти, що ти аналізуєш зараз.

«Центр – це ніби поліклініка для тих, кому треба поговорити про душевні речі»

Чи маєте ви труднощі з фінансуванням? Наприклад, під час розробки нових проєктів. 

Іноді мені здається, що навіть посадовці не знають, скільки і яких документів нам потрібно, особливо в роботі з казначейством. Ми стали окремою установою, зараз називаємося "Львівська система дослідників при управлінні освіти". Ми як комунальна установа маємо від міста кошти на зарплати й комунальні послуги. Отримати ж гроші на проєкти ― це як грати з автоматом, що видає іграшки: докладаєш зусиль, здається – ось-ось, а потім виявляється, що десь не там крапку поставили – і все. Ми працюємо з донатами, плануємо їх розвивати.

Фото: Ірина Пельц

Кожна виставка ― ніби окремий фестиваль. Ми працюємо з культурним контекстом ― буває, терміново треба зробити виставку через екстрені обставини, й іноді це складно пояснити. Бюджет ― це нудна бюрократія, але наразі ми вже навчилися пояснювати, що ми хочемо і навіщо. 

Перейдімо до форматів, з якими ви працюєте в Центрі. Здається, і теми, і підходи дуже різноманітні. Чим ви керуєтеся? 

Наша ніша ― неформальна освіта, освіта для дорослих. Дуже бракувало місць, де можна було почути когось, представити щось, зробити мікроподію без того, щоб платити за каву або вхід. Це мусило б виникнути значно раніше. До нас приходять з ідеями, які не можна реалізувати в ресторані чи музеї ― наприклад, тілесні практики. Є речі, що мусять мати місце для втілення, бо куди їм інакше йти? Також у нас є сегмент освіти для дітей ― організовуємо лекції, практики. 

За статутом ми займаємося освітою, суміжною з культурою. До цього ми дотикаємо різне ― наприклад, лекції про історію пивоваріння у Львові, про збереження автентики чи про історію світового мистецтва через художниць. Ми надаємо пріоритет запиту аудиторії. Часто теми пропонують відвідувачі, яким важливо не просто прийти на подію, а обговорити побачене. У нас це можна зробити. А пізніше ― переглянути, бо ми зі самого початку вирішили записувати всі лекції.

Фото: facebook/Львівський муніципальний мистецький центр

Такі заклади мультикористування ― це світова практика. Тут є диван, де можна лишити дитину на час лекції, місце для роботи за комп’ютером, місце для читання. Є кава, а на рецепції можуть порадити інші активності в місті. Зараз ми починаємо роботу над створенням медіа про події у Львові ― раніше я працювала в «Афіша.Львів», і тепер мені такого ресурсу бракує.

Чи відрізняється ваша взаємодія з аудиторією від звичних підходів галерей, особливо муніципальних? 

Перше, на чому ми закцентували ― робота в неробочий час. Більшість установ культури закриваються о 18:00. Ми ж працюємо щодня з 10:00 до 21:00, без вихідних і свят. Таким чином ми даємо людям доступ до цього простору, місця, де вони можуть просто видихнути. Також для нас важлива інклюзивність, ми довго працювали над встановленням зручного пандуса. 

Зараз плануємо робити колаборативний мерч: сумки, маски, піни, футболки, стикери. Наша аудиторія досить молода і приходить до нас переважно в Instagram, а не Facebook ― на один пост може бути 500 лайків проти 15. Ми регулярно проводимо зустрічі й кураторські екскурсії, щоб обговорити роботи. І ми не боїмося відповідати на запитання, а водночас прагнемо, щоб і аудиторія не боялася їх озвучувати, навіть якщо вони здаються дурнуватими. Для цього ми й самі не боїмося показати, що чогось не розуміємо. Ми навчилися говорити «ми теж не до кінця розібралися, але…». 

А як вплинула на вашу роботу й кількість аудиторії пандемія?

Під час червоної зони ми закривалися. Проте ми не втрачали аудиторію. За рік через центр пройшло близько 100 тисяч людей, ми мали понад 200 подій. Перед запуском ми планували щодня мати дві-три події, і, врешті, так і вийшло ― може бути ранкова зустріч, обідня екскурсія з куратором і кінопоказ ввечері. Ми хотіли за цей перший рік визначитися з форматом, але зрозуміли, що не будемо працювати в одному напрямку, ми мультиформатні.

Фото: Марта Слобода

Зважаючи на цю мультиформатність, чи визначилася ти, який запит містян і містянок задовольняє Центр?

Запит на можливість познайомитися з мистецтвом. Тут можна обговорити суспільні проблеми, перемкнутися з власних переживань, споглядати, наповнюватися новими смислами, резонувати з ними, отримувати доступ до книг, спілкування, дискусій. Центр – це ніби громадська приймальня, поліклініка для тих, кому треба поговорити про душевні речі.

«Статус Львова як культурної столиці почав танути, хоч і був виправданим раніше»

Ти згадувала, що акцію “Похорон культурної столиці” проводили через занепад цієї сфери у Львові. Чому склалася ця ситуація в місті, яке традиційно вважається культурним?

Місто взяло спрямованість на туризм й IT, думаючи, що культурою займуться приватні інвестори. На той момент вони вже втратили душевні сили, виросли, виїхали. Певною мірою Львів промахнувся із цим наголосом ― десь виграв, а десь здешевив позиції. Не знаю, чому про це не говорили публічно. 

А чому ти вирішила заговорити про це публічно?

Може, просто я така людина. Так збіглося, що в той час я прослухала кілька відкритих лекцій Академії мистецтв ― Саша Буль розповідав про свій досвід у музиці, а Павло Ковач – про «Політ Мрії над Венецією». Тоді я подумала, що й свою мрію про культурну установу теж треба висловити.

Бо мені самій такого місця завжди бракувало. За кордоном я розуміла, що є простір, який можна назвати своєю «п’ятою кімнатою». Натомість у Львові я приходила працювати в кав’ярні. А це місце мусило б бути більш профілюючим для нашої свідомості.

Фото: Ірина Пельц

Нині Львів, здається, таки починає більше уваги приділяти цій сфері. Наприклад, створили Стратегію розвитку культури. Як ти її оцінюєш? 

Якщо коротко, то цю стратегію розробило середовище, що вважає себе єдино правильним. У ній і в Конгресі культури нас не існує. Мені сказали, що я «не з середовища». Вони організовують для себе зручну реальність. Я не бачу в Стратегії інструментів для втілення ― це просто опис логічного розвитку міста. Я не вірю, що розвитком культури може керувати якась інституція. Мають бути окремі «вежі добробуту», як-от міськрада, що «підпиратимуть» твій проєкт за потреби. Вони, напевно, повинні мати домовленості щодо того, кого підтримувати, хто є експертною радою. У таке я вірю більше, ніж у декларативні документи. Не можна спрогнозувати розвиток культури на роки вперед ― вона ж як вода, запливає туди, куди й подумати не міг.

Середовище працює для захисту певних цінностей, знань, особливостей. І воно є класним, коли ми говоримо про його відкриті форми ― як із суспільством. У закритому суспільстві починається загнивання. Середовище як відкритий феномен є спільнотою, що більш дифузійна, може відпускати чи приймати. Але будь-яке слово окреслює замкнутість, тож мені більше подобається говорити про «місто», це ширше поняття.

Фото: facebook/Львівський муніципальний мистецький центр

Зважаючи на це, як іде співпраця з іншими львівськими інституціями й культурними осередками?

Ми дуже круто співпрацюємо з Центром міської історії, Нацгалерею ім. Б. Возницького, Павлом Гудімовим. Працюємо з дитячими студіями «Каляки-Маляки», «Малювці», Сонячною майстернею, де малюють діти із синдромом Дауна. 

Свого часу Львів якось загерметизувався. Спроба самостійно розвивати артсцену була по-своєму класною, але також створила велику проблему. Зараз ми багато працюємо в Києві (The Naked Room, Voloshyn Gallery, kama, Pinchuk Art Center), Харкові, що має яскраву музичну сцену, Івано-Франківську («Асортиментна кімната»). Литовська резиденція «Клайпеда» робила в нас виставку литовських фотокласиків. Така міжміська співпраця призводить до того, що багато художників, музикантів і фотографів хочуть переїхати до Львова.

Чи має тепер сенс міф про Львів як культурну столицю, згаданий зі самого початку розмови?

Культура – це не лише сегмент сучасного мистецтва чи експерименту. Кожне місто може бути культурною столицею для своїх мешканців. Про Львів побутує така думка, бо тут реально гарно, місто має цікаву історію, його почали берегти. Але через конотацію Львова як айтішно-туристичного міста, про яку я вже згадувала, все змінилося. Заради заробітку туристів спонукали до споживання, а не пропонували їм реформовану сферу культури. 

Статус культурної столиці почав танути, хоч і був виправданим раніше. Зараз Україна стала більш конкурентним полем, багато міст можуть сказати, що вони класні. Тому Львів мусить показувати щось цікавіше, більш глобальне й ефектне з погляду смислів і відчуття часу.

Зважаючи на неактуальність, чи шкодить це уявлення про Львів зараз? 

Так, і пам’ятник Моцарту – приклад цього. Один з аргументів за його демонтаж полягав у тому, що не можна ставити такі пам'ятники в культурній столиці. Ця думка про культурну столицю дуже розслабляє. Але якщо подивитися на стан Академії мистецтв, якій пропонують нові варіанти розвитку і вона не знає, що їй робити з деякими класичними спеціальностями, розумієш, що ми не культурна столиця з погляду інновативних практик. Нам треба переосмислити наш погляд на минуле і патріархальність.

Як думаєш, чи потребують таких центрів інші міста України? 

Звичайно. Але проблема в тому, чи є люди, готові обслуговувати цей сектор. Влада їх не бачить. Їм треба «відкривати двері з ноги» ― ця фраза добре характеризує, що треба зробити на місцях. 

Ідеться про місце, де можуть збиратися однодумці, де вони почуватимуться вільно. Важливо спочатку згенерувати місце ― фактично кожне місто має багато комунальних приміщень, які розвалюються. У кожне з них можна запустити суспільну ініціативу, наприклад, ресайклінг-проєкт, бібліотеку, галерею. А в нас завжди сподіваються на ентузіастів. 

Ми могли б бути прикладом для інших регіонів, такий проєкт може модифікуватися для кожного окремого міста. Наприклад, у Берліні такі простори створюють комуни на кшталт наших ОСББ. Там люди збираються для обговорень, невеликих концертів, дитячих виставок. Тобто питання соціальної взаємодії вийшло на рівень космосу. З такого й народжуються мистецькі центри. І я мрію, що наше суспільство теж прийде до створення спільних просторів ― а це допоможе покращити комунікацію.

Фото: Ірина Пельц

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram