ГлавнаяБлогиБлог Олега Тітамира

Державне медстрахування: чи матеріалізується «фантом»?

Чимало розмов серед фахівців ведеться сьогодні саме про перешкоди, а отже – малу ймовірність щодо впровадження державної страхової медицини найближчим часом. Давайте розглянемо деякі з цих «гальмівних» факторів і поміркуємо, як їх можна подолати.

Фото: Макс Требухов

Почну з того, що медична реформа вже незабаром рік, як стартувала, але при цьому перспектива державної (або солідарної) страхової медицини допоки залишається туманною. У межах медреформи держава гарантує фінансувати первинну, спеціалізовану і високоспеціалізовану медицину, невідкладну й паліативну медичну допомогу, пологи, лікування дітей до 16 років та медичну реабілітацію. Та є цілком зрозумілим, що всі медичні послуги держбюджет не покриє. Дай Боже, щоби «витягли» хоча б первинну ланку.

З наступного року бюджетних субвенцій вже не буде, первинна медицина фінансуватиметься винятково новоствореною Національною Службою Здоров’я України. Доля медзакладів, які не підпишуть угоди з НСЗУ, наразі невідома. Їх можуть просто закрити, якщо вони не «вмовлять» місцеві органи влади взяти їх на грошовий баланс.

У мене складається стійке враження, що соціальні, кадрові й фінансові наслідки авторами реформи не те що не спрогнозовані, а навіть арифметично не прораховані – натхненники «великих» змін, по суті, не знають, куди й до якого результату прийдуть після реалізації медреформи. Бо питанням номер один є: хто саме фінансуватиме вторинну й високоспеціалізовану медицину? Адже, чи не найголовнішою причиною високої смертності в Україні є саме той фактор, коли пацієнти не в змозі оплатити необхідне, проте дуже дороге лікування саме на цих рівнях.

Звісно, державне медичне страхування не є панацеєю для розв’язання складного клубка проблем, котрі роками накопичувалися в медицині ще з часу прийняття незалежності і обрання капіталістично-ринкового устрою в економіці. Втім, впровадження цього інструменту могло би дати вагомий поштовх для виходу вітчизняної медицини зі стану перманентної кризи і для повернення цього соціального інституту «обличчям» до пацієнта. Але, які є основні перешкоди цьому?

Відсутність калькуляції щодо державних медичних послуг. Власне кажучи, про яке солідарне медичне страхування можна говорити, якщо «реформатори» не можуть визначити навіть вартість державних медичних послуг. Про це, зокрема, сказав заступник міністра охорони здоров'я України Павло Ковтонюк в недавньому інтерв’ю: «В Україні відсутні медичні дані. Ми не знаємо, які послуги надаються, та скільки їх. Розумієте, у нас немає реальної картини, тому і не можемо до кінця сформулювати дорожню карту реформи. Як я можу розрахувати тариф на будь-яку операцію, коли взагалі відсутні ринкові дані по ній».

Для мене, як для підприємця з багаторічним стажем дуже дивно чути ці слова. Адже перед тим, як планувати будь-які бізнес-процеси, зі старту треба мати чіткі цифри, розрахунковий і прогнозний інструментарій. А тут започатковується ціла реформа без актуального аналізу цифр і статистики! Єдиний позитив у тому, що МОЗ у наступному році планує реалізувати пілотний проект в одній із областей, який покриватиме всі рівні медичних послуг, із пологами включно. Як на мене, у цих умовах є критично необхідним протестувати реформу в окремо взятій області, щоб визначити базові параметри. Без них про впровадження державної страхової медицини можна навіть не розпочинати розмову. На мій погляд, необхідно також створити єдиний електронний реєстр державних і приватних медичних послуг, який працював би у відкритому режимі і в реальному часі. Аналіз цих великих і відкритих даних на основі застосування технологій штучного інтелекту й машинного навчання мав би включати всі статистичні, структурні й економічні показники.

Проблема наповнення страхового фонду. Якщо стисло узагальнити експертні оцінки, то для впровадження державного медичного страхування потрібен перехідний етап тривалістю як мінімум 5 років, 70 млрд. бюджетних коштів і 10-відсотковий внесок на фонд заробітної плати найманих працівників. Найбільші песимісти нарікають на неможливість започаткування страхового інструменту в умовах малоефективної й тіньової економіки. Мовляв, приватний бізнес не «потягне» додаткового фіскального навантаження і сховається в ще глибшій тіні. В принципі, цю проблему можна було б частково вирішити за рахунок співвиплат найманими працівниками й роботодавцями страхових внесків на паритеті 50/50. Перші мали б мотивацію турботи про власне здоров’я, другі – виконання важливої соціальної функції на паритетних засадах (при цьому роботодавці могли б бути звільнені від цього внеска, якщо вони забезпечують для працівників програму корпоративного страхування).

Проте, як не парадоксально, принцип співвиплат не може бути впроваджений, оскільки його забороняє відповідне рішення Конституційного Суду ще від 2002 року. Згідно з ним, фонди соціального медичного страхування можуть наповнюватися лише за рахунок роботодавців. Отже, стягнення таких внесків з працівників визнано неконституційним (хоча, наприклад, в близькій до нас Литві страхові внески встановлено як частину прибуткового податку з однієї особи).

А це вже – м’яч на поле вищого державного керівництва. Якщо є політична воля змінювати Конституцію щодо децентралізації, скасування депутатської недоторканності, ЄС і НАТО, то чому б не відкоригувати у відповідності до нинішніх реалій положення про «безкоштовну медицину» – принаймні, закріпивши легітимність держстрахової медичної моделі? Ну не в змозі держава гарантувати винятково власним коштом фінансування вторинної й третинної ланок! Врешті-решт, навіть коли державне страхування оплачує роботодавець, то це вже не безкоштовна медицина. В принципі, у нас було немало рішень КС, які потім скасовувалися іншими рішеннями того ж таки суду. Як, наприклад, висновок про «легітимність» третього президентського строку Кучми. Врешті-решт, настав уже час позбавлятися від пережитків комунізму, які реально гальмують нормальний розвиток суспільства, в тому числі – медицини.

До речі, щодо інших джерел наповнення державного медично-страхового фонду. Як на мене, в цьому аспекті мені імпонує один із чотирьох законопроектів щодо обов’язкового медичного страхування (ОМС) – авторства Олега Мусія. Народний депутат застерігає, що при теперішній системі оподаткування введення ще одного податку чи збору для бізнесу призведе до ще більшої тінізації заробітної плати. Натомість, він пропонує створити фонд, куди роботодавці сплачували б внески за своїх працівників (знову ж таки – на умовах співфінансування), фонд страхування з безробіття переказував би туди частину коштів на лікування тих, хто не працює, Пенсійний фонд – за пенсіонерів, а місцеві бюджети покривали б страхові внески на лікування дітей.

В даному контексті показовим є приклад Франції, де також існує державна страхова модель. Втім, внески до страхового фонду стягуються з усіх виплат, які отримує населення, і не лише працездатне. Невеликий диференційований відсоток сплачується із зарплат, стипендій, пенсій, депозитів, акцій, земельної ренти тощо. Природно, що у Франції «страхова» частина бюджету охорони здоров’я є цілком достатньою для надання високоякісних медичних послуг на всіх рівнях медицини – у разі настання страхового випадку.

Втім, пострадянська «безкоштовна» ментальність і патерналізм одразу ж піднімуть «бунт», якщо цю ефективну модель ОМС хтось раптом спробує в нашій країні впроваджувати. Одразу ж стрімко вистрибнуть, ніби «з табакерки», політики-популісти з вилами й граблями і почнуть волати про «геноцид українського народу». Хоча геноцидом я би назвав існування допотопної й немічної державної медицини, яка дуже часто – саме своєю злочинною бездіяльністю – заганяє людей на той світ.

Олег Тітамир Олег Тітамир , Президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter