Підлітком він вчився в кадетському корпусі Національної народної армії НДР. Працював робочим, залишив університет, з якого його відрахували за “наклеп на керівництво держави”. Перші п’єси, протести проти вторгнення СРСР до Чехословаччини, ув’язнення, переїзд до ФРН. Далі - шалений успіх у читачів і критиків, кокаїн, участь у Каннах, а після падіння Берлінської стіни — відмова від публічного життя. Ще кілька написаних книг, чутки про алкогольну і наркотичну залежність та самотня смерть від серцевої недостатності в 56-річному віці.
Lieber Thomas: Втеча на свободу
Насичене життя радикального східнонімецького письменника, драматурга і кінорежисера Томаса Браша надихнуло знаного німецького режисера Андреаса Кляйнерта на створення біографічного фільму “Дорогий Томас”. Ця зворушлива чорно-біла картина по-особливому сприймалась на Талліннському міжнародному кінофестивалі “Темні ночі”, позаяк в Естонії, як і в добрій частині східної Європи ще не забулись всі “принади” життя в радянському блоці.
Як і в усіх підконтрольних йому країнах, у параноїдальному сірому світі Східної Німеччини 1960-1970-х не було місця тим, хто наважувався йти проти системи. А на додачу й проти власної родини: батько Браша був цілком “своїм” у політичній ієрархії НДР і дослужився до посади заступника міністра культури НДР.
Андреас Кляйнерт намагався показати всі основні етапи життя Томаса Браша, вплітаючи в основну канву оповіді безліч снів, галюцинацій і поетичних цитат героя фільму. Так, що іноді важко розрізнити реальність від вигадки. Проте, фокусуючись на персоні Браша (блискуча роль Альбрехта Шуха!), багатьом іншим персонажам режисер відводить роль статистів. Зокрема, жінкам в житті письменника: відомій поетці Беттіні Веґнер і Катаріні, з якою він разом переїхав до ФРН і яка була поруч із ним до самого його смерті.
І хоча Кляйнерт уникає радикалізму, “Дорогий Томас”, попри свій хронометраж у 2,5 години, сприймається на єдиному диханні. Яскрава біографія Браша не відпускає до останніх кадрів і навряд чи залишить байдужими навіть тих кіноманів, котрі ніколи не чули цього імені.
“За потужний наратив та майстерне виконання біографічного фільму, який проливає світло на життя однієї з центральних постатей німецької літератури”, – з таким формулюванням журі PÖFF вирішило надати гран-прі “Дорогому Томашу”. А Альбрехту Шуху дістався приз за кращу чоловічу роль.
“Весілля”: темна сторона Польщі
Торік через пандемію PÖFF проходив у гібридному, переважно, онлайн-форматі. В цьому ж році кінофестиваль повноцінно повернувся до кінотеатрів і зібрав вражаючу програму як численних конкурсних, так і не менш різноманітних позаконкурсних показів. Зрештою, в основному конкурсі можна було зустріти фільми знаних режисерів — Алекса ван Вармердама, Дьордя Палфі, Войчеха Смажовського, Санті Амодео та інших.
За словами директорки PÖFF Тііни Локк, в якомусь сенсі тривала пандемія полегшила роботу відбірників. Адже через відміну або перенесення термінів проведення більшості кінофестивалів у світі назбиралася достатня кількість фільмів, які не могли пробити собі дорогу на великий екран. З іншого боку, пандемія вплинула й на кіновиробництво, через що вже в наступному році у кінофестивалів можуть виникнути труднощі з добором картин.
Попри фінансові труднощі, не в останню чергу пов’язані з пандемією, Талліннському кінофестивалю вдалося суттєво збільшити свій призовий фонд. Вперше фільм-володар гран-прі отримав 20 тисяч євро від мерії Таллінна. В попередні роки ця сума була вдвоє меншою.
Традиційно команді PÖFF вдалося зібрати фільми практично з усіх континентів. Яскравою, хоча і не завжди вдалою, була підбірка картин з країн колишнього Радянського Союзу, включаючи екзотичних для України Киргизстану і Казахстану, а також з країн східної і центральної Європи.
Серед родзинок головного конкурсу цьогорічних “Темних ночей” — рекордсмен польського прокату, новий фільм Войцеха Смажовського “День весілля”. Одна з попередніх стрічок режисера, “Волинь” (2016), викликала суперечливу реакцію як в Польщі, так і в Україні. Дійшло навіть до скасування її показу, організованого Польським інститутом у Києві, за наполегливою рекомендацією Міністерства закордонних справ України.
Новий фільм Смажовського теж торкається болючих проблем польського суспільства — як минулого, так і сучасності. Він починається з весільного клопоту в заможній родині з маленького містечка на північному сході Польщі. Вагітна наречена мріє виїхати з богом забутої провінції за кордон і почати нове життя. Натомість її наречений хоче залишитись у цьому місті та працювати на свинофермі свого тестя, який охоче використовує нелегальних мігрантів і не цурається насильства задля досягнення своєї мети. До того ж, наречений не хоче покидати звичне для нього ультраправе середовище, розуміючи, що в іншій частині Європи зі своїми радикальними поглядами він почуватиметься, як мінімум, некомфортно.
Майже одразу з початком святкування все йде шкереберть: хтось виклав в інтернет відео дикого поводження з тваринами на фермі і вимагає з бізнесмена гроші за видалення запису з мережі. На додачу до цього двоє ізраїльтян без попередження приїжджають до Антонія, старого батька власника свиноферми, аби вручити йому медаль “Праведника народів світу”. Поки триває саме весілля, ми бачимо історію Антонія, який в роки Другої світової війни став свідком і навіть невільним учасником винищення місцевої єврейської громади самими поляками.
Оскільки основний сюжет фільму обмежується одним днем, безліч подій і спогадів роблять його трохи хаотичним. Проте тематика “Весілля”, паралелі між ганебними для Польщі подіями Другої світової і сучасним ставленням до мігрантів вкупі з посиленням антисемітських настроїв роблять його одним із найбільш важливих фільмів з програми PÖFF. Тож нагороди за кращу режисуру і кращий сценарій “Весіллю” на “Темних ночах” виглядали цілком заслуженими.
Війна - так далеко, так близько
Ще більше паралелей для України, ніж “Весілля” Смажовського, було в новому фільмі угорця Дьордя Палфі, знаного в Україні за його дебютним фільмом “Гикавка”. Постапокаліптичний світ, який він зобразив у конкурсній стрічці “Назавжди” в Естонії міг здаватися доволі плутаною футуристичною фантазією. Але глядач з України, радше, сприйматиме його як цілком реалістичний.
Тут є всі до болю знайомі сюжетні лінії, що можуть мати чіткі паралелі - падіння літака рейсу МН17 внаслідок пострілу з "Буку", завезеного на окуповану територію України російськими військовими, мародерство з боку так званих "ополчєнцєв" з їхніми радісними світлинами з іграшками вбитих дітей, дикий світ, який збудували в окупованих регіонах Луганської і Донецької областей "строители русского мира". Не дивно, що російським критикам, присутнім на кінофестивалі, фільм не сподобався.
Натомість насправді фільм інспіровано твором угорського письменника Шандора Тара, який помер ще у 2005 році і не міг стати свідком цих подій. Події “Назавжди” розгортаються на тлі вигаданої тривалої війни в Східній Європі, під час якої збиваються пасажирські літаки, схожі на російських “ополчєнцев” озброєні люди нишпорять серед їхніх уламків в пошуках цигарок, цінних речей та іншої здобичі з західного світу. А потім напиваються дешевою самогонкою до тваринного стану, ведуть п’яні розмови з постояльцями місцевого шпиталю і заводять сексуальні романи.
Демонструючи в такій алегоричній формі внутрішні страхи угорців (ширше — європейців), невдоволених політичною ситуацією в своїй країні, Палфі вдається мимохіть зобразити й нашу, українську, дійсність. Про яку можна прочитати в будь-яких стрічках новин, де згадується і МН17, і нові загострення війни на Донеччині і Луганщині. Далеку і таку близьку для Європи водночас.
Ізольовані від світу
Головна конкурсна програма (як, зрештою, і конкурс дебютів) PÖFF традиційно виявилась багатою не лише географічно. В ній були представлені фільми на різний смак. Тут і напівдокументальне дослідження розвитку і розвалу відносин у фільмі Ліліани Торрес “Що пішло не так?” І доволі мелодраматичний фільм про молодого невдаху-наркодилера “Список тих, хто мене любить” Емре Ердоґду (Туреччина). І російська чорна комедія “Відірви й викинь” Кірілла Соколова (юна акторка Соф’я Кругова отримала приз за кращу жіночу роль РÖFF).
Антивоєнну притчу привіз на “Темні ночі” іранський кінорежисер, архітектор за освітою Абед Абест. В центрі сюжету його другого фільму “Вбивство євнуха хана” — будинок-привид, що стоїть неподалік від ірано-іракського кордону, а самі кадри близькі до живопису. Після того як одна з бомб потрапляє в сад біля будинку і вбиває рідних головного героя, реальний світ замінює потойбіччя з ріками крові, смертю і привидами. Візуально часом це нагадує фільми Дерека Джармена та інших авангардистів, утім, образи у Абеда Абеста виглядають доволі прямолінійними. Все дуже красиво, кадри заворожують. Але все заради того, щоб донести простий меседж: війна — це зло.
Не таким надмірним, хоча й переповненим різноманітними образами виглядає фільм “Пісні для лисиці” литовця Крістіонаса Вільджюнаса — єдиної балтійської постановки з головного конкурсу PÖFF. У ній намішано все — гіпнотична музична драма, грецька міфологія (з паралелями до історії про Орфея і Еврідіку), пострадянський реалізм і чиста фантазія на тлі лісу посеред литовських боліт.
Історія зосереджена на молодому рок-співаку, який вирішив замкнутися на самоті у футуристичному заміському будинку після смерті своєї коханої. Там він вчиться тлумачити значення усвідомлених сновидінь і завдяки цьому сподівається отримати шанс знову побачитися з коханою. Часом меланхолійний, часом емоційний фільм майстерно знятий литовсько-латвійсько-естонською командою і залишає сильне враження.
Реалістична манера іншого конкурсного фільму “Тварини” бельгійського режисера Набіля Бен Ядіра змушує пригадати інших видатних бельгійців — братів Дарденн. Сюжет “Тварин” розгортається протягом одного дня з життя жертви — молодого чоловіка-гея з родини арабських мігрантів, який хоче відкритися своїй родині і одного дня з життя його ката. Фільм заснований на реальних подіях, що мали місце з десять років тому, коли група молодиків забила до смерті однолітка-гея.
Мрачною є й історія, що лягла в основу фільму “Місце під назвою Діґнідад” Матіаса Рохаса Валенсії (Чілі, Аргентина, Німеччина). Дванадцятирічний хлопчик отримує стипендію для навчання в школі в таємничій і ізольованій від світу колонії Діґнідад, заснованої в Чилі німецькими поселенцями. Спочатку це видається для нього величезним привілеєм, однак дуже швидко юний герой стає свідком дуже дивних і трагічних подій.
Сумновідома колонія Діґнідад існувала на півдні Чілі з 1961 року і була тісно пов’язана з методами і діями режиму Ауґусто Піночета. Вона являла собою напіввоєнну зону площею 17 тисяч га з оглядовими вишками і автоматниками по периметру. Вже після ліквідації колонії у 1991 році з’ясувалось, що там масово катували і ґвалтували дітей. А незадовго до цього поблизу колонії зник без вісті американський турист радянського походження Боріс Вейсфейлер, доля якого досі є невідомою.
“Місце під назвою Діґнідад” — водночас і метафора країни, яка хоче прокинутись від пережитого у ХХ столітті кошмара, і спроба зцілити рани минулого.
Натомість естетська картина “В тумані” колумбійця Ауґусто Сандіно оповідає історію молодого чоловіка, який охороняє древню святиню високо в горах Саламаз Парамо, що водночас слугує джерелом питної води для мільйонів жителів колумбійської столиці. Епатажний і поетичний водночас, цей оманливо простий фільм, утім, залишає після себе в пам’яті дивних героїв і красиві, але сурові краєвиди.
Вармердам. Десятий номер
Знайшлось місце в головному конкурсі PÖFF і комедії, побудованій на доволі сумній частині історії сучасних Філіппін — “Велика ніч” Хуна Роблеса Лана. В ній піддається критиці охоплена насильством так звана “війна з наркотиками” при чинному президентові країни Родріго Дутерте. Коли він прийшов до влади, в Філіппінах почались масові вбивства наркодилерів. Менше ніж за рік тут вбили більше 2 тисяч людей, ще біля 700 тисяч здалися владі — причому, не лише наркодилерів, а й наркозалежних, які побоювались розправ. Зрештою, наркодилерів перемогти президенту навряд чи вдалося, однак його політика призвела до нового сплеску корупції.
Історію про любовний трикутник на тлі природи зняв знаний фінський режисер Аку Лоухімієс — “Очікування”. Причому, в його перших же кадрах глядачу повідомляють, що процес зйомок був максимально екологічним: на знімальному майданчику звели до мінімуму викиди вуглецю, також кількість акторів і знімальної групи, члени якої вживали лише вегетаріанські блюда.
Серед інших фільмів конкурсу: повільне роуд-муві “Янаґава” корейсько-китайського режисера Чжана Лу про подорож двох братів до Японії на зустріч з дівчиною, в яку були обидва закохані в юності. Драма про сучасного самурая “Змусь диявола сміятися” японця Рюїті Міно. Яскравий і легкий фільм про дорослішання “Ніжність” режисера з Іспанії Санті Амодео. Консервативна і картонна стрічка про видатного казахського письменника радянських часів “Мукаґалі” Болата Калимбетова. Також поза конкурсом у цій програмі показали любовну історію фінки до “загадкової російської душі” - Купе номер шість” Юхо Куосманена (Фінляндія — Росія, гран-прі цьогорічного Каннського кінофестивалю). А також сучасну фантазію на тему сталінських репресій “Капітан Волконоґов утік” Алєксєя Чупова і Наталії Мєркулової (Росія — Естонія) і традиційний для 89-річного класика іспанського кіно мюзикл “Король всього світу” Карлоса Саури. Останньому на “Темних ночах” вручили приз “За справу всього життя”.
Втім, одним із найбільш цікавих фільмів з головного конкурсу PÖFF був новий фільм нідерландця Алекса ван Вармердама “Номер десять” — настільки ж заплутаний, наскільки й захоплюючий і смішний. Починається він як драма стосунків між членами невеличкої акторської трупи. Щоденну рутину несподівано перериває зустріч головного героя з незнайомцем, який шепотить йому на вухо якісь дивні слова. Після цього структура фільму різко змінюється і ми більше не побачимо подальшу історію стосунків у маленькому театрі, а самі події на екрані починають переходити всі межі здорового глузду. Проте відірватися від цього дивного фільму неможливо. Глядачу не залишається нічого іншого, крім як просуваєшся далі безумним світом, створеному ван Вармердамом. Який здатен на це безумство, як мало хто з інших режисерів.
Призери PÖFF-2021
Гран-прі за кращий фільм — “Дорогий Томас” (ФРН), Андреас Кляйнерт.
Приз за кращу режисуру — “День весілля” (Польща), Войчех Смажовський.
Краща операторська робота — “Список тих, хто менге любить” (Туреччина), оператор Емре Таньілдіз.
Кращий сценарій — “День весілля” (Польща), Войчех Смажовський.
Краща жіноча роль — Соф’я Кругова (“Відірви й викинь”, РФ).
Краща чоловіча роль — Альбрехт Шух (“Дорогий Томас”, ФРН).
Краща музика — Еса Пекка Салонен (“Очікування”, Фінляндія, реж. Аку Лоухімієс).
Кращий художник-постановник — Анна Нітраі (“Назавжди”, Угорщина, реж. Дьордь Палфі).
Кращий дебютний фільм — “Інші канібали” (Франческо Соссаі, ФРН).
Спеціальні призи конкурсу дебютних фільмів — “Занурення” (Ніколас Постільйоне, Чілі, Мексика), “Жінка світу” (Сесіль Дюкрок, Франція).
Кращий фільм з країн Балтії - “Бігунья (Андрюс Блажявічюс, Литва, Чехія).
Кращий фільм конкурсу “Бунтарі не без причин” — “Метелики” (Пьотр Стасік, Польща).
Кращий короткометражний фільм — “Вони повинні були перейти ріку” (Фаезе Карімпур, Франція).
Приз екуменічного журі — “Мукаґалі” (Болат Калимбетов, Казахстан).
Приз журі FIPRESCI – “Інші люди” (Алєксандра Терпинська, Польща).
Приз глядацьких симпатій — “Відгомін війни” (Флоріан Хоффман, ФРН).
Гран-прі фестивалю молодіжних та дитячих фільмів Just Film – “Світ” (Лаура Вандель, Франція).
Спецприз Just Film – “Міжсізоння” (Алєксандр Хант, Росія).