ГлавнаяБлогиБлог Михайла Поживанова

Місто обмежених можливостей

Нещодавно натрапив на інформацію про те, що німецька система охорони здоров’я та соціального забезпечення пишається наступним фактом: в країні живе перше покоління інвалідів, які дожили до 60 років. Раніше люди з обмеженими можливостями доживали в середньому до 40, але зараз ситуація змінилася. Десять років тому Німеччина пішла на суттєве збільшення фінансування потреб інвалідів, при цьому щорічні виплати невпинно ростуть.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань

Фото: zakarpattya.net.ua

А під «потребами» мають на увазі не тільки оренду житла, сплату комунальних послуг та медичного страхування, а й весь набір того, що робить життя життям, а не фізичним існуванням. Окрім цього, існує програма заохочення для інвалідів, аби ті прагнули утримувати себе самостійно. Для цього уряд підтримує працедавців, якщо ті надають робочі місця інвалідам – впроваджено спеціальні державні інвестиції у бізнес, котрий прагне допомогти людям з обмеженими можливостями. Зайве казати, що нічого подібного в Україні немає і не передбачено.

В столиці нашої держави не вирішена елементарна проблема – наявність пандусів та зручних в’їздів / виїздів біля житлових будинків, офісів, державних установ. Пораховано, що лише 4% будівель у Києві можна вважати доступними. Це, зрозуміло, спадщина все ще не перетравленого країною «совка», традиція радянської доби – здавати в експлуатацію непристосовані для повноцінного користування об’єкти, котрі перетворюються на місце пожиттєвого ув’язнення для осіб, нездатних самостійно покинути свої «чотири стіни». На Заході панує інший підхід, котрий враховує права всіх людей, незалежно від віку, ваги та інших індивідуальних особливостей.  

Загалом же в Україні – за даними 2016 року – проживає 2,7 мільйона людей з інвалідністю. Однак коли ми говоримо про недружність міста до громадян з особливими потребами, не слід забувати й про людей похилого віку, а також про батьків з дитячими візочками. Вони теж мають значні складнощі у пересуванні містом через непристосованість оточуючого середовища.

Про це мало хто знає, але існує Конвенція про права інвалідів, як говорить, що «інвалідність виникає внаслідок зіткнення з перешкодами, які ускладнюють пересування, орієнтування на місцевості й комунікацію». Іншими словами, якщо усунути ці перешкоди, зникає й інвалідність. І якщо в медичній сфері уражені у фізичних можливостях люди змушені отримувати ліки, аби підтримувати стабільний стан здоров’я, то соціальна складова цієї ситуації говорить про те, що людина з інвалідністю є повноправним членом суспільства, і єдине, що їй заважає ним бути, це – непристосованість довколишнього середовища.

Організувати життєвий простір таким чином, аби в ньому було комфортно усім членам соціуму – не є аж таким складним надзавданням. Простий приклад: за кордоном при натисканні кнопки ліфту ви чуєте озвучення номеру поверху. А пандуси на Заході – розворотні, з можливістю маневру, а не сколочені з двох металевих рейок, як це прийнято у нас.

Подібний підхід до створення урбаністичного антуражу має назву «універсального дизайну». В більш цивілізованих країнах універсальний дизайн давно не викликає ані захоплення, а не дискусій – він сприймається як даність. І в цьому відношенню нам знову таки ще дуже далеко до цивілізації. Так, наприклад, у київському метро лише 12 станцій з 52 пристосовані для маломобільних груп населення. Про це повідомляє прес-служба «підземки», додаючи, що зараз розробляється обладнання ліфтами станції «Святошин». А як же решта 39 станцій?

В інтерпретації столичної влади все, як завжди, впирається у нестачу коштів. На облаштування безбар'єрного простору по всьому Києву потрібна сума у розмірі 2-3 бюджетів столиці. Про це заявляє голова Департаменту соціальної політики Юрій Крикунов. Це – чималі кошти, продовжує чиновник, «але починати з чогось потрібно», тож «нехай це буде Хрещатик», – зазначає він.

З часом побачимо, наскільки головна вулиця міста стане «френдлі» до всіх без винятку своїх гостей. Раніше столичні чиновники вже анонсували позитивні зміни в цій царині – повідомлялося, що комунальники з «Плеса» закуплять спеціальні візки для купання людей з обмеженими можливостями. Про це йшлося ще у 2016-му. Ясна річ, що спеціальні візки стали утопією – так само, як і обіцяне мікробіологічне тестування якості води, очищення піску за допомогою спеціальної техніки, установка модульних каналізаційних туалетів тощо.

У 2015 році, після повторного обрання на посаду мера, Віталій Кличко зустрічався з дітьми, які мали особливі потреби, й обіцяв зробити Київ зручним для них містом. Минуло два роки, але «жити по-новому» містяни так і не стали. На станціях київського метрополітену все так само не працюють підйомники. Формально вони є, біля них навіть розміщена спеціальна кнопка для виклику працівника метро, який повинен керувати підйомником. Але у більшості випадків ці кнопки просто не працюють. 

Трохи легше інвалідам-спинальникам пересуватися у наземному громадському транспорті. На щастя, у Києві досить багато тролейбусів і автобусів з низькою підлогою. Але буває так, що люди на візках не можуть заїхати у салон автобусу через те, що водій зупиняється досить далеко від бордюру. Опускати автоматичний пандус (якщо тролейбус чи автобус таким обладнаний), як слід в таких випадках, водії теж не завжди поспішають. Тоді людині з обмеженими можливостями також доводиться просити допомоги у пасажирів.

Про неприступні виходи з під'їздів, які у нас часто розташовуються значно вище рівня землі, було вже сказано вище. Втім, якщо вирватися у двір людині на візку все таки вдасться, то далі на неї – як і на цілком спроможних громадян – чекають інші сюрпризи. Наприклад, захаращені автотранспортом тротуари або чисельні МАФи, з якими наш мер веде доволі хаотичну та безрезультатну боротьбу. Плюс до всього сказано свої нюанси додають зміни сезону – взимку не прибраними від ожеледі хідниками пересуватися тяжко навіть цілком здоровим та загартованим громадянам.

Виходу з ситуації, що склалася, поки не видно. Як і раніше, «вихід в світ» був і лишається проблемою кожного окремого індивіда. Що ж до міської влади, то вона не відчуває чужу неспроможність як власну біду. Благо, що своїх можливостей у неї якраз є вдосталь.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань