В країні вирували постмайданні пристрасті. Вже був «віджатий» Крим, проте сепаратистські мітинги в містах на Сході, як в самій Україні так і за її межами вважали лише спробою зірвати президентські вибори. Заходи з примирення, в тому числі гуманітарного штабу виявилися недоречними. Навіть були спроби закликати еліти сходу спільно зайнятися реформуванням Конституції з метою розширення повноважень регіонів
Проте реалії виявилися іншими. І вже зараз важко навіть пригадати, яка ж з подій змінила складний термін «АТО» на простий і зрозумілий - «війна». Атака з «воєнторгівського» ПЗРК на МІ 24 з Бродів у травні, чи бій з танками на «Рибхозі» у тих же околицях Слов’янськау червні … Достеменно з цим розібратися слід на перспективу, напевно, військовим історикам.
З того часу змінилося дуже багато. Цінностей і стосунків. І навіть ставлення до простих здавалося речей (шоломів, спальників а подекуди і шкарпеток) які набули зовсім іншої ваги. І все на фоні небувалого спалаху патріотизму у виглядів тисяч бійців добровольців і волонтерських сотень з кожного регіону України. Були перемоги, які піднімали дух усієї країни і військові поразки, котрі породили «#зраду» і розчарування. А ще - втрати у боях близьких, знайомих чиїхось знайомих раптом стали буденним явищем для нас, громадян європейської країни у 21 столітті.
Мінськ 1 і 2, на фоні економічної кризи зробили нас грубшими до проблем на Сході. «АТОшний синдром» - побратим «в’єтнамського», став новою часто вживаною дефініцією чи не в кожному населеного пункті . І всі ці виклики ми прийняли на себе ми, громадяни України. Не перелічити причин і проблем цих суспільних змін пов’язаних з АТО з тих часів …
Саме тому, 14 квітня 2016 є не тільки днем народження (у важких муках) нового уряду України, а саме другою річницею з початку АТО. Неоголошеної війни, котра зачепила кожного. Перемогу у якій ми, громадяни України, повинні наближати кожного дня!