«Гра» з формулою
Сходу (абсолютній більшості українців, поляків, литовців, естонців, латвійців тощо) все зрозуміло: прибери один елемент — уся конструкція завалиться. Не буде війни — не буде в Путіна ні влади, ні, ймовірно, життя. Не буде влади — війна зупиниться. А далі все залежить від виживання путінізму без Путіна... І так далі. Проблема в тому, як витягнути з конструкції один елемент.
Але на Заході Європи це не так. Тут КДБ, а потім ФСБ попрацювало так успішно, що для типової західної людини ці міркування взагалі табу. У західній голові одразу вмикається сирена: «Росію чіпати не можна, сприяти зміні режиму — нізащо!». Зась навіть думати у цьому напрямку. Який ще «поділ на кілька держав»?! Ви що? «Це ж одразу в нас полетять ядерні ракети». При цьому мало хто може пояснити, чому, щойно отримавши незалежність, інгуші або дагестанці мають потягнутися до ядерних ракет з написом «на Берлін» і «на Вашингтон». Або чому перебування при владі Путіна гарантує, що вони не полетять.
Ця найуспішніша за всі десятиліття Холодної війни ІПСО призвела до того, що західні люди починають міркування там, де ті вже мають закінчитися, бо втратили сенс.
Вони починають читати жарковське рівняння зі слова «війна». І пропонують усім чинити теж так. Саме тому східна й західна відповіді так по-різному звучать. Східний європеєць відповідає: «Не чіпати життя і владу, але змінити результат? Ні, так не вийде. Якщо не чіпати існування — причому не так Путіна, як путінізму і, глибше, російського імперіалізму, то це рівняння не розв’язується. Результат буде той самий: війна. Як не в Україні, то в Молдові чи в Латвії».
Типова ж західна людина відповідає інакше: «Викидаємо два складники цього рівняння, не дивимось узагалі в бік агресора й займаємося жертвою. Адже вона якраз договороспроможна. І не страшна. Якщо не давати їй ні програти, ні перемогти, то вона зрештою віддасть агресорові свої території — і той одразу стане демократичним і знову поважатиме міжнародне право, яке зараз безперервно топче».
Відповіді на питання «А як ми його змусимо поважати міжнародне право, які у нас є важелі?», звичайно, теж немає. Ну, якось. А раптом спрацює? Причому спрацювати це мусить лише за рахунок України. «Ви віддайте території і відмовтеся від членства в НАТО, Путін підпише з вами мир, а там якось буде». А якщо наступного ж дня порушить? «Ну отоді й будемо думати. Принаймні ми спробували». В інший бік — за рахунок Заходу — така логіка працювати перестає. Прийміть нас у НАТО та ЄС — і це унеможливить подальшу агресію. «Е, ні, а якщо Путін тоді на нас усіх нападе?».
Що цікаво, західній людині в цій «логіці» нічого не муляє, а українська позиція їй здається до смішного радикальною. «Ну звісно, це ж жертви, вони трішки самі не свої, тому таке пропонують». Тож спроба заговорити про необхідність повалити режим часто наштовхується на сарказм: «ага-ага, на вашу думку, слід іти бомбити Москву, вбивати Путіна чи оточувати з усіх боків Росію... ги-ги, яка очевидна дурня». Більш реалістичних варіантів зазвичай навіть не згадують. Нема навіть спроб, наприклад, помислити на тему: а що як дати Києву достатньо зброї задля, скажімо, звільнення Криму, устоїть режим чи ні? Ой ні, нащо про таке думати, це страшно.
Ремарка: тут не йдеться про прямих чи непрямих бенефіціарів путінського режиму, з ними все ясно. Йдеться про поширену думку та реакції звичайних — і, на жаль, не звичайних, а й високопоставлених теж — людей. Крім них, безперечно, на Заході є люди зі «східною» логікою. Просто їх обмаль. Як кажуть італійською — «як телефонний префікс». Тобто 0,63 %, 0,95 %, 0,99 %...
«Будемо з вами до кінця»
Коли усвідомлюєш оцю велетенську західну непроговорену травму, то все вищезгадане вже геть не дивує. Цілком ясно стає, чому Берлін каже: «Ми з вами до кінця, але “тауруси” вам не треба. І ще багато чого не треба». Або Рим: «Ось ППО, але не бийте по Росії. Збивати можете виключно в себе над головою. Але ми з вами».
Для українських вух отаке «ми з вами до кінця» іноді лунає як «ми стоятимемо біля вашого смертного ложа й триматимемо вас за руку, доки ви живі». І вже не дивує, коли західні союзники ображаються: «ми ж вам так багато дали, чому не цінуєте?». Правда, дали багато. Завдяки цьому ще стоїмо. От лише «багато» не дорівнює «достатньо».
Коли усвідомлюєш оцю західну прошивку, дивує вже інше. Наприклад, чому на Заході не було хвилі самогубств або інфарктів, коли в 1991-му Союз розпадався? Адже в очах західної людини, яка не надто відрізняла росіян від грузинів чи молдован, це воно й було: «Караул, від Росії шматки відвалюються!». Як вони це пережили? Не менш дивно, що Байден у 2022-му сказав: Путін повинен піти. Потім, ясно, взяв свої слова назад. Але ж вимовив! Реально дивина.
Причому, на жаль, ця західна прошивка є як у симпатиків Путіна (їх не бракує, особливо тут, в Італії), так і в тих, хто щиро вболіває за Україну. Відрізняється лише рівень емпатії та тон. «Агресора не чіпаємо» залишається константою.
І саме тому країни НАТО вираховують, коли путінська Росія буде готова напасти на Альянс (2028 року? 2030 року?), збільшують власні арсенали, переглядають військові доктрини, готуючись віддати Путіну за вечерею «своїх детушек», замість того, щоб убити гідру путінізму просто зараз руками країни не НАТО, яка згодна зробити цю брудну роботу.
Так, на вбивстві гідри все не завершиться. Адже є ще 100 з чимось мільйонів росіян, до яких треба якось донести, що сусіди — теж люди, на них 10 заповідей теж поширюються. І культура їхня не гірша, і за злочини слід платити, і, загалом, постколоніальні студії — це якраз їхній випадок... А це вже не гідра, а справжні авгієві стайні. (Чомусь грецька міфологія так добре лягає в цей контекст.) Це все складнo. Марудно. Довго. Але ж ці стайні самі не очистяться. Тож щоб почати роботу, східноєвропейська логіка пропонує принаймні відчинити ті двері, а не чекати, поки їх знесе разом з одвірками через тиск внутрішнього гною... А західноєвропейська пропонує тримати ці двері зачиненими й називає це «керуванням ризиками».
Робіть щось серйозне, поки ми є
Наскільки я розумію, нещодавнє турне Зеленського по ЄС якраз і було спробою на практиці показати Заходу, що читати лише останнє слово згаданого рівняння — «війна» — безглуздо. Щось на зразок «ось дивіться, ми робимо дипломатичні зусилля, ми говоримо, пропонуємо варіанти, ми відкриті, але з Кремля ж однаково пролунає істеричне “хенде хох!”. Зрозумійте вже, путінська фашистська диктатура недоговороздатна. Робіть уже щось. Поки ми ще є…». Почують його? З огляду на все вищесказане — не віриться.
І що з цим усім робити? На жаль, не знаю. У мене немає не те що рецепта, а навіть найменшої ідеї. Саме тому пишу цей текст українською, а не італійською, як могла б. Адже українці здатні його сприйняти, а західні європейці — ні. Доволатися крізь цю західну прошивку неможливо, ще й Westplaining не допомагає. Та й загалом: імовірно, цією проблемою мають займатися взагалі не журналісти, а психологи, психоаналітики тощо…