Без/перспективні відносини
Починаючи з 2014 року, увага Києва до Пекіна в політичній площині поступово згасала. «Стратегічне партнерство» між країнами просто стало вербальним гаслом, хоча в спільній Декларації про розвиток та поглиблення дружніх відносин Україна та Китай домовилися «сприяти врегулюванню конфліктів» і «виступати проти сепаратизму»; також у документі Пекін підтримав незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Другим важливим документом між Києвом і Пекіном став Договір про дружбу та співробітництво, підписаний взимку 2013 року в Пекіні президентами Януковичем і Сі. Згідно з ним, Китай не лише підтримував єдність та територіальну цілісність України, але, що важливо, зобов’язувався вживати заходів задля захисту українського суверенітету, не допускати, щоби треті держави наносили шкоду з території КНР (ми зараз маємо факти обходу росіянами санкцій через китайську територію), не застосовувати економічний тиск та у разі загрози безпеці України одразу проводити консультації з Києвом.
Цей договір був укладений на 25 років і ратифікований українським парламентом вже після втечі Януковича та краху режиму – 15 травня 2014 року. Проблема лише в тому, що він не був ратифікований китайською стороною, відповідно, не набрав чинності. Себто, Китай не несе перед Україною жодних зобов’язань, хоча він публічно і визнає нашу суб’єктність та територіальну цілісність.
Тож сьогодні українсько-китайські відносини опинилися у повній безвиході. На тлі війни в Україні китайський посол Фань Сяньжун лише пару разів давав публічні інтерв’ю, де підтримав Київ, він, повернувшись зі Львова до Києва, майже не проводить зустрічей з українськими чиновниками. За увесь час війни Китай передав Україні кілька партій гуманітарної допомоги (медичного обладнання) на доволі символічну суму – пару мільйонів доларів.
Україна ж взагалі досі немає посла в Китаї – останній очільник диппредставництва Сергій Камишев помер у Пекіні у лютому 2021 року, відтоді Київ не представлений там на найвищому рівні. Це значно обмежує рівень доступу України до представників найвищого ешелону китайської влади.
Потужностей вітчизняного дипломатичного корпусу в Китаї об’єктивно не вистачає для роботи з таким складним і великим гравцем на всіх фронтах, насамперед економічному та інформаційному. Попри те, що вітчизняний МЗС у 2021 році створив окрему стратегію щодо Азії, зокрема щодо Китаю, наразі вона виглядає застарілою і не відповідає тим умовам, в яких живе Україна та увесь світ.
Неформальні зв’язки між Києвом і Пекіном також залишаються відверто кволими. У Китаї вже як кілька років припинили свою роботу українські представницькі організації, котрі мали давати поштовх двостороннім зв’язкам, насамперед економічним. Вплив невеликої української громади в Китаї залишається дуже незначним і розвивається хаотично – в першу чергу в інформаційному сегменті.
В решті решт між Україною та Китаєм сталася низка неприємних історій: А) скандал довкола продажу китайцям акцій заводу «Мотор Січ»; Б) небажання Києва приєднуватися до китайської інфраструктурної ініціативи «Один пояс, один шлях». Це зумовило згортання китайцями багатьох економічних ініціатив.
Втім, попри те, що зараз Київ і Пекін опинилися по різні сторони геополітичних барикад, вони можуть спробувати відновити відносини, але для цього потрібно знайти на весь великий Китай потрібні двері, і є шанс, що вони відкриються.
Тимчасово недоступний абонент
Китай, безумовно, отримав сигнал від України щодо діалогу президентів. Та вже відреагував – китайський МЗС повідомив: «Україна та Китай підтримують спілкування дипломатичними каналами, воно ніколи не припинялося». Це є завуальованою негативною відповіддю: поки прямих перемовин Зеленського-Сі не буде. Разом з тим Київ може використати ще низку заходів для посилення комунікації з Пекіном і спробувати організувати діалог у майбутньому.
По-перше, Україні треба відновити контакти, шукати формальні та неформальні шляхи, передавати меседжі китайським чиновникам, що мають досвід роботи з Україною. Такою фігурую є, наприклад, Лю Хе - віце-прем'єр Держради Китаю, який є головою міжурядової комісії Україна-Китай. Або міністр комерції Китаю Ван Веньтао - він підписував інфраструктурну угоду з Україною у 2021 році.
По-друге, Києву варто виходити на представників китайської еліти з більш прагматичними та орієнтованими на співробітництво з західними країнами поглядами. Влада у КНР не є однорідною – на неї впливають кілька кланів, які й наповнюють міністерські кабінети своїми людьми. Клан генсека Сі наразі виступає за агресивну політику щодо США, він є мілітарним по суті та прагне зближення з РФ. А от клан умовних «комсомольців» не хоче виснажливого довгого протистояння зі Сполученими Штатами і бажає повернення до стабільних економічних та торговельних відносин між двома великими державами. Він не є партією війни. В останні півтора – два роки вплив цього клану дещо зменшився, однак він все ще залишається доволі потужною силою.
Найбільш поважними «комсомольцями» є прем’єр Лі Кецян, який залишить свою посаду восени, та його соратник-протеже Ху Чуньхуа. Останній з великою вірогідністю ввійде до наступного складу Постійного комітету Політбюро ЦК КПК – семи найбільш потужних людей у Китаї. Хоча «комсомольці» не можуть критично впливати на генсека Ci, однак все одно вони є представниками китайської еліти, тобто є «своїми», до думки котрих можуть дослухатися. В Пекіні думка «своїх» завжди важливіша за думки «чужих» - людей не з Китаю. І у слушний момент – наприклад, коли в Пекіні зрозуміють, що Росія програє – окремі «комсомольці» можуть згадати про необхідність почати діалог з українською владою.
Клани в Китаї представлені не лише у владі, а й у бізнесі. Їх люди управляють найбільшими корпораціями. У 2019 році Володимир Зеленський зустрічався з Джеком Ма, близьким до «комсомольців» бізнесменом. Зараз підприємець, після значного тиску з боку китайської влади, втратив вплив і частину бізнесу. Разом з тим чимало представників китайських інноваційних компаній та структур, що займаються міжнародною торгівлею (яким є що втрачати на Заході), все ще залишають певний вплив. Цих людей варто виокремити та налагодити з ними співпрацю.
По-третє, Київ може звернутися до інших країн з проханням стати посередниками в налагоджуванні контакту з Пекіном. Це має бути країна, що займає відносно нейтральну позицію щодо війни Росії проти України та має гарні відносини з Китаєм, на кшталт Індонезії з її президентом Джоком Відодо, з яким нещодавно зустрічався Володимир Зеленський. Також можливо розглянути в якості посередника Сінгапур та Ізраїль – обидві держави змогли вибудувати прагматичні відносини з Пекіном.
По-четверте, Україна може закликати Китай до співпраці задля вирішення довгострокових непорозумінь, домовитися зрештою про модернізацію та ратифікацію Китаєм Договору про дружбу та співробітництво. На основі досягнутого консенсусу в подальшому вибудовувати новий етап відносин, де буде місце для прямого спілкування обох лідерів.
***
Водночас варто зрозуміти: Пекін трактує протистояння між Москвою та Вашингтоном як послаблюючу Захід конфронтацію, де РФ вбачається частиною західної цивілізації. Тому, економічно допомагаючи Москві та розриваючи її зв’язки з Заходом, Китай протистоїть США; він не воює проти України. Втім, нинішня війна РФ проти України КНР у цей конкретний момент вигідна.
Масла в вогонь підлила спікер Конгресу США Ненсі Пелосі, котра здійснила візит на тайванський острів – там вона провела прямі паралелі між Україною та Тайванем. Це не створює сприятливого тла для подальшої комунікації Києва та Пекіна, який сприймає Україну (і так є) частиною колективного Заходу, а Москву – ситуативним союзником. У цьому ключі важливо одне – домогтися того, щоби Росія перестала бути таким союзником.
Києву буде раціонально зберігати готовність щодо прагматичної співпраці з Китаєм і не давати затягнути себе в протиріччя довкола Тайваню, де Україна мала б обирати одну зі сторін, відсікаючи від себе усі інші можливості. Тим паче, що у ратифікованому українським парламентом договорі про дружбу чітко закріплено, що Київ підтримує політику одного Китаю. Це Пекіну треба постійно демонструвати, що він не виконує домовленості.
Китай продовжує підтримувати з Україною дипломатичні канали, його посольство переїздило знову до Києва. Це означає, що Пекін не впевнений у силі свого «союзника» – Росії. І це означає, що за сприятливого сценарію (якщо Київ знайде правильні двері) комунікація Зеленського та Сі відбудеться.