Для початку – дві цитати з цього листа, адресованого українському парламенту.
Перша – «орієнтація на постраждалих також означає, що з ними мають проводитися консультації щодо розробки та впровадження процесів і механізмів перехідного правосуддя. Вкрай важливим є забезпечення можливості спільнотам з усіх сторін конфлікту зробити свій внесок до розробки процесів перехідного правосуддя».
Друга – «законопроєкт, що призначає відповідальність за вчинення злочинів та зосереджується на порушеннях, вчинених лише однією стороною певного конфлікту, йшов би усупереч самій концепції та цілям перехідного правосуддя».
Іншими словами, Представництво ООН просить народних депутатів прислухатися до позицій ОРДЛО (фактично Кремля) і «збалансувати» проєкт закону про перехідний період. А крім того, визнати, що й Україна вчиняє злочини на своїй території. Що все це не окупація армією РФ та її найманцями частини території України, а якийсь незрозумілий конфлікт. Добре, що словосполучення «громадянська війна» не пролунало.
Зрозуміло, що ООН не здатна визнати Росію окупантом на Донбасі, та не потрібно аж так підігрувати Москві.
Слід нагадати слова президента Путіна, який сказав, що в разі ухвалення відповідного закону про засади політики перехідного періоду на «Мінську» можна буде поставити хрест.
Представники ООН також чомусь не помічають, що саме російське керівництво задля збереження своїх рейтингів улаштувало повзку анексію на Донбасі, провело там незаконну паспортизацію українських громадян, створило рублеву зону та змусило голосувати на незаконних виборах до Державної думи РФ.
Себто звернення ООН виглядає алогічним. І річ навіть не в тому, що, провівши вибори на окупованих територіях, Москва знищила будь-який сенс Мінських домовленостей, а в тому, що чимало постраждалих уже не є українськими громадянами, на них поширюється законодавство РФ. Остання, до речі, не визнає примату міжнародного права. Яка ж може бути інша сторона, якщо вона представлена главами адміністрацій, що мають російські паспорти? З ким мають домовлятися українські народні обранці?
До того ж у Представництві ООН навряд чи зможуть гарантувати доступ усіх сторін до процесу законодавчого діалогу – території-то окуповані, люди, що там проживають, недоступні. Причому в прямому сенсі – усі КПВВ зачинені окупантами, Росія Донбас відрізала.
Українським парламентаріям Представництво ООН говорить: цей законопроєкт – про перехідне правосуддя. А насправді цей документ про те, як має функціонувати держава під час окупації та після звільнення територій. У нього інша мета – дати рамки можливого, окреслити на майбутнє «червоні лінії», за які держава, якщо вона планує зберегти свій суверенітет, не має переступати.
До речі, про суверенність. Хочеться нагадати ООН, що Україна – самостійна та незалежна держава, яка не перебуває під зовнішнім управлінням. Ніхто не може тиснути чи отак «просити забезпечити внесення суттєвих змін» український парламент, найвищий орган держави, змінювати правила гри. Київ може послухати і проаналізувати пропозиції міжнародних партнерів, однак державну політику він уже якось сам упроваджуватиме.
Та й узагалі було б дивно сподіватися, що ініціатори законопроєкту врахують усі пропозиції міжнародних і вітчизняних інституцій. Це просто нонсенс. Хоча тут слід наголосити, що профільне Міністерство з питань реінтеграції розробило збалансований документ, який уже після всіх правок самостійно направило до Венеційської комісії – щоб мати правничі коментарі ключового експертного органу в цій сфері.
Слід пояснити, чому розхвилювалося багато противників законопроєкту – як ззовні, так і всередині України. У разі його ухвалення Росія буде законодавчо визнана державою-окупантом. З’являться чіткі критерії для амністії та люстрації людей, які проживали під час війни на окупованих територіях. Російська Федерація буде названа стороною, що має компенсувати всі збитки кожному постраждалому.
Хіба це не про рівний доступ та убезпечення від повторення агресії? Україна визнає, що Росія розпочала війну, що вона має відшкодувати збитки в судовому порядку всім категоріям постраждалих осіб – тим, хто нині проживає на підконтрольній українському уряду території (вимушеним переселенцям зокрема), а також тим, хто перебуває на окупованій частині (в Криму та на Донбасі). Київ, на відміну від Представництва ООН (яке все пише між рядків), вказує, що першопричина – війна, а не громадянський конфлікт.
Чи не доцільно виписати категорії осіб, які не мають підпадати під амністію? Серед них – ті, хто вчинив найтяжчі злочини, що підпадають під юрисдикцію міжнародного суду; ті, хто вчинив особливо тяжкі або середньої тяжкості порушення, які призвели до смерті; а також ті, хто вчинив злочини проти людяності. Там немає звичайних працівників, секретарів, продавчинь тощо. І це, до речі, абсолютно збігається з тими принципами гуманітарного права ООН, які були створенні на розвиток тез Генерального секретаря Організації Кофі Аннана початку 2000-х: тотальної амністії бути не може, як і тотального прощення, бо тоді й примирення не буде.
Цей закон (у разі ухвалення) визначатиме коло осіб, які підпадуть під люстрацію: бо не може ж представник окупаційної адміністрації чи активний поплічник убивць працювати у владі чи бути обраним у представницькі органи. Як і ті, хто свідомо (а не вимушено) вийшов з громадянства України заради російського. Документ створить спеціальні умови для поступової реінтеграції окупованих територій – пів року для формування нових адміністрацій (з можливістю міжнародного представництва), рік для складання зброї, створення в Криму та на Донбасі територій пріоритетного розвитку (цей статус діятиме роками), два-шість років для проведення виборів.
Окремо відбудеться аудит втраченого майна, розпочнеться процес повернення державою підприємств та установ, а фізичним особам – свого втраченого майна. Далі – національний діалог і поетапна соціалізація українців, які весь цей час жили на окупованих територіях. Тут йдеться про так звану м’яку інтеграцію, де є поступовий перехід на державну українську мову з можливістю вільного вживання російської, де наявні можливості для отримання визнаних у світі атестатів про завершення навчальних закладів тощо.
Зрозуміло, чому цей законопроєкт не подобається російському керівництву, – бо він нищить плани РФ на інкорпорацію окупованого Донбасу в тіло України виключно за російськими правилами. Однак виникає інше питання: чому проти цього законопроєкту так «агітує» Представництво ООН в Україні?
Сумнівів у тому, що в Україні не внутрішній, а міжнародний збройний конфлікт, конкретно збройна агресія РФ, немає. Про це йдеться і в комюніке за результатами зустрічі лідерів нормандського формату у грудні 2019 року, і у двох останніх резолюціях Генеральної асамблеї ООН у грудні 2020 року. У першій – «Проблеми мілітаризації АР Крим та міста Севастополь, України, а також частин Чорного та Азовського морів» – наголошується, що захоплення Криму є незаконним і ці території мають бути негайно повернуті Україні. Також там засуджується тимчасова окупація Російською Федерацією і підтверджується невизнання анексії.
У другій – «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, Україна» – Генасамблея ООН визнала незаконними російські органи влади в Криму, а також засудила порушення прав людини на окупованому півострові, спробу анексії і тимчасову окупацію його Росією.
Україні залишається лише сподіватися на те, що принциповість ООН щодо питань потреби захисту постраждалих від дій «усіх сторін конфлікту» буде взята за приклад під час формування принципової позиції щодо збройної агресії Російської Федерації проти України, зокрема на тимчасово окупованому Донбасі.
Дуже хочеться вірити, що ООН «попросить» Росію припинити протиправні дії на Донбасі та в Криму так само завзято, як вона постійно висловлює Україні «глибоку стурбованість і занепокоєння». Зрозуміло, що Київ і Москва мають різні позиції в Організації, однак ООН будувалася для того, щоб захищати меншого і слабшого, а не для легалізації права сильного.