Перш за все хочу запитати про книгу, тому що фільм вийшов давно і встиг отримати «Оскар». Його подивилися мільйони людей у всьому світі. Чому випустили книжку саме зараз? Коли ви її написали — у 2022-му чи вже після виходу фільму?
Книга писалася пізніше. Звісно, її ідея з’явилася ще після виїзду з Маріуполя, але я був дуже зайнятий зйомками війни. Після Маріуполя було багато подій на фронті, і ми намагалися приділяти цьому максимум уваги, щоб не пропустити жодного важливого елемента нашої історії. Це бої на Донбасі, визволення Харківщини, Херсона тощо.
А у вересні 2023 року я зламав ногу і зрозумів: реабілітацію потрібно використати максимально ефективно, не змарнувати цей час, просто лежачи на дивані. Тоді й почався процес написання і згадування всього, що сталося. Це зайняло чимало часу — приблизно рік. Потім були ще деякі події, через які дописування й редагування трохи затягнулися.
Книга створена у співавторстві з Мирославом Лаюком. Він допоміг зробити текст глибшим і кращим. Магістр філософії, він краще розуміється на таких речах. Його допомога була дуже суттєвою. Бо хотілося зробити не просто фотоальбом, а історію, яка розповідає, що відбувалося за кадром: що ти відчував, що думав, як узагалі опинився в Маріуполі й навіщо все це. Навіщо ми робимо ці жахливі фотографії. Чесно кажучи, мені самому складно їх переглядати. Але це дуже важливий документ нашого часу, який має залишитися в книгах. Тому й виникла ідея створити не просто збірку фото, а історію їхнього створення.
«Ми повернулися з Маріуполя зовсім іншими людьми»
Ви були серед трьох міжнародних журналістів, які опинилися в Маріуполі. Хоча «опинилися» не зовсім правильне слово, бо ви свідомо туди поїхали. Давно працюєте на війні, знімаєте її з 2014 року. Розповідаєте, що розуміли: Маріуполь може стати епіцентром, адже ще у 2014 році росіяни намагалися захопити його. Місто розташоване близько до фронту. Ви їдете туди з Мстиславом Черновим і ще однією колегою, розуміючи ризики: що росіяни не люблять журналістів, можуть узяти в полон або навіть убити, як це сталося, наприклад, з Максом Левіним. Попри це ви вирішуєте їхати. Ваша сім’я в Києві, батьки в Бердянську. Що вами тоді керувало?
Ми могли лише приблизно уявляти сценарії розвитку подій. Ніхто не знає наперед, як усе буде. Якщо подивитися на мапу, є окуповані Донецьк, Луганськ і Крим. Я родом з Бердянська, і якщо з’єднати ці точки, виходить умовний трикутник — територія, яку Росія намагалася захопити ще у 2014 році. Тоді цього не сталося, але наміри відрізати Україну від моря залишалися.
Ми припускали, що в разі вторгнення бойові дії почнуться саме там. Але не могли знати, що наступ буде і на Київ, Харків, Суми, Чернігів. Тому Маріуполь здавався логічною точкою, де ми мали бути. Чи буде місто оточене, ми не знали. Але продумували різні сценарії: що робити, як виживати. Фронт на початку вторгнення змінювався дуже швидко, і ми постійно коригували свої плани. У підсумку ризикнули, цей ризик виправдався.
Для мене це було важливо. Я з Бердянська, бував у Маріуполі багато разів. Це майже рідне місто. Але коли туди прийшла війна, усе змінилося. Ти не впізнаєш вулиць, які знав. Змінюється ландшафт, змінюються люди. І лише потім, коли ти виїжджаєш, розумієш, як ці події змінили тебе. Ми повернулися з Маріуполя зовсім іншими людьми.
Коли зрозуміли, що ситуація стає критичною?
Це сталося дуже швидко. Місто майже одразу опинилося в оточенні. Ми не знали, чи безпечно виїжджати, чи варто чекати. Команда вирішила чекати можливості для безпечного виїзду. Ми припускали, що може бути сценарій, як в Алеппо — гуманітарний коридор для цивільних. Але не було жодної гарантії, що це станеться.
Фактично опинилися в пастці, в інформаційному вакуумі: не працював зв’язок, не було доступу до новин чи карт фронту. Ми могли бачити лише те, що відбувається перед очима.
Наприклад, працюючи в лікарні, ми бачили поранених, поруйновані будинки — але це була лише частина картини. Ми бачили кілька районів, але Маріуполь — велике місто. Не могли виїхати за його межі: у Сартану, Талаківку чи інші населені пункти, які обстрілювали з перших днів. Люди були заблоковані, і ми знімали те, що могли в тих умовах, без розуміння повної ситуації.
Іноді самі наражалися на небезпеку, бачили штурми. Це було ніби кіно, але ти не розумієш, чи це справді відбувається. Здається, ніби дивишся якийсь телевізійний проєкт і це все не по-справжньому.
У книзі описуєте момент, коли з вікна лікарні бачите російський танк, який цілиться в житловий будинок. І ви просто думаєте: буде стріляти чи ні? От як сприймали це тоді? Ви ж уже бачили російських військових і розуміли, як вони поводяться.
Я вперше побачив, як танки стріляють по будинках, десь 10–11 числа (березня 2022 року. — Ред.), коли ми піднялися вище і побачили, як вони буквально розбирають будівлі: верхні поверхи, середні, нижні — опрацьовують кожну.
А потім я побачив, як танк виїжджає на вулицю біля нашої лікарні й наводиться на будинок. Це виглядало нереально. Ти бачиш цей знак Z, як колись свастику, і думаєш: як таке взагалі можливо? Навіщо стріляти по будинках, де є цивільні?
Є фотографія цього пострілу — момент вибуху. У тій квартирі загинули дві жінки, бо вони не могли спуститися в підвал. Потім сусіди поховали їх просто біля будинку. Ми спілкувалися з мешканцями, які це зробили. Їхні імена також зафіксовані. І зараз ти розумієш: це не просто фотографії — це історичні документи. І не лише як зображення, а як фіксація воєнних злочинів, які чинила Росія.
«Журналіст має бути там, де щось відбувається. Якщо обрав цю роботу, розумієш, що війна може забрати і тебе»
Ви пишете, що тоді думали: виїжджати чи ні. І водночас відповідали всім, що ризик контрольований. Але якби з’явилася можливість виїхати, от прямо сказали б: «Є коридор, виїжджайте» — поїхали б?
Чесно, не знаю. Мені здається, тоді не дозволила б совість поїхати. Розуміли, що все тільки починається, що війська стягують і попереду ще гірші події. І ми маємо задокументувати це. Не хотіли тікати через страх. Хотіли зробити свою роботу. Журналіст має бути там, де щось відбувається.
Інколи ми приїжджаємо, як пожежники чи лікарі швидкої допомоги. Не завжди можемо допомогти напряму, але наша робота показує світові правду. Завдяки таким маленьким фрагментам інформації формується загальна картина того, що відбувається.
Особливо це важливо для перших днів повномасштабного вторгнення. Я не шкодую. Якщо обрав цю професію, розумієш: війна може забрати і тебе. Це вибір кожного журналіста. І, на жаль, війна забирає людей. Скільки наших колег загинуло… Скільки поранених, травмованих. Я вдячний усім, хто документував ці події. Але, на жаль, повертаються не всі. Мені дуже шкода всіх колег і друзів, які постраждали. Але така ціна цієї роботи.
Попри важливість цієї місії, ви описуєте, що не всі раді журналістам. Були люди, які казали: «Що ви тут робите? Їдьте звідси». Як сприймали це?
Це складна психологічна історія. Коли люди довго у кризі, без жодної інформації про зовнішній світ, виснажені... У Маріуполі багато укриттів було в дуже поганому стані. Сотні людей перебували там буквально одне на одному. Не було чим дихати, не було нормальних санітарних умов.
І ці люди були повністю ізольовані: без зв’язку, без новин, без розуміння, що відбувається навіть за кілька кварталів. Це породжувало паніку. І коли приходили журналісти з камерами, у людей виникала агресія. Особливо в тих, хто був на межі емоційного зриву. Я їх розумію.
Але зараз ці кадри історичні. Їх неможливо відтворити чи зрежисувати. Саме за ними через десятки років будуть вивчати ці події. Тому це важлива документація — навіть якщо вона комусь не подобалася. І переконати людей дозволити це знімати було дуже складно.
«Найважче, коли матері повідомляють, що її дитина загинула»
Є кілька ваших світлин, які вже стали історичними. Коли ми їх бачимо, одразу розуміємо: це Маріуполь. Одна з них маленької Євангеліни, якій було лише три роки. Ви зафіксували момент, коли її намагалися реанімувати після осколкового поранення біля серця. На жаль, вона померла. Це була перша дитина, смерть якої ви побачили.
Це був страшний день. Я не одразу зрозумів, що відбувається: літали літаки, потім під’їхала швидка, привезла цю дитину. Лікарі одразу кинулися, робили все можливе, щоб запустити серце.
На жаль, вона померла. Я вперше побачив, як помирає дитина, як її не вдається реанімувати. І тоді я по-справжньому усвідомив, що це таке. Моєму синові тоді було чотири роки. І коли я дивився на це бездиханне тіло, яке залишилося в кімнаті… Я навіть не міг зробити останній кадр. Але змусив себе натиснути кнопку.
Це було дуже важко — прийняти, що це сталося.
Знаєте, в той момент ніби зникла надія. І ввечері ти сидиш з цими думками і не розумієш: що взагалі відбувається? Як так? Маленька дитина, яка ще нічого не бачила в житті… І батьки, які мають це пережити. Як з цим жити далі? Це дуже страшно.
Як лікарі намагалися заспокоїти батьків у таких умовах?
Я думаю, найважче сказати правду. Сказати матері, яка щойно пережила обстріл і ще сподівається, що її дитину врятують..., що цього не сталося. Це надзвичайно складно. Ми не бачили всього, що відбувалося в лікарні. Деякі моменти.
Наприклад, коли одній матері сказали про її 18-місячного сина… І я досі ставлю собі запитання: чому? чому це відбувається? чому ми платимо таку високу ціну? за що цій дитині? за що цій матері? як їм з цим жити далі?
Як ви передавали ці матеріали редакторам, якщо зв’язку майже не було?
Місто вмирало поступово. Спочатку ще були електрика, вода, газ. Але день за днем все зникало. Потім настав повний блекаут. До 11–12 березня залишалася лише одна точка в місті, де ловив сигнал — біля вежі мобільного оператора. Вона працювала на генераторах і давала мінімальний зв’язок та інтернет. Ми приходили туди й намагалися передавати матеріали.
Пам’ятаю, як потрібно було відправити відеосюжет. Ми розрізали його на 12–20 маленьких частин, щоб вони важили менше, розподілили по різних телефонах і відправляли окремо. А в редакції потім складали це докупи. Такий ланцюжок заради одного сюжету.
Але це було важливо: показати, що відбувається в Маріуполі, що бачать лікарі щодня. З фотографіями було трохи простіше, але зв’язок постійно зникав, файли могли не відправлятися. На останніх етапах, коли ця точка вже не працювала, нам допоміг Михайло Вершинін — у нього, в офісі патрульної поліції, був супутниковий інтернет.
Ми приїжджали до нього, передавали матеріали звідти. Поліція також допомагала з транспортом і логістикою, бо свою автівку ми вже втратили. Їхали, дорогою щось знімали, потім монтували, передавали — і так кілька днів поспіль, аж до моменту виїзду.
Ви ризикували життям не лише під обстрілами, а й тому, що фіксували воєнні злочини. І фактично на вас почали полювати.
Тоді ще існував певний міф про «правила війни». Росія створює інформаційну бульбашку навколо цього — мовляв, вони б’ють тільки по військових об’єктах. Але всі розуміють, що дуже часто під ударами опиняються цивільні. І задача росіян — приховати це.
Коли виходять матеріали про обстріли цивільної інфраструктури, як-от Маріупольський пологовий будинок, це руйнує їхню картину. Коли світ бачить фото і відео: загиблі діти, поранені вагітні жінки — це правда, яку неможливо ігнорувати. І тоді вони [росіяни] намагаються перекрити це дезінформацією.
Повністю приховати злочини не можуть, але можуть створити хаос, щоб люди не розуміли, де правда. І їм байдуже, скільки людей при цьому постраждає.
«Ці світлини створив не я — їх спричинила Росія, а я лише зафіксував наслідки»
Ви вже згадали один з найкривавіших і найтрагічніших ударів по Маріуполю — авіаудар по пологовому будинку 9 березня 2022 року. Є також свої дуже відомі світлини. Одна — коли на ношах несуть породіллю Ірину Калініну з важкими пораненнями. Ви описуєте це в книзі. І водночас зняли це дуже етично, без зайвої натуралістичності. Я хотіла б, щоб ви згадали той день.
Дивіться, ми відчули цей авіаудар на собі, бо були поруч. Після цього потрібно було зрозуміти, куди саме прилетіли бомби. Піднялися на 12-й поверх будинку, жінка пустила нас на балкон — і ми побачили, що вибух стався на території лікарні.
Одразу поїхали туди. На місці вже починалася евакуація: приїжджали рятувальні служби, медики надавали допомогу. Люди вибігали й знову ховалися, коли чули звук літака. Там було багато людей: медики, вагітні жінки, сім’ї з дітьми.
І ми побачили, як на ношах виносять жінку — у неї було важке поранення стегна (майже розірване). Її несли до швидкої, і ми це зафіксували. Але лише 11 березня дізналися, що Ірина не вижила. Була надія, що врятують хоча б її або дитину… Але, на жаль, ні.
Це дуже складна історія. Я досі живу з цією фотографією, яка облетіла весь світ. Вона змінила і моє життя, і життя її чоловіка Івана. Як і вся історія Маріуполя — вона змінила життя дуже багатьох людей. І це страшно.
Бо цю фотографію створив не я. Це Росія бомбить, а я змушений це фіксувати. І, на жаль, ці світлини необхідні. Вони показують правду. Бо якби не було цих фотографій, могло б скластися враження, що нічого не сталося.
Якби не було журналістів у Маріуполі, не було б і доказів. Світ знав би набагато менше. Була б повна інформаційна блокада. І нам просто не було б чим апелювати в міжнародних інституціях.
Окрім Ірини, була ще світлина Маріанни — породіллі, яка спускалася сходами. Ви намагалися з нею поговорити, але вона не дуже йшла на контакт. Які у вас були перші враження?
Розкажу спочатку про сам день, 9 березня. Ми намагалися зафіксувати максимум, бо ніколи не знаєш, що саме стане важливим. Світлини Маріанни теж потрапили в матеріали, які ми передали. І саме її підхопила російська пропаганда.
На той момент вона вела блог в Instagram, і російські медіа почали розповсюджувати, що вона «актриса», яка нібито зіграла постановку для Associated Press. Це була вигадка. Так вони намагалися дискредитувати матеріали про бомбардування пологового. Після цього нас почали звинувачувати у фейках.
11 березня ми поїхали до лікарні № 2 розпитати про Ірину. Там дізналися, що вона загинула. Її чоловік Іван забрав тіло, щоб поховати. Ми не змогли тоді його знайти. Зате знайшли Маріанну — їй уже зробили кесарів розтин, вона народила дитину.
Запитали, чи готова вона дати коментар. Відповіла: «Запитайте чоловіка». Чоловік сказав: «Якщо вона не проти, то можна». У результаті вона сказала лише кілька коротких фраз, що чула вибух. І додала: «Я поза політикою». Цю фразу я чув ще з 2014 року. І вона багато про що говорить. Згодом Маріанна почала публічно заявляти, що удару не було, і навіть підтримувала російську версію подій. Хоча сама тоді бачила наслідки.
Як вели побут у Маріуполі? Він усе одно мав бути, правда? Де ви спали, що їли?
У нас було кочове життя. Жили у винайнятій квартирі, знімали номери в готелі, а потім перебралися до лікарні та на станцію швидкої допомоги. Останні дні — в поліцейському відділку, у підвалі з електрикою, де можна було зарядити батарейки й ноутбуки, щоб працювати.
Щодо їжі: ми взяли запас ще в Кураховому, перед поїздкою. Було трохи консервів, мівіни, хліб — на випадок, якщо нічого не буде. Частково користувалися тим, що залишалося в готелі, частково із запасів. Іноді доводилося ділити одну мівіну чи консерву на трьох. Води теж не завжди вистачало: інколи топили сніг, фільтрували його, щоб мати питну воду.
Мародерства багато було?
Мародерство було поширене. Люди брали все, що бачили: плазми, техніку — навіть те, що не потрібно. У Донецьку 2014 року бачив таке біля аеропорту, тут історія повторилася. Люди брали награбоване і бігли, а ракети падали прямо на них. Поліцейські намагалися контролювати ситуацію, але ресурсів не вистачало.
Поліцейські також відкривали склади з їжею та доставляли її до сховищ, де були сотні чи навіть тисячі людей. Ліків не вистачало, бо спочатку люди розграбували аптеки. Банально не вистачало антибіотиків чи чогось, щоб надати необхідну допомогу пораненим.
Морально-психологічно складно було жити в такому апокаліптичному середовищі, коли рідні далеко: Бердянськ окупували росіяни, батьки і дружина з маленькою дитиною не могли одразу виїхати. Я намагався підтримувати зв’язок з Бердянськом і Києвом, наскільки це було можливо, координувати дії. Але постійно бути на зв’язку не виходило.
«Якщо ми не покажемо конкретної людини з її ім’ям, то це буде просто статистика загиблих і поранених»
Про етику фотографії я хотіла з вами ще поговорити. Усе ж таки це мистецтво — зробити вдале фото, яке передає емоцію, але водночас не викликає відрази. А там, де війна, в Маріуполі безпосередньо, це особливо видно. Там поранення… це все, я навіть не знаю, яке слово дібрати, але це неетично показувати. Ви часто бачите фотографії колег, які вважаєте неетичними?
У світі зараз дуже багато неетичних фотографій. Не скажу, що мої фотографії завжди етичні, якщо на них подивитись. І що взагалі таке етика? Є норми, які диктують, скажімо, видавництва з погляду етичних стандартів. Є стандарти, щоб не показувати людей у дуже поганому стані або обличчя загиблих у моменті.
Коли я знімаю, розумію: інколи треба зробити фотографію, щоб це був важливий документ. Я її зніму один раз із кількох ракурсів, а потім обираю ту, яка не нашкодить родичам чи близьким.
Це дуже важливо, щоб люди не дізнавались, наприклад, про загибель своїх рідних з інтернету. Але водночас важливо мати фотографії, які б’ють у серце. Вони важливі, і світ має їх бачити. Якщо ти не змусиш людей реагувати, нічого не буде. Припиниться допомога, припиниться будь-яка підтримка. Сильна фотографія – це як гарне знеболювальне або своєчасно надана допомога.
Редактори, коли бачать важливу новину у світі, чекають на сильні фотографії від усієї спільноти фотожурналістів, щоб проілюструвати і показати подію. З Херсона, із зони контрнаступу, бомбардувань цивільних — усіх важливих моментів, які ми маємо фільмувати.
Ці фотографії не завжди красиві, і вони не мають давати надію. Їхня роль — показати біль. Якщо ми не покажемо цих страждань, ми забудемо нашу історію, забудемо цей момент. Скільки атак було на Київ? Скільки людей убито, поранено? Ми намагаємося це стерти, щоб продовжити життя. Але коли прийде час і запитають: «Що відбулось у Києві за ці чотири роки?», ми не можемо сказати: «Все було добре».
Соціальні мережі зараз навіть ускладнюють публікацію таких важливих фотографій. Алгоритми блокують їх, щоб показати людям більш позитивний контент. І навіть коли хочеш, щоб більше людей у світі побачило історії з України, алгоритми починають це обмежувати. Тому доводиться боротися, зберігаючи всі етичні норми. Інколи дуже складно цим оперувати.
Фактично межі того, що можна фотографувати, немає. Але є межі того, що можна публікувати. Є внутрішня етика зйомки, і є відповідальність за публікацію. Ви ж самі це знаєте: коли редагуєте матеріал, не використовуєте все відзняте, а обираєте ключове — те, що будує історію і дає глядачу розуміння.
У фотографії той самий принцип. Але тут зображення має зупинити людину хоча б на кілька секунд, перш ніж вона прогорне стрічку. Людина може нічого не поставити, не відреагувати, але цей кадр залишиться з нею. А далі вже історія розсудить.
Важливо знімати. Важливо показувати. Але робити це потрібно з повагою до людей — це ключове. І це непросто. Бо ти фотографуєш людей у найважчих станах, а потім маєш говорити з ними. І вони далеко не завжди в тому стані, коли готові до цього.
Якщо ми не покажемо конкретної людини з її ім’ям, то це буде просто статистика: скільки загиблих, скільки поранених. А це ж реальні люди. Це все чийсь брат, чиясь сестра, чийсь син.
Мене здивувало у вашій книзі, що там є продовження історії ваших героїв. Ви зв’язалися з родинами загиблих: історія чоловіка Ірини Калініної, Івана; батьків 18-місячного Кирила; батьків трирічної Євангеліни. Це вразило. Я хотіла, щоб ви розповіли історію Сергія, батька Іллі. Хлопчики грали на футбольному полі в Маріуполі, і туди був удар. Ваша світлина показала, як у Іллі майже відірвана нога. На жаль, Ілля загинув. Ми бачили ще одну вашу фотографію, як згорьований батько прощається з сином, який лежить на кушетці в лікарні. Ви спілкувалися із Сергієм?
Так, я дізнався його контакт і подзвонив. Я кажу: «Сергію, можливо, ви не пам’ятаєте, але ми знімали вас. Ці фотографії і відео надважливі». Він був людиною, яка хотіла все забути і просто рухатися далі. Сказав: «Я пішов плавати, я моряк, я пішов далі плисти. Використовуйте все, що треба».
Багато людей, які пройшли через таке горе, намагаються забути. А втратити рідну дитину, прощатися з нею, привезти її в лікарню і зрозуміти, що нічого не можна змінити… Потім жити з цим усе життя — це дуже складно. Дуже складно. Ти не можеш вирізати цей шматок життя: скільки років ти вклав, щоб виростити дитину… І це дуже боляче.
Ще один приклад: у суботу була презентація книги у Ветеран Хабі. Прийшов чоловік. Каже: «Ви пам’ятаєте, ви знімали мене, як мене діставали з пожежної частини?» — «Так, пам’ятаю».
Тоді йому було 15 років. Його маму дістали з пожежної частини, самого його витягнув батько. Під час обстрілу в тому будинку загинув друг батька. Хлопця доправили до лікарні — до тих самих лікарів, які є в нашій книзі. Він пройшов більш ніж 60 операцій, кілька років лікувався в Америці, витратили близько 2 млн доларів на його відновлення. І зараз він прийшов і каже: «Це чудо».
Він, звісно, повністю не відновиться — фізичні наслідки залишаються і нікуди не зникнуть. Але він уже дорослий хлопець, 19 років, високий, красивий. І це насправді надихає: попри все, є не лише страшні моменти — є і життя, яке продовжується.
Мені дуже шкода, що нам доводиться це знімати. Для людей це надзвичайно боляче, і ці емоції в моменті, вони страшні. Але це важливий документ того, що Росія зробила з нами. Я вдячний лікарям і всім людям, які допомогли нам вижити і працювати в Маріуполі, щоб у нас залишився хоча б маленький шматок правди про те, що сталося з містом і його жителями.
Це не ексклюзив, як інколи кажуть у журналістиці. Це просто історія, яка могла б зникнути. Бо якби цього не було, Росія сказала б, що нічого не відбувалося. Але є Старий Крим, кладовище, і там тисячі могил. Тисячі.
«Тих, хто помер у Маріуполі, ніхто не порахував: тіла ховали просто на вулицях»
Щодо цифр — ніхто не може дати точну оцінку. Росія не дає даних, вона знищила чимало багатоповерхівок разом з людьми, фактично приховуючи свої злочини. Хтось говорить про 30 тисяч, хтось — про 100 тисяч.
Ми бачили дуже багато, але не можемо назвати точну цифру. Офіційні дані занижені, і навіть міжнародні організації не можуть їх верифікувати. У статистику потрапляють лише ті, кого зафіксували лікарні чи поліція. Усе інше ні.
А як порахувати тих, кого ховали просто під будинками? Без імен, без записів. Люди помирали не лише від обстрілів — хтось від голоду, хтось від безвиході накладав на себе руки. Це теж жертви війни, але їх ніхто не рахує. Братські могили були, але не масово. Часто людей просто збирали з вулиць і ховали. Волонтери вантажили тіла в буси і вивозили. Це була реальність.
Ви в книзі пишете, що в пологовому вже в останні дні, перед тим як виїхали, породіллі залишали немовлят і самі тікали…
Я пам’ятаю останній день у лікарні № 3. Туди вже діставала артилерія. На вулиці — тіла, у підвалі — тіла, серед них діти, немовлята. І нам кажуть: «У нас тут ще є діти». Ми питаємо: «Що з ними?» — «Їх залишили». Вони були на апаратах, але без догляду. Не було ні їжі, ні можливості їх годувати, ні навіть умов. І вони просто не вижили.
Чи хочете повернутися в Маріуполь після деокупації?
Звісно. Я хочу бути там одним з перших. Це місто, з яким я не можу попрощатися. Це Україна. Ми маємо повернути і Маріуполь, і Донецьк, і Луганськ, і Крим. Тому Україна має відновити свою територіальну цілісність. Можливо, не сьогодні і не завтра, але ми маємо це зробити. Бо інакше Росія знову перепише історію. А вона вже це робила багато разів. І дуже важливо, щоб цього разу ми не дали знищити нашу пам’ять, нашу культуру, нашу історію.
Якби я була на вашому місці, думала б, що перебуваю на піку кар’єри. Ви це відчуваєте чи маєте ще амбітні плани, мрії?
Я не сприймаю це як якусь кар’єру чи її пік. Це більше про досвід. Зараз такий етап, коли ти вже розумієш, як усе працює, знаєш, як зробити менше кроків, щоб досягти правильного результату. І це важливо, бо дозволяє економити зусилля і працювати ефективніше. Але цей рівень приходить через ризик, через моменти, коли ти був змушений дуже сильно ризикнути.
Саме так формується довіра: і до тебе, і до твоїх матеріалів. І тоді світ починає їм довіряти. Хочеться, щоб у нас було більше таких прикладів — більше українців, відомих у світі в різних сферах. Вони вже є, і їх багато. Але має бути ще більше.