“Зброю до бою!”
Полковник Андрій Верлатий, начальник штабу Бучанської ДФТГ на шикуванні цензурних слів не добирає ні щодо чоловіків, які стоять перед ним, ні щодо жінок. Тут — жорстко вичитує за проступки, там — без применшень і яскраво описуючи загрози, нагадує про правила безпеки, яких варто дотримуватися, перебуваючи в місті.
— І пам’ятайте, що головне завдання ворога — посіяти паніку і зневіру у вас, — завершує свою промову полковник. Також анонсує, що в новому році інструктори вигадають “щось веселе” для підрозділу, натякаючи, що буде непросто.
Учасниці ДФТГ ставляться до такої манери спілкування нормально. Кажуть, сприймають як належне.
— Це його робота. Все для того, щоб ми звернули увагу на моменти, що дуже важливі для нашого власного життя і життя нашого підрозділу. Та і це психологічна підготовка, — ділиться одна з “відьом”.
Після шикування хтось заступає в наряд, а хтось отримує зброю та вирушає на стрільби.
— Вони вже багато чого знають. Їхня задача працювати з “максимами”, тож головне — відчувати зброю та відточувати навички, чим і займаються щосуботи, — пояснює командир.
На полігоні “відьми” перебирають патрони, готують автомати до роботи.
“Зброю до бою!”, — оголошує інструктор. Дівчата працюють у парах. Коли відстрілялась і перезаряджається одна, автоматну чергу по мішенях пускає інша. Все це інструктор знімає на відео, щоб потім учениці могли переглянути та зрозуміти, що треба покращити.
— Як давно ви працюєте зі зброєю? — запитую в учасниць, що перебирають набої.
— Відколи прийшли, десь пів року.
— Вже звикли за цей час?
— Полюбили! — відповідають ледь не в один голос.
“Каліпсо”
Поряд за стрільбами спостерігає “Каліпсо”. Вона прийшла до ДФТГ однією з перших, нині командує “Бойовими відьмами”. Назва — якраз її ідея.
“Каліпсо” знайома зі зброєю ще з дитинства. Ділиться, що ще з семи років її навчав стріляти дідусь.
— Казав, що рано чи пізно воно мені знадобиться. Дякую, дідусю. Тож який там страх? Дайте пострілять! — сміється дівчина.
Повномасштабне вторгнення застало її вдома у ліжку. Тоді вона вивезла маму до Іспанії, а сама вирішила повернутся. Так уже не бачилися три роки.
Долучитися до підрозділу, каже, було не спонтанним рішенням.
— Я до цього йшла, довго збиралася, обирала куди. Врешті обрала наше Бучанське ДФТГ, щоб захищати нашу громаду, — пояснює вона.
Добре пам’ятає свій перший день. Сміється, що командир теж пам’ятає, як прийшла з довгими нігтями, в довгому чорному пальто.
— Кажу, візьміть до себе. Він думав, що мене надовго не вистачить. Але не вгадав. І одразу сказав забути про довгі нігті, — пригадує “Каліпсо”.
Графік у дівчат — доба через три. Три доби, що не на чергуванні, “Каліпсо” працює перекладачкою — перекладає тексти англійською мовою, книжки. Взагалі для роботи їй потрібен лише інтернет та ноутбук, тож така мобільність тільки на руку.
А доба чергування — це не лише виїзди мобільної вогневої групи у випадку тривоги, а й допомога у патрулюванні вулиць.
Щодо щотижневих тренувань, каже, відточують не лише роботу з кулеметом та автоматом. Проходять і смугу перешкод, і штурм будівель, роботу з окопів. Тобто, готуються не тільки збивати ворожі дрони.
— Ми є частиною Сил оборони, тож маємо бути готові до всього, — додає “Каліпсо”.
Найважче особисто для неї — по 8—10 годин стояти в полі на чергуванні, коли дрони кружляють в області. Як і в інших вогневих груп, вони мають свій сектор, по якому працюють, коли туди потрапляє безпілотник. Весь інший час — чекають. Стараються грітися, п’ють чай. Позицію неприкритою залишати не можна, наголошує дівчина.
“Акума”
Для “Акуми” крім чергувань у чистому полі, найскладніше — підвести напарницю.
— Коли патрон під час стрільб застрягає і я зупинилася, це мене пригнічує. А зупинилась — уже немає безперервної стрільби, уже я підводжу напарницю. Звісно, прогрес за ці чотири місяці, як долучилася, є. Були такі тренування, коли ми тут бігали по три кілометри, захоплювали заручників, робили зачистку окопів. І так добре виходило, — згадує учасниця групи.
“Акума” обрала собі позивний сама. Каже, це вигаданий японський персонаж, так як захоплюється культурою Японії. До повномасштабного мріяла навіть поїхати туди. Втім, поки ці плани відклала.
До 24 лютого вона працювала в авіакомпанії. Після, каже, їхні пілоти пішли служити. “Акума” вивезла дітей у Вінницю. Як визволили Бучу, повернулась додому. На щастя, житло залишилось цілим, хоч і частково пограбованим. Врешті залишилася вдома виховувати дітей. Втім, на цьому не змогла зупинитися.
— Якось прокинулася через нервовий стан, голова крутиться, відчула себе такою безпорадною. Думаю, треба щось робити, кудись долучатися, бо ці нерви просто з’їдають. А тут мені спокійніше. І я стала здоровіша, краще почуваюсь — свіже повітря, фізичні вправи, уже не відчуваю захитувань, — ділиться “Акума”.
Зникли і проблеми зі сном. Якщо раніше через нерви важко було заснути, то зараз, каже, як є вільна хвилина — засинає за лічені секунди.
“Валькірія”
“Валькірія” разом з дітьми пройшла окупацію Бучі. Впоратися з цим важким досвідом було непросто. Та зараз вона бадьоро заправляє ленту кулемета “Максим” набоями і міркує, що хочеться попрацювати і на чомусь сучаснішому за зброю часів Першої світової. Каже, вони з дівчатами в очікуванні. Бо навіть під час навчань проходили роботу на симуляторі новішого кулемету.
Оголошення про набір до ДФТГ побачила у соцмережах. Закинула ідею своїй подрузі. Так разом і прийшли, пройшли та залишилися.
— Набирали в підрозділ “Бойові відьми”. Це було так загадково, незрозуміло, але цікаво і щось відгукнулося в душі, що, мабуть, це моє, — пригадує “Валькірія”.
Вдома, каже, не змінилося нічого. Після чергування повертається в роль мами трьох хлопців.
— Тож мені іноді теж треба командирський голос, — сміється “Валькірія”.
Найскладніше їй давалися фізичні навантаження. Також, зізнається, переживала за екіпірування, але і командування, і громада тут підтримали — дівчата отримали все необхідне.
— Ніяких очікувань я не мала. Просто йшла і шукала, де себе задіяти. По контракту чи по мобілізації я ще була не готова. А так як це біля дому, це наша громада і доба-троє — мені підходить. Я інший час можу використовувати для себе чи для роботи, — пояснює “Валькірія”. Працює вона ветеринарною лікаркою.
Тим дівчатам, які також роздумують, аби пройти підготовку, радить не боятися. Сама, згадує, на початку нічого не знала: вперше побачила зброю, вперше взяла її до рук.
— Але тут я не сама, мені все прийдуть розкажуть, покажуть мої помилки. Я дуже довіряю нашим командирам, інструкторам. І я переймаю їхній досвід та знання, щоб виконувати бойові завдання, — ділиться “Валькірія”.
Загалом, переконана вона, військова підготовка в Україні має бути обов’язковою і для чоловіків, і для жінок. А зі зброєю варто починати знайомити з дитинства.
— Можна навчити ще в школі, яка є зброя, тримати її в руках. По мірі того, як вони підростають, навчати в центрах підготовки. Щоб вони не боялися себе захистити. Бо ми ж хочемо, щоб у наших дітей ще теж були діти. А маючи такого придурковатого сусіда, нам усім треба гуртуватися і навчатися, — переконана “Валькірія”.
Сама ж, каже, стала значно впевненішою, відколи взяла до рук зброю.
— Як каже моя посестра “Акума”, ми вже не безпорадні жертви, як були в перші дні. Тому на сьогодні у мене вже такого дикого страху немає. Я знаю, що в мене є побратими, є командир і зброя, якої вчуся. І я буду тут, коли це буде потрібно, — запевняє “Валькірія”.
***
Запитую в дівчат, чи стежать за новинами і як вдається зберігати оптимізм та бойовий дух. Майже всі зізнаються: телевізор не дивляться, а головні новини — це новини з фронту.
— В мене завжди вдається навіть в суперстресовій ситуації зберігати оптимізм. Новини майже не дивлюся, бо багато ІПСО, зайвої інформації. Я краще зроблю щось корисне, ніж буду оце тупо дивитися телевізор, — ділиться “Каліпсо”.
“Валькірія” каже, що їй зберігати бойовий дух допомагають посестри.
— Моє оточення — це моя сім’я. Вони мене надихають. Я знаю, що прийду сюди, подивлюся в ці очі, а тут підтримка шалена і я не одна, — додає вона.
За понад пів року роботи на рахунку мобільної вогневої групи “Бойові відьми” три збиті безпілотники. Дівчата переконані, що могли би й більше, та за рамки свого сектора не вийдеш.
Тож якщо в новорічну ніч на Київщині летітимуть ворожі дрони — знайде, що десь у полі стоїть машина “Бойових відьом” з виставленими угору кулеметами.
