Підготовка
Поки не стемніло, хлопці злагодженими рухами налаштовують техніку до роботи: відкривають кузов автівки, виймають з ящика великокаліберний кулемет «Браунінг» і встановлюють його на триногу ручної роботи.
— Турельку дядя Ваня робив. Зараз його разом із цехом переманили в Третю штурмову. Прямо біля лінії фронту ремонтує техніку, — розхвалює майстра Руслан, координатор групи.
Поки сонце ще світить, люди продовжують з'їжджатися. Це інші мобільні вогневі групи приїхали на тренування, бо не щодня випадає нагода працювати по дрону, хоч і без єдиного пострілу.
Паралельно в полі працює комбайн, зрошує землю. Гудіння то наближається, то віддаляється.
— О, Сирник!
— Не Сирник, а Валєра. Хай не переїде мені там кулемета! — жартують хлопці, згадуючи персонажів мультфільму «Тачки».
Насправді ж, без жартів, звуки комбайну наближають ситуацію до реального бойового виїзду.
— У нас дуже гучно вночі. Фури самі по собі шумлять, а тут ще й дороги херові, — зазначає Руслан.
— Хоча ми вже за звуком знаємо, де «шахед», а де фура йде, — додає Дмитро.
— Іноді заважають браконьєри на воді. Коли летять «шахеди», вони запускають мотор на човні. Приїхали поліцейські й нічого не можуть вдіяти. Це при тому, що зараз заборонено виходити на річку. Питаємо, що з ними робити, кажуть: «Ну, в’ї*и по лодці, хай здується», — пригадує Руслан.
Повітряна тривога
Останні моменти підготовки — вмикають старлінк. Усіх просять перевести телефони в режим польоту.
За пару хвилин хтось каже, що в області оголосили повітряну тривогу — і пару смартфонів виттям сповіщають про небезпеку.
— Ага! От і вичислили, хто не послухався! — жартують хлопці.
— І що зараз робитимете? — питаю я.
— А, та це МіГ-31 злетів. Попробувати, звісно, можна дістать кулеметом, — віджартовуються.
Тим часом на невеличкому пальнику, встановленому на кузові біля кулемета, вже готова кава. Запитують, кому налити. Такий у хлопців ритуал — поки чекають, що «шахед» потрапить у їхню зону, п’ють каву. Бо що ще робити серед ночі в полі.
Коли простіше працювати: вдень чи вночі? — запитую в Руслана.
— Удень практично нічого не літає, принаймні на Київ. За другий рік роботи я вдень тільки двічі виїжджав, у суботу. І то зараз я, як координатор, дивлюся, чи є сенс їхати, — пояснює він.
То ви самі вирішуєте?
— Тепер так. Є тривога, командування сповіщає нас, а я дивлюся по поточній ситуації, куди вони летять. Бачу маршрут і розумію, чи є загроза в моєму секторі. Аналізувати це — моя робота, — каже Руслан.
А якщо летять ті, що змінюють траєкторію?
— Вони всі змінюють траєкторію. «Шахед» може літати такими зигзагами, може квадратом повторюватися. А зараз навіть кажуть, що вони вже онлайні керуються.
— То як ви визначаєте траєкторію?
— На око. Бачу, що летить, значить, повинен сюди насипати купу куль. Бо інакше ти його не зіб’єш. Стріляти доводиться на випередження.
— А з автоматів збивали?
— Ну той, уламки котрого в передмісті впали, то ми ж його підстрелили. Дрон тоді десь хвилину йшов у нашій зоні. Пацани чотири ріжки встигли відстріляти, це десь 120 куль. Я з «арки» випустив 40, бо в мене заклинив кулемет.
Тоді взагалі два «шахеди» пройшли над нами десь з інтервалом 15 хвилин. Збили один — радіємо, аж тут чуємо — далі гуде. Вони ходять двійками, трійками, тому зараз, коли бачимо на «Віражі» один, припускаємо, що там може бути декілька. По одному ходять, коли вже позбивали інші перед нами, — пояснює Руслан.
Контент важливий
Гукає хлопців з іншої мобільної групи, питає, чи хочуть сфотографуватися.
— Фотки класні не потрібні?
Ті не проти. Навіть з обличчям.
— Я завжди кажу, що контент потрібен, — зауважує Руслан.
Показує на кулемет і машину — усе отримали завдяки фотографіям, які розлетілися соцмережами й привернули увагу до їхньої мобільної групи.
— Я переконав своїх хлопців, що треба. І так ми за тиждень на машину назбирали, на турель і на все, що нам треба було, — пояснює він.
Деяку техніку, каже, купили за гроші, які дали знайомі бізнесмени. Це і прожектори, і теплак, лазерна указка — щоправда, завбільшки вона з протитанковий гранатомет, керується з плеча і двома руками. Згодом гроші потроху почала виділяти громада.
— Що вам узагалі видали? Бо так слухаю — усе своє, — цікавлюся я.
— О! — показує автомати й шоломи. — «Браунінг» отримали завдяки тому, що я знімав збиття на відео. У результаті особистим наказом командування нам дали два кулемети, хоча я просив один. То пацани, які раніше не хотіли фоткатися, тепер кажуть: «Давай».
— На чому ви до цього працювали?
— Он, бачиш кулемет часів Другої світової? — показує в поле.
— Десь ще догниває «ланос» бойовий, — сміються поряд хлопці.
— Зараз є якісь нагальні потреби?
— Тренуватися. Але це зараз, думаю, теж вирішимо. БК на навчання треба, не вистачає. А як я буду працювати, якщо не можу стріляти? Навички ж втрачаються.
— Часто такі виїзди проводите?
— Сьогодні з безпілотником вдруге.
— А до цього?
— Тільки в реальних умовах. А от по повітряних цілях нема як тренуватися. За військовий полігон треба домовлятися. Але сподіваюся, це теж буде. Знайомий пообіцяв поговорити з одним генералом, щоб нам дали дозвіл, — уточнює Руслан.
Коли каву вже випили, пропонує всім свій фірмовий чай: «Як глінтвейн, тільки без вина».
— А взагалі українських виробників, які підганяють таку корисну техніку, вистачає?
— Так. І вони вдосконалюються. Ще трохи — і сидітимеш удома за пультом керування й будеш на москаля нападать, — сміється він.
— Тільки інновації й технології, — додає збоку товариш Руслана.
— Люди самі знаходять гроші. Он у мене знайомий купив 3D-принтери і з командою друкує деталі для FPV-бомберів, — показує відео Руслан.
Пташка полетіла
Надворі стемніло, безпілотник готовий до запуску.
— Шо, будем літать?
— Ну як літать. Не давать літать, — сміються хлопці.
Дрон продзижчав над головою і вирушив виконувати задані йому маршрути. А які саме, мобільні групи, звісно ж, не знають.
Хлопці вираховують, де летить, хвилина — і літачок уже спіймали прожекторами.
— Вогонь! — лунає з натовпу. Усі регочуть. Не смішно, мабуть, тільки виробнику.
— О, то його в теплак офігенно видно, — зауважує хтось із сусідньої групи.
— На постріляти є штук десять, але це тільки за гроші. Один борт — 30 000 грн, — додають у команді, яка привезла літачок.
Дрон проходить, здається, що над головою. Але все одно він високо. Руслан далі веде про «шахеди»:
— Той, що в передмісті впав, висотою 50 метрів проходив. Ворог постійно аналізує, міняє маршрути. У «шахедів» же більше роль розвідників, а влучання для них — це так, як бонус. Проходять, визначають, де вогневі точки стоять. А за «шахедом» супутники дивляться.
У травні минулого року, каже, через застосунок спостерігав, що в момент атак над Україною проходила Міжнародна космічна станція.
— Дивлюся — тривога, а МКС тут як тут. Там члени екіпажу — росіяни. І командир корабля зараз кацап, тож дані точно передають, — пояснює координатор групи.
Запитую, як у них починається зміна.
— Я ввечері годині о сьомій лягаю спати на пару годин, а потім до третьої-четвертої ночі моніторю ситуацію, дивлюся, що де летить. Якщо є загроза — пишу хлопцям про готовність. І як тільки в область щось залітає, похер звідки — ми вилітаємо. Спершу в штаб по зброю, а далі на позиції. Розгортаємось, п’ємо чай, каву, анекдоти травимо, чекаємо, — розповідає Руслан.
Водночас хвалить свою команду, наскільки злагоджені, як класно працюють головою і влучно стріляють. «Кожен знає, де він стоїть і що робить».
— Це в нас із першого складу чотири людини залишилося. Інших мобілізували, перевели. Нас теж хотіли забрати, мовляв, ви тут тільки їздите, нічого не робите. А в грудні 23-го після затишшя почалися обстріли, 15 числа ми збили один дрон і на Різдво, 25-го, два. То вони відразу відчепилися, — пригадує координатор групи.
Ранок після ночі полювання
— Як ви вдень відходите від таких активних ночей? — запитую в Руслана.
— На роботі. У нас усі працюють. Я директор фірми, дитячі килимки, наприклад, робимо, деяке спорядження. Хлопці — айтішники, Юра ще й музикант. Діма он, Студент наш, він учитель історії в місцевій школі. Йому 23 роки, тільки магістратуру закінчив. Виїзд був нещодавно, він каже: «У мене зранку екзамен». То сьома ранку повернувся, здав зброю, сів у маршрутку й поїхав складати, — розповідає координатор. Дивиться на інші групи, теж пригадує: ті займаються добривами, ті на будівництві працюють.
Знову заводить про чай і шукає охочих.
Запитую в Діми, чи його учні знають, що він робить ночами.
— Ні. Лише один учень у 9 класі, бо його батько теж був у мобільній вогневій групі. А іншим я цього не афішую. Нащо?
Довкола Руслана з термосом збирається невеличка черга. Наливає чай, пахне і справді глінтвейном. На смак теж схожий.
— А колеги знають? — продовжую випитувати в Діми.
— Тільки директор і завуч. Бо я пару разів запізнювався на роботу.
Руслан додає: «Ми безкоштовно це робимо, а іноді й власні кошти вкладаємо. Але якось хлопців нагородили за збиті дрони».
— Тільки нагорода, без премії?
— Так.
— Як це пояснити?
— Це ж наші будинки. Іншої мотивації не треба. Нам дали зброю, дозвіл відкривати вогонь, координацію — і досить. А гроші ми ж і так заробляємо. На роботі, — додає Руслан.
