Мріяв служити
Євген Угрін — етнічний грек. Він народився в Маріуполі. Коли мав шість років, батьки забрали його на Кіпр, де він пішов у школу й звідки лише раз на рік навідувався в Україну — в гості до бабусі.
Коли ж Євгенові виповнилося 18, він залишив батьків й узбережжя Середземного моря та перебрався до моря Азовського. Чоловік зізнається, що повернувся до України, бо мав чітку мету — відслужити в армії.
«Ще коли мені було 15 років, батько спитав, чи піду я служити в армію. А тоді часи такі були, що багато хто не хотів. Але я йому сказав, що якщо ти служив (а батько три роки відслужив), то і я буду служити», — пояснив Євген.
У Маріуполі чоловік вступив до вишу на заочку, щоб не мати відстрочки від призову.
«Мені казали: іди на стаціонар і вчися п'ять років. Але я спочатку хотів відслужити строкову службу і вчинив так, як сам хотів», — розказує військовий.
У 2013 році захисник став до лав Нацгвардії, а по завершенні строкової служби підписав контракт. Своє майбутнє Євген пов’язував з рідним містом.
«Місто розбудовувалось, розвивалось, і я навіть не думав, що колись у Маріуполі буде те жахіття, яке всі ми побачили у 2022 році», — зізнається чоловік.
Повномасштабне вторгнення Євген зустрів на службі. Перший день великої війни чоловік добре пам’ятає.
«Таке не забувається. 24 лютого о четвертій ранку зателефонували з військової частини і сказали, що "тривога" і треба негайно прибути до частини. Мені було чутно якісь вибухи, але вони були десь далеко. Я тоді подумав, що все повториться, як у 2015–2016 роках, коли на околицях міста часто щось вибухало, а потім затихне. Але ж ні», — пригадує Угрін.
Нацгвардієць боронив місто в дні, коли окупанти зі всією скаженою ненавистю накинулися на мирний Маріуполь, «звільняючи» за допомогою авіабомб і артилерії містян від нормального життя.
«Прильоти були буквально по всьому місту, по всіх районах без винятку. Але багато маріупольців йшли до нас, щоб стати поряд у стрій», — розповідає Євген.
Та з кожним днем ситуація дедалі гіршала.
«Майже все місто вже було захоплено. Навіть з лівого берегу окупанти підійшли впритул до Азовсталі. Єдине, що залишалося за нами — Приморський район, який ми контролювали. Та наш підрозділ отримав команду з Приморського району відійти на Азовсталь, щоб зберегти життя людей. Майже добу ми йшли ці 10 кілометрів, тому що були постійні обстріли: ти йдеш, чуєш вихід з міномета — ліг. Потім встав, йдеш, знову обстріл — і знову ліг. Так і йшли», — пригадує військовий.
Саме під час цього відступу до бункерів Азовсталі чоловік отримав поранення.
«Один із коптерів скинув гранату прямо біля мене. Уламки влучили в руку. Пощастило, що руку я підняв, бо якби не підняв, уламок влучив би мені прямо в голову. Я був з побратимом, він підповз, забрав у мене автомат, перев'язав мені руку бинтами, бо нічого іншого не було, і ми поповзли далі до Азовсталі», — пригадує Євген.
У бункерах металургійного комбінату, які були останнім форпостом оборони, чоловіка прооперували без знеболювальних, дістали уламки.
«Кожного ранку на Азовсталі я питав себе, як закінчиться день? Чи настає завтра новий ранок? Бо обстріли були постійні, сил ставало все менше, а їли ми мінімально, по ложці якоїсь їжі. Економили, бо ми ж не знали, скільки там будемо», — каже чоловік.
«Найважче в полоні — інформаційний вакуум»
17 травня Євген разом з іншими оборонцями приморського міста залишив Маріуполь, але шлях тоді був тільки один — у полон.
Військового запроторили в сумнозвісну виправну колонію в Оленівці (у липні 2022 року в результаті російського теракту тут загинули 53 захисники Маріуполя). Нелюдські умови перебування полонених в Оленівці чоловік і досі пам’ятає в деталях.
«Вікон у бараках не було, води не було, світла… Нічого не було. У нашому бараці було 560 чоловік. Звісно, ніяких ліжок — усі на підлозі. Потім нам почали привозити воду пожежні машини: десь у річці набирали і нам привозили. Коли в діжку її виливали, то там плавала якась річкова трава, багнюка і таке інше. У черзі до їдальні стояли по шість-сім годин. Наприклад, обід о 18-й годині вечора, і одразу після нього ставали в чергу, щоб піти на вечерю, яка вже була о третій-четвертій годині ночі. А годували тим, що в них називалося «щі» — вода з капустою, а якщо там ще картоплина буде плавати, то вважай, що пощастило», — пригадує захисник.
На елементарну медичну допомогу в полоні годі було й сподіватися, адже на шість бараків бранців номінально був лише один лікар.
«Це було зроблено про людське око, начебто надають якусь допомогу», — каже чоловік.
Після місяця перебування в Оленівці Євгена перевезли вглиб окупованої території. Військовий зізнається, що сподівався, що везуть на обмін:
«Але ми поїхали в Луганську область, у Свердловськ (нині місто перейменоване в Довжанськ. — Ред.), і там мене протримали ще дев'ять місяців. Кожного разу питали, хто не хоче на обмін, бо там так усе було поставлено, такий психологічний тиск, мовляв, України вже немає, тому залишайтесь у нас і все у вас буде добре», — розказує Угрін.
За словами військового, найважче в полоні — це інформаційна тиша.
«Адже ти не знаєш нічого: що з рідними, де вони, коли ти вийдеш? Якби знати, коли саме буде обмін, то було б набагато простіше. А натомість перебуваєш в інформаційному вакуумі — і це морально дуже важко витерпіти», — пояснює Євген.
А проте, оборонець Маріуполя не втрачав надії та не сумнівався, що його все ж таки звільнять. Добра звістка прийшла 28 січня 2023 року, у день народження чоловіка. Окупанти принесли списки на обмін, у яких було зазначене ім’я Євгена.
«Зранку ми встали до підйому, чекаємо. Постояли годину, а потім до нас прийшли і сказали, що обміну не буде. Усередині все наче обірвалося. А потім — у цей же день увечері — прийшли і сказали збиратися знову. Нас повністю роздягли, обшукали, перев'язали руки, шапки наділи на голови, замотали очі й повантажили в "камази"», — розказує військовий.
Декілька важких годин разом з іншими бранцями чоловік їхав, нічого не бачачи. Потім полонених пересадили в автобуси.
«Зайшла в автобус людина з українським прапором і питає, чи є хтось, хто хоче щось сказати. Але після десяти місяців у полоні ти вже нікому не віриш і думаєш: хто це? І мовчали всі. Тоді людина посміхнулася і сказала, що зараз ми проїдемо ще три кілометри і зрозуміємо, що вже дома. Коли опинився на вільний землі, то перше, що хотілося, це взяти телефон і подзвонити до своїх рідних», — каже захисник.
Євген пройшов реабілітацію, навіть одружився. Воїн каже, що незважаючи на те, що йому довелося пережити, він мріє повернутися на службу.
«Але я не знаю, чи допустять зараз до служби, тому що мені встановили другу групу інвалідності. Якщо зможу виконувати якісь обов'язки, то буду далі служити», — каже він.
Євген запевняє, що так само, як вірив у своє звільнення з полону, вірить і в перемогу України.
«І це станеться завдяки стійкості українського духу. Ми знаємо, що на своїй землі, що це наша земля. Що до нас перейшли зі зброєю, а не ми. Ось у чому різниця», — резюмував Євген Угрін.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.