Після звільнення
На відео Української природоохоронної групи, знятому під час однієї експедиції в деокуповану Кам’янську Січ, Катерина Полянська спускається у вирву, яка утворилася від вибуху снаряда. У ній вона відбирає зразки ґрунту, щоб потім проаналізувати на хімічні забрудники.
— Ми, знаєте, як криміналісти, копаємося в згорілій техніці, лазимо в ті вирви. Це було трішки неприємно від усвідомлення, що ти на колишніх ворожих позиціях, — розповідає вона.
Катерина Полянська вперше побачила Кам’янську Січ уже під час великої війни. Вона двічі була в нацпарку після його звільнення — спочатку восени минулого року, а потім ще навесні 2023-го. Разом з колегами мала проаналізувати, що відбувається з територією, визначити основні типи пошкоджень, зафіксувати їх і зібрати зразки ґрунтів.
Катерина перераховує наслідки воєнних дій для Кам’янської Січі: забруднення вибухонебезпечними предметами, розбита і згоріла техніка, розливи паливно-мастильних речовин, пошкодження екосистем вирвами від вибухів, фортифікаційними спорудами (окопами, бліндажами) та важкою технікою, зрубані, зламані або посічені дерева в лісосмугах і лісах у пониззях, побутове засмічення, степові пожежі.
— Першого разу ми змогли потрапити лише на невелику частину парку. Була похмура погода, постійно йшли обстріли, і ми чули, як працює артилерія. Усе це вкупі з побаченим справляло дуже гнітюче враження, — каже Катерина.
Навесні вдалося дослідити більші території завдяки тому, що співробітники парку разом з військовими і ДСНС проводили розмінування.
— Пам’ятаю, як у листопаді ми зайшли в одну місцину біля затоки, яка здавалася тоді лише трохи пошкодженою. Але повна картина відкрилася вже під час наступних відвідин парку, коли ми змогли пройти вглиб. Виявилося, що там уздовж смуги озера все в окопах і смітті. Це було ціле містечко. Співробітники нацпарку назвали його орколендом, — розповідає Катерина. — І все це треба розміновувати, чистити, вивозити, засипати. Такої роботи тут дуже багато.
При цьому загроза йде не тільки з землі.
— Коли ми були в Кам’янській Січі навесні, то бачили, як з боку окупованої частини заходять два літаки і скидають керовані авіабомби на Берислав. І знову постійно чули роботу артилерії, — каже вона.
А коли хотіли дослідити вирубаний і згорілий ліс, то з лівого берега прилетів дрон.
Такими нині є звичайні умови роботи у звільненому нацпарку.
Завдані рани
Сергій Скорик рахує обстріли за день: 4 — найнижчий показник, 91 — найвищий.
— Зараз навіть точно вам скажу, коли було так багато.
Він на секунду відволікається на записи:
— 3 травня. Ми все фіксуємо. Це ж вирви. Не так страшні пожежі, які тут були під час окупації, як вони. Після вогню степ так чи інакше відновлюється. А коли це вирва, то там на метр углиб немає землі. І якщо ми навіть засиплемо її, то до тієї стадії, яка була ще вчора, вона не відновиться, — каже він. — Крім того, після вибуху в тій вирві залишаються хімічні речовини і вони забруднюють ґрунт. Це велике горе. Паливно-мастильні матеріали, ракетне пальне — це все на поверхні землі. Механічні пошкодження і хімічне забруднення впливають найбільш негативно.
Замість літопису природи в нацпарку зараз ведуть радше літопис збитків.
— Пам’ятаю, як з годину сидів на порозі нашого офісу в день звільнення. Це було якесь спустошення — куди йти, що робити, як робити? — зізнається Сергій. — Я перший директор нацпарку. Коли починав тут працювати, у мене на руках був указ президента на чотирьох аркушах і один аркуш про призначення тимчасово виконувачем обов’язків керівника установи — все. Це як дитина, яку няньчив з пелюшок. Я знаю кожен куточок, обійшов парк ногами, не об’їздив. Знаю, де яке гніздо, де хто живе і в яку пору року, які процеси відбувається. І тут така критична ситуація. Хотілося кричати.
За спиною зруйнована будівля офісу. Вкрадені автомобілі, катер, човни — майже все майно парку. Хіба що два принтери, які змогла заховати бухгалтерка, вціліли.
— Ми були бідні, а потім нас обікрали, — сміється Сергій. — Але я не за це переживаю. Територія нашого парку поділена на зони. Є, приміром, рекреаційна, є господарська. А є зона, куди заборонено ходити всім, крім служби держохорони нацпарку і співробітників нашого наукового відділу — це найцінніша заповідна зона. І коли я туди потрапив, то побачив там окопи під важку техніку військових. За цю частину я переживаю найбільше. Офіс можна відбудувати. Усе можна купити. А отого знищеного, що тисячі років створювала природа, так просто не повернеш. Це ж не квітник вдома.
Для відновлення цілісності екосистеми ділянки з вирвами, окопами, бліндажами потребуватимуть втручання природоохоронців. Що це означає, пояснює Іван Мойсієнко, доктор біологічних наук, член Української природоохоронної групи:
— На них необхідно відновлювати той рельєф, який був на початку. А там складна структура, тому що знизу лежить вапняк, далі лес, потім ґрунти. Отак шарами треба все скласти. І тільки після цього можна відновлювати рослинний покрив — підсівати ті види, які ростуть поруч. Зрозуміло, що для цього потрібні техніка, люди і роки. Саме по собі воно не відновиться. Там усе рівно буде яма, яка заростатиме бур’янами, у ній збиратиметься вода. Сам схил, який йде нижче, можливо, теж місцями підтоплюватиметься. Тож залишати все, як є, з погляду збереження природи — великий мінус. Бо це буде місце зі зміненими умовами середовища, що впливатиме і на сусідні ділянки.
Про відновлення, звісно, можна говорити, але тільки в загальних рисах.
Це задача на майбутнє, каже Сергій Скорик, зараз важливо максимально очистити територію. Хоча і це, правду кажучи, робити не можна через обстріли. Але співробітники парку роблять.
Очистити від мін, зафіксувати збитки
Коли минулого року в парку відбулася перша наукова експедиція, її учасникам вдалося побачити не більш ніж 5% суходільної площі Кам’янської Січі. Через замінування на значну частину потрапити було неможливо. Відтоді день за днем триває розмінування.
— Ми пройшли кілька тренінгів і в тісній співпраці із ЗСУ і ДСНС крок за кроком очищаємо територію, — розповідає Сергій.
Від моменту звільнення співробітники Кам’янської Січі передали військовим майже 200 т вибухонебезпечних предметів — протитанкових і протипіхотних мін, снарядів і ракет, що не розірвалися або покинутих росіянами під час відступу. Зараз доступна майже чверть суходолу парку.
— Доходило і до 30%. Але проблема в тому, що росіяни продовжують мінувати територію, тепер уже дистанційно. І ті зони, по яких уже можна було ходити, знову виявляються небезпечними, — пояснює Сергій Скорик. І їх знову треба перевіряти і розміновувати. Ворожа техніка поки що залишається в парку. Її так само мають забрати військові.
Якщо працівники парку не зайняті очищенням території від мін, то прибирають її від гір побутового сміття, яке залишили по собі російські військові. Якщо цього не робити, то воно розкладатиметься, щось розноситиме вітер, щось розтягнуть собаки. Врешті-решт, площа забруднення збільшиться.
Так само працівники нацпарку фіксують збитки, завдані довкіллю воєнними діями.
— Злочин один, а локацій, описаних нами, вже дуже багато — більше ніж 500. Вони різні. Є, приміром, окопи по 140 м², а є дрібні — побутове сміття на 2 м². Ми намагаємося максимально все задокументувати. Поки в нас немає автівки, їздимо територією парку на власних. Дві машини вже потрапили під обстріли, їх посікло осколками. Хлопці мені кажуть: “Ми вже на них не поїдемо”. І я їх розумію.
Документування необхідне не тільки для того, щоб ці докази злочинів проти природи можна було використовувати в судах. Фіксація всіх деталей допоможе надалі і в менеджменті території.
— Якщо ви чітко знаєте, що у вас було забруднено, де що згоріло, де що розлилося, то тоді ви краще розумітимете, як це все відновлювати, — пояснює Катерина Полянська.
Зневоднення
Оцінити масштаби втрат поки що неможливо повною мірою, визнає Іван Мойсієнко.
— Пошкодження великі, серйозні, але в цілому картина буде все ж краща, ніж на тих 5% суходолу парку, які ми побачили першими, коли все малювалось в апокаліптичних тонах. Але ж тепер додалося осушення території. Ми говоримо, що найцінніше в парку — степи. Проте 60% його площі — це була акваторія Каховського водосховища. І ці 60% тепер змінені, — пояснює він.
Зараз науковці планують чергову експедицію в Кам’янську Січ, щоб за змогою дослідити осушені зони. І якщо вдасться, закласти там моніторингові ділянки, аби подивитися, що там відбуватиметься.
Після підриву Каховської ГЕС нагальних задач у Сергія Скорика та його команди додалося. 24 рази на добу він отримує дані про рівень води з двох постів. Наразі акваторія парку висохла не вся. Але рівень води знизився на 12,6 м. А від берегової лінії і до старого русла Дніпра, де зараз ще збереглася частина Каховського водосховища — більш ніж пів кілометра. Попри це оцінити, скільки ж водяних угідь втратив парк, поки що важко.
— Ми двічі намагалися відійти від берегової лінії Каховського водосховища – і двічі потрапляли під обстріл. Росіяни думають, що це якісь ДРГ на них хочуть наступати. Дронами теж немає можливості вивчити територію. Зараз ми подали запит, щоб нам надали супутникові знімки. Може, так зрозуміємо повну картину. Поки що в нас нічого немає, крім фотографій, які робимо телефоном через бінокль. Візуально втрати води дуже великі. Без неї донна рослинність помирала за лічені години. Оголились величезні шари молюсків. У деяких місцях ми фіксували шар мушель у 124 см. Постраждає і прибережний рослинний світ. Але мало хто зараз замислюється над тим, приміром, що буде з мулом, який абсорбував викиди із Запоріжжя, з Марганця, Дніпрорудного, Нікополя протягом десятків років. Він почне висихати, а вітри здійматимуть цей пил в атмосферу, — каже Сергій Скорик.
Усі сили його команди зараз сконцентровані на тому, щоб максимально врятувати живе там, де раніше була вода. Для цього кожного дня працівники обходять територію в пошуках озер, які утворилися, коли зійшла вода.
— Оскільки рельєф дна різний, то в нас з’явилися ці відокремлені водойми. У них риба, раки, молюски, мікропланктон, навіть черепахи, — розповідає Сергій.
Такі озера — лише тимчасовий прихисток, бо, з одного боку, процес випаровування триває. З іншого, в них падає рівень кисню. Тому в Кам’янській Січі вирішили перенести водних мешканців з таких озерець у загальне водоймище, поки воно ще є біля тієї зони, де більш-менш безпечно.
— Виймаємо рибу, завантажуємо її в бочку, бочка в причепі. І так перевозимо з пункту А в пункт Б. За останні три дні зробили вже сім ходок. На щастя, у нас не було масового мору риби, — каже Сергій. — Бо ми рятуємо, що можемо.
Щоб далі виконувати свою роботу, обстежувати і охороняти територію парку, фіксувати вплив воєнних дій на природу, співробітникам парку вкрай необхідний автомобіль. Збір на автівку для Кам’янської Січі оголосила Українська природоохоронна група.
Долучитися до допомоги парку можна тут:
PayPal: [email protected]
Рахунок УПГ (призначення платежу «Допомога для НПП Кам'янська Січ»):
https://uncg.org.ua/save-wildlife-in-war/
Рахунок УПГ для іноземної валюти: