Цифри великої війни
Станом на початок 2023 року в інституціях України значиться понад 93 тис. дітей, за даними Міністерства соціальної політики. З них лише 5 786 – це діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Решта мають батьків, які тимчасово не можуть виконувати свої обов’язки (перебувають у в’язниці, хворіють, пиячать або просто через складні життєві обставини не мають змоги прогодувати всіх своїх дітей). Утім 25 тис. дітей із загального числа перебувають в інтернатах цілодобово і не повертаються додому на вихідні чи канікули.
Після 24 лютого лише 18 тис. дітей, які перебували в освітніх закладах і мали біологічні сім’ї, повертали до батьків з метою безпеки. Але історія повторюється подібно до випадку з пандемією.
"Ми бачимо, що діти починають повертатися в заклади освіти в областях, де безпечно. Що говорить про те, що умови в цих родинах досі несприятливі", – зазначає Оксана Савицька, радниця міністра освіти і науки з питань безпечного освітнього середовища та інклюзивного навчання. Утім точних цифр, скільки дітей залишилися у своїх сім'ях, наразі не називають.
Водночас після 24 лютого 3 707 дітей евакуювали за кордон. Це ще одна проблема, з якою зіштовхується Україна – як цих дітей повертати і, головне, куди. Адже в Європі вони вже рік перебувають також у закладах. Не в інтернатах, як в Україні, а закладах на кшталт баз відпочинку, готелів. Та все ж не у сім’ях.
Те саме питання і щодо дітей, евакуйованих у межах країни, а таких 1 099.
"Часто запитують, чи на часі ця реформа, чи може її поки що законсервувати. Дехто взагалі вважає, що вона відбулася, бо частина дітей перебуває в Європі, багато інтернатів закрито в областях, де неможливо працювати через війну, тому питання буцімто теж закрито. Але це не так. І вже зараз ми повинні думати про те, як повертати евакуйованих дітей з Європи, викрадених – з Росії. І куди ми їх будемо повертати. Це важливо, бо це в жодному разі не можуть бути інтернатні заклади", – наголошує Дар'я Касьянова, голова правління ГС "Українська мережа за права дитини".
Уже рік в Україні діє Координаційний штаб з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану, де обговорюється вирішення цих питань. Одне з них – процедура повернення дітей, які мають встигнути потрапити на вступну кампанію в Україні.
Нині Україна в процесі створення нормативних документів, які стосуватимуться багатьох моментів. Наприклад, дистанційного усиновлення, коли дитина за кордоном, а кандидати на батьківство в Україні, і їм потрібно організувати знайомство з дитиною.
"Ще не врегульовано, чи можна робити це онлайн. Хоча такий досвід є, це практикували під час ковіду. І навіть зараз бувають випадки, це пілотні експерименти. Але після знайомства повинна відбутися ще фізична зустріч. Над урегулюванням цього працюють ще з літа, там багато питань, наприклад, як чоловіки будуть виїжджати і чи не буде це приводом уникнути мобілізації. Зараз ніби вирішили, що разом знайомитимуться онлайн, а за дитиною буде їхати тільки жінка, хоча це ще не ухвалено остаточно", – пояснює Касьянова.
Інше питання на обговоренні – як бути з дітьми, яким 15–16 років, і вони можуть захотіти навчатися в Європі, де зараз діє багато програм для українців. Тут виникає питання, хто виконуватиме роль законного представника дитини в тій країні, де вона навчатиметься.
На розгляді також питання, щоб дозволити українським сім’ям, які виїхали в Європу, мають там прихисток і роботу зі стабільним доходом, брати до себе в сім'ю дітей, які зараз перебувають в евакуації.
Є випадки, коли в дитини немає документів. Або її біологічних батьків досі не позбавили батьківських прав, а вони в Донецькій області, де не працюють суди і фізично неможливо провести відповідну процедуру.
"Де-факто дитина статусна, бо рік за нею ніхто не приїжджав і не телефонував, і ми знаємо, що ці батьки мають бути позбавлені батьківських прав. Але ця процедура не запущена. Я вважаю, що це найскладніша ситуація", – пояснює експертка.
Чітких запланованих термінів для всіх цих врегулювань, схоже, наразі немає.
"Думаю, що це питання треба було вже вирішити за рік, бо є норма Євросоюзу про те, скільки наші сім’ї можуть бути на тимчасовому прихистку, але зараз бачимо, що країни пролонговують терміни, в різних країнах по-різному. Хоча колеги з Єврокомісії вже запитують, куди будуть повертати в інтернатні заклади, чи є вже сім’ї, готові прийняти цих дітей", – зазначає Касьянова.
Є й інші цифри війни – 4 390 дітей, які є сиротами, напівсиротами або позбавлені батьківського піклування, викрали росіяни (за даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій). Єдиного налагодженого механізму їх повернення, на жаль, немає. Росіяни не йдуть на контакт, викрадених вдається повертати по одному різними індивідуальними шляхами.
Станом на кінець квітня, за словами радниці – уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'ї Герасимчук, загалом вдалося врятувати 361 депортовану дитину. А їх, за даними Офісу Генерального прокурора, 19 393. І це не остаточні дані, бо росіяни далі вивозять дітей, з батьками чи без, щоб використати їх як живий щит.
"Варіанти порятунку шукаємо. Є випадки, коли депортована дитина хоче повернутися, а її мати або загинула, або з нею немає зв’язку, бо вона в окупації. Тоді ми шукаємо родичів чи знайомих, щоб оформити документи опіки чи тимчасове влаштування, щоб діти, які повернулися з депортації, не були влаштовані в інтернатні заклади", – пояснює Касьянова.
З тих випадків, з якими вона працювала, каже, ще не було жодного, коли дитина поверталася в заклад. Часто знаходяться родичі, які готові навіть самі їхати забирати дитину.
"Та є діти, вивезені в інтернатних закладах, наприклад, з Херсонської області, їх вивезли в окупований Крим. У Сімферополі, наскільки знаю, будинок дитини знаходиться. І там діти, які не мають батьків, але ми вже шукаємо їхніх родичів чи людей, які їх знають, щоб працювати над їхнім порятунком. У багатьох з них усе ж є рідні, які готові цих дітей забрати. Контакт якось тримаємо. Але кожного разу це індивідуальна історія, хоча ми вимагаємо від Росії повернути їх усіх", – наголошує Касьянова.
Ще один страшний наслідок війни – 1 467 дітей впродовж минулого року залишилися без батьківського піклування через обставини воєнного стану (смерть батьків або відсутність зв'язку з ними).
"Частина з них – це діти людей, які перебувають у російському полоні, або діти загиблих воїнів і воїнок. Тому фактично програма реформи має підхоплювати всі ці родини, які втратили батьків тимчасово чи повністю, допомагати родичам чи друзям оформлювати опіку. А якщо нікого не залишилося, шукати усиновлювачів для цих дітей", – пояснила LB.ua Уляна Токарєва, заступниця міністра соціальної політики.
Ми намагалися з’ясувати в Мінсоцполітики, який шлях проходять ці діти, чи є вже дані щодо їхнього влаштування в сім’ї, втім нам сказали лише, що ці діти потрапляють у загальну систему і докладної інформації про влаштування саме цих дітей немає.
Дар’я Касьянова додає: коли дитина втрачає батьків унаслідок війни, вона не готова бути влаштована ні в будинок сімейного типу, ні в інтернат.
"Але вона потребує допомоги, захисту і дуже часто довгострокової психологічної підтримки", – наголошує експертка.
Виклики, що були і до повномасштабного вторгнення
Одна з головних проблем, яка існувала і до 24 лютого, і існує досі – в Україні недостатня перевірка і біологічних сімей, і прийомних, і інтернатів. Це підтверджує статистика Міністерства соціальної політики, згідно з якою лише у 36% випадків влаштування дітей в заклади інформується Служба у справах дітей. У приватних інтернатах це лише 12%. Підтверджує і радниця – уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук.
"З початку 2023 року ми здійснили 17 моніторингів служб у справах дітей і 11 закладів. Ми побачили недостатній контроль за утриманням і навчанням дітей, недостатній контроль дітей, які перебувають на обліку зі складними життєвими обставинами, недостатню увагу до обліку кандидатів-усиновлювачів", – пояснює Герасимчук.
Успішність реформи залежить від спільної роботи різних секторів на різних рівнях – держави і громади, переконані експерти.
"Важливо розробити план для кожної громади. Розуміти, що це не швидка реформа, розуміти, скільки це коштує, і не обманювати себе щодо часу і вартості. Розуміти, що ці ресурси маємо залучати, як на рівні соціальному, так і охорони здоров’я, освіти та інших напрямках", – зазначає заступниця міністра соціальної політики Уляна Токарєва.
Якщо говорити, наприклад, про освітній напрямок – то це забезпечувати підвезення дітей до закладів освіти, щоб вони не жили в них, забезпечення кваліфікованими кадрами, розвиток мережі шкіл, де дитина зможе перебувати впродовж дня, забезпечення її безоплатним харчуванням.
Ще один важливий меседж – реформа повинна мати обличчя і власника, наголошує Дар’я Касьянова.
"На жаль, один Мінсоц не може ним бути. Це повинна бути окрема система чи орган, яка контролюватиме впровадження реформи, визначатиме відповідальність", – пояснює вона.
Інша проблема – інвалідність. Відсутність в Україні послуг раннього втручання, немає денного догляду, щоб допомогти сім’ям впоратися. Ще одна – відсутність простого та зрозумілого механізму пошуку прийомних сімей та усиновлення. Також нездатність системи на ранньому етапі скринінгувати обставини сімей і вчасно допомогти родині, аби відсоток вилучень дітей із сімей був меншим. Для цього важливо розбудовувати потужну систему соціальних послуг на рівні громад, розвивати сімейні форми виховання, наголошують експерти.
Це все лише частина викликів реформи. Україна не єдина, хто проходить подібний шлях за складних економічних обставин. Є досвід Болгарії, Румунії, Північної Македонії. Є експерти та міжнародні організації, готові ділитися цим досвідом, навчати і допомагати Україні на шляху впровадження реформи, зокрема і фінансово.
"Тому важливо ще й змінити стереотипність в уявленнях українського суспільства. Коли інклюзивна школа буде нормою, коли діти зі складними життєвими обставинами зможуть жити, а не виживати. Коли кожен, хто матиме достатній рівень внутрішнього успіху, думатиме: "А що я можу зробити соціального?" – зауважує Дар’я Касьянова.
Це має бути культура ставлення до дітей і розуміння того, що найкраще – зберігати дитину в родині, що важливо боротися за кожну дитину, якщо хочемо жити далі як нація, наголошують експерти.