ГлавнаяОбществоЖизнь

Без права на втечу. Історія одного випускника інтернатів для дітей з інвалідністю

Батьки Ігоря відмовились від нього на другий день після народження: їм повідомили, що у хлопця інвалідність - спинномозкова грижа. Така сама, як у його старшого брата (від нього батьки не відмовились). Так почалось життя хлопця в інтернатах для дітей з вадами розвитку: спершу він потрапив до Святошинського психоневрологічного інтернату, а в 7 років - до Олешківського (Цюрупінського) інтернату, де пробув аж до випуску в двадцятирічному віці.

Сьогодні Ігорю Приталюку 29 років. Чоловік працює адміністратором у Центрі соціальної реабілітації для молоді з комплексною інвалідністю та навчається соціальній роботі вже безпосередньо в центрі. Каже, що цінує практичний досвід, який тут отримує, бо диплом психолога і соціального працівника вже має.

Ми багато говоримо про його інтернатне минуле. Ігор пригадує дитинство, побої старших вихованців та байдужість вихователів. Каже, що якоюсь мірою його минуле тепер дозволяє краще розуміти дітей, з якими він зараз працює в центрі реабілітації: з синдромом Дауна, аутизмом.

Адже якби батьки від них відмовились, їх відправили б в інтернат.

“У Центрі реабілітації з такими дітьми займаються, їх розвивають. В інтернаті вони просто сидять у чотирьох стінах, - розказує Ігор. - І навіть годують іх інакше, ніж інших, - так званою“перемішкою”. Виливають перше, друге, компот в одну каструлю і годують з ложечки - бо так швидше”.

Далі - пряма мова Ігора.

Ігор
Фото: надано автором
Ігор

Про дитинство в інтернаті

Я не пам'ятаю своїх батьків - я все життя прожив в інтернатах. Але не називав нянечок “мамами”, хоча інші діти так робили. Розумів, що вони там просто працюють і не є рідними.

Хотів поскоріше виписатись з інтернату і все. Почати жити своїм власним життям і робити те, що я хочу, а не те що, нам належить робити за режимом.

Як ми жили? Встали, поснідали, пішли в школу, послухали виховну годину, потім на обід. Далі хтось йшов до гуртожитку, хтось - на підготовку до школи чи трохи пограти у футбол. Але все строго за розкладом. Наприклад, мені було 16 років, а спати потрібно лягати о 20.30. І так до 20 років - режим, як у маленьких дітей.

Ми не скаржились. Ну от дивіться: дитина скаже волонтеру, що в інтернаті погано годують. Волонтер приходить з тією інформацією до директора. Згодом директор дізнається, хто і що сказав, і дитину можуть покарати. Вихователі нас не били. Але могли змусити після вечері одразу йти лягати спати або вивчити вірш.

В результаті дитина почувається пригнічено, і вже нікому не довіряє. Наступного разу промовчить. Та ж історія з психологом - ми до нього не ходили. Бо психолог нам казав, що ми можемо розповідати все, що бачимо, відчуваємо, або що не подобається, вилити свої емоції. І от один хлопець сказав психологу, що вихователь матюкнувся. Після того виходить той вихователь на свою зміну і карає хлопця, бо той розказав таке психологу. Будете ви після такого до психолога ходити?

Коли ми випускаємось з інтернату, то йдемо купкою. Перший час спілкуємось тільки між собою, нікому не довіряємо. Тому що призвичаїлись до того, що за розповіді про себе і свої потреби - карають.

Мені досі дуже важко довіряти людям - я довго придивляюсь.

Олешківський дитячий будинок-інтернат
Фото: detdom.ucoz.com
Олешківський дитячий будинок-інтернат

“Темна” від старших вихованців

Коли я був у молодшій групі - це з 4 до 7-8 років - до нас перевели старших вихованців, бо в їх приміщенні був ремонт. Один з них робив нам «темні» - накривав одного з нас, малих, ковдрою та бив, вишукував найболючіщі місця - нирки, наприклад.

Мені теж робили темні. Вихователям було байдуже. Деякі навіть дозволяли покликати старшого вихованця на молодшу групу, щоб “заспокоїв” нас. Той ішов і давав, наприклад, ляпаса, тому, кого треба було “заспокоїти”. Або влаштовував йому “темну”. Самі вихователі в цей час пили чай.

Коли я перейшов до старшої групи, мене теж карав старший вихованець - якщо я завинив. Це ставалося десь раз на місяць. 

Зараз “темні” вже не роблять. Бо коли ми перейшли у найстарший клас, ми вирішили, що такої фігні не має бути.

 Вихованці Олешківського будинку-інтернату
Фото: nppop.gov.ua
Вихованці Олешківського будинку-інтернату

Про втечі з інтернату

Я пам'ятаю два випадки, коли з інтернату тікали діти: 12-14 років і 14-17. Вони зібрали сухарики та втекли. Нас попросили піти їх шукати. Потім з ними вчинили бесіду: “Чому ви втекли? Вам що - не добре тут?” Після того, якщо точно пам'ятаю, їх забрали до Степанівки. Це як Павловка (психіатрична лікарня - Ред.) у Києві.

У кожної дитини були певні діагнози - олігофренія, наприклад. Це давало підставу відправити до психоневрологічного інтернату. А втеча була як привід. Після Степанівки дітей повертали до нас, і вони ще деякий час були як зомбі.

І ще одного відправили на «те відділення». Ми так називали відділення для дітей 3-4 профілю інвалідності. (Ігор називає “те відділення” по-особливому - ніби стишуючи голос і тамуючи подих. Йдеться про відділення для дітей з сильними розумовими розладами, котрі не могли обслуговувати себе самостійно - Авт.)

Просто уявіть, що хлопця, який з нами ходив до школи, перевели у відділення для тих, хто мав значно серйозніші розумово-фізичні вади і не міг сам себе обслуговувати, не те що в школу ходити. У 18 років таких дітей відправляли до Каховки, у будинок старих.

Ну гаразд, дитина втекла. З нею, можна сказати, «поговорили». Але переводити на «те відділення», де вона має лежати у чотирьох стінах, позбавляти можливості вчитись в школі через втечу - це несправедливо.

Фото: ombudsman.gov.ua

Про можливість всиновленя

Ні, спроби всиновити мене не було. Але взагалі за весь час в інтернаті, аж допоки не прийшов новий директор (мені тоді вже виповнилось 17), всиновили лише двох. Чому так було - я не знаю. Директор є нашим опікуном. Він відповідає за наше життя, здоров'я, повинен давати згоду на всиновлення. Отже, в більшості випадків це рішення залежало від опікуна.

А з приходом нового директора почали всиновлювати більше, навіть приїжджали американці. Потім новий директор опікувався цими всиновленими, провідував дітей в нових сім’ях.

Про підготовку до самостійного життя після інтернату

В інтернаті часто можна було почути від вихователів: «От вийдеш з інтернату, ніхто там про тебе не подбає як тут, ти там не виживеш».

Ми справді спершу не вміємо собі навіть щось приготувати - хіба що макарони.

Після інтернату ще багато років витрачаєш на те, щоб довести працівникам інтернату, що ти можеш. Ти не думаєш про те, щоб самому собі щось довести або добитися бажаного. На підсвідомому рівні хочеш це довести саме працівникам. Я вже припинив їм щось доказувати. Хоча, може, ще трохи буває.

У мене процес адаптації зайняв десь 6 років: навчитися піклуватися про себе, заробляти на хліб. Але у кожного це по-різному.

Фото: FreeImages.com

Те, як складається життя дітей після інтернату, багато в чому залежить від типу інвалідності, котрий вписаний у картку. Головне, щоб він не виключав можливості навчатись. Або могли призначити навчання за “допоміжною програмою” - тоді треба було після випуску ще закінчувати 10-11 клас школи у геріатричному інтернаті (будинку старих).

Як призначали інвалідність? Нас вивозили до лікаря всім загалом, десь раз на рік. Медсестра заходила до лікаря, ми чекали у коридорі, вона виходила з картками із вже вписаним діагнозом. Тобто ніхто не робив детальних оглядів, з нами не спілкувались, щоб переконатись у наших здібностях до навчання чи їх відсутності.

Можу вам декілька історій своїх друзів розповісти. Був один випускник, із першою групою інвалідності. Таких багато, вони навчаються, як всі інші діти. Вони розумні, але або на колясочці, або просто визначили, що в них перша група. Той випускник сам вивчив англійську, писав вірші; але після завершення інтернату його відправили до геріатричного інтернату - тобто до будинку старий. І так він з однієї інституції потрапив до іншої. Вийти вже чи то не захотів, чи то не зміг.

Інший також був з першою групою інвалідності. Але директор з вихователем добилися для нього першу Б групу - це коли є право навчатись. Після випуску його відправили до Луганська навчатись у ПТУ за спеціальністю “флористика”, бо він був дуже творчий - малював. Зараз має сім\'ю, доньку.

У нас в інтернаті багато хто сам навчався - це був єдиний шанс піти далі, ніж будинок старих або жебракування.

Ще один мій друг навчався за допоміжною програмою, тому закінчив 10-11 клас у будинку старих. Потім вступив у ВНЗ на економіста, закінчив магістратуру, зараз працює та вже закінчує аспірантуру.

У тих, кого відправляють до будинку старих, і хто має неповну середню освіту, теж є шанс. Вони можуть піти у вечірню школу, технікум або навіть університет. Але треба робити все самим, мати цей поштовх. Бо є й такі, що розчаровані та на все «забивають» і просто стоять з простягнутою рукою.

Фото: Макс Левин

Про бажання мати родину

Спочатку треба стати на ноги. На даний момент працюю, знімаю кімнату. Поки нормально все. Запрошували на річницю інтернату у червні. Я відмовився, бо я проти інтернатної системи. Я бачив, як ця машина губить людські життя. Після інтернату треба ще довго адаптуватися до суспільства.

Я один раз після випуску приїхав в інтернат на Новий рік. А після 2012 року вже не їздив.

Про реформу інтернатів для дітей

Я сам є випускником інтернату і я за те, щоб інтернатних закладів не було. Я вважаю, що дитина повинна жити і розвиватися вільно. Те, що дає сім’я - опіку, турботу - інтернат не дає. Якщо буде прийомна родина або заклад сімейного типу, це на краще для дитини. В інтернаті дітям не вистачає любові.

Людмила Бурлакова виховує 9 дітей у дитячому будинку сімейного типу у Вінницькій області
Фото: Макс Левин
Людмила Бурлакова виховує 9 дітей у дитячому будинку сімейного типу у Вінницькій області

P.S. Ігор намагався знайти батьків. Разом з одним з вихователів писали листа на них - лист повернувся. Виявилось, що у прізвищі Ігоря була помилка. Рік тому він поїхав шукати їх вже особисто - за адресою, що її вписали в його дитячу книжку, проте за тою адресою батьки вже не проживали. Сусідка повідомила, що вони кудись часто від’їжджають разом з дітьми, а куди - не знає… Ігор залишив сусідці свої контакти, але самі батьки спроби зв'язатись з Ігорем не робили.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter