"Щоб не було сиріт"
За 20 кілометрів від Львова у селі Зелів живуть Марічка і Назар Ковалі зі своїми трьома дітьми. У центрі села на 200 хат - старовинна церква, поруч клуб і нове футбольне поле. Від центру повз єдиний магазин з напівфабрикатами і шкарпетками углиб села ведуть неасфальтовані дороги. Одна з них проходить через хату Ковалів. Знайти її непросто: місцеві здивовано перепитували прізвище родини, а при згадці зеленого паркана і недобудови вусатий дядько визирнув із вікна машини і перепитав: “А, так це ті, шо бідні?” і зі сміхом додав: “Ви би нам краще помогли. Ми теж - бідні”.
23-річна Марічка живе в одноповерховій старій побіленій хаті. В передпокої холод, натоплено в одній кімнаті, де вона постійно знаходиться з трьома дітьми.
Шість років тому Марічка вийшла з інтернату у самостійне життя. Її дивувало все - магазини, розрахунок карткою, пральна машина, можливість в будь-який час піти в магазин і взагалі будь-куди. Вона стала абсолютно вільною, одинокою і безпомічною - не вміла готувати їсти, не знала, де шукати роботу, не розуміла, як будувати стосунки. У новому житті було страшно, але просити поради не було у кого. За місяць до виходу з інтернату працівники провели тренінг - імітували співбесіду, вчили, як знайомитися і представляти себе, попереджали, що “може статися так, що не поступиш, роботи не знайдеш, але не треба ні красти, ні вбивати”. Врешті Марічка не пішла ні вчитися, ні красти, ні вбивати, а почала працювати прибиральницею. Оскільки вона не мала статусу сироти, бо мала живих батьків, які “не справлялися” з нею і чотирма братами і сестрами, то житло для неї не передбачалося. Після десяти років життя в інтернаті дівчина повернулася до рідних. Познайомилася з компанією - почала випивати, повірила вмовлянням знайомого - взяла кредит.
Майже одразу Марічка закохалася в Назара. Він був старше, теж з інтернату і жив в сусідньому селі. Завагітніла. Тоді, у 18 років, дівчина вперше познайомилася із представниками соцслужби: “Мені казали, щоб я чоловіка шукала собі. В мене тоді в хаті вікна тряпками позасовані були - погані дуже умови, але я на роботу ходила весь час, аби трохи ліпше жити. Так і пропрацювала “на пряниках” до восьмого місяця вагітності. Рідні грошей давати не хотіли, були проти дитини і нашого з її батьком спільного життя”. Врешті Марічка народила Аню і почала жити з чоловіком разом. Ще за рік з’явилася Вероніка. Третя, Ангеліна, народилася рік тому.
- Прийшла в пологовий соцслужба і сказала, що якщо я не відмовлюся від Ангелінки, то заберуть всіх дітей. Казали, що нам так буде краще, вони за неї подбають, знайдуть їй багату родину, вона матиме іграшки, одяг, а ми тим часом будинок побудуємо. І так вони на мене натиснули, що я від страху від неї відмовилася, - згадує Марічка. Так її найменша донька потрапила в інтернат.
Усвідомила, що сталося, дівчина тільки коли повернулася додому одна, а діти запитали, де сестричка.
- Я взагалі не представляла, що сі робе. Я чоловіку розказала одразу, шо на мене натиснули, почала плакати. Він до мене трохи з криками: “Заспокойся, візьми себе в руки. Бувають всякі ситуації. Постараємося забрати, будемо бігати, в кожні двері стукати. Кричати “віддайте нашу дитину” на весь світ будемо!”
Марічка і Назар шукали можливості повернути дитину. Тим часом в селі почали говорити, що дівчина доньку продала, аби купити ділянку і побудувати дім. Марічка ж їздила до Ангеліни в дитбудинок, привозила банани і печиво. “Вона лежала в ліжечку та постійно плакала. Вся запотівша була. Ми так зрозуміли, що там всі діти просто лежали, їм давали їсти і дуже не займалися. Ангелінка нас пізнавала, а ми були щасливі біля неї”, - згадує Марічка. Додому Ангеліна повернулася лише за дев'ять місяців зусиллями волонтерів Львівської освітньої фундації та їх програмі допомоги сім'ям у скрутному становищі “Добрий сусід”.
Зараз родина живе разом в одній кімнатці з двоповерховим ліжком, диваном, дитячою колискою і шафою. Нещодавно вони взяли собі маленьке чорне цуценя Топіка і в будинку стало ще голосніше. Назар працює на будівництві, тримає курей, кролів та голубів. Інколи ввечері Марічка їздить в сусіднє село прибирати в ковбасному цеху, але зазвичай цілодобово сидить з дітьми, бо в селі немає ні дитсадка, ні школи, ні амбулаторії.
Вона багато розповідає про те, чого вчить дівчаток, що вони вже вміють, що вона для них готувала і чого навчилася останнім часом сама. “Ми ще хочемо добудувати новий будинок”, “у нас ще не досить тепло”, “малу лікувала” , “вчу на дорозі як поводитися, з електроприладами, кольори, букви”, - вона звикла виправдовуватися і постійно доводити, що має право на своїх дітей. Все тому, що довгий час ніхто, окрім соціальної служби з перевірками, в її хату не заходив.
- Соцслужби можуть прийти, коли їм хочеться. Вони приїзжають, все дивляться. Може бути прибрано, а їм буде якось не так. Я взагалі мало шо розумію в момент перевірки. Не контролюю, шо балакаю. То психологічний тиск. Деколи так можуть стиснути, що хочеться руки опустити і все кинути. Але чоловік каже не впадати у відчай і думати про дітей. Він взагалі дітей дуже любить. І мене теж. Хоча я і сама, як дитина. Я з інтернату маю привичку: накупити бездумно всього, а потім як буде. Чоловік тепер все розраховує. Ми на місяць продукти скупляєм, щоб не лишати дітей самих вдома. Бо ще скажуть, що пішли пити. А ти докажи, що в магазин вийшла.
Марічці важко, але вона не зізнається в цьому. Багато вголос говорить про плани, дещо мріє, а про минуле згадувати не хоче. Вона дає одній донці розмальовку, іншій вмикає мультик, дістає пляшечку к молоком для Ангеліни та вкладає її спати під тявкання Топіка та голоси з телевізору.
В інтернаті було інакше. Тут діти радують, деколи засмучують, чоловік підтримує. Тут все інше. Я би не віддала своїх дітей в інтернат ніколи, бо я то пройшла сама. Головне, щоб кожен ріс з батьками, щоб не було сиріт.
"Навчитися цінувати родину"
За словами в минулому соцпрацівниці, а зараз директорки громадської організації “Мартін-клуб” Вікторії Федотової, одна із проблем соціальної роботи сьогодні - відсутність людського та матеріального ресурсу. У 2014 році Мінсополітики скоротило близько 2 тисячі соцпрацівників, тим самим збільшивши кількість родин, за які стали відповідати ті, хто залишився.
- Щоб можна було вимагати у соціального працівника збереження родини, потрібно, щоб у нього був на це ресурс. Але зазвичай ресурсу вистачає тільки на шантаж. Наприклад, придибали соцпрацівники за свої кошти в село до родини, а там в хаті холодно, бо дрів немає. Залишити дитину в нетопленій хаті вони не можуть, а купити дрова моментально немає ресурсу, хіба якщо налагоджена співпраця з громадськими організаціями. Тому вони діють на випередження - їм простіше дитину “превентивно” вилучити з родини, - пояснює Федотова.
За її словами, одна із проблем соціальної роботи - низька кваліфікація кадрів і їх мінімальна зарплата за фізично і морально виснажливу працю, а також меншовартісне ставлення суспільства до роботи соцпрацівників: “Культури користування соціальними послугами у нас немає. До соцпрацівника взагалі суспільство ставиться зі зневагою, бо ставляться зі зневагою до людини в цілому. А соціальний працівник - це тільки про людину. Ні про що інше”.
Директорка Центру регіонального розвитку, у минулому керівниця Маріупольського міського центру соцслужб для сім'ї, дітей та молоді Уляна Токарєва вважає, що суспільство не розуміє справжні компетенції соцслужби: “Кожен розуміє її, як хоче, і дуже рідко це збігається з тим, якою вона вона є насправді. На неї навішують багато питань, які вважаються соціальними - проведення свят, подарунки, їжа і одяг. Завдання соцслужб - надання соцпослуг - ресурсу, який допомагає родині стати на ноги. Завдання працівника - допомогти визначити, що призвело до того, що сім'я стала нересурсною для дитини, навчити родину вирішувати свої проблеми самостійно”.
Вікторія Федотова впевнена, що з початком деінституаціалізації соціальні працівники, які захочуть зберегти роботу, змушені будуть отримати кваліфікацію та навчитися цінувати та допомагати біологічним батькам дитини, якими б вони не були: “Треба буде навчитися взагалі прибрати вимоги до родини. Не можемо ми, як суспільство, нічого вимагати від конкретних людей. Можемо лише поважати їх життя. Зараз цієї поваги у нас немає. Можливо тому і стаються в громаді з родиною такі жахливі речі”.
"В них єдина мета – дитина"
На сусідній з Марічкою вулиці живе Андрій. Йому 48. Він дуже худий і стомлений. На його руці два татуювання - кленовий лист, що означає “відірваний від дому”, і число 13 — “нещасливе дитинство”. З восьми років він виховувався в інтернаті. Вперше Андрій став батьком в 38, зараз у нього п’ятеро дітей. Всі вони від однієї дружини, але вона життям дітей не цікавиться: “по притонах, із зеками зв’язалася”, - пояснює чоловік. У старому трикімнатному будинку він намагається робити ремонт своїми силами і дуже злиться, що нічого не встигає. Надворі снігом засипало дитячий одяг, візок, іграшки; всюди непотрібні речі, на подвір’ї - дровітня та старий хлів з голубами, курми, качками, кролями та козами, навесні - город, а в будинку - проблеми з ванною, дахом і каналізацією. Все це потребує рук і часу Андрія, але він здебільшого зайнятий вихованням наймолодшої трирічної Насті. Вони живуть удвох з її десятиденного віку. Старші діти - Андрій, Вікторія, Василь і Йосип - живуть у різних львівских інтернатах. Всі вони приїздять додому на вихідні. Понад усе Андрій хоче забрати всіх дітей додому, але поки не має ні сил, ні можливості, ні підтримки.
- Живу так - тягну на собі все, борюся проти тої системи - оформлюю виплати, доказую, що можу виховувати дітей після лікування “на Кульпі” (у народі Львівська обласна психіатрична лікарня, - авт.). Це я раніше думав, що одному тяжко, а тепер знаю, що це дуже тяжко. В мене діти всі нормальні, не бояться спілкуватися. У них лише страх після інтернату - було таке, що Віця приїздила додому і плакала днем і ніччю біля мене. Інтернат - це все одно не вдома: живуть не знати як - б’ються, калічаться. Соцпрацівники, правда, вважають, що там їм краще, і думають, що я всіх дітей віддам і забуду про них. Але я заберу їх. Хоч мені і тяжко буде. Я сам ради тут не дам, а треба їх ще адаптувати буде. Але все прийде.
Я так часом проводжу дітей на автобус в інтернат і себе за то просто ненавиджу, розумієте? Ненавиджу, що не можу їх поки забрати.
Дві дитини з п’яти знаходяться в інтернаті на повному державному забезпеченні. За інших трьох Андрій отримує виплати загальною сумою у п'ять тисяч гривень. Додатково має свою пенсію з інвалідності. Усього виходить трохи більше шести тисяч на родину. Андрій давно не їздив провідувати дітей в інтернат, бо більше переймається тим, що вони будуть їсти на вихідних і чи поїдуть від нього здорові і в чистому одязі.
- Буває так, що сил нема ні говорити, ні жити. Того й не їду до дітей. Буває, що кричу, злюся, але діти мене розуміють і помагають. Мені хочеться одне: щоби отак, як я живу, дали мені спокій вимогами. Але щоби в мене були сили і підтримка дати дитині те, що їй треба. Зробити так, аби вони щось мали. Соцслужби приїжджають до мене, але не дуже розумію, для чого. І реагую я дуже негативно, бо в мене страх такий появляється, що тоді день чи два відходжу від візиту. Цього тиску не зрозуміти вам, він своєрідний. Вони не розуміють мене, бо в них єдина мета – ди-ти-на. Вони не хочуть бачити родину.
"Ми досі нічого не можемо змінити"
- Я хочу змінити інтернатну систему, я відкритий до цього. Треба мені позбутися роботи? Я готовий. Просто хочеться єдиного - підтримки. Нас не треба критикувати. Нас і так всі критикують, відколи є інтернати. Не потрібно дуже категорично думати, що директори стануть противниками реформування інтернатів, - говорить директор Львівської загальноосвітньої школи-інтернату №2 Андрій Закалюк. Він впевнений, що кожна дитина має виховуватися у родині і що майже всіх вихованців можна вивести з інтернату, проте чіткого бачення послідовності процесу поки не має.
- Вам в інтернатній системі в Україні що найбільше не подобається? - запитую у нього.
- Що ми досі нічого не можемо змінити. Реально. Поки що. Ну скільки вже іде той процес деінституціалізації? Скільки закрили в Україні інтернатів? На скільки виросла усиновленість? Скільки ми відкрили альтернативних форм опіки?
Нещодавно педколектив школи Закалюка самостійно ухвалив рішення реформуватися - вирішив зі школи-інтернату зробити загальноосвітню школу влітку 2018 року. За словами директора, якщо завтра припинити ночівлю дітей у закладі, у ньому спокійно без жодних реформ буде вчитися 400 учнів. 72 вихованці інтернату готові повернутися в родини вже зараз, але вони потребують школи повного дня і підтримки на місці, “аби не повернутися назад вже в іншому статусі”. Ще 10 дітей “повертати в родину не бажано”, а ще 20 - сироти або позбавлені батьківського піклування, і саме їх доля викликає найбільше побоювань. Директор говорить, що, можливо, доведеться переселити їх в окреме приміщення для підтримувального проживання - з кухнею та ванною. Але створювати знову щось окреме йому не хочеться.
- Я промоніторив сім’ї і тепер можу вам назвати родини, яким зразу ж потрібні будуть сімейні медіатори (спеціально навчені працівники, які допомагають вирішувати сімейні конфлікти, - авт). Куди піде Женя? Куди піде Ігор і його брат Юра? Давайте розбирати кожну дитину. І тоді будемо разом працювати, - говорить Закалюк.
На думку Уляни Токарєвої, в процесі реформи за критикою інтернатів важливо не загубити їх ресурс: “Як би ми не критикували співробітників, у них колосальний досвід. Його не можна загубити. Я би почала з потужної навчальної програми для них, аби навчити працювати з родинами; зробила би інтернат місцем, де родина може отримати підтримку”.
Директор інтернату Андрій Закалюк у системі реформування зараз не бачить проміжної ланки, яка займатиметься комунікацією з громадою, у яку має повернутися дитина. Саме це, на його думку, подовжує процес і примушує перейматися за долю дітей:
- Розумієте, конкретно моя школа-інтернат не має вирішувати всі проблеми сім’ї. В мене працює 30 педагогічних працівників. Ці люди навчають, вони не соціальні працівники. Що я, як директор, маю робити? Їхати в Старосамбірський район, говорити з батьком, що він поганий, чи говорити йому, який він кльовий, просити забрати дітей? Як це має виглядати? Я прошу дати мені підказку, що я маю робити. І поки не чую відповіді. Реформатори вийдуть зі своїх кабінетів у шостій вечора, а ми з дитиною залишимося. І те, як я з нею і її оточенням співпрацюватиму далі, і стане насправді деінституціалізацією.