Тьотя Люба і все
До вхідних дверей від хвіртки веде арка, сповита вже осінньою, сухою і безлистою виноградною лозою. Поки ми проходимо в будинок, Любов намагається домовитися з Кирилом, аби той погуляв у дворі. Хлопчик протестує — не хоче без мами, хоче дивитися мультики. Мамине мистецтво переконувати зрештою спрацьовує, і Кирило все ж йде на вулицю.
Любов сідає на світлу канапу, і ми починаємо розмову.
Вона стала патронатною вихователькою девʼять років тому. Але ще до цього була волонтеркою Асоціації милосердя «Еммануїл». З асоціацією Любов уперше потрапила в дитячий табір, що проводився на території дитячого будинку. А згодом почала їздити в інтернати займатися з дітьми творчістю.
— Колись я потрапила в інтернаті в групу до малюків. У кімнаті було багато дітей і всюди валялися книжечки. Ніхто їх не читав, не чіпав. Чому? Тому що щоб дитина була зацікавлена у книжечці, її треба навчити. Розгорнути ту книжку, показати там, де бегемотик, а де ведмежа, розказати віршик, кілька разів повторити, потикати пальчиком з дитиною. А коли дітей багато, зрозуміло, вихователька може тільки почитати ту книгу назагал. Діти просто не знають, що з тими книжками робити самим.
Переважно Любов займалася зі старшими дітьми, але одного разу взяла в групу дошкільнят. Однак їм не було надто цікаво робити поробки. Більше цікавило, хто сидітиме поряд з Любовʼю і кому вона приділить більше уваги.
— Вони всі так тулилися, а в мене так мало було досвіду... Один хлопчик погано себе поводив, і я попросила виховательку забрати його. Він так плакав потім, бідний. Я весь вечір удома аналізувала цю ситуацію і зрозуміла, що він так поводився, бо хотів, аби я звернула на нього увагу. Наступного дня я спробувала реабілітуватися і приділити йому більше часу. Тоді стався переломний момент. Я зрозуміла, що, звісно, в інтернати їздити треба, проводити заняття, щось привозити. Але дітям потрібна сімʼя, бо кожна дитина хоче бути особливою. Хоче бути твоєю.
Відтак Любов пішла вчитися, аби стати соціальною працівницею. Ходила на тренінги, багато читала, спілкувалася з колегами. Пізніше в Броварах зʼявилися перші прийомні сімʼї термінового влаштування, які згодом стали патронатними. На початку Любов шукала кандидатів, які погодилися б працювати в патронаті. А згодом зрозуміла, що сама хоче бути патронатною вихователькою. На той час організація СОС «Дитячі містечка» шукала людину на таку роботу. Любов подалася, і її затвердили.
— Памʼятаю своє перше немовля, три тижні дитині було, як я його забрала. Щоранку температура була висока, ми постійно в лікарнях, робимо обстеження. Зʼясувалося, що дитина мала вроджене захворювання. Немовлята взагалі найвразливіші діти, вони потребують догляду постійно. Абсолютно беззахисні. Я їх завжди на руках годувала, усі виплати на дитину йшли на найкращі суміші. І неможливо ні до чого конкретного підготуватися. Я розуміла, що діти можуть бути будь-якого віку, з різними потребами, з різними захворюваннями, але потреба в патронатних сімʼях в Україні була кричущою.
Для всіх дітей на патронаті Любов підбирає гуртки, підтримує їхній звичний розпорядок дня, купує найкращі суміші, їжу, іграшки, водить їх до школи та садочка. Інколи через те, що судові процеси, де вирішується доля дітей, постійно відкладаються, затягуються чи переносяться, дитина може бути на патронаті довго. Це проблема, адже, попри все, Любов не може планувати довготривалий розвиток дитини, для цього потрібна родина.
За девʼять років роботи в її домі на патронатному вихованні побувало більше ніж тридцять дітей. Були малюки, від яких відмовилися в пологовому, були діти, чиї батьки не могли про них піклуватися через важкі хвороби. Усі різні.
Любов пригадує хлопчика, який постійно мовчав і ніколи нічого не їв — лише пробував пальцем і облизував. Тільки за кілька днів він зрозумів, що в домі постійно є харчі, а отже, можна спокійно їсти. Любов памʼятає, як уперше він нормально пообідав і з радості стрибав аж до стелі. А потім вона дала йому фарби. Спершу він просто мазюкав щось на папері, аж раптом пальцем намалював скрипковий ключ. Любов так і не знає, де він міг його побачити. Цей малюнок довго висів на її холодильнику. А коли хлопчика всиновили, вона віддала скрипковий ключ батькам.
Був девʼятирічний хлопчик, для якого всі ягоди були вишнями, бо інших він ніколи не знав. Була дівчинка, якій постійно дорікали вчителі за погані оцінки, поки вона мусила піклуватися про молодшого брата і щодня самостійно вигадувати, де взяти гроші на одяг, взуття та їжу.
— Часто, якщо є діти з однієї родини, старшим доводиться ретельно пояснювати, що вони більше не мають піклуватися про молодших братів і сестер, бо є я, доросла, і я буду піклуватися про них обох. А вони можуть спокійно гратися, ходити на гуртки, гуляти. Але я не даю дитині надій, що вона в мене залишиться і що я буду її мамою. Я — тьотя Люба, і все.
Батьки
Наразі в Україні є 220 патронатних сімей. Станом на серпень 2021 року послугу патронату отримала понад тисяча дітей, з яких 8% доводиться влаштовувати в інтернат.
— Таких випадків у мене не було, — каже Любов. — Діти або поверталися в біологічні сімʼї після вирішення проблем, або їм підшуковували різні сімейні форми виховання. Я знаю, що бувають випадки, коли дітей після патронату направляють в інтернат. Але це не те середовище, якого вони потребують. Мета моєї роботи початково була і залишається, аби в інтернатах діти не жили.
Водночас 48% дітей, які перебували на патронаті в Україні у 2021 році, за даними Мінсоцполітики, усиновили, влаштували у прийомні сімʼї, будинки сімейного типу тощо. Коли для дитини настає час рухатися далі, в нову сімʼю, Любові телефонують зі служби у справах дітей і повідомляють, що зʼявилися кандидати, які можуть стати для дітей опікунами або батьками. Щоб кандидати ухвалили остаточне рішення про те, чи готові вони справді взяти дитину, дається 10 днів. За цей час вони мають познайомитися з дитиною, поспілкуватися.
Дітям не відразу кажуть, що це люди, які можуть забрати їх до себе — аж раптом не заберуть? Але коли батьки ухвалюють рішення, дітям повідомляють. Разом з Любовʼю вони можуть поїхати, наприклад, у гості до потенційних батьків. Буває, комунікація між ними не складається, і тоді служба у справах дітей шукає інші варіанти усиновлення чи опіки. Однак якщо все минає добре, дитину готують до переїзду в родину.
Тоді батьки, найчастіше мами, можуть лишитися на деякий час у Любові. Вона розповідає їм про режим дня дитини, про звички, про годування, сон, прогулянки.
— Одна мама перед тим, як забрати дитинку, лишилась у мене на дві доби. Малюк був у мене від народження. А коли його забирали, то йому було десь, мабуть, сім місяців — судові засідання тривали довго. Уже коли вони виїжджали, він подивився на неї, щось проагукав, і я відчула на серці такий спокій. Я зрозуміла, що все, він уже до неї звик. Бо коли вже хтось є поряд, хтось, хто тримає тебе на руках, хто знає твій голос, ти в безпеці.
В інших випадках діти повертаються в біологічні сімʼї. За ті пів року, поки дитина перебуває на патронаті, соціальні працівники мають допомогти дорослим. Любов пригадує, як до неї потрапила на патронат дитина, чия мама була на психіатричному обліку тривалий час, не справлялася з доглядом. Крім мами, у дитини була також бабуся, з якою мати не дуже ладнала. Але коли дитину вилучили з сімʼї, і мама, і бабуся наче мобілізувалися. З допомогою соцпрацівників привели до ладу життя, вимили квартиру. Зрештою, дитина повернулася у свою родину.
— Одне з найважливіших завдань патронату — це підтримка сімʼї. Якщо є хоч найменша можливість зберегти для дитини родину, її треба використати. Я ніколи не допускаю в серці осуд до біологічних родичів дітей, тому що сама не знаю, як би поводилася в їхній ситуації і який травматичний досвід був у них. Так, бували такі ситуації, коли я дуже сердилася на маму дітей. У меншої дитини така була занедбана зона памперса, малюк так мучився. Таке має каратися. Матері не повернули дітей тоді. Щоб дорослий узяв відповідальність за дітей, треба спершу взяти відповідальність за своє життя.
Коли йдеться про те, щоб діти на патронаті зустрічалися з батьками, психолог служби у справах дітей має спершу пояснити, як їм поводитися. Не давати дітям обіцянок, які неможливо виконати, не говорити, що батьки їх заберуть, не створювати зайвих ілюзій.
Любов не працює напряму з батьками. Її завдання радше створити комфортні умови для дітей, щоб вони розуміли: патронат – це тимчасово. Таким чином діти підтримують звʼязок зі своїми родичами. Якщо суд ухвалює рішення про повернення дитини в сімʼю, то потім зазвичай Любов підтримує контакт із сімʼями, запрошує до себе. Але в Любові вони лише в гостях, адже в них є свій дім.
— У мене була дівчинка, до якої щотижня на зустрічі приходила мама. Дитина розуміла, що мама працює, проходить реабілітацію, шукає житло, тому зараз забрати її не може. Але вже коли відбувся суд, то я сказала їй, що через 30 днів мама забере її додому. Дівчинка в мене запитала тоді: «Це скільки ночей поспати?» Цього року теж були випадки, коли діти повернулися до мами з татом. Ми з ними підтримуємо спілкування. Коли діти повертаються в біологічні родини, я безумовно рада.
Безумовне прийняття
Ваня був третьою дитиною Любові. Зʼявився в неї, коли йому було два з половиною роки. На той час вона вже виховувала на патронаті двох трирічок. Їх влаштували до неї з різницею в тиждень. Це зараз у патронатну сімʼю можна взяти одночасно кількох дітей, лише якщо вони родичі. А раніше в Любові на патронаті могло бути до чотирьох малюків з різних родин. Аби лиш не опинялися в інтернатах.
Коли до Любові привели Ваню, у нього не було іграшок, він не виходив гуляти на вулицю. Раніше більшість часу вдома Ваня проводив, бʼючи палицею об стіни і зриваючи шпалери. Любов пригадує, що серед усіх її вихованців він був одним з найскладніших. Але вона не хотіла віддавати хлопчика в іншу сімʼю. Тому коли суд вирішив, що в біологічну родину Ваня не повернеться, Любов оформила опіку.
— Памʼятаю, як моя мама вперше побачила Ваню і сказала мені жартома: «Любо, давай його приватизуємо». Вони з нею такі схожі були... Взагалі, про усиновлення я почала думати, ще коли їздила в дитячий будинок, і ця думка мене страшенно лякала. Аж прокидалася вночі – і в мене серце зі страху стискалось. Це велика відповідальність. Зараз уже я розумію, що це такий процес дозрівання.
Перед тим, як усиновити Ваню, Любов багато думала про те, як далі спілкуватися з його біологічними родичами. Спершу перспектива підтримки контакту з ними її дуже лякала, але згодом вона зрозуміла — Ваня має на це право. І якби її хтось збирався всиновити, то вона хотіла б спілкуватися з родичами. Коли Любов ухвалила для себе це рішення, то відразу подала документи на всиновлення.
— Ваня, моє прізвище Ящук, а в тебе інше. Але я хочу, щоб твоє прізвище також було Ящук, — одного разу сказала Любов хлопчику. На той час йому було вже пʼять.
Минув день. Любов лежала з Ванею в одній кімнаті, думала, що він уже спить. Аж раптом Ваня сказав:
— Мамо, я тут подумав, що теж хочу бути Ящук. Як ти.
Зараз Вані одинадцять років. Він знає, що в нього є біологічна мама, бабуся, прабабуся, вони контактують. Інколи вони навідуються в гості. Ваня ходить у школу, на спортивні тренування. Поступово він стає впертіший, доросліший і, вже як справжній підліток, не дуже любить, коли Любов про нього багато розповідає.
Кілька років тому у Вані зʼявився молодший брат. Коли Любові принесли Кирила, він важив 3,5 кілограми. Деякі немовлята народжуються з такою вагою, а Кирилу вже було пʼять тижнів, геть крихітний. Перші пів року хлопчик багато хворів, потребував дуже ретельного догляду. Любов важко його виходжувала.
— Другого всиновлення взагалі не планувала. Наважитися було важче. Я серйозно думала про те, що можу йому дати. Коли він буде повнолітнім, скільки мені буде років? Наскільки я буду ресурсна? Знову дозрівала поступово. Я розуміла, що його можуть віддати в багатодітну родину під опіку і, звісно, він там буде доглянутий. Та мені хотілося, щоб на нього буквально дмухали, як дмухала я.
Зараз Кирилу вже чотири роки. Процес усиновлення завершився два роки тому.
— Дозрівання до рішення про усиновлення передбачає будь-яку критику щодо себе. Адже всі ми люди, живемо під Божою благодаттю. У моєму серці це був тривалий процес. Бо безумовно прийняти дитину – це велике благословення, велика цінність. Я не кожну дитину приймаю безумовно. З Кирилом і Ванею це було.
***
Насправді Любов ніколи не працювала сама. Усі роки роботи в патронаті її завжди підтримувало «Дитяче містечко». Але окрім того, положення про патронат передбачає наявність у патронатного вихователя добровільного помічника, когось із членів родини. Помічницею Любові завжди була її мама. На жаль, восени вона померла.
Зараз у Любові на патронаті перебуває ще один тринадцятирічний хлопчик. Любов почала виховувати його ще з мамою. Коли хлопчик покине патронатну сімʼю, ймовірно, більше дітей на патронат Любов брати не зможе.
— Я поки що думаю про те, що робити далі, — каже Любов. — Але я неймовірно сильно хочу, щоб патронат в Україні розвивався, адже це фактично єдина можливість уникнути інтернатів. Щоб у дітей була можливість далі жити в сімʼї і при цьому їхні потреби задовольнялися, щоб хтось працював над їхнім здоровʼям, доглядав за ними. Знаєте, мені цим дуже подобається патронат — ти не береш відповідальність за дитину на все життя. Але насправді за цей короткий час можна дати дитині дуже багато.