Повстання Вота Тайлера 1381-го, що його історики називають також Великим підйомом — найбільше антифеодальне повстання в середньовічній Англії. Передумов було чимало; найзловісніша — пандемія чуми 1348 року, вона ж чорна смерть, що спустошила Європу. В окремих місцинах Англії вимерло до 60 % населення. Водночас корона вела тривалі війни, обтяжливі для скарбниці, — достатньо згадати Столітню війну з Францією. Через скорочення працездатного населення оплата селянської праці різко зросла, а прибутки власників земель упали. Тож у 1349 і 1351 роках набули чинності Наказ щодо робітників і Положення про робітників, котрі встановлювали низьку норму платні. Вимоги підвищити оплату відтепер карали штрафами й навіть ув'язненням. Останньою краплею стали введені в 1379–1380 рр. величезні подушні податки.
Перші заворушення спалахнули наприкінці травня 1381-го у графствах Ессекс і Кент. Лідерами стали кроквяр, колишній солдат Вот Тайлер і священник-відступник Джон Болл. Незабаром повстання спалахнули по всій країні. Владі бракувало сил, оскільки більша частина війська перебувала в Нормандії та Португалії. Повстанці лишалися відданими королю: їхніми вимогами були передача фактичної влади королю від всесильної Королівської ради, скасування панщини, кріпацтва й усіх податків, окрім 1/15, амністія учасникам заворушень.
Уже за два тижні, 13 червня 1381-го, повстанці увійшли до Лондона. Громили в'язниці, палили боргові книги, стратили кількох членів Королівської ради. У безладах було вбито чимало представників заможного класу, зокрема, фламандських ткачів.
Наступного дня Річард II зустрівся з повстанцями в Майл-Енді й погодився з їхніми вимогами. Друга зустріч у Смітфілді стала пасткою: Вота Тайлера підступно вбили, основні сили повсталих витіснили з міста, найактивніших учасників стратили.
Та частина, яку зазвичай у фільмах пишуть у прикінцевих титрах (забігаючи наперед, у Ґрінґрасса тих титрів нема): король скасував більшість поступок, та все ж не насмілився поновити подушні податки, а протягом наступних десятиліть Англія першою в Європі скасувала кріпацтво.
Пол Ґрінґрасс відомий як режисер трьох частин франшизи про спецагента Джейсона Борна. Однак його справжня спеціалізація — фільми за реальними подіями або історичні картини. Одна така — «Кривава неділя» (2002) про розстріл британським військом мирної демонстрації в Деррі 1972 року — принесла йому «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю.
Як по-новому розповісти історію, відому кожному в Англії ще зі шкільного підручника? Ґрінґрасс зміщує фокус. Замість Тайлера робить протагоністом безіменного селянина, котрий воліє називати себе Орач (Ендрю Гарфілд). Його ми бачимо за плугом у першій же сцені. Чорна смерть забрала його дружину й дітей, і він схиляється над їхніми надгробками на краю поля.
Ендрю Гарфілд прославився роллю Пітера Паркера/Людини-павука у блокбастерах DC Comics («Нова Людина-павук», 2012, «Нова Людина-павук 2. Висока напруга», 2014). А втім, ця коміксна пригода — лише поодинокий, хай і гучний епізод його кар’єри. Гарфілд — актор широкого діапазону, що підтверджують номінації на «Оскар» за ролі у драмі («З міркувань совісті», 2017) і в мюзиклі («Тік-так, бум!», 2022). У «Меснику» він знову проявляє саме драматичну сторону свого обдарування. Його Орач небагатослівний, стриманий у жестах: так він несе тягар своїх втрат, не звіряючись світові. Упродовж фільму бачимо його трансформацію, в такій самій мінімалістичній манері: бунтівник, обурений здирництвом королівських митарів; один з ватажків повстання; філософ-гуманіст, що підтверджує переконання словом і ділом; вправний і звитяжний боєць; і, нарешті, той самий месник, про якого йдеться в назві.
Антиподом Орача є король. Цікаво, до речі, що в драмі Шекспіра «Річард ІІ» і в її екранізації останній монарх з династії Плантагенетів постає мало не як середньовічний мученик, слабка, але добра людина. У «Меснику» Вуді Норман, однак, втілює психічно нестабільного коронованого підлітка, який у певну мить перетворюється на підступного й безжального інтригана. Мати Річарда герцогиня Жанна Кентська — мабуть, чи не єдиний голос розуму і врівноваженості у дворі, мимовільна (духовна) спільниця Орача — чудова роль Кетрін Вотерстон (зірка комедії Пола Томаса Андерсона «Вроджена вада», 2014).
Назагал, тут немає прохідних акторських робіт; другорядні персонажі змальовані так само майстерно. Ґрінґрасс уміє ставити масові сцени — те, як повстанці йдуть нескінченими дорогами до Лондона, співаючи середньовічних пісень, заворожує. Достовірність середовища — особливий клопіт історичного жанру, але Англія ХІV століття в «Меснику» — це саме країна величезних соціальних контрастів, яка приходить до тями після спустошливої напасті. Стримані кольори, грубі тканини, дерево, каміння, іржаве залізо — і серед усього цього цятки аристократичних розкошів.
Водночас саме Орач як символічна постать дозволяє Ґрінґрассові вийти за межі історичної обумовленості сюжету. Це вможливлює напівказковий фінал — від реалізму до легенди. Коли безіменний селянин стає тим, кого потім назвуть Робіном Гудом. І люта фізика повстання перетворюється на метафізику кошмарних видінь короля.
З оцього міф і народжується — з крові, поту, сліз і з нічних криків перепудженого тирана.
Читайте такожКласичний кіберпанк, британські шпигуни й підлітковий горор: сім серіалів листопада