До соціалізму ставляться негативно або через його асоціацію з російським комунізмом, або через протиставлення націоналізму. Нібито є така шкала, де з лівої сторони — соціалізм, з правої — націоналізм. Такий поділ не був популярним аж до середини ХХ століття. Тоді націоналізм радикально змістився вправо через досвід Великої Депресії і провал суспільства в наданні сенсу, поваги, а головне — суб’єктності великій частині населення — і зворотним чином, через скептичність лівих (здебільшого неукраїнських лівих) до ідей націоналізму. Більшу частину історії (тим паче в Україні) програми демократичних націоналістичних і соціалістичних сил були близькими, перетиналися і включали в себе майже ідентичні положення.
Обидві ідеології беруть коріння з ідеї республіканства і французької революції, і частою інтерпретацією були концепції: соціалізму через націоналізм, чи націоналізму через соціалізм.
“Нація мислиться як суверенна, оскільки це поняття народилося в епоху, коли Просвітництво та Революція руйнували легітимність богом установленого, ієрархічного династичного порядку. (...) Нація завжди осмислюється як глибоке, горизонтальне товариство”, — Бенедикт Андерсон, “Уявлені спільноти.”
Як націоналізм, так і соціалізм часто визначали себе як влада народу над власним економічним, політичним і соціальним життям, і протиставляли монархії — владі певних станових груп над суспільством; обидва ідейно базувалися на певній республіканській ідеї та концепції народного суверенітету Руссо або ж схожій концепції республіканців.
Цей матеріал пропонує пройтися вулицями Львова, названими на честь діячів, які поділяли соціалістичні, егалітарні та споріднені з ними ідеї. Ці діячі долучалися до створення українських політичних партій, громадських інституцій і війська, брали участь у боротьбі за державність та в її захисті.
Львів багатий на спадщину лівих рухів. Тут творили діячі соціалістичних, лівих націонал-демократичних і соціально-християнських кіл.
Скажімо, Радикальну партію, яка була першою українською політичною партією в історії, заснували 1890 року Іван Франко (1856-1916) та Михайло Павлик (1853-1915) на засадах соціалізму. Згодом вона обросла інтелектуальним цвітом Галичини – людьми, які були прихильні до ідей соціального і національного визволення. Таких як Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Осип Маковей (1867-1925), Денис Лукіянович (1873-1965) та інші. Саме з соціалістичного радикального середовища виросли Січовий рух і українське стрілецтво та розвинулися до того загальнонаціонального руху, який відомий нам зараз.
Львів пам’ятає цю історію. Часто назви вулиць, якими ми щодня ходимо, не промовляють нам нічого – та якщо заглибитися, відкривається інший історичний світ.
Погляди цих діячів не можна відкинути лише як «дух епохи» чи «моду». Це те, чим люди жили. Любов до України та ліві чи соціалістичні переконання часто були для них нерозривно пов’язані. Їхні ідеї мають не лише історичну цінність, а й цінність у собі: з ними можна сперечатися, приймати чи відхиляти. Іншими словами, величезна ліва спадщина Львова є фактом, це частина нашої історії, яка визначає контекст, в якому ми будемо формувати наше майбутнє через діалог і взаєморозуміння.
Тож погляньмо, яких діячів з соціалістичних, лівих націонал-демократичних і соціально-християнських кіл пам’ятає Львів, про що вони думали, що робили. Тоді й місто, яким ми щодня ходимо, можна сприймати трохи інакше, бо їх історії живуть у назвах вулиць.
Франко, радикали і держава в державі
Радикальна партія була створена у 1890 р. в умовах культурно-політичного застою українського суспільства, коли політика перебувала у певній залежності від польської активності і їхнього політично-культурного життя. Її творці здебільшого були сільськими вчителями, студентами, молодими активістами і поетами.
«…[як нас називали:] не патріоти, не політики, а безбожники і зрадники супроти держави і династії...».
— Іван Франко, “Народ,” 1892 р.
Радикали — сама назва з’явилася з одного боку як пейоратив, обзивання з боку опонентів, як привласнення того слова, яким їх критикували. І одночасно, пояснювали засновники партії, від латинського radix — «корінь». Тобто радикал — це людина, яка прагне дійти до кореня проблеми, зрозуміти її основні причини, а не обмежуватися поверховими змінами. Вони вважали за необхідне будувати від громади угору своє самостійне життя, створювати сили, які могли б не лише представляти українське суспільство, а в певному сенсі прямо його творити.
Ця ідея стала відомою як громадівський соціалізм. Якщо соціалізм в Європі розвивався в умовах національних держав великих націй і ставив собі за ціль перемогу в політичній боротьбі в державі, на теренах України такий соціалізм зароджувався в умовах контролю чужих сил. Певна автономія політичного і економічного існування в Австро-Угорській державі давала змогу організовувати культурні заклади просвіти і економічні заклади, бізнес, банки і підприємства, які українці здебільшого формували за принципом “1 людина — 1 голос”.
У тексті «Кооперація яко засіб оборони слабших верств» економіст та ідеолог українського кооперативного руху Юліан Павликовський пояснює появу цієї ідеї через суперечність між політичною демократизацією та концентрацією економічної сили. В тексті економіста Михайла Туган-Барановського «Найвища форма суспільного ладу» йдеться: «Історично кооперація утворена пристосуванням соціялістичного ідеалу до умов капіталістичного оточення. Соціялістичні ідеї, кинуті на капіталістичний ґрунт, дали своєрідний плід — кооперацію». У статті «Остаточна ціль кооперації» економіст Карло Коберський зазначає: «[…] „кооперативна республіка“, в якій не буде місця на життя чужим коштом.»
Замість того, щоб насаджувати західну ідею, де одна людина володіє підприємством, а інші на неї працюють, в Україні розвивається ідея кооперації: демократїї в підприємстві, з виборами, виконавцями і спільним розподілом результатів праці (важливо зазначити — зарплатні були різні, розподіляли саме прибуток; тобто, це не була “уравніловка”). Надлишкові кошти кооперація використовуала, щоб фінансувати спільноту, просвіту, заклади освіти, театр і рухи, що репрезентують українців.
По суті, це і було тим, що західні соціалісти називали страшними словами “власність робітників на засоби виробництва.” Утім, це було не прописною догмою, а способом життя українського населення. Цей соціалізм пояснював себе не доктриною боротьби класів чи руху історії, а доктриною економічної, політичної і соціальної взаємодопомоги і взаємозахисту. Громадівський соціалізм став процесом вибудовування держави в державі, і з руху кооператорів вийшла більшість майбутніх лідерів і інституцій ЗУНР.
Радикали критикували марксистський соціалізм, вважали, що він підходить лише Німеччині, і орієнтувалися на Британію, де був популярний так званий “практичний соціалізм,” що виріс не з Маркса, а з британських традицій самоврядування. Про українську традицію цього соціалізму Карло Коберський писав у книжці «Українське народництво по обох боках Збруча» та в статті «Що таке соціялізм»; свою критику марксизму і бачення соціалізму Іван Франко описує у працях “Соціалізм та соціал-демократія” і “Що таке Поступ?” :“Так само всї ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землї люди не дібють ся нїколи. Але се ще не рация, щоб ми закладали руки і байдужно дивили ся, як міцний дусить слабого, як богач кривдить та висисає бідного, як одиницї кривдять та руйнують сотки й тисячі людий. Чи буде, чи не буде з того рай на землї, а ми борімо ся з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокю кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозї заткати жерело подібного лиха й на будуче.”
Як громадівський соціалізм виглядав на практиці? Людина приносить гроші до кредитної спілки (з котрої отримує соціальний захист), бере книжку у своїй читальні, обирає правління товариства. Вона вчиться розпоряджатися спільним життям — це і була сутність громадівського соціалізму.
Вулиці, названі іменами Павликів (Михайла та Анни), Василя Стефаника, Івана Франка, Леся Мартовича, Остапа Терлецького (1850-1902), Володимира Навроцького (1847-1882) повертають нас до пам’яті про традицію українського соціалізму.
Радикальний рух не обмежувався лише партійними членами, він мав достатньо симпатиків і меценатів. Наприклад, Соломія Крушельницька спонсорувала радикальні газети і рух: «Висилаю до Вас отих 500 франків на ужиток нашої [радикальної] партії, на агітацію чи на «Громадький голос» як потрібнійше. Від часу до часу буду туда висилати, на Ваш адрес, що зможу.»
Село в житті письменників
Важливо, що соціалісти не просто писали про селянство, а й самі працювали серед селян, захищали їхні інтереси, займалися політичною діяльністю, і часто саме з цього досвіду виростала їхня література. За іменами Лукіяновича, Стефаника, Мартовича, Терлецького, Навроцького, що збереглися в топоніміці Львова, стоїть і ця робота: письменство, адвокатська практика, газета, селянські збори.
Остап Терлецький очолював віденську студентську «Січ», поширював соціалістичну літературу, був підсудним у процесі 1877–1878 років. Став співзасновником Радикальної Партії. Він активно займався підтримкою молодих українських авторів, культурологією.
Лесь Мартович висміював бюрократію, “пиху освічених верств”, політичне ошуканство й забобони. Проте критикував і тенденції, що домінували в селянських середовищах: темноту й дріб’язкові конфлікти.
У дослідженнях пропінації (право шляхти на монополію на алкоголь) Володимир Навроцький показував економічну систему за побутовим словом «пияцтво»: хто мав привілей виробляти й продавати алкоголь, хто отримував дохід, а хто втрачав ресурси (в тому числі і “життєві ресурси”). Так само аналізував податковий тягар і селянське господарство. Проте замість морального звинувачення бідняка він досліджував правила і системи, які роблять його залежним. Навроцький працював із фінансовою статистикою та друкував економічну публіцистику. Його тексти давали наступному Радикальному поколінню аргументи і економічну теорію, якою можна говорити про народ як про спільноту з економічними інтересами.
Василь Стефаник прославився як “мужицький соціаліст.” У автобіографії Стефаник згадував навчання в польській гімназії, де селянських дітей принижували й били. Він розповідав, як дізнався про жінку, котра виступала проти панської влади й хотіла рівності всіх людей. Це була Анна Павлик. Натхненний завзятістю Анни, Стефаник стає до лав соціалістів-радикалів. Описуючи роботу над новелою «Палій», він писав: «Я тепер борикаюся з пролетарем сільським, з палієм, з анархістом. Пишу за нього, а властиво за себе». Стефаник отримав репутацію людини, яка ставила інтереси селян вище всього і залізно їх відстоював. В ньому не було відстороненості чи відстані, часто видної у людей, які вийшли з селянського в інтелектуальне середовище, чим він і заслужив частий припис “мужицький соціаліст.” Стефаник був одним з найбільш ефективних парламентських представників, який використовував свій мандат для захисту українців від національної і соціальної кривди.
Марко Черемшина був серед засновників соціалістичного робітничого товариства «Поступ». Він працював адвокатом у Делятині та Снятині, допомагав селянам, підтримував українське громадське життя. За слідами правничої роботи він писав матеріали для прози; його література документувала досвіди людей, які рідко залишали власні політичні тексти.
Марка Черемшину вважали співцем гуцульщини. Разом з Лесем Мартовичем і Василем Стефаником вони отримали славу “Покутської трійки” — неймовірно талановитих письменників та соціальних і національних активістів радикального руху з Прикарпаття.
Кооператор стає державним діячем
Головним конкурентом і вдночас головним союзником Радикальної Партії була центристська Націонал-демократична партія. Її засновник Кость Левицький належав до умовно лівоцентристського крила націонал-демократії, допомагав створювати господарські й правові інституції, які зменшували залежність українців від чужих адміністративних і фінансових центрів. Працював над кооперативними й фінансовими організаціями, юридичною пресою, парламентським представництвом. Очолив перший уряд ЗУНР.
До цього кола націонал-демократії належав і В’ячеслав Будзиновський. Під час Української Революції Націонал-демократична партія змінила свою назву на Українську Трудову Партію — за аналогією до Британської партії праці (Labour Party). Вона мала в програмі такі вимоги, як, наприклад, універсальний базовий дохід, що вказувало на домінування поміркованих лівих серед націонал-демократичної партії. Дослідник Олександр Зайцев характеризує націонал-демократичну партію того часу як “помірковано соціалістичну,” проте націонал-демократи вважали соціалізм довгим процесом, в якому приймають участь всі класи і гармонійно вирішують свої конфлікти.
Євген Петрушевич, лідер націонал-демократів, пройшов шлях від націонал-демократії до пізнішого радянофільського повороту після поразки Української Революції. Партія розкололася на три групи — та, що тяжіла до Польщі проти Радянського Союзу; та, що тяжіла до Радянського Союзу проти Польщі; і група “проти всіх.” При тому, ділення було геополітичним, а не ідеологічним.
Львівські вулиці зберігають пам’ять і про діячів за межами націонал-демократичної партії: про Михайла Туган-Барановського, ким надихався Кейнс до написання економічної теорії, з ким сперечалася Роза Люксембург, хто став справжнім новатором в економічному світі. Він був міністром фінансів УНР, проводив протокейнсіанську політику і був теоретиком ринково-кооперативного соціалізму, де робітники володіли б виробництвами через рівний розподіл акцій, або індивідуально займалися ремеслом (малий бізнес), але конкурували чи співпрацювали на ринку. Цікавий факт: Туган-Барановського переклали у Японії і ще низці країн раніше за Маркса, такою популярністю він користувався.
Марко Каганець був співзасновником читальні та кредитної кооперативної спілки, організовував українське селянство в Коропці. 6 лютого 1908 року його вбили австрійські жандарми. Похорон став масовою антиурядовою маніфестацією, а образ Каганця увійшов у пісні й літературу (оповідання Гната Хоткевича, народна пісня “Та йшов же Марко Каганець…” та ін. – Ред.).
У Львові також є вулиці Русових та Єфремова — поміркованих соціалістів, які стояли на найбільш м’яких соціалістичних позиціях, між лібералізмом і соціалізмом, активно боролися проти догматизму, виступали за українську освіту.
Січовий рух від сільської громади до війська
Розмову про січовий рух і його зв’язок з соціалістичним рухом було б доречно почати з вулиці Листопадового Чину. Одним із головних організаторів Листопадового Чину — перебрання влади українськими військовими у Львові — був Дмитро Вітовський, член соціалістичної Радикальної Партії, організатор Драгоманівських гуртків. Про це згадує його соратник і опонент Лонгин Цегельський: «Не забуваймо, що Вітовський був соціялістом-радикалом».
«Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу». — Дмитро Вітовський (т. Симонові Петлюрі)
За дорученням Дмитра Вітовського був виданий універсал до Галицької армії, в якому зазначали: «Тепер або ніколи приналежати нашим землям до Великої України, де буде усему народові робучому земля, правда і воля». Цей текст, витриманий в певному романтично-республіканському стилі, має питомо українську інтерпретацію соціалізму в поєднанні зі спадщиною Тараса Шевченка.
На вечірній нараді 31 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові обговорювали ситуацію після відмови австрійського намісника Карла фон Гуйна передати владу Українській Національній Раді. Частина присутніх сумнівалася в готовності українських військових і пропонувала відкласти виступ.
Вітовський наполягав, що зволікання дозволить Польській ліквідаційній комісії перебрати владу в Галичині. Після обговорення було остаточно визначено час початку операції — четверту годину ранку 1 листопада: «Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в нашім краю» — «Мусимо зайняти Львів цієї ночі».
Дмитро Вітовський отримав славу як людина, що змогла перехопити ініціативу у польських сил, зайняти “центри влади” у Львові і створити міцніше підґрунтя для проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Саме дії Вітовського сприяли подоланню першопочаткового хаосу, і що важливе, на той момент, фактично безкровного перебрання влади. Польські сили були в слабкому стані і дали українцям виграшний час в Польсько-українській війні.
Логічним продовженням є ім’я Кирила Трильовського — соціаліста-радикала, засновника січового руху, і згодом голови лівого крила в Українській Соціалістично-Радикальній партії. Пам’ять про видатного діяча представлена в географії Львова вулицею у Сихові та школою з його іменем.
Січовий рух постав спочатку як крило Радикальної партії з ціллю роботи “в напрямі національного і клясового освідомлення наших селянських мас…” (Трильовський). Січовики були селянськими колективами молоді, які “вдихали енергію” в доволі рутинне сільське життя. Січовий рух розпочався як протипожежний рух — давав молоді постійні практичні завдання, якими вони налагоджували зв’язок і розуміння між собою, своїм і іншими селами. Це також мало іншу ціль — як пожежники його учасники мали право на тренування з топориками. Для Трильовського певна мілітаризація молодіжного руху була запорукою сільської самооборони як проти польського свавілля, так і на випадок нової війни.
Водночас мілітарними тренуваннями і протипожежною діяльністю рух не обмежувався: всіляко розквітав танцями, ліпкою, акробатичними виступами, театром, піснями, вишиванням, а також певним відродженням козацьких традицій, проповідуванням рівності між чоловіком і жінкою і культури демократизму.
«Впаде ворог, коли грянуть Радикали-козаки!» (з пісні “Про січ славну, Запороже” за авторством Кирила Трильовського).
Сам Кирило Трильовський був членом Радикальної партії і підтримував ліворадикальні позиції, критикував в тому числі і самих соціалістів за поміркованість. Він стояв у витоків зародження української армії в Галичині; в складних перемовинах з Австро-Угорською державою він домігся створення стрілецького товариства у 1913-му, яке переросло в січових стрільців на початку війни, у 1914-му. Трильовський аргументував це так: «Тому треба й нам організувати власну військову силу – зародок української армії». В умовах війни рух УСС вийшов за межі питомо соціалістичного руху на користь об’єднання всіх національних сил і включення їх в співпрацю в тяжкий момент історії — але хребтом організації все ще залишалися члени або прихильники Радикальної партії і лівих поглядів.
Стрілецький рух загалом тяжів до лівих ідей близьких до Драгоманова. Драгоманов був критиком Маркса і знаходив натхнення як в поглядах Кирило-Методіївського товариства й Тараса Шевченка, так і в поглядах анархістських і немарксистських соціалістичних сил. Елементи немарксистського соціалізму і анархізму були виразно представлені серед провідних січових діячів. Наприклад, перший переклад всесвітньо відомого анархіста Бакуніна українською був створений працівником Пресової кватири УСС Осипом Назаруком.
Аналогічна ситуація існувала з Пластом. Засновники Пласту, пише дослідник українських скаутських рухів Юрій Юзич, були соціалістами: “Очевидно, що Іван Франко виховав свого сина Петра, який запропонував називати українських скаутів "пластунами" – як у дусі соціалістичних (у 1931 році Петро поїде в Харків будувати радянську Україну), так і в дусі національних ідей (довго жити під совєтами він не зміг). Член соціалістичного січового руху Іван Чмола був одним із перших, хто почав творити перші новітні військові відділи українців для боротьби за Україну (ці його відділи називались пластовими, хоч по суті своїй були націоналістичними)”. Протиставлення між “націоналістичним” та “соціалістичним” на той час не було актуальною реальністю, ці погляди не сприймались як протилежності.
Про соціалістів-січовиків нагадують також вулиці Олени Степанів (однієї з перших жінок-офіцерок в модерновій армії) та Романа Дашкевича, яких об’єднує соціалістична діяльність, подальше розчарування і існування поміж лівими і правими таборами опісля; Івана Чмоли (1892-1941) і подібними (впевнений, що це не вичерпний перелік вулиць на честь січовиків-соціалістів у Львові, але мій пошук не всеохопний).
Коновалець і спільна справа
Євген Коновалець не був лівим діячем, але мав певну симпатію до лівих ідей та соціалістів; Винниченко, Шаповал, Петлюра, відомі представники різних соціалістичних партій залишили по ньому позитивні згадки.
“Є. Коновалець, хоч і поміркований у політичних поглядах, одначе в трудних [хвилинах] своє ім’я в книгу відродження [боротьби проти] німецько-московського [поневолення] вписав навіки. Пішов разом з соціялістами," — пише “Трудова Україна,” ліворадикальний журнал Української Партії Соціалістів-Революціонерів, віддаючи шану великому Полковникові.
Сам Коновалець знаходився в ідейних пошуках. «Моя психічна структура наскрізь революційна, ба більше: я завважую, що з бігом часу прогресую не направо, а наліво, — писав він у листі до М. Сціборського 1932 року. – Закидається мені далі, що в мене є нахил до ліберальних методів провідництва. Це — правда. Такий нахил лежить і в моєму характері (...) Значить, у моєму характері є, безперечно, схильність полагоджувати справи тими методами, які Ви називаєте засадами демократичного провідництва».
Постать Коновальця поряд із Петлюрою, Оленою Степанів та іншими дозволяє поміркувати про спільну справу правих і лівих в українському визвольному русі попри відмінності їх політичних поглядів.
Соціалісти проти обох окупацій
Після поразки визвольних змагань питання стояло особливо болісно: з ким і проти кого далі йти? Радикали намагалися втриматися разом. Їхню мову варто почути без переказу:
“Підстави, на які побудоване наше об’єднання, відомі. Ми з’ясуємо це в коротких словах так:
1. Соціальне визволення українського народу іде в парі з визволенням національним.
2. Українська політика повинна бути єдина, не дивлячись на всі окупаційні кордони.
3. Визволення українського трудового народу може бути лише ділом його власних рук.
4. Шлях до визволення, при даних умовах українського життя, є можливий тільки революційний (...) не тільки дослівно, але і переносно, як організацію свойого самостійного життя на всіх ділянках незалежно від волі насильників.
Ми не хочемо замикати очей на факт, що українство, (...) знаходиться в стані залежности не лише фізичної, але й моральної. В момент зневіри малодушних, коли «батьки народу», а за ними і сотні дрібненьких «обивателів» прошуються в державний жолоб до одного то до другого розпинателя України, наше об’єднання, будуючи свою тактику на Франковій засаді революційного духа, старатиметься високо держати опльований зрадниками прапор трудової державности України. (...)
Нехай живе Трудовий Народ України.
Нехай погинуть його білі, червоні і чорні кати.
Нехай розваляться новітні тюрми народів — Польща і Росія.
Нехай живе соціалізм і братня згода вільних землян.”
— «Вісти з Політбюра Української партії соціялістів-революціонерів та Української радикальної партії за кордоном», ч. 1, с. 1.
Після поразки визвольних змагань українські партії перебували в розпорошеному стані. Більша частина націонал-демократів розділилася: одні шукали компромісів з радянським союзом проти Польщі (закордонна група Петрушевича), другі – з Польщею проти радянського союзу, треті – з центром, який тактично солідаризувався з Радикальною партією у неприйнятті обох сторін. Радикальна партія деякий час ще розраховувала на нелегальну діяльність (в чомусь навіть партизанську), та прийнявши нову реальність зібралася разом з залишками Української партії соціалістів-революціонерів і створила у 1926 році Українську Соціалістично-Радикальну Партію (УСРП). Це єдина партія, яка цілковито зайняла позицію як проти Радянської, так і проти польської окупації (нагадаю, ОУН не була партією). Це була найбільша партія регіону за членством (через її сильні селянські корені і масовий активізм), проте другою за електоральними зусиллями — після націонал-демократичної партії, яка через примиреня своїх крил переформувалася в центристське Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Цікавий факт: правонаціоналістичне середовище на виборах голосувало за УСРП – про це згадує в мемуарах упівець Євген Стахів.
Соціал-демократія і українська самостійність
Соціал-демократи були прихильниками марксистської теорії боротьби класів, які громадівському соціалізму протиставляли соціалізм марксистський. Прихильність до Маркса мала багато чинників, від розчарування в “старості” села і ідеалізації “новості” міста і міських робітників до — в тому числі — радикально антиросійської позиції самого Карла Маркса і його зацікавлення історією козацтва.
“Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої. (...) Лінія дій уже вздовж Дунаю. А що ж західні держави? Вони радять, тобто змушують султана вважати війну миром. Їхні відповіді на вчинки самодержця — не гармати, а записки. На імператора нападають не два флоти, а щонайменше чотири проєкти переговорів. (...) Росія тільки викидає західним дипломатам купу записок, як кістки собакам, і користується з переваги подальшого вигравання часу. Англія і Франція, звісно, ловляться на вудку»
— Карл Маркс, “Про Кримську війну” та «Таємна дипломатична історія XVIII століття».
Саме марксист Юліан Бачинський першим запропонував політичне гасло незалежної України у праці «Україна irredenta» 1895 року. Його аргументи виходили з доволі догматичного аналізу реальності, спиралися на торгівлю, класову війну (що Драгоманов до того описував як “відрами з водою міряти поле”).
«Політична самостійність України — це conditio sine qua non».
— Юліан Бачинський, «Україна irredenta»
Утім висновок, до якого Бачинський прийшов — не лише доцільність, а неминучість Української незалежної державності – додав величезної енергії, змотивував і оживив не лише лівий, а загалом український рух, навіть за межами Галичини. Наприклад, через декілька років Микола Міхновський видав працю, повторивши вимоги Юліана Бачинського. Всі три основні західноукраїнські партії – Радикальна, соціал-демократична і націонал-демократична – прийняли незалежність України за програмну позицію.
На честь соціал-демократів та марксистів у Львові існують вулиці Юліана Бачинського, Лева Ганкевича, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Старосольських і Темницьких. До ширшої історії соціал-демократичного руху належать Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко, Микола Вороний, Леся Українка. Стешенко та Леся брали участь у київському гуртку «Українська соціал-демократія», який виник 1896 року; його вважають першою соціал-демократичною партією в історії України.
Володимир Темницький був серед організаторів селянського страйку 1902 року, а згодом працював над міжнародним визнанням УНР. Брав участь у студентському русі та січовому стрілецтві, очолював Українську Соціал-демократичну партію (надалі – УСДП) у 1914–1921 роках. 1919-го був міністром закордонних справ УНР.
Лев Ганкевич поєднував соціалістичні переконання з адвокатським захистом діячів українського національного руху, зокрема націоналістів, в тому числі з середовища ОУН. Значною частиною роботи соціал-демократів в умовах польської окупації був адвокатський супровід і допомога постраждалим від пацифікації. Ганкевич був глибоко переконаний, що політичне свавілля і насильство не має виправдання незалежно від політичного спрямування, був глибоким патріотом і захищав весь український рух pro bono (безкоштовно). В УСДП Ганкевич відстоював виразну самостійницьку орієнтацію, очолював партію на окремих етапах її існування. Українську державність поєднував із демократичним соціалізмом і політичними свободами.
Інший Ганкевич — Микола, один із засновників УСДП — наполягав, що національне визволення й рівноправність є передумовою дієвої міжнародної солідарності. Був переконаний: щоб стати співтворцем колективної історії людства, Україна повинна стати незалежною. 1891 року Ганкевич видав працю «Про жіночу неволю в історичнім розвою», яку конфіскувала влада: його соціалізм включав також історію жіночого підпорядкування як окремий вид експлуатації, що зникне лише при подоланні капіталізму. Микола Ганкевич прагнув демократичного соціалістичного перетворення, організації працівників, національної свободи України. На початку 1920-х виступав проти комуністичного повороту УСДП, був за переконаннями марксист-антикомуніст.
Як це поєднується? До 1917 року соціалізм і комунізм вживали як синоніми. З появою Російської Комуністичної Партії ці поняття радикально розмежувалися. Першими антикомуністами стали соціалісти, в тому числі і марксисти, адже вони першими зазнали репресій і нападу з боку більшовизму. В свою чергу, засновники Російської Комуністичної Партії та їх прихильники вбачали в соціалістах більшу загрозу, ніж в інших рухах.
«Другий [соціалістичний] інтернаціонал прагнув і досі прагне повалення радянської влади», – Лев Троцький, “Між білим і червоним”.
«Комуністичний інтернаціонал оголосив рішучу війну всьому буржуазному світові та всім жовтим соціал-демократичним партіям», – Другий конгрес Комінтерну, 1920.
«Ще сильнішою за ці сумніви є ненависть московських диктаторів до всього, що називається меншовицьким або соціал-демократичним. Вони вважають це синонімом контрреволюції, але насправді ненавидять це значно більше, ніж справжню контрреволюцію», – Карл Каутський «Грузія: соціал-демократична селянська республіка. Враження та спостереження», 1921.
Нація як спільна воля і вільна творчість
У «Теорії нації» 1922 року правник, учасник Листопадового Чину Володимир Старосольський критикував визначення нації як простого набору спільних ознак: раси, мови, культури, території. Велике значення він надавав свідомості спільності, солідарності й колективній волі. Не тільки мова і історія, а також певна колективна агентність робить з сукупності людей одну спільноту. За концепцією Старосольського, спільне минуле “оживає,” коли ми починаємо діяти разом задля спільних інтересів.
Симон Петлюра прийшов у визвольний рух із соціал-демократії і від поглядів ніколи не відмовлявся. Вийшов з партії для покращення перемовних позицій з Антантою. Завжди ставив спільний обов’язок і загальне благо вище партійних різниць і доктрин. Соціал-демократичне бачення Симона Петлюри було набагато ближчим до республіканської ідеї, з якої початково найраніша соціал-демократія і зародилася – тобто до ідеї спільної справи (res publica). Володимир Винниченко, навпаки, продовжував шукати політичної форми, яка з’єднала б соціальну революцію й українську державність – але в абсолютно іншій доктрині, навіть з елементами психоаналізу, яку він потім підсумує в понятті “конкордизм”.
У програмному «Одкритому листі» 1901 року поет Микола Вороний закликав наближати українське письменство до європейської літератури й долати консерватизм смаків. Вороний дотримувався соціалістичних поглядів і виступав проти зведення мистецтва до “громадської потреби,” він був романтиком, який захищав місце мистецтва в його неутилітарному розумінні, за що зазнав переслідувань радянською владою.
Право жінки на власне життя
Наталія Кобринська, провідна членкиня Радикальної Партії, сперечалася і з консерваторами, і з тими соціалістами, які пропонували жінкам зачекати на загальну перемогу соціалізму, щоб лише потім, “у царстві свободи” вирішувати такі “другорядні” питання. У статті «Жінка та свобода» вона писала: «Квестія жіноча не міститься в спільній боротьбі робітниці з робітниками-чоловіками. Вона сягає дальше…». Далі Кобринська уточнює: «вона обіймає всі поля, на яких жінка як жінка є покривджена».
Кобринська пояснювала: жінок обмежують у доступі до освіти, суспільних посад, культурного розвитку, у цивільному й публічному праві. Ці обмеження потребують окремої боротьби, а не очікування, доки інша велика справа все владнає.
1887 року у Львові виходить «Перший вінок», який підготували Наталія Кобринська та Олена Пчілка. Альманах виходив на принципах жіночої автономії і формування позиції жінок. Доходило до конфліктів, коли деякі члени партії ображалися, що жінки-партійці проводили окреме засіданння, а їх не пускали (!). Але лише таким чином можна було у вільній атмосфері і без чийогось впливу обговорити проблеми питомі суто жінкам. Альманах, цікавим чином, став і місцем діалогу і злуки України по обох сторонах Збручу. Він з’єднав авторок із Галичини й Наддніпрянщини ще до того, як політичне об’єднання України стало можливим.
Прихильницею націонал-демократичної партії, Мілена Рудницька (1892-1976). Варто згадати її дуже цікаву критику: вона виступила проти гасла рівності між чоловіком і жінкою, натомість запропонувавши співтворення світу, чим окреслила дві сторони дебатів тогочасного фемінізму. Вона критикувала одну з течій фемінізму: "Замість заявити: «Я також є людиною», вона сказала «Я є рівна мущині» та «Коли до цивілізаційної і культурної праці стане також жінка, то вона, як істота наділена іншим, ніж у чоловіка, мозком і серцем, з іншими вимогами і бажаннями, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури світу».
Ось ти — і жий!
На вулиці Павликів у назві стоять двоє — Михайло й Анна, обидва співзасновники Радикальної Партії. Анну легко залишити в тіні брата. Але варто прочитати її «Зарібницю», надруковану в «Першому вінку» – і ця тінь зникає.
Анна Павлик описує робітницю, яка за 12–14 годин щоденної праці заробляє 12–15 золотих на місяць. Із цих грошей треба оплатити житло, харчі, паливо, мило. Після роботи — ще прання і готування, вже вночі. Суспільство встигає і виснажити її, і осудити: «От, о годині обідовій вийде лиш, походить десь по безлюдній улици, або де, тай йде голодна до робітні».
В оповіданні «Ребенщукова Тетяна», опублікованому 1878 року, вже Михайло Павлик виступив проти шлюбу, який утримує жінку в неволі всупереч її волі й почуттям. Він захищав можливість жінки самій обирати партнера, зокрема поза церковно санкціонованим шлюбом. Навколо твору вибухнув скандал; за публікацію з нападами на шлюбні закони та релігію автора засудили до шести місяців ув’язнення. Михайло Павлик був одним з головних ідеологів громадівського соціалізму і, разом з Франком, найбільш відомим діячем Радикальної партії.
Серед письменниць, прихильних до радикального середовища, була Ольга Кобилянська (1863-1942). Для неї, як і для багатьох українських діячок, питання націоналізму, соціалізму і фемінізму були нерозривно пов’язані. Ольга дуже чуйним способом пише: «Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, коли переймалася великими ідеями про визволення жінки, ідеєю соціялізму, ідеєю націоналізму, патріотизмом, які зміцняла в мені Леся Українка».
14 жовтня 1894 року в Чернівцях Кобилянська виголосила «Дещо про ідею жіночого руху». Вона розбирала саму звичку бачити в жінці передусім чиюсь дружину. До питання про жіночу свободу вела через освіту, працю і можливість мати власний хліб: «Уводячи жінку в життя, природа не каже: “Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!” Ні, природа каже лише: “Ось ти, і жий!” Так каже вона й до чоловіка».
І далі її вимога звучить дуже просто: жінка має право «бути і собі самій ціллю». Мати власне життя, яке не треба щоразу виправдовувати користю для когось іншого.
Поряд із цим у Кобилянської є справді важливі бойово-лицарські, емоційні заклики, часто забуті в розмові про політику: «Народ треба за серце хапати, а не за голову. Розумові і мудрим він не довіряє. Народ, повторяю, що хоче бути й остатись великим, не сміє орудувати самим лише плугом, але також і зброєю, і мусить мати традиції серця героїчні».
Участь у власному визволенні
В «Осінній казці» Лесі Українки Лицар згадує слова:
«хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить кого, — в неволю візьме».
Сама Леся Українка була засновницею першої соціал-демократичної партії в України; детально цю історію розбирає Михайло Лях в матеріалі: «Між Драгомановим і Марксом. Політичне життя Лесі Українки».
Іванна Блажкевич була однією з перших, хто дав присягу ЗУНР. Блажкевич була авторкою дитячих книжок, працювала з сиротами і дітьми, абсолютно героїчна у своїй відданості справі. Вона була однією з провідних членкинь соціалістично-радикальної партії і борчинею, включно з методом партизанки, за незалежність України. За це зазнала переслідування з боку Польщі після окупації. «Польські патріоти» вбили її двох дітей, щоб залякати під час передвиборної кампанії, проте Блажкевич продовжила діяльність. Вона отримала інвалідність від побоїв польської поліції і численні скалічення за часи пацифікації, але не відмовилася від політичних ідей.
УПА і питання про лад вільної України
УПА не завжди розглядають у зв’язку з егалітарними рухами. Проте з 1943 року УПА прийняла соціальну і демократичну програму. Під впливом широкого переосмислення і відкидання тих чужих і шкідливих ідей, УПА зверталася до українського суспільства у формуванні нової програми — відходу від авторитарних принципів, за підтримку прав меншин, демократичних цінностей і подолання капіталізму. Ця програма формувалася через доєднання і розширення УПА, через похідні місії ОУН(б), які співпрацювали з українцями зі сходу і питалися, чого ж насправді українці хочуть.
У програмних текстах ОУН та УПА 1943 року, зокрема в постановах III Надзвичайного Великого збору ОУН, це формулювали так:
“УПА за повне визволення українського народу з-під московського більшовицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів (...) В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів, за УССД, за національне і соціальне визволення (...) За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських правах і обов’язках (...) За пошану до праці інтелігенції. За створення таких моральних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійним про завтрашній день та про долю сім’ї, міг віддатися культурно-творчій праці, мав потрібні умовини для праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень (...) За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру. (...) За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності (...) за героїчну духовність, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну.”
Одним з ініціаторів і авторів програми був Дмитро Маївський, вулиця якого також є у Львові. Програмні позиції III Загального збору підтримав і Роман Шухевич, який до того ж був кооперативним діячем.
Петро Полтава (1919-1951) — головний ідеолог УПА
Ці положення прояснює головний ідеологічний референт УПА Петро Полтава:
«Проти засилля поліції... За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною... За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань... За забезпечення національним меншинам України всіх прав».
— Петро Полтава, «Хто такі бандерівці і за що вони борються».
У брошурі “Про деякі політично-пропагандивні помилки” Полтава розгортає це пояснення: «Коли йдеться про соціяльні цілі нашої боротьби, то ми, бандерівці, боремося за побудову безклясового суспільства. Ми є проти повороту в Україну, як поміщиків так і капіталістів. Ми є за знищення в Україні нової експлуататорської паразитарної кляси — кляси большевицьких вельмож, складеної з верховодів партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ми є за суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва (...) За повне переведення в життя ідеї вільних національних держав усіх народів світу, за усунення з міжнароднього життя всякого імперіялізму (...) За справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам (...) Ми за знищення експлуатації людини людиною, за знищення капіталістичної системи, отже, боротьбу працюючих всіх держав за своє визволення вважаємо за справедливу, їх перемоги вітаємо“.
У праці “Концепція самостійної України” продовжує: “Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. (...) Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації”.
Василь Кук, останній головнокомандувач УПА, у роботі 1952 року “Колгоспне рабство” пише: “Українська держава може постати, і постане напевно, як вислід боротьби всього поневоленого народу, а головним чином селянства і робітництва, які становлять основні сили народу та які сьогодні та за всякої окупації найбільше експлуатовані і гноблені. Тому українська держава можлива єдино як держава народу, держава трудящих, у якій будуть якнайкраще забезпечені як усі національно-культурні і політичні інтереси народу, так і всі його соціальні й економічні інтереси (...) Український визвольний революційний рух уважає, що найкращою формою державно-політичного ладу української держави може бути лад, заснований на засадах справжнього демократизму і повної рівноправності всіх громадян. Бо лише при такому ладу народ має найкращі можливості, через вибраних і уповноважених ним представників, керувати всіма державними справами і не допустити до утворення нового визискувального класу над народом, з протилежними народові інтересами.“
Василь Кук став одним з основних критиків «Донцовщини» — ідеології національної нетерпимості. Його оцінка звучала різко: «голос Донцова — це голос слабо-сильного старця, якого ми залишили далеко позаду…».
Кук долучився до створення НВРО — Народно-визвольної революційної організації. Ця назва, на його думку, краще передавала ідеї, за які бореться УПА. Натомість Петро Полтава, головний ідеолог УПА, пропонував зберегти тяглість ОУН, але додати до назви означення «Незалежність, Соціялізм, Демократія»: “Ми ж такі бідні на всякі традиції, все в нас таке короткотривале – маю на увазі нас, як народ взагалі. Під цим кутом висуваю таку пропозицію: до існуючої назви ОУН додати «Незалежність, Соціялізм, Демократія». Таким чином, з одного боку, була б збережена пов’язаність з давньою ОУН, ми не були б новородком, і з другого боку – ми виразно і точно сформулювали б наші головні програмові гасла. Ці гасла повинні розвівати всі підозріння до поняття «націоналіст», «націоналізм»”.
Пам’ять про обох — Василя Кука і Петра Полтаву — також увіковічена назвами львівських вулиць.
Багряний і його концепція “Трудової України”
Письменник Іван Багряний продовжує цю розмову вже по інший бік радянського досвіду. Багряний змолоду співпрацював з “лівою опозицією.” В його сім’ї майже всі були героями оборони УНР — за що він був змалку об’єктом репресій. Він сформулював ліві погляди багато в чому з пам’яті про героїчну боротьбу УНР проти російських загарбників, і провів їх крізь своє життя. Він виступав за те, щоб робітники мали всі акції своїх підприємств і самі ними керували без великих власників. Щоб в соціальній ринковій економіці великими підприємствами керувала держава, а меншими — самі робітники. Водночас Багряний надихався різними персоналіями українського руху, і позитивно описував як Махна, так і Липинського, беручи найцінніше з ідей українських діячів. Все життя позиціонував себе як “в тенденції лівий, сугубо демократичний”.
У роботі 1945 року “Наші позиції” Багряний пише: “Ми вийшли з світу, що в своїй основі наставлений проти соціял-комунізму і в той же час є в своїй тенденції лівий, сугубо демократичний. Через те ми не можем бути, а ні угодовцями до світу комуністичного, а ні п'ятою колоною капіталізму чи тим паче оплотом будь якої реакції (...) Ми за демократію в найглибшому її розумінні (...) Ми за ту демократію, при якій господарем в Україні мав би бути тільки сучасний український, реальний нарід — нарід українських робітників, селян та трудової інтелігенції (...) Очевидно ми з усіма, хто об’єднується проти комуністичної агресії, хто мобілізує всі сили для знесення й перебудови світу комуністичної деспотії на демократичних засадах. Ми проти всіх, хто стоїть, чи стане, по комуністичному боці”.
У цих формулюваннях раз за разом повертається конкретний народ: робітники, селяни, трудова інтелігенція. Саме вони мали бути господарями держави, яку належало вибороти. “Це буде соціальний устрій, де право українського трудового народу – українських робітників, і селян, і трудової інтелігенції – передбачатиме насамперед право на засоби виробництва, право на свободу трудової ініціативи й право на приватну трудову (індивідуальну) власність”, – пише Багряний у праці “В чому ж різниця?”. І далі, в роботі “Наші позиції”: “Питомо українській” козакоманії ми протиставляємо творчий пафос питомо українського Донбасу (...) Стоїмо на принципі, що — доки за справу виборення й збудування Української Держави не візьмуться українські селяни й робітники, — то доти ніякої української держави не буде”.
Львів має вулицю на честь Івана Багряного – у Франківському районі.
Романтики революції
Місто Львів також стало пристанищем романтиків.
Адам Міцкевич – польський і білоруський поет; його феноменально гарний пам’ятник все ще є перлиною Львова, хоч навколо точаться суперечки; це пам’ятник відданому і чуйному революціонерові, утім, при всій любові і відомості серед поляків, білорусів і навіть українців, малодослідженому поетові.
Міцкевич був представником революційного руху за оновлення церкви, який був найбільш виражений в доктрині його друга, священника і філософа Фелісіте Робера де Ламенне – католика, засудженого церквою за католицизм. Основною ідеєю доктрини був бунт проти церковної єрархії і проти ідеї праведного ізольованого життя. На думку Міцкевича, ціль справжнього християнина – це не непогрішність життя, а приближення людства до царства божого на землі. Замість індивідуальної непогрішності в аскезі він прагнув колективного покращення людства.
В своїй праці “Про соціалізм” Адам Міцкевич пише: “Релігійні і патріотичні почуття є основними у формуванні соціалізму (…) Соціальне почуття є поривом духу до кращого існування, не індивідуального, а спільного і заснованого на солідарності”.
У «Зводі засад» 1848 року Міцкевич починає з християнства й католицької віри. Далі в тому самому короткому документі проголошує свободу віросповідання, рівність громадян перед владою, виборність посад, рівні права євреїв і рівне в усьому право та громадянство для жінок.
Герой Болгарії
Назви вулиць Львова також неочікувано багаті на іноземних лівих, особливо анархістського кшталту. Як от болгарський поет-анархіст Христо Ботев — національний герой Болгарії, життя якого було близько пов’язано з Україною. У «Моїй молитві» Ботев звертається до внутрішнього бога правди, відкидаючи бога, яким освячують царів, церковних владик і терплячу покору поневолених:
О, мій боже, правий боже!
Та не ти, що в небі граєш,
А що в серці в мене, боже,
I в душі моїй витаєш… (...)
Зміцни же ти кулак мій, доле
Коли повстануть всі раби;
Я з ними вийду в битви поле,
Щоб там полягти серед боротьби.
— Христо Ботев, «Моя молитва».
Японські подорожі українського анархіста
Українські анархісти у Львові відзначені вулицею Василя Єрошенка. Єрошенко був унікальною персоною: друг Кропоткіна і британських анархістів, автор лекцій про анархізм в Японії. Він зблизився з японським анархістом Осюґі Сакае, активісткою Камічіка Ічіко та соціалістичним драматургом Акіта Удзяку. Осюґі організував один із перших публічних виступів у Єрошенка в Японії: той публічно критикував японську колоніальну політику в Азії. У творі «Одна сторінка в моєму шкільному житті» він іронізував над царською владою, становою ієрархією та вихованням покори (учитель називає непокірних людей соціалістами й анархістами та вимагає їх ненавидіти, але діти ставляться до цих «порушників порядку» із симпатією). Через критику більшовизму Єрошенко мав конфлікти з прокомуністичними студентами, а через неприйняття насильницьких методів — з частиною анархістів.
Найбільш він відомий шкільним сюжетом, описом бунтів дітей проти нав’язаних ідей.
Інші голоси на львівських вулицях
У Львові також є вулиця Ярослава Гашека — письменника, пов’язаного в певний період життя з чеським анархістським рухом. Є і два пам’ятники його Швейку: біля «Віденської кав’ярні» та на велосипеді біля ратуші.
Вулиця Томаша Масарика, засновника Чехословацької держави, соціаліста-гуманіста, прикрашає Львів. “Я завжди підтримував робітників, часто підтримував соціалізм, але рідко підтримував марксизм, – пише Масарик. – Соціальне питання — це не лише питання робітників... це питання кожного...воно повинно бути вирішене в повному обсязі і позитивно... соціальне питання - це питання моралі-аморальності, це питання насильства та ефективної гуманності."
Є також вулиця латиського драматурга Яніса Райніса: поряд із літературою він активно працював у соціалістичному русі й переносив світові тексти, зокрема «Фауста», у латиську культуру. Він підтримував демократичну Латвію, соціал-демократію, освіту й культурне розширення прав. Національне визволення поєднував із міжнародним соціалізмом та боротьбою проти більшовизму. Він є національним героєм Латвії.
Окремо варто зазначити пам’ятну дошку Алоїзи Пашкевич, білоруської поетеси і соціалістки, що проживала у Львові. Вона співпрацювала з українським середовищем, а її львівський маршрут проходить і через університетський корпус на Грушевського, 4. Так само, Алоїза Пашкевич співпрацювала з Андреєм Шептицьким для відновлення і посилення білоруської греко-католицької церкви.
Християнські рухи і вимога справедливості
Все ж важливим чинником цієї історії було і християнство. Для частини діячів вимога рівності виходила з віри.
Вишенський і право говорити до владик
Вулиця Івана Вишенського веде до значно давнішої історії соціального. Вишенський піднімав питання, звідки береться багатство церковних владик і магнатів, якщо не з праці тих, кого вони зневажають. Такі магнати, на його думку, відійшли від християнства. Станова зверхність для Вишенського була порушенням християнського братерства.
Його ідеал — скромність ранніх християнських громад, соборність, право громади не віддавати себе необмеженій владі однієї особи. Все ж, селянин перед Богом не ставав меншою людиною через те, що він селянин.
Жижка і збройне братерство
У центрі Львова, неподалік Театральної, є вулиця Яна Жижки. Гуситський полководець вів людей, для яких релігійна реформа була також виступом проти привілеїв духовенства й феодального порядку. У радикальному таборитському середовищі практикували спільне користування майном; незаможні люди знаходили в ньому і спільноту, і силу.
Жижка обстоював цей світ збройним опором на боці протонаціонального чехословацького руху. Львівська табличка вміщує й цю гостру сторінку європейського минулого.
Костомаров і вільна християнська Республіка
Микола Костомаров, чия вулиця розташована поблизу вулиць Франка й Шота Руставелі – один з найбільш унікальних і важливих українських теоретиків. Він заперечував кріпацтво і нерівність, був прихильником соціальної республіки, братерства.
У “Книзі буття українського народу” Костомаров пише: “А цариця Катерина — німка, курва всесвітна, безбожниця явна — доконала козацство; бо, одобравши тих, котрі були в Укра[їні] старш[ими], понадавала їм вольних брат[ів] і поставали одні панами, а другі невольниками (...) І так пропала Україна, але так здається (...) Вона не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужи[й], і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з укра[їнського] роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справж[ній] українець, не любить ні цар[я], ні пана і зна[є] одного бога. Так і перше було, так і тепер (...) І встане Україна, і буде непідлеглою Республікою (...). І тоді звершиться та й писаніє: «Камень его же не брєго[ша] зиждущ[ії], то і бисть во главу угла».
Священник і селянський рух
Станіслав Стояловський, народжений на Знесінні, виводив християнську відповідальність і мораль у селянську політику. Організовував читальні, господарські гуртки, селянські об’єднання, підтримував залучення незаможних до виборів. Вважав, що людина мала навчитися говорити й діяти від свого імені, а не бути лише слухняним парафіянином.
Цікава деталь: у 1896–1897 роках Стояловський співпрацював із галицькими соціал-демократами. Для священника і селянського організатора соціальне і певна любов до близьких важили набагато більше за звичайні межі політичних партій і таборів.
У листі до Дашинського, польського соціал-демократа, передрукованому в журналі «Nurty», Стояловський пропонував передати свої газети й друкарню соціал-демократичній партії. І додавав: «Чи буду членом партії — не знаю, соціал-демократом я є».
Шептицький і обов’язки власника
Виразну антикапіталістичну соціальну критику знаходимо в Андрея Шептицького: у посланні «О квестії соціяльній» (1904) він прямо засуджував перевагу капіталу над працею, але також заперечував примусове скасування приватної власності. Важливо, що він робив це з консервативних, етично-моральних християнських позицій. Він вважав, що економічна діяльність повинна підкорятися справедливості, любові до ближнього й людській гідності. Приватна власність допустима, але власник має моральні обов’язки перед суспільством.
Шептицький відкидав усуспільнення всієї приватної власності й класову боротьбу як фундамент суспільного ладу. Натомість пропонував співпрацю праці й капіталу на основі християнської етики.
І хоч католицька соціальна доктрина і соціалізм — точніше, певні версії соціалізму — дуже схожі, вони виходять із різних культурних традицій і потребують окремого огляду. Але вимога, щоб господарство служило людям, знову приводила різних діячів до споріднених практичних справ і ситуацій, коли програмові вороги мали одне спільне діло.
Барвінський і щоденна праця
На вулиці Барвінських, у будинку № 5, жив Олександр Барвінський. Його християнський соціальний консерватизм виходив з «органічної праці»: освіти, економічної самоорганізації, зміцнення селянства, зміни законодавства. Очолюваний ним рух підтримував соціальний захист працівників, підвищення зарплат і мирні страйки. Поступові реформи мали дати людям опору у власному житті.
Між Радикалами й християнськими суспільниками залишалися розходження, часом дуже гострі. Але багато кооперативних закладів і Просвіт будували вони разом.
***
Кооперативний рух був неймовірно розгалужений і сильний в Україні. Якщо ми сприймаємо соціалізм чи ліві ідеї як ідею «власність робітників над своєю працею», то список вулиць і пам’яток у цьому тексті був би втричі більший. Майже всі українські діячі XIX-XX ст. так чи інакше мали кінцеве бачення в концепції, пропонованій Костем Левицьким, «органічної праці», певної заміни капіталізму кооперативним ринком. Деякі, особливо соціал-демократи, вбачали економіку як соціальну державу, де економіка керується схожими методами, як зараз політичні реалії керуються парламентом. Деякі — середнє між цими баченнями, а деякі виступали за змішану економіку зі значною соціальною підтримкою. Ці діячі вбачали не лише соціально-економічні питання, а питання гідності, честі, моралі, пригнічення, рівності чоловіка і жінки, колоніалізму, російського панування і національного відродження, про які вони активно полемізували, теоретизували, сперечалися і аргументували.
Цей текст, написаний короткими біографічними примітками до вулиць Львова, є далеко не вичерпним. Цей матеріал скоріше може бути певною ниткою інтересу, яку можна розплутувати, йти нею далі, шукати, вдивлятися, цінувати землю, минуле і майбутнє. Я сподіваюсь, цей вступ буде корисним і дозволить заглиблятися і надалі, обговорюючи бачення соціалізму Лесі Українки та Франка, розмовляючи про діячів зовсім не згаданих на вулицях Львова, чиї пам’ятники розкидані по всій Львівській області – їх місцям народження і пам’яті. Тоді, можливо, наступного разу знайома назва на стіні затримає погляд, інтерес та увагу трохи надовше.