«Території — це чиїсь життя, чиїсь домівки. Ми не маємо права просто їх віддати»
Чому поточний 36-й рік незалежності може бути важливішим, ніж попередні 35?
Це цитата з мого виступу до Дня Незалежності у Львові. Тоді я вжив саме ці цифри, тому що в нас була 35-та річниця.
Однак мій акцент не на них, а на тому, що кожен наступний рік є важливішим, ніж усі попередні, тому що він може значною мірою перекреслити всі попередні. Адже немудро і недостатньо всістися й пишатися стійкістю, незламністю минулих років, поки ми далі в ситуації небезпеки, коли не знаємо, що буде за тиждень, два чи місяць.
Якийсь наступний рік, може, на жаль, стати останнім, — ми все-таки повинні мати це на увазі і працювати, аби так не сталося. І, мабуть, наступного року, якщо доживемо, нагадувати собі, що 37-й рік буде ще важливішим, ніж 36 попередніх.
Чим для вас є українська перемога як для військовослужбовця і письменника?
Дуже складно сказати про щось конкретне і практичне. Для мене, наприклад, перемогою було б не втратити більше, ніж ми вже втратили. Не поступитися тим, чим ми не маємо права поступатися.
Звучить, можливо, не зовсім конкретно, але це ті орієнтири, які б точно окреслювали перемогу.
Чим ми не маємо права поступатися?
Найперше — своїм правом на існування. Це те, що в нас щодня намагаються забрати.
Своєю незалежністю, очевидно. І своєю землею — тим, що в геополітичних обговореннях війни постійно називають територіями: зберегти, віддати, забрати території. Це чиїсь життя, чиїсь доми. Ми не маємо права просто назвати їх територією і віддати.
Коли я кажу про те, чим ми не маємо права поступитися, найперше я маю на увазі наше право існувати в своїй незалежній державі і наше право, щоб уся земля цієї держави була в її складі. Це, можливо, наївно звучить зараз, але я це бачу так, а наскільки це реалістично, яким чином цього досягти — значно складніші питання.
Маємо пояснювати на прикладах, якими зараз є, зокрема, Олешки, що окупована росіянами територія — це про людей, які не мають жодних прав на життя і свободу.
Так, це не існує окремо одне від одного. Коли хтось сторонній говорить про якісь українські території, — не існує українських територій окремо від людей, які на них живуть.
Що таке російська окупація на українській території, ми бачили дуже багато разів. Про це є дуже багато свідчень. Коли я говорю на подібні теми за кордоном, то згадую, як українська армія деокупувала Ізюм і що побачила в цьому лісі. Це — російська окупація. Не зміна кольорів прапора на території, а коли приходять і забирають життя людей у найжахливіший спосіб, бо їм так хочеться.
«Ніякий Бог на таке не здатен — на таке здатні тільки росіяни»
Війна — це період, коли люди втрачають і знаходять віру. У вашій книзі «Гемінґвей нічого не знає» наскрізною лінією є діалог із Богом. Як би ви описали зв'язок людини з Богом на війні крізь призму цінностей?
Я б до цих двох варіантів — людини, яка втрачає віру, й людини, яка знаходить віру, — додав третій — людину, яка з нею була і її не втратила, але пройшла якісь болісні трансформації, випробування. Мені здається, що мій варіант був би третій.
Війна — це найважчі обставини, зокрема й для стосунків з Богом. У тебе з’являється надто багато складних питань, на які ти отримуєш надто мало відповідей. Усі ці три варіанти абсолютно правильні і людські. Мені здається, що наскільки по-людськи є втратити віру під час війни, настільки ж по-людськи і правильно є її знайти.
В ненормальних обставинах будь-яка реакція нормальна. Те, що ми часто говоримо про Бога, знаходимо чи заперечуємо його, — це дуже людська риса. У спокійних обставинах, коли смерть для тебе є абстракцією, чимось далеким і незрозумілим, легко відкласти питання про існування чи неіснування Бога. В моменти перманентної небезпеки все більше людей відчувають це питання як важливе і нагальне, незалежно від того, вірять вони чи ні.
Багато хто, вочевидь, ставить собі питання на кшталт «За що нам ці випробування?», які лишаються риторичними на індивідуальному рівні. Як трансформувати такий внутрішній діалог?
Я би трансформував саме питання, тому що проблема в ньому.
Коли ми говоримо, чи є добрим Бог, який дає нам випробування, ми чомусь усе те, що роблять з нами росіяни, приписуємо Богові й запитуємо: «За що він це робить?» Не він це робить. Є конкретні 140 мільйонів людей, які це роблять.
Тут може виникнути питання: наприклад, чому Бог, якщо він існує, все це божественним чином не зупинить? Чому він допускає те чи інше? Це серйозне питання, про яке дійсно можна говорити. Але я, наприклад, не бачу якось такого Бога, який випробує людей тим, що в них убивають дітей, їх катують і масово закопують у лісі. Ніякий Бог на таке не здатен — на таке здатні тільки росіяни.
Якщо Бог існує таким, яким його, наприклад, уявляє християнство, яким би він мені видавався, то це Бог, який дає людині розуміння, що є добре, а що є погано, і свободу вибрати те чи інше. Саме тут корінь усього. У тому, що людина має свободу вибрати. І дуже багато людей обирають зробити щось зле комусь іншому. Так, як дуже багато росіян обирають приходити сюди і нас вбивати. Я думаю, корінь — у свободі людини.
Чому Російська православна церква не є православною організацією?
Люди часто використовують релігію, аби виправдати максимально нерелігійні вчинки. Хрестові походи — це також псевдорелігія, бо це вбивання інших людей під іменем потрапляння в рай і захисту свого Бога. Так само й росіяни замасковують свої дії під якусь божественну місію. Збирають своїх священників кропити «Гради», які потім вбивають українських людей.
Росіяни будують свою ідеологію, зокрема за допомогою таких важелів, як релігія, за допомогою яких можна вмикати людей. Вони ж цілу свою церкву перетворили на державний апарат, механізм. Навіть те, що ми захищаємося від них, вони пропагують як те, що ми ведемо війну з братнім християнським народом.
Російська православна церква є церквою в організаційному і структурному розумінні: в неї є свої священники, ієрархія, миряни, храми, практикування молитов. Але вона не є церквою в розумінні християнському. Якщо вона підтримує війну, яку ведуть росіяни в Україні, якщо вона благословляє своїх солдатів приходити сюди вбивати невинних людей, якщо виправдовує усе це, — то вона не є Христовою церквою.
«Присутність військових у суспільстві значно менша, ніж могла б бути»
У вашій книзі є слова «Людське тіло стає дверима, крізь які можна розгледіти перемогу». Найвищу ціну за любов і патріотизм платять конкретні люди, тоді як суспільство звикло рахувати статистику загиблих і полонених. Чи погоджуєтеся ви з таким прочитанням?
Так, я з вами цілком погоджуюся. Власне, проговорюючи ці речі у книжках, я хочу повернути погляд на війну від статистичного, політичного, від високих геополітичних термінів до виміру персонального, особистого, дуже людського.
Я також солідарний із вами в тому, що на цей вимір потрібно звертати більше уваги. Що довше ми живемо під час війни й що далі від неї перебуваємо, то менше ми на ці речі зважаємо — а це найважливіше, це серцевина.
Що для вас є справедливість і хто для вас справжні герої?
Дуже легко любити, підтримувати, поважати абстрактних героїв, коли ти з ними не співживеш, коли вони існують у твоїй уяві або й навіть у реальності, але за багато кілометрів, на лінії фронту. Ти собі про них думаєш, можеш публікувати дописи, робити сторіз, але не стикаєшся з ветеранами чи військовими, які мають інші погляди, ніж ти. З ними значно складніше поводитися так, як ти поводишся, коли їх немає поруч.
Я думаю, що великою мірою на це впливає те, як мало є [їхньої присутності]. Ми маємо багато ветеранів, які брали участь у війні й з різних причин зараз звільнені з військової служби. Зрештою, я сам із цієї категорії. Але все-таки тому, що багато років сотні тисяч військовослужбовців служать без можливості звільнитися чи повернутися додому, їхня присутність у суспільстві значно менша, ніж могла б бути.
Мені здається, що це теж впливає на вміння суспільства співжити зі своїми героями, бачити їх як реальних людей — дуже різних і часто незручних. І саме ти маєш бути до них готовий, а не вони — до повернення до тебе.
Ознака справжнього, негучного, правдивого героїзму — це вміння брати на себе відповідальність. Це та колосальна кількість людей, які найперше ще в 2014, але, очевидно, і в 2022 році, в час найбільшої небезпеки, вирушили добровільно всіх нас захищати. Вони взяли на себе відповідальність за життя своєї сім'ї, за життя спільноти, в якій вони живуть, за життя країни.
Героїзм — це вміння взяти відповідальність за тих, кого ти любиш, у момент, коли ця відповідальність означає випробування — наприклад, перебування в небезпечних обставинах, коли є висока ймовірність отримати поранення чи загинути.
Коли ти береш на себе відповідальність у таких обставинах, коли ти вирішуєш для себе, що цей ризик і ця відповідальність варті тих людей, яких ти любиш, — у моєму уявленні це героїзм.
«Серед читачів — цивільні, яким дуже важливо якнайбільше зрозуміти досвід військових»
Про що ваша нова книга «Лікарня Святого Пантелеймона»?
Вона — про дуже різні рани, різні досвіди. Мені хочеться попрацювати з тим, яку роль література — принаймні той її маленький шматочок, який би я міг зробити, — може відіграти в розмові про те, чого ми не знаємо, про прірви в досвідах. Про те, що ми чимраз більше стикаємося з неможливістю порозумітися.
У цій книжці є монологи від імені людей із різними досвідами: жінки, яка переживає втрату сина на війні; жінки, чоловік якої зник безвісти; військовослужбовця, який всю війну служив командиром і повертається з іншим виміром багажу досвіду, ніж просто солдат, — із наслідками своїх рішень.
Словом, це люди з різними, інколи кардинально протилежними досвідами, які просто про ці досвіди говорять. І говорять щось таке, що інколи незручно чути.
Хлопець, який потрапив у полон у 2022 році і був звільнений у 2025-му, говорячи про те, з якого суспільства він йшов на війну і в яке повернувся, висловлює речі, які цьому суспільству, можливо, незручно чути, але почути їх воно мусить.
Порозумітися з полярними досвідами однієї й тієї самої війни нелегко. Це знає будь-хто, чий друг приїжджає раз на рік у відпустку з фронту або чия подруга втратила на війні коханого. Тобі настільки складно з ними поговорити, настільки важко підбирати слова, аби чимось не зранити, що іноді ти вирішуєш не говорити нічого — і це найгірше рішення, яке ти можеш взагалі прийняти.
Я думаю, що перший крок — наважитися говорити одне з одним. Наважитися говорити про всі ті досвіди, якось їх озвучувати. Ці неприємні, болісні речі і є, мабуть, найважливішими.
А вже початок розмови може вказати подальший напрямок. Розумію, звучить не дуже конкретно, але я думаю, що з такими складними питаннями було би дивно, якби ми собі сіли і сказали: «Ага, це треба вирішити так, так і так». Воно так не працює. Напевне, якщо ми відчуваємо принаймні напрямок руху, потрібно піти за ним — а там буде видно.
Для кого ви писали книгу «Гемінґвей нічого не знає»? Хто ваша аудиторія?
Найперше я писав її для себе. Потім, коли з цих текстів я робив книжку, то, очевидно, думав про свого читача, а після того, коли вона почала жити своїм життям і я намагався їй допомогти, з цими своїми читачами почав зустрічатися на презентаціях і подіях, то значно краще сформував уявлення про них.
Мої читачі — це є люди, дуже заангажовані у воєнний контекст. Можливо, дивно говорити так в Україні. Всі ми заангажовані в воєнний контекст, тому що ми тут живемо. Але, будьмо відверті, багато хто все-таки може абстрагуватися від того, що діється, і якось не чути свою співвідповідальність, якийсь обов'язок щось із тим всім робити і жити в якомусь трішки іншому світі. Мої читачі, мені видається, розуміють, у який час, в умовах якої небезпеки ми живемо. Зазвичай це люди, травмовані цим часом. Зазвичай це люди, в кого хтось близький служить, або люди, які воювали самі, або військові.
Від своїх читачів-військових я чую дві протилежні реакції. Перша — навіщо мені читати? Тобто я не маю ніякої потреби, бо і так це все знаю. Друга — я це все знаю, але тепер можу це комусь показати і не буду змушений говорити сам. Одна моя читачка, в якої хлопець військовий, говорила, що він подарував їй книжку зі словами, що нарешті не мусить сам щось із себе видавлювати. Це те, що він хотів би їй сказати.
Мені здається, що це люди, які намагаються сформулювати в слова обставини, в яких ми живемо. Це цивільні, яким важить якнайбільше зрозуміти досвід військових, бо військові — їхні родичі, їхні друзі, хтось, кому вони дуже сильно вдячні. Вони розуміють, що ніхто, хто не був на лінії фронту, цього до кінця не зрозуміє. Але хоч якоюсь мірою, щось про цей досвід література дає можливість сказати. Для людей, які пережили схожий досвід, — це можливість нагадати собі, що вони не є в тому досвіді самі й що нас таких багато. Ще одна визначальна, і, напевно, найголовніша риса моїх читачів, — це люди, яким важливо говорити.
Щоразу, коли ми зустрічаємося на читаннях чи презентаціях, — це ніколи не є просто читання чи презентація цієї книжки, чи розмова про цю книжку. Це завжди розмови про життя, про їхній досвід, про їхніх рідних. Це привід здибатися разом, подивитися одне на одного, нагадати собі, що я в тому не сам, нас таких багато. Водночас це все ж бульбашка — але бульбашка, яка дуже сильно чує співвідповідальність.
Промовистим є досвід військового, який повернувся з тривалого полону і відчуває ефект машини часу, помічаючи зміни в суспільстві. Розкажіть, будь ласка, детальніше.
Це історія мого друга Саші, який служив спочатку в 125-ій бригаді територіальної оборони (там само, де і я), а потім був переведений в іншу бригаду. Він потрапив у полон у перші місяці повномасштабної війни і був звільнений з полону минулоріч у травні.
Його монолог і присутність у цій книжці так і називається — «Машина часу». Він говорить: «Я ніби з машини часу. Я не знаю, в якому часі я опинився в цій країні, в якому суспільстві. Коли я йшов на службу, то все довкола було синьо-жовте. Всі плакали, дивлячись на військових, дякували і розуміли, що ми, якщо будемо живі, то тільки завдяки людям у формі. А коли я повернувся, довкола все більше русского язика, військових у тилових містах вбивають, всі між собою гризуться, сваряться. Якщо я десь у формі, від мене ховають очі».
Ми, будучи присутніми зараз у цьому суспільстві, розуміємо, що є певні негативні тенденції, як, наприклад, повернення російської мови в життя багатьох людей — можливо, й тих, хто вже навіть її і відрізав від себе, але з якихось причин знову повертається.
Ми й самі ці тенденції бачимо, але ми в теплій воді, яка поступово нагрівається. Почути це від нього — це наче тебе з холодної води одразу в окріп кинули. Це справді машина часу. Знову ж таки, цьому суспільству, про яке він говорить, треба це прямо почути.
«Сильно тригерить, наскільки непропорційно велика різниця між людьми, які взяли відповідальність за нас всіх у найскладніший час і несуть її досі, і тими, які цього обов'язку не чують»
Що вас тригерить?
Та сама російська мова мене тригерить. Мене тригерить, як багато довкола гаркань, сварок між собою, як багато людей додумуються маніпулювати військовими — наприклад, у прикриванні російської. Багато хто, відповідаючи на питання, чому ти, сидячи в тиловому місті, говориш російською мовою, використовує аргумент «нас захищають російськомовні».
Так, багато хлопців і дівчат, які тебе захищають, є російськомовними, але це не привід ними прикриватися, скидати на них відповідальність за те, що ти тут, у цих обставинах робиш.
Очевидно, мене сильно тригерить, наскільки непропорційно велика різниця між людьми, які взяли відповідальність за нас усіх у найскладніший час і несуть її досі, і тими, які цього обов'язку не чують. Накласти на них цей обов'язок чітко і в повному обсязі чомусь різними державними механізмами так і не спроможуться.
Маєте на увазі мобілізацію?
Так, очевидно.
Є багато речей, які можуть тригерити, не подобатися, але я не маю рецепта, як їх вирішити й не чую за собою обов'язку цей рецепт придумати. Свій обов'язок я виконав. Хтозна — може, мені доведеться виконувати його далі.
Мій рецепт проти речей, які мене тригерять, — зосереджуватися на тому, чого я довго не мав, а зараз маю: можливості бути з сім'єю, рідними, робити роботу, яку люблю, любити своїх читачів, десь-колись зробити якийсь вклад у щось корисне, як, наприклад, поїхати за кордон із перекладами й поговорити про нас — може, це дасть результат. І далі перебувати в бульбашці, де я принаймні відчуваю, що ми в тому самому світі. Це не найприємніший світ, але принаймні ми розуміємо, де ми зараз є і що нам загрожує.
«Ми з вами — українці дуже довгої боротьби»
Ви розповідали, що читали з побратимами історичні книжки, зокрема про Українську повстанську армію. Наскільки осмислення історичного досвіду боротьби меншості за українську державність вагоме для сьогоднішнього військового, на ваш погляд?
В моєму особистому розумінні це відчуття тяглості дуже важливе. Воно дає більше розуміння, що це за війна й чому вона з тих війн, які ми називаємо модним словом «екзистенційна». Вона нагадує, що це один з етапів війни, намагання росіян нас знищити, яке триває століттями.
Мені важить відчуття тяглості з періодом Української повстанської армії. Вони були в абсолютній меншості й великою мірою розуміли, що ця меншість приречена, що вони є ґрунтом, на якому колись щось проросте.
Це важливий історичний урок, що в результаті їхньої боротьби з такими гігантами, як Совєтський Союз і нацистська Німеччина, ми опинилися на тому етапі історії, коли не існує ні нацистської Німеччини, ні Совєтського Союзу, але існує те, за що боролася ця меншість і чого вона не побачила. Їхня ідея втілилася.
Важливо чути тяглість від ще дальших часів, наприклад розуміти, що якби в період української революції на початку XX століття все обернулось трішки по-іншому, то, може, ми б зараз не мали цих всіх наслідків.
Це нагадування про те, що ми з вами — українці дуже довгої боротьби. Напевно, в нас є таке відчуття, що зараз вирішальний момент цієї боротьби.
Спогади про те, як ми з побратимами читали книги, — ще з раннього періоду служби в 2022 році. Я пригадую, ми читали книжку Любові Загоровської «Моя УПА», спогади ветеранів Української повстанської армії. Це відгукувалося не тільки мені, а й моїм побратимам. Найперше — через відчуття спадкоємності, розуміння того, що те, чого вони не мали, за що боролися і за що зрештою полягли — це те, що ми вже маємо і зараз захищаємо
Ми зараз боремося і вмираємо не за ідею, яка, ми сподіваємося, буде втілена, а за те, що ми вже маємо і що нам треба зробити.
«Коли ми говоримо, що українська армія захищає, перш за все, свої сім'ї, але також і всі інші країни Європи, — це не красивий лозунг, це факт»
Чи є література дієвим інструментом комунікації про війну в Україні з іноземними аудиторіями?
Я не окреслюю літературу як політичний інструмент, але погоджуюся, що вона говорить про війну в зовсім іншому вимірі. В тому вимірі, в якому важливіше поговорити з суспільством іншої країни, ніж вони собі говорять з абстрактними нами, коли споживають інформацію про російську війну в Україні з новин, соцмереж, інтернету.
Якщо на п'ятий рік повномасштабної війни, як ми згадували, в українському суспільстві є частина людей, які можуть абстрагуватися і вдавати, що живуть в якийсь інший час, то що дивуватися з наших друзів з-за кордону, якщо вони втрачають фокус уваги з того, що відбувається в Україні.
Цей інформаційний потік перетворюється для них на статистику, на кількість загиблих чи поранених, на назви окупованих і деокупованих міст. Війна перетворюється в абстракцію, тому що вони починають говорити про неї так, як говорять їхні політики — геополітичними термінами: території, президенти, угоди. Коли в такий спосіб говорять про те, що в нас відбувається, це виглядає надто просто і надто неправдиво.
Через літературу їх можна обернути до особистісного, персонального виміру війни. Поговорити з ними не термінами територій і угод, а термінами людей, які, наприклад, живуть у Києві і яких щодня обстрілюють. Щодня хтось гине. Багато українців живуть, знаючи, що по їхньому місту якщо не щодня, то через день відбуваються атаки, і люди зі спільноти гинуть.
Мені здається, що поговорити про це з людьми за кордоном значно важливіше, ніж про те, які території, хто й кому, на їхню думку, має віддавати. Це особиста розмова, особистісний вимір. Це простір літератури.
Важливу роль може виконувати наша література стосовно іноземних читачів. Я вболіваю, щоб це була одна з головних функцій, яку б мої книжки виконали для іноземних читачів — допомогти їм засоціювати себе з нами, допомогти зрозуміти, хто такі українці під час війни, хто така українська армія. Що це точно такі самі люди, як і вони, з такими самими професіями, мріями, з таким самим правом на життя, але, оскільки вони прокинулися зранку в ситуації, коли до них прийшли з намаганнями їх убити, в них не лишилося вибору, крім як захищати себе.
Потрібне саме розуміння того факту, що в 2026 році можливий такий рівень жорстокості. Декому за кордоном досі складно повірити, що росіяни приходять і таке тут роблять. Цей рівень жорстокості вищий, ніж у їхнього приладу вимірювання жорстокості. Їм здається, що це неможливо. Однак, якщо це можливо в 2026 році, в серці Європи, в Україні, то це точно так само можливо в іншій країні. Зараз із цим стикнулися ми, і абсолютно можливо, що за якийсь час із тим самим доведеться стикнутися їм.
І якщо, не дай Боже, роботи росіянам Україні вже не залишиться, то вони підуть робити цю роботу далі, і рано чи пізно будуть її робити в деінде. Швидше за все, рано. Коли ми говоримо, що українська армія захищає, перш за все, свої сім'ї, але також і всі інші країни Європи, — це не просто красивий лозунг, щоб ви грошей дали більше, а факт, який вам важко прийняти. Вони загрожують вам теж. У вас є зараз можливість зупинити їх, поки вони в нас.
Як говорити з читачами, щоб трансформувати страх війни в потребу спільної безпеки?
Психологія каже нам, що є три реакції на страх і небезпеку: бий, біжи або завмри. Мені здається, що третій варіант — завмерти, застигнути — багато кому притаманний за кордоном.
Я був нещодавно у Швейцарії в компанії Остапа Українця на літературному ярмарку в Гетеборзі. Він розповідав, що, спілкуючись зі шведами, був здивований, що вони, перебуваючи у безпеці, настільки залучені й допомагають нам. Вони сказали йому: це тому, що ми не відчуваємо, що перебуваємо в безпечній Швеції. Ми є в абсолютній небезпеці, але й вони не є в абсолютній безпеці.
Чи важливо формувати наратив назовні про Україну на перспективу після війни?
Напевне, так, але для мене це надто далека й абстрактна річ. У своїх книжках я намагаюся проговорювати те, якими є українці під час війни. Для мене надто далеке і ще не гарантоване те, що буде з нами після цієї війни. Не гарантоване ні оце «після», ні ми після цього «після».
Це надто віддалена абстракція, щоб я серйозно для себе думав, як будувати розмову про нас після війни.
«Міряння болем — кому війна дається важче, хто живе в більшій небезпеці, кому складніше — очевидно, неправильне і нерозумне»
Чи можна мірятися болем? Чи є питання рівного розподілу болю між різними верствами суспільства чи різними регіонами питанням справедливості?
Я думаю, що на раціональному рівні ми всі розуміємо: біль — це не те, чим треба мірятися.
Немає нічого раціонального в тому, щоб порівнювати, як у якому місті кому живеться. Очевидно, що є безпечніші й небезпечніші міста. Очевидно, що в Україні немає стовідсотково безпечного міста. Але ми знаємо, що рівень загрози для людини, яка більшість часу живе у Львові, і для людини, яка більшість часу живе в Харкові, — це все-таки зовсім різні рівні загрози. Це просто факт, який ми знаємо.
Коли це стає причиною для міряння болем — кому війна дається важче, хто живе в більшій небезпеці, кому складніше — очевидно, що це не є правильно і не є розумно.
Однак чи є це передбачуваною реакцією у багатьох людей? Я думаю, так. Все одно війна озлоблює, ображає, зранює. Твої болі проявляються в різний спосіб і часто спрямовані не на тих, на кого мають бути спрямованими. Природа цього явища зрозуміла, але воно не є нормальним.
Тут одразу виникає і знецінювання, наприклад, військовослужбовців, їхніх сімей, ветеранів чи родин загиблих захисників, які проживають зараз у більшій безпеці, але втратили найцінніших, кого могли тільки втратити. Війна в них вже забрала найбільше, що змогла. Не можна все-таки до територіального принципу звести біль, якого завдає тобі війна.