"Не скажу, що я була великим патріотом до 24-го"
Віра за освітою психолог. Закінчила воєнну кафедру. У листопаді пройшла курс бойового медика. Про те, як потрапила до розвідки, каже, розповість уже після перемоги.
– 23 лютого я отримала диплом. Увечері ми з подругою зібралися відсвяткувати: готували, їли, випили. Об 11-й вона поїхала додому, а я лягла спати. 24-го мене мали звільнити в запас. Проте о четвертій ранку повідомили, що звільнена я не буду і в мене тепер є відповідальність і побратими.
За фахом я не мала бути бойовим медиком, моя допомога мала бути психологічною. Але в листопаді запропонували пройти навчання, так, сказали, буде краще для диплому. Я погодилася – якийсь новий досвід. Почалися підготовки, полігони, для мене це було чимось зовсім невідомим. Ніколи не тримала зброї в руках.
Активно вже було з 1 лютого: ми виїжджали на бойове злагодження, я розуміла, як працюють хлопці, що в них у голові, як спілкуються між собою, з тобою.
Реального досвіду не було, і я не розповідатиму, що була великим патріотом до 24 числа, що всі вісім років переймалася, що в нас війна. Бо це було десь там, далеко. Але коли 24-го зранку сказали, що так і так, я для себе вирішила: "Добре, треба, значить треба". Тоді був такий час, коли брали всіх, хто щось міг чи знав. Потрібні були кожні руки.
Мама була дуже проти мого рішення, вмовляла не йти, старалась уберегти, відгородити. Я їй тоді сказала: "Уяви, якщо кожна мама так відгороджуватиме свого українця і українку — де ми тоді будемо?" І вона погодилася.
Я заспокоїла, що це все для того, аби наша сім'я могла знову зібратися за великим столом. У мене дві молодші сестри та два старших брати, і в перші два дні мене трусило не від початку повномасштабного вторгнення, а від того, що там сидить моя чотирирічна сестра і боїться спати, бо "зараз прийде якийсь дядя з ножем і нас усіх заріже". Я не могла це слухати.
Перше завдання і перший поранений
– Це було під Києвом. Ми виводили один наш підрозділ, який мали змінити, бо в них було дуже багато поранених, вони вже не могли оборонятися. Я йшла на завдання як допомога своїм хлопцям.
Тоді ж отримала перший досвід: на рефлексі побігла надавати допомогу і сама отримала поранення. Але це була дурна куля. Бо не можна в голе поле вибігати просто тому, що комусь потрібна допомога. Мене врятував жилет і побратим, який вчасно схопив і прикрив. Обійшлося зламаними ребрами. І тоді я на все життя запам’ятала слова командира, що з мене користі більше, коли я жива і дихаю.
Також я відповідаю тільки за свій підрозділ. Якщо в мене є можливість і є дозвіл командира допомогти комусь іншому, то тільки тоді я маю право надати допомогу. Спершу не розуміла, чому це так вибірково, чому не маю права допомогти людині, яка від мене за 5 метрів. Але кожен у підрозділі має своє завдання і кожен має за своє відповідати. Як мені сказали: "Голова в тебе має боліти тільки за нас".
"Я хотіла знати про нього більше: ким він був, хто за ним плаче"
Історія з пораненим, якому тоді побігла надавати допомогу Віра, на жаль, закінчилася смертю бійця.
— Це була дуже велика кровотеча через пошкоджену артерію в нозі. Історія на секунди, яких у мене не було. Як тільки мені сказали "можна" — вже було пізно.
Це був молодий хлопець із Нацгвардії — 19 років. Оскільки це була перша моя емоція, яку я проживала, хотіла знати про нього більше: ким він був, хто його родичі, хто за ним плаче.
Через пів року я зустрілась із його бабусею. Хлопчик виріс в інтернаті, бо вона не могла забезпечити дитину сама. Його мама загинула в 15 році на Донбасі, і він дуже хотів бути військовим.
Мабуть, я чекала від бабусі не те що розуміння... Я не хотіла бачити її в траурі. І вона справді дала мені сили: була рада мене бачити, сказала, що я сподобалася б йому. Я бачила ці сльози, які в неї проступали, але вона з такою гордістю розповідала про свого внука, так високо підіймала голову — я розуміла, що це її велика втрата по життю, проте вона ділила з ним його погляди і пишається ним, як кожна мама, кожна бабуся.
Взагалі, перші місяці ти віриш, що допоможеш кожному і врятуєш кожного. Я перший місяць теж вірила, що ми всі безсмертні супергерої. Що нас Боженька береже. Береже. Супергерої. Але смертні.
Обличчя ворога
Про самі завдання, які її підрозділ виконував на ворожій території, Віра багато не розповідає — каже, щоб не нашкодити тим, хто працює далі. Задачі описує лаконічно: польова розвідка, взяття окупантів у полон і побратими. "Забирали своїх: або обміном, або тишком-нишком", — пояснює дівчина.
Першу свою зустріч з ворогом пригадує зі сміхом.
— Російські військові тікали від нас настільки швидко, що зробили коло і наздогнали нас ззаду. Це було в них на території. Десь вони віджали нашу машину, і тут ми розуміємо, що це не наші хлопці. Але щоб відпрацювати по них, нам треба було підійти ближче.
Тому коли вони почули, що ми підходимо, сіли в ту машину і почали тікати. Це було в лісі просто: дерева-пеньки, бездоріжжя. І куди могли, туди змоталися. А ми розуміли, що галасу вже наробили, а чи є тут засідка — невідомо, тому довелося якийсь час зачекати, рознюхати.
Через дві години ми вже повернулися перевірити, чи ті не залишили якісь документи. І так вийшло, що поки ми це все збирали, побачили ту саму машину, яка під’їжджала ззаду. Дивимось, а вони в паніці починають розвертатися. Історія закінчилась тим, що поверталися ми пішки, у нас уже не було транспорту.
Це був перший раз, коли я їх побачила. Пам'ятаєте, в дитинстві нам казали: "Не бійся павучка, він боїться тебе ще більше"? От у мене було таке враження, що я павук і мене бояться більше, ніж боюсь я.
Я знаю, що вони сприймають наших військових, як бойових комарів: хрін переб’єш, а проникнуть усюди. І вони нас через це бояться. Вони самі під час допиту нам це розповідали. І ти дивишся на це недолуге і думаєш: "Ось заради тебе я стількох своїх поховала?"
Але тут хочу зауважити, що в росіян є підготовка: як замінувати, як робити попереджувальні сигнали, що хтось наближається. Відсоток тих, хто щось уміє, невеликий, але вони там, де це потрібно. Це я до того, що нам розказують, буцім там самі бомжі воюють.
"Не можу сказати, що вони в мене взагалі викликали якісь почуття"
— Я не вважаю їх людьми. Я бачила страх у їхніх очах. Ми багато спілкувалися, і в якийсь момент я подумала, що стіна на кордоні після перемоги — це вже й не така смішна ідея.
Мене вразило те, наскільки вони бездушні. За цими розмовами я не відчувала по той бік зовсім ніякого сорому. Нічого, він порожній. Ти на нього дивишся, а він думає: "Еб твою мать, эт мАя Танька теперь бабки не пАлучит".
І ти його питаєш, для чого він це робить, а він: "А шо мені робить? Я 40 років на заводі працюю, в мене троє дітей, треба їх забезпечити". Погано йому жилось. Питаю: "А зараз краще?" А він: "То було таке життя, що навіть не боявся його втратити". А тут пішов на війну, то, може, хоч діти добре поживуть. А хороше життя для них — це тільки поїсти й попити. Ні планів на майбутнє, ні сенсу, нічого.
Це довго не вкладалося в моїй голові, але я перестала намагатися пояснити це собі. Усі дивуються тупості на оприлюднених відео, думають, що це прикол, а я розумію, що це не прикол. Тому я хочу стіну. Не хочу, щоб вони навіть наближалися до наших людей. Це якась абсолютно отруйна історія.
"Через пару днів у нас з'являється зв'язок, дивлюсь новини і кажу: "Хлопці, а ви взагалі в курсі, що ми зробили?"
Підрозділ Віри брав участь у звільненні Херсона. Про це, як виявилось, вони дізналися не відразу.
– Нас за годину всіх зібрали і відправили, не сказали нічого. Четверта ранку, я спала в машині, навіть не хотіла знати, куди їдемо, просто знала, що на ці дні це мій останній здоровий сон. Не сказала, що поїхала, ні мамі, ні кумі, думала: "Оце в мене буде пропущених".
Нам дали завдання, ми його виконали і все. Через пару днів у нас з’явився зв’язок, сидимо дружно читаємо новини, і я кажу: "Хлопці, а ви взагалі в курсі, що ми зробили?" До нас ця історія дійшла запізно. Хоч ми пережили це два дні тому.
Кожен військовий знає лише своє місце ведення бою: вперед, назад і збоку. Я не знала напрямки, де ми маємо виконувати завдання, доки туди не потрапляла. Мені давали координати, куди я мала з’явитись, і все. Коли тобі кажуть, що через пару днів розпорядження — можна навіть не питати: менше знаєш, краще спиш. І з часом ти дійсно розумієш, що ці знання тобі нічого не дають, це ні на що не впливає. Ну от якби я знала, що їду в Херсон, я що, вдяглась би по-іншому чи взяла б зі собою купальник?
Те, що розчулювало
Упродовж розмови Віра час від часу згадує своїх молодших сестер, похресників. Ділиться, що дуже любить дітей. Діти, каже, допомагали триматися і на фронті, а іноді навіть допомагали в роботі.
— Узагалі з місцевими, коли територія деокупована, фоткаються або спецназ, або ті, хто заходить уже служити, наприклад, поліція.
Коли ти заходиш на окуповану територію — ти, навпаки, молишся, хоч би тебе жоден місцевий не побачив, бо ти поняття не маєш, ворог це чи ні, здадуть тебе чи не здадуть, тому максимально уникаєш цього контакту. Попередньо, вони всі для тебе вороги.
Але бувало, ми спілкувалися з місцевими, коли поверталися після чистки. Переважно з дітьми. Це одна з моїх улюблених історій: стою я із сирком солодким і вже мрію про ту мить, коли з'їм його, бо після сухпайків і галет він мені здається найсмачнішою їжею у світі. І тут підходить до мене місцева дівчинка і каже: "Давай поміняємось". А в неї вафлі "Артек", яких я вже так об'їлася, що бачити їх не можу. Але кажу: "Давай". Віддаю їй цей сирок і бачу, як вона його їсть. І мені так добре стає всередині від цього.
А якось малий зі мною мінявся на сік. Він тинявся біля нас, просив, щоб йому гільзи дати або патрон розпатронений. Наші хлопці його ігнорували. І тут я якось стою вночі на чергуванні, бачу він іде, а в нього було ціле паковання соку "Капрізон". Мені так захотілося цього соку. Кажу: "Малий, давай я тобі [розпатронений] патрон, а ти мені сік". Він каже "А якщо два патрони? Бо мені ще треба для брата". Кажу: "Ну за два – чотири соки". Отак і спілкувалися з дітьми.
А колись один 9-річний хлопчик, чиї вітчим і мама пиячили і здавали наших за пляшку, сам прийшов і сказав, що робили його батьки. І так ми приблизно розуміли, що нам шукати і де. Але поки ми шукали, їх вже вбили окупанти, відходячи.
Місце для страху
Запитую у Віри, чи може пригадати моменти, коли підступав страх.
— Не можу сказати про страшно. Десь бувала надія перед виїздами, що все — це остання моя каторга. Бо іноді те, що ти змерз, голодний, так набридало, що ти надіявся лише на те, що це вже закінчиться.
І один раз були близькі до цього. На один виїзд нам дали броньовану машину. Ми роз’їхались у різні сторони. І тут повертаємось, а на дорозі перед нами стоїть людина з ПЗРК, і вона вирішує використати його на нас. Ми з побратимом подивилися одне на одного: "Ну ок, приїхали". Але машина хоч і постраждала від удару, та навіть не заглухла (вони просто не знають до пуття, куди цілитись). І так ми його й задавили і поїхали далі. Відпрацювали на всі 100%.
У мене було завдання, і його треба було виконати. Ти дієш постійно на адреналіні і кортизолі, тому страх притуплюється. А тут — у Києві — страшно. Я перший тиждень весь час шукала якусь загрозу у звуках, людях.
Другий тиждень уже було спокійніше. Третій — уже виходила надвір, брала зі собою подругу, казала: "Я готова пройтися, випити кави".
Просто ти розумієш, що якщо хочеш повернутися в цей світ, який люди зберігали, як домашній вогник — то тобі треба вчитися знову жити так, як ці люди. А не привозити зі собою якісь свої приколи. А я хочу жити спокійно. Тому доводиться вчитися довіряти і пояснювати собі, що тут люди, а не звірі, як там.
"Дуже важко переживати цей період, коли тобі хочеться назад"
Керівництво відправило Віру в цивільне життя. Це був наказ від командира: "Хочу повернутися в таке місце, яким його бачиш ти", — пригадує дівчина. Через це тепер свою майбутню роль бачить у налагодженні містка між суспільством і військовими.
— Коли військовий повертається з фронту, перший місяць страшний для всіх: для нього, бо він не розуміє, де він, ні фізично, ні морально. Так само для близьких.
У мене три тижні минуло, але досі, коли змерзаю, не виникає думки, що можу зігрітися, коли голодна — що можу піти поїсти. Я сиджу і терплю. Бо воно не перемикається просто так: ти пішов воювати і вимкнув усі почуття, а повернувся і ввімкнув назад. Відчуття не повертаються отак одразу.
Коли я повернулася, зрозуміла, що мене взагалі нічого не радує. Вза-га-лі. До 24-го я любила готувати, це мене заспокоювало, а зараз у мене вмикається: "Де мій сухпайок?"
Але для того, щоб ці почуття поверталися, треба щось робити. Не можна просто сидіти і заморожувати це. По собі розумію, що деякі почуття вимкнуті, доки не зрозумію, що в мене є сили і наснага їх пережити. Бо якщо я увімкну все відразу — я ось так десь на лавці і залишусь.
Запобігти загостренню після перемоги
Проблему Віра бачить не лише в тому, що на рівні держави немає налагодженого алгоритму, який підхоплював би тих, хто приходить із фронту, і допомагав їм потроху повертатися до спокійного життя. Річ у тім, що й самі військові не хочуть звертатися за допомогою, каже дівчина.
— А це питання життя нашого суспільства після перемоги. Бо вижити у війну — це одне, її ще потім треба пережити.
Я не сумніваюся в тому, що ми переможемо, це лише питання часу. Але я вже бачу, що після перемоги буде тяжкий шлях між тими, хто в Києві, і тими, хто був на фронті. Це різні історії, виміри, і цей контакт має бути.
І він потрібен, щоб уникнути потім загострення між цивільними і військовими. Бо я знаю, що є такі: "Я такий класний, воював, і ви тепер усі мені винні". Або: "Влада нічого не знає, а ми тут свою кров проливали".
Якою ж має бути реакція суспільства
– Що могло б мене розізлити — якби хтось сів біля мене, погладив по голівці і сказав: "Бідолашна!" Чому я бідолашна? Та нами захоплюється весь світ!
Знаєте, мій психічний стан дуже завдячує людям, які мене тут чекали. Коли 24-го я пішла з роботи і сказала про це керівнику, він на мене так подивився і каже: "Ти не пішла, у тебе відпустка, я тебе чекаю". І коли я повернулася, в мене була робота.
Важливо, щоб це чекання було дієве, в процесі. Не сидіння на місці, а щоб якась користь була: працюй, навчайся, гуляй, веселись, закохуйся, народжуй дітей.
Я повинна повертатися в нормальне суспільство, де війна не стала нормою. Я хочу повертатися в життя, яке цивільні налагодили тут, де вони п’ють каву зранку, йдучи на роботу. Тобто життя, яким хочу жити я. Бо я не хочу постійно жити війною: сидіти з побратимами, розпивати пляшку і розповідати якісь історії, які я хочу забути.
Не втрата, а внесок
Запитую у Віри, як би їй хотілося, щоб суспільство вшанувало тих, кого вона втратила.
– Якщо наші люди будуть жити гідно, це буде найкраща пам'ять про моїх побратимів.
У мого побратима була вагітна дружина. Ми поховали його, а через тиждень вона народила. Ми зустрічали її з сином усією групою. І я точно знаю, що цей побратим хотів, щоб його син жив у вільній країні. Щоб його дружина посміхалася, розказувала малому з перших днів про батька. Він хотів йому показати село біля Маріуполя, де народився сам.
Тому я вважаю, що якщо в мене буде можливість повезти його сина в його рідне селище, там нічого не прилітатиме та не буде загрожувати дитині і мені, тоді смерть побратимів стане не втратою, а внеском у майбутнє.
