Володимир і Юлія
— Ось так просто взяв і повернувся? — питає в нього.
— Мені є щось важливе тобі сказати. Все добре, сонечко, не переживай. Господь передав, ти мене вимолила.
Ліг на диван.
— Куди тебе поранило? — питає в нього знову.
Показує на голову.
Володя наснився Юлі, коли вона всі сили кинула на його пошуки.
Познайомилися в Ялті, 16 років прожили разом, двоє дітей. “Обтесалися, підтримуючи одне одного, як два камені”, — каже Юлія Гаврилюк, дружина Володимира Гаврилюка, що у грудні загинув у бою під Тернами на Донеччині.
“Що, почалося?” — Юля подзвонила чоловікові зі самого ранку 24 лютого. “Схоже, так”. Він працював далекобійником і саме повертався з рейсу додому, у Вінницю. Того ж дня здав машину і пішов до військкомату. У нього було все, що потрібно: мотивація, фізична підготовка, знання, досвід. Але: “Приходьте за тиждень. А ні, то ідіть у тероборону”.
Додому він повернувся серед ночі.
— Узяв бронік, що в нього був ще з АТО (у 2014-му родина виїхала з Криму, згодом Володимир долучився до батальйону “Золоті ворота”), шолом і пішов записуватися в ТрО, бо не хотів чекати, — розповідає вона.
Там пообіцяли відразу відправити на фронт, але півтора місяця тримали на Вінниччині, і він мучився, що втрачає дорогоцінний час. Та врешті-решт дочекався відправлення в гарячі точки. Був у Лисичанську, дивом вийшов живим з Рубіжного. Юля — волонтерка, допомагала чоловікові та його побратимам.
Востаннє вони поговорили 12 грудня.
— Напередодні я передавала передачу. Ми навантажили їм на цілий підрозділ маскувальних костюмів, сіток, наметів, смаколиків, — пригадує Юля. — Він подзвонив, сказав, що костюми підійшли, усе смачно. Чую в трубку, що хтось його кличе. Останні його слова були: “Сонечко, я тобі передзвоню”. Далі відбій.
І кількаденна тиша, яка з кожною новою годиною ставала гучнішою, поки не вибухнула. Спочатку Юля дізналася, що один побратим Володі потрапив з пораненням у лікарню. Зв’язалася з ним. “Де Вова?” — “Поганих новин немає. Він без зв’язку, лишився коригувати вогонь”.
Можливо, ці слова заспокоїли б ненадовго, але саме тоді у фейсбуці вона натрапила на дивну фразу: “Гаврилюк, братику, як же так, як же так?”
Що за маячня? Офіційно ж поганих новин немає? Не розуміючи, що діється, вона написала автору допису. Той назвався другом Вови, а на всі питання відповідав одне й те саме: нічого сказати не можу. Страх стискав усе міцніше.
— Я подумала: кому ж Вова залишився коригувати вогонь, якщо всі повиходили звідти 300-ми? Підняла кіпіш, видушувала інформацію. І тоді хлопець з лікарні зізнався: “Більше не можу мовчати. Володя загинув. Командування сказало не говорити”, — розповідає Юлія.
Коли вона нарешті вийшла на командира, той підтвердив звістку голосовим повідомленням: “Вова загинув”. “Це точна інформація?” — “Є свідки. Його бачили лежачим, не стріляючим”.
— Він лишився на полі бою, його не змогли забрати. Я щодня перепитувала, чи є новини. “Ми ще не можемо підступити, ми ще не можемо підступити”, — розповідає вона.
У голові засіли думки: а раптом є шанс, що він вижив? А раптом він у полоні? Юля дзвонила в шпиталі, видивлялася фото на сепаратистських сайтах, продивлялася списки полонених. Але його ніде не було.
— Увесь час мені писали якісь люди, мовляв, твого чоловіка хочуть поховати живцем. Ніби вони мали інформації більше за мене, хоча я ціле розслідування провела, щоб дізнатися долю Володі. Вони ж думають, що дуже помагають, коли пхають свого носа, — каже вона. — Я вирішила, що поки мені не привезуть тіла, то нехай краще він вважається зниклим безвісти, а не загиблим.
Змінити статус Юлії порадила подруга Марія Довжик, яка працює у вінницькій громадській організації “Ветеранський простір” і є регіональною координаторкою Уповноваженого Кабміну з питань безвісти зниклих за особливих обставин. Юля припускає, що завдяки цьому він і знайшовся.
Володимир вважався невідомим, коли їй подзвонили з програми обміну тілами. Працівниця моргу побачила на бирці одягу прізвище (вдруге за весь час, що вона працює в цьому напрямку), тому захотіла знайти родичів. Цей дзвінок заскочив Юлю в магазині.
— Мій чоловік був дуже впізнаваним. З вусами, з оселедцем — такий козак. Усі риси сходилися. “Але є ще така важлива деталь, — кажу тій жінці. — На шиї чорний мотузок”. — “Так”. — “З нехарактерним тризубом у формі птаха”. І знову вона каже: “Так”. У мене тоді земля з-під ніг пішла, я впала на коліна. “Це мій Джмелик”. Я людина віруюча і чекала іншого чуда. Але те, що його тіло повернули, я називаю Божою волею. Бо в тому обміні були самі кістки — і тільки мій чоловік цілий. Як вони сказали: “Однесенький свіженький”... А могла б і досі шукати.
Сповіщення про смерть вручили на похороні чи напередодні, Юля погано пам’ятає ті дні. З’їздити на упізнання, забрати тіло, організувати похорон допомогла “волонтерська братва, моя волонтерська рать”.
— У мене було кілька дотиків до звістки про смерть чоловіка: фейсбук, побратими, командування, сповіщення про зниклого безвісти, дзвінок з морга і, нарешті, сповіщення про смерть. Мабуть, яким би не був алгоритм повідомлення про загибель, він завжди буде болючим. Але абсолютно точно, ця інформація не має гуляти інтернетом раніше, ніж звістку отримують рідні. І хотілося б, щоб командування спілкувалося без наїздів. Бо чула і таке: “Так що, мені тепер вени перерізати, щоб таких випадків більше не було? І взагалі, не дзвоніть, бо витрачаєте акумулятор”. Це курвить. Я розумію, що ви на акумуляторах, що я не одна така, що ви отримуєте за все по шапці. Усе одно ви не маєте права говорити в такій формі, — каже Юля. А потім додає:
— Але я ні на кого не тримаю зла. Ворог — це Путін.
У всій цій історії з повідомленням про загибель дуже багато людського фактору і почасти менше людяності, ніж необхідно.
Знайти слова
Процедуру сповіщення про загибель регулює інструкція. Здебільшого алгоритм виглядає так: коли в бойовому підрозділі є втрати, то командир військової частини повідомляє про них відповідного військового комісара. Військкомати, тепер територіальні центри комплектації та соціальних послуг (далі ТЦК. — LB.ua), мають особисто сповістити родичів загиблого: батьків, дружину, братів або сестер, залежно від того, хто вказаний у справі військовослужбовця. Цю функцію зазвичай виконують офіцери групи морально-психологічного забезпечення. Так само ТЦК допомагає родині в організації поховання і оформленні документів.
— Зараз через той потік загиблих не завжди вдається провести всю процедуру як належить. Це правда, — каже Олена Шилова, психолог організації "Taps Україна", що працює з сім’ями у втраті в Дніпрі. — А по-друге, уявіть собі, скільки у нас військкоматів і яка в них кількість людей у штаті. У нас за змогою намагаються відправляти в родину групу оповіщення, до якої додатково залучають психолога або соцпрацівника. Але ж реалії такі, що рук не вистачає. І виходить, що одна людина — вона і психолог, і сповіщає, і потім супроводжує родину. А треба ж іще розуміти, що кожен випадок індивідуальний. Так, є загальний механізм, але ситуація в кожній родині особлива.
Зрештою, на процес впливає чимало факторів: офіційне повідомлення випередив дзвінок побратимів; хтось розмістив інформацію в мережі; у родичів змінилася адреса, родина виїхала за кордон або перебуває на тимчасово окупованій території. Водночас проблеми створює і те, що військовослужбовці іноді уникають нормальної комунікації з рідними. Ті можуть не знати, де служить їхня близька людина, де воює, яка в неї посада, хто командир і на який номер телефону дзвонити в разі зникнення зв’язку. Хоча заборони повідомляти сім’ї таку інформацію немає. Плутанини додає і той факт, що багато людей мобілізувалися не там, де були приписані. І може трапитися так, що відразу обидва ТЦК комунікують з родиною, ще й з двома різними звістками: один каже, що воїн загинув, інший — зник безвісти.
На практиці родина отримує звістку в дуже різний спосіб, зокрема дистанційно. Приміром, дружині, що за кордоном, надсилають фото сповіщення на телефон. Механізму, щоб вона отримала звістку особисто, у такій ситуації не передбачено. Кожен центр комплектації робить це як може і як розуміє. Аналогічно відбувається комунікація з родинами з боку військових частин — усе залежить від людини, яка працює з питанням.
— Уявіть ситуацію. Номер комбата скидають у чат, де дружини зниклих безвісти і тих, хто в полоні, — розповідає військовослужбовець бригади, що воює на сході. – Вони починають йому дзвонити. Командиру немає тридцяти. Він життя нормально не жив, служить в армії, в якій ніколи нічого не вчили, зокрема, як говорити про полеглих, як спілкуватися з їхніми родичами. Має сам усього вчитися, пояснювати, бо він реально переживає за цих людей. І він говорить, як є: не змогли забрати тіло. У рідних починається ще більша істерика: як це "не змогли". Далі хлопці за першої нагоди самі починають шукати тіло. Це дуже брутальна війна. Я був свідком іншої розмови. Мама питає в командира, коли привезуть тіло. Він уникає прямої відповіді, хоча відомо, що машина їхатиме за пару днів. Каже: “Чекаємо на інформацію”. “Чому ти їй не сказав?” — “Хлопець був у БМП, він згорів. Там нічого немає. Як я їй про це скажу?” Коли тисячі вбитих і з їхніми родичами нормально не ведуть роботу, це дуже демотивує самих військовослужбовців. Бо кожен офіцер дивиться, як спілкуються з родинами його полеглих побратимів, і в кожного вже купа історій про повний п*ць. Зробити цю систему кращою — це не запуск ракет у космос. Одним указом створюєш установу, під ці речі знаходиш людей. Збираєш їх докупи, даєш мандат запитувати інформацію. Два-три місяці вони працюють у повному авралі, а далі виходять на нормальну роботу.
У цьому контексті часто згадують досвід Ізраїлю. Олександр Гершанов, психотерапевт, експерт з роботи з травмою від Israel Trauma Coalition пояснює, як там працює система оповіщення родин. Протокол передбачає дотримання кількох правил. Повідомляє звістку група з трьох людей. Це ніколи не роблять по телефону, тільки особисто. Попередньо вони мають перевірити правильність адреси, зібрати максимум інформації про родину, скажімо, чи є вагітна або важкохворий, діти. Говорять максимально коротко, простими словами. Якщо є діти, то запрошують психолога або соціального працівника, який працює з ними. Головна задача — зробити все якомога бережно і по-людськи.
— У нас прийнято приходити в дім. Це захищений простір, тож звістка не заскочить рідних десь. Треба докласти максимум зусиль, щоб після її отримання сім’я опинилась у середовищі підтримки. Ізраїль — емігрантська країна, тому ми запитуємо, чи людина сама, чи є в неї тут родичі, друзі, які стосунки з сусідами, кому ви хочете, щоб ми подзвонили, чи хочете, щоб хтось до вас приїхав, — розповідає він.
Це перший етап. За словами Олександра Гершанова, сам момент повідомлення дуже важливий, оскільки від нього в людини розгортається етап горювання. І ця точка запам’ятовується.
“Добрий день, вас турбує патронатна служба полку “Азов”
Літня жінка розгублено вдивляється на засніжені чорні квадратики з мармуру. “Я не можу знайти могилу”, — тихо промовляє вона, наче просить вибачення в того, хто у могилі. Навпроти сіра мушля крематорію Байкового кладовища.
Тут ми зустрілися з Наталією Багрій, яка працює в патронатній службі “Азову”.
— Фактично тут моє робоче місце, — каже вона.
Разом з іще однією колегою Наталія супроводжує родини загиблих воїнів полку (тепер бригада НГУ. — LB.ua ). Їй лише 27 років, 9 з яких вона пов’язана з “Азовом”. У патронатній службі Наталка займалась пораненими бійцями. Аж поки одного разу не отримала задачу запросити родичів загиблих на День пам’яті на базу в Урзуфі. Так робота із сім’ями поступово стала для неї основною.
— Наші командири охоче спілкуються з родичами загиблих, бо вони вважають, що так має бути, що це правильно. Тому власне ми раз на рік зустрічалися в Урзуфі, запрошували родини на всі марші на День Незалежності, на День матері. Намагалися брати участь у їхньому житті, аби вони не відчували покинутості. І я, зрештою, стала таким посередником між командуванням і батьками, — розповідає вона.
Тоді Наталія навіть уявити не могла, що буде Азовсталь, що вона прийматиме тіла загиблих азовців і братиме участь в упізнаннях.
Коли захисники Маріуполя опинилися ізольованими на заводі, Наталія цілодобово була на телефоні. Щойно патронатна служба отримувала списки загиблих від командирів, то відразу сповіщала рідних.
“Добрий день, вас турбує патронатна служба полку “Азов”. За даними, які нам надало командування полку “Азов”, такий-то такого-то числа о такій-то годині загинув, захищаючи місто Маріуполь”.
Їй доводилося повторювати це знову і знову.
— Ми намагалися говорити стримано і досить коротко. Бо все, що ти скажеш після слова “загинув”, рідні вже не чують, — пояснює Наталка. — Починається перша реакція — у когось емоційна, у когось надто емоційна, у когось спокійна. Але в цей момент дуже важливо залишатися на зв’язку, слухати, як вони плачуть. Найгірше, що можна зробити, — це кинути трубку.
Потім потік питань. Хто ви? Хто вам сказав? Як загинув? Де? І найскладніше — як забрати тіло? Бо треба було відповідати, що місто Маріуполь заблоковано, що це неможливо. І знову питання: “Це ж ваш боєць, ви ж опікуєтеся вашими бійцями, як це, ви не можете його забрати?” Або: “Якщо немає тіла, то значить живий, навіщо ви повідомили про смерть?”
Кожного разу завершуючи розмову, Наталія ще раз повторювала своє ім’я, хто вона і що їй можна телефонувати. Від моменту сповіщення патронатна служба намагалася бути на зв’язку з родинами.
— І ми справді дуже багато розмовляли. Бувало таке, що ти телефон не випускаєш з рук. Дзвонять, перепитують. Це логічно, бо коли людина в стресі, то вона не здатна запам’ятати все. Питали, що робити, як бути. Хтось просто хотів виговоритися. Ми намагалися в такому випадку ще й психологів залучати, — розповідає Наталія. — Розпитували, хто з яких регіонів, як можна допомогти, щоб хоч трошки заповнити їм той момент очікування.
А потім почали вивозити тіла з Азовсталі і принаймні частина родин мала пройти процедуру здачі ДНК.
— Від моменту першої евакуації, коли ми в червні отримали перші тіла, і по сьогодні ідуть збіги. Дуже багато сімей досі чекають тіла своїх рідних. І це найвиснажливіша ситуація, — каже Наталія. — Було дуже правильне рішення звести родини докупи в телеграмі. А далі вони вже самі згуртувалися по регіонах, ходять разом чаї п’ють, виставки проводять. Бо ніхто тебе краще не зрозуміє, як людина, яка в такій самій ситуації. Вони спілкуються між собою і до нас звертаються вже більше з організаційних питань.
Вона багато разів прокручувала в голові, а як почувалася б сама, якби їй подзвонила якась дівчина, кимось представилася і сказала, що твоя рідна людина загинула?
— Коли до тебе приходить жива людина з такою звісткою, то це правильно. Людина є, ти її бачиш. Інакше все здається чимось нереальним. Ніби це неправда, — пояснює вона.
Але тоді іншого вибору не було.
Семен і Світлана
Звістку про загибель чоловіка Світлана отримала на свій день народження. Вона прокинулася в очікуванні. Була впевнена, що Семен знайде можливість вийти на зв’язок, щоб привітати. Натомість подзвонила подруга, її голос звучав наполегливо: “Тебе розшукують з міськради”. На цих словах серце обірвалося. Уже тиждень від Семена не було жодного повідомлення.
— Мабуть, найбільше я боялась отримати звістку, що він зник безвісти, — каже Світлана.
Того дня у військово-облікове бюро Боярки прийшло два сповіщення про смерть військовослужбовців.
— Одне вручили дружині загиблого в Центрі соціально-психологічної реабілітації, де психологом працює моя подруга, — розповідає Світлана. — На іншому папірці вона побачила прізвище Семена.
“Що трапилось? Кажи, як є”. — “Семен загинув”.
24 лютого Семен і Світлана Повари зібрали дітей, відвезли їх у безпечне місце, а потім разом пішли до військкомату, бо ж обоє ветерани АТО. Світлану не мобілізували – хтось мав залишитися з неповнолітніми дітьми. А Семен фактично відразу з військкомату поїхав на позиції, потрапивши до оперативного резерву 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Спочатку був Вишгород, потім Чорнобиль, Київ. Зрештою їх перекинули в Донецьку область. “Не плач, у нас тут тихо, ми не воюємо”, — переконував Світлану, аби вона не хвилювалась.
А потім почав зникати зв’язок, то на три дні, то на сім, одного разу — на дванадцять. Світлана дзвонила і писала всім, кого знала в бригаді, щоб дізнатися, що з чоловіком.
— Одна єдина людина, замполіт їхньої батареї, мені відповів: “Семен там, де немає зв’язку. Якби щось трапилося, я би знав”. Усі решта морозилися. Читали повідомлення і не відповідали, не брали трубку. Як я зрозуміла потім, це проблема на рівні бригади. Мені здається, вони відгороджуються від рідних, — каже Світлана.
30 серпня вона востаннє чула голос Семена. Це була їхня найдовша розмова за весь час великої війни. Побратими гиркали на Семена, щоб той гасив зв’язок, а він відказував, що має поговорити з дружиною: “Не переживай, я щасливець, почекай кілька днів, нас відведуть”.
Наступна звістка — повідомлення про смерть, яке за тиждень Світлані вручив начальник Боярського військово-облікового бюро. Там було написано, що Семен, головний стрілець-зенітник, загинув під час артилерійського обстрілу позицій поблизу Павлівки Волноваського району.
— Він дає мені сповіщення й одразу починає навантажувати купою інформації про поховання, про евакуацію. Ти нічого не розумієш. Ти дурієш. Ти в цей момент не здатна нічого з того усвідомити. Тобі кажуть: візьми той документ, потім той. А я не пам’ятаю, як мене звати і на якому я світі. Весь час провалювалася, ніби у вату. “Стоп. Семен загинув, а де тіло мого чоловіка?” Це питання прийшло мені тільки о третій ночі.
Зранку Світлані зателефонував син, який виїхав у Польщу на навчання. Він щойно відкрив фейсбук і побачив новину про смерть батька. Допис про загибель Семена Повара зробив Боярський інформаційний центр і поширив у місцевих групах.
— Вони принесли повідомлення і навіть не дали мені шансу нормально сповістити дітей, щоб з ними хтось був поруч. Є ж таке поняття, як "доба мовчання"... Це ненормально, що діти такі звістки дізнаються з мережі. У нас зовсім відсутня культура сповіщення. Недавній приклад: дружині засунули сповіщення в двері... Ми зараз намагаємося з’ясувати хоч якусь інформацію, — каже Світлана, яка є адміністратором групи дружин загиблих “Ми разом”.
Забирати тіло чоловіка вона поїхала в Дніпро сама, бо не хотіла довго чекати на машину від частини. З офіцером бригади, який займається загиблими, мала за весь час дві розмови. Першого разу подзвонила йому вона.
— Випрошувала номер тіла, щоб забрати Семена з моргу. А другого разу зателефонував він. Уже після похорону, бо побачив мій пост у фейсбуці, — каже Світлана. — Я тоді написала, як ховала Семена, як забирала тіло, як мені навіть поховальної бригади не надали, яка мала б нести труну і дати салют. Добре, що у нас у Боярці є рота ДФТГ і хлопці прийшли. Якби цього не сталося, то взагалі було б не зрозуміло, що ховали воїна. І коли це отримало резонанс, отоді нарешті зі мною зв’язалися, щоб сказати, що все було не так... А як?
Учитися правильно говорити
Завжди треба пам’ятати, що з обох боків люди: з одного — родина у втраті, з іншого — ті, хто працює з рідними, зокрема, повідомляє про загибель, каже Олена Шилова.
— Не думаю, що вони хочуть завдати родині додаткового болю якимись неправильними діями чи словами. Зазвичай це відбувається від ніяковості і незнання, що і як можна казати, як поводитися, — пояснює вона.
При цьому реакції рідних різні: істерика, паніка, тремор, ступор. Часто це агресія, яка виплескується одразу назовні: “Поверніть мого сина”, “А чого ви тут стоїте, не воюєте, а мій загинув”, “Цього не може бути”. Ця злість допомагає пережити шок.
— Перша реакція дуже потужна за силою емоцій і глибока. Її треба вміти витримати, — пояснює Олена.
Олексій (ім’я змінено на прохання героя. — LB.ua) входить до складу групи морально-психологічного забезпечення одного з ТЦК. До 24 лютого він був підприємцем, а тепер сповіщає родини про загибель військових. Як зізнається, коли йшов до військкомату, то не знав, що доведеться виконувати саме цю роботу.
— Ми приходимо до родини удвох з іще одним офіцером. На наш запит адміністрація району відряджає чергового лікаря з найближчого медзакладу. У нас є інструкція, як діяти, ми пройшли тренінг. Що нам могли розказати, те розказали. Але ж люди різні. Ситуація завжди нестандартна, і ми не знаємо, буде так чи інакше. Приміром, я виїжджав до дружини і двох дочок. У однієї дочки хворе серце. Ми на руках її тримали, поки не приїхала швидка, бо лікар теж розгубився. Їм зі собою дають хіба що валер’янку. А вчора батько, почувши про смерть сина, знепритомнів. До цього неможливо звикнути. Я особисто постійно на заспокійливих.
Оповісники й ті, хто працює з родинами загиблих, потребують спеціального навчання і так само подальшої психологічної підтримки. Олена Шилова разом з колегами проводить тренінги, зокрема, для соцпрацівників, які опікуються членами родин загиблих у соцслужбах у Дніпрі.
— Після цих тренінгів до мене підходять і кажуть: “Тепер ми розуміємо, скільки зайвого говоримо”. А насправді ж не так багато фраз може витримати і сприйняти людина, якій сповіщають про смерть. Навчання дуже важливе, оскільки треба знати можливі реакції на звістку, усвідомлювати свої реакції, розуміти свою роль і зрештою допомогти. Але при тій кількості документів, що в них у роботі, і з тією кількістю задач, я дуже сумніваюся, що питання навчання вважають першочерговим, — визнає Олена.
Олександр Гершанов погоджується, що пускати в родини можна тільки професіоналів, які підготовлені і, з одного боку, не нашкодять рідним, а з іншого — зможуть захистити себе. В ідеалі це має бути соціальний працівник або психолог за спеціальністю, які пройшли навчання від трьох місяців до пів року.
— Непідготовлена людина або скаже якось не так, або потім їй самій буде погано. І підсвідомо вона намагатиметься вберегти себе, бо це ж тема смерті і вона страшна, — пояснює він.
Правильна реакція суспільства на втрати так само важлива. Олена Шилова знає це на власному досвіді. Її чоловік Сергій загинув у 2015 році. Коли почалася АТО, він приєднався до добровольчого батальйону “Правий сектор”. Під Гнутовим підірвався на міні.
— Я десь три роки ходила по різних інстанціях і доводила, що мій чоловік загинув на війні. Стою в соцслужбі за черговим папірцем, а мене якась бабуля обов’язково спитає: “Чого він туди пішов?” Від того невизнання реальності аж плечі опускалися. І ось нарешті всім стало зрозуміло, що це все ж війна. Таких питань “чому це він туди пішов” уже не ставлять, — каже Олена.
Але розуміння, що таке співчуття, яке не завдає болю, є не в усіх.
— У багатьох дружин і матерів відчуття, ніби вони прокажені. Їх уникають, бо люди не знають, як реагувати на їхнє горе. Хтось боїться нашкодити, хтось не знає, що сказати, хтось знецінює — “іди таблетки попий”. Стільки некоректності, що це просто жах, — визнає вона. — І це дуже ранить. А для людини в горі будь-що може стати тригером. У селі, приміром, де всі всіх знають, жінка не виходила з дому, бо її сусіди розпитували: “Ну що ти там? Як тобі?” Тепер ми пожинаємо плоди того, що тема смерті в нас табуйована, не проговорена і немає культури співчуття. Вчимось по ходу справи. А вчитися під звук сирен і вибухів – то вже інше навчання. Чимало людей просто не хочуть заглиблюватися в це, щоб не робити собі боляче. Вони відгороджуються.
І тоді працівниця відділу державної реєстрації смерті, яка оформлює свідоцтво про смерть, зачиняє двері перед двома офіцерами ТЦК і дружиною загиблого. І ніякі пояснення, що за дві години похорон, що все летить шкереберть, бо тіло привезли на день пізніше, її не проймають. Бо як зазначено на дверях – обід з 13-ї до 14-ї.
Підтримати після
З дня смерті Семена Повара минуло 5 місяців. У січні його нагородили орденом "За мужність" посмертно. Тим часом Світлана безуспішно бореться з паперовим монстром. Ніяк не отримає від військової частини документи: службовий акт про загибель, грошовий атестат, наказ про виключення з частини. З ними родини можуть розраховувати на останню заробітну плату військовослужбовця, допомогу на поховання, податися на грошову виплату, оформити статус родини загиблого та пенсію на дітей.
Світлана не стримує емоцій:
— Ні сповістити нормально не можуть, ні підтримати далі, хоча б показати дорогу, куди рухатися, — каже вона. — От, приміром, родині повідомили звістку. Якщо ви бачите, що не треба якоїсь нагальної психологічної допомоги, дайте прожити горе. А потім через якийсь час після поховання зателефонуйте або прийдіть, навіть просто залиште контакти: сюди подзвони, тебе вислухають, сюди — допоможуть у подальших кроках і з документами, ось тут проконсультують у юридичних питаннях. Але ж у кращому разі тобі дають якийсь листок з переліком документів, ще й відредагований від руки. Упихають його десь у день похорону або коли приносять повідомлення про смерть. Потім виявляється, що список відредагований неправильно, і ти бігаєш за довідками, яких у природі не існує, як було в мене. У процесі чуєш щось у стилі “вас много, а я одна”. Ще й дивляться як на меркантильну суку, ніби ти з їхньої кишені щось забираєш.
Зрештою, їй усе ж трапилась людина у ТЦК, яка всадила її на стілець, вислухала, дала води. А коли Світлана заспокоїлася, все по пунктах розповіла, що і в якій послідовності вони робитимуть.
— І я їй дуже вдячна за це. Вона зробила так, як мала. Але мені просто пощастило. Дев'ятий рік війни. У якомусь вигляді підтримка сімей десь на місцях є, але як системи її немає. Ми створили групу жінок загиблих “Ми разом”, і я бачу ці масштаби. Прапор вручили в кращому разі, і все — забули. Далі, дорогенька, давай греби, як хочеш. Елементарний приклад. Я особисто за руку привела кілька дружин у наш центр соціально-психологічної реабілітації. Кажу там: “У вас же прізвища їхніх чоловіків у Книзі пам’яті. Чому ви про ці родини нічого не знаєте?”
Коректно сповістити родину про загибель людини на війні — тільки перший крок. І ним не має все закінчуватися.
— У нас існує така неперервність: є оповісник, є організація, яка приходить після і підхоплює родину. Створює карту її потреб, формує індивідуальну програму підтримки. І тоді вже під неї залучає спеціалістів. Цим займаються соцпрацівники, які є кейс-менеджерами. Це обов’язково має бути система підтримки на державному рівні, а не громадські організації, які прийшли або ні. ГО — це бонус, — каже Олександр Гершанов.
Схожу систему підтримки родин загиблих створили в “Азові”. Основне завдання тих, хто опікується родинами загиблих, — організація поховання, щоб максимально зняти з рідних питання, пов’язані з ним. Далі — супровід сімей під час збору документів, зокрема, на отримання грошової виплати.
— Це найгірше, що може бути, — акти розслідування, ВЛК, усі ці супутні довідки про склад сім’ї тощо. Якщо раніше з цим було трохи легше, тому що були тіла бійців, тому що було набагато менше загиблих, то зараз ми стикнулися з проблемою: у нас утворилася черга із сімей, які чекають на розслідування, бо військова частина не може опрацювати таку кількість загиблих. І якщо, приміром, у родичів виникають якісь труднощі в комунікаціях з військкоматом або частиною, скажімо, її працівник не бере трубку, то вони нам про це говорять і ми намагаємося трохи пришвидшити процес, — каже Наталія Багрій.
Але підтримка, яку надає патронатна служба родинам загиблих, таки вийшла і за ці рамки. Комусь допомагають з виїздом з окупованих територій, комусь – з пошуком і орендою житла, лікуванням або навчанням, влаштуванням дітей у садочок. Так само родинам надають фінансову допомогу за конкретними запитами через благодійний фонд патронатної служби.
— Ця допомога радше за покликом душі, — каже Наталія. — Родини загиблих переживають надскладний етап у житті. І десь підсвідомо хочеться їх усіх врятувати.