Протягом останніх тижнів до суспільної ейфорії від контрнаступу додався жах унаслідок того, що ми бачимо на звільнених територіях. Ми розуміли, що це буде. Але підготуватися до цього неможливо. Щодня перед нами постають нові і нові звірства. Це велика суспільна травма. Як це взагалі пережити? Як нам не зійти з розуму?
Нам треба розуміти, що ми є учасниками великих подій історії. Повставши 2014 року по-справжньому проти імперії зла за свободу нашого народу, ми викликали на себе всю її лють. Ця війна була неминучою. Так, ми не встигли до неї підготуватися як слід, але і вони були неготовими до таких її масштабів. Вони думали про легку прогулянку по шосе до Києва і Харкова – вийшло по-іншому. Тим більшою є їхня лють, свою злобу вони зганяють на всьому живому і на всьому, що дає можливість жити.
Ми маємо справу з народом, який веде з нами в певному сенсі свою народну війну. Народ цей склався в процесі формування імперії, тож імперський синдром там у підсвідомості сидить. Для них утратити велич імперії є найстрашніший шоком — я це спостерігав у 90-ті роки. Вони були розгублені. Їм повернув віру в імперію, прийшовши до влади, Путін, і тому вони його обожнюють.
Як колись сказав Бжезінський, Російська імперія без України неможлива. Тому для них питання підкорення України – це питання життя і смерті. Тієї ж Росії, тієї ж імперії. Це не Путін їх обробив маніпулятивною пропагандою, це пропаганда була відповіддю на запит народу, це в народу Росії був запит на цю війну — підсвідомий, можливо, але поки існує як імперський цей народ, будуть з’являтися нові путіни. Путін — породження свого етносу.
Для нас це теж народна війна, бо так звана «денацифікація», поставлена ними як мета війни, — це знищення усього українського.
І оскільки це так, то будь-які наші подвиги й втрати, будь-які муки й тортури набувають надзвичайного сенсу, соціального, історичного, метафізичного. Знаючи про те, що це все було неминучим, що ми на це приречені, як ми приречені і на перемогу, ми знаємо, що це той етап, який мусимо пройти, щоб сформувалася і зцементувалася єдність нашого народу. І це наповнює нас спокоєм, впевненістю і здатністю приймати все, що відбувається. Кожен може зазнати тортур, і кожен готовий до цього, як кожен воїн готовий померти в бою.
Мати віру як довіру
Ми справді відбоялися ще у 2013-му. Ми не драматизуємо цю близькість смерті. Та все ж таки ми не лише патріотична віра, не лише іскра Божа, а й проста людська психіка, нерви. Чим себе підтримати, окрім знання немарності?
Безумовно, нам потрібні духовні ресурси. Як віруючі люди, ми знаємо, що всі наші духовні сили залежать від Бога.
Головне – мати віру як довіру. Довіру до Бога. Беззастережне прийняття волі Божої.
Багато років тому я мав велику особисту трагедію – і виробив цей спосіб існування: я приймаю волю Божу, якою б вона для мене не була. Я, безумовно, можу молитися: «Господи, нехай обминає мене чаша ця». Проте потім я обов'язково мушу сказати: «Але не моя хай буде воля, а Твоя». Навіть якщо мене треба розмазати по стінках.
Ми віруємо в наявність того сенсу, який Бог вкладає в те, що з нами відбувається. І найстрашніше – втратити не життя, а смисл існування.
Це знання людині надає спершу віра, а потім досвід. Згодом починаєш розуміти, що все відбувалося недаремно, воно вело кудись і твоє призначення реалізувалося в тому, що це відбувалося.
Коли вже ти вчепився в Бога, волос з твоєї голови не впаде, тому я іду вперед, а якщо треба, щоб волос мій впав, — Бог знає, для чого воно і кого він рятує через це.
І це дарує нам мужність, волю, впевненість, які дають можливість у нелюдських умовах продовжувати працювати, виконувати свій обов'язок.
Людська цивілізація починається з поховань
Окрім постійної близькості смерті, ми зіштовхнулися з посмертям. Не в духовному вимірі, а у фізичному. Зараз ми бачимо не людину, яка спокійною лежить у труні, і ми гідно прощаємося з нею, а тіла людей, яких дістають уже з-під землі. Ми бачимо те, що людство зазвичай воліє не бачити. Адже ми ховаємо наших мертвих, не живемо з ними в одних будинках…
Щойно ми деокупували наші міста, тут же почалися ексгумації, у яких, окрім можливості зібрати докази воєнних злочинів, метою є гідне перепоховання людей…
Ті тортури, на які вони наражають людей, – це намагання знищити нас фізично, морально і духовно, щоб людина відчувала себе розчавленою, відчувала власну неспроможність. Для них це найбільша духовна насолода. Наш супротивник несе енергію і наміри суто сатанинські.
Вони не є звірами — звірі не схильні до садизму. Ці схильні до садизму. Не просто поставити на коліна, не просто принизити — повністю розтоптати людину. Це насолода сатанинського типу — знищити душу.
Тому нам треба протиставити цьому своє ставлення до загиблих, свою пошану до їхніх тіл, які прийняли такі нелюдські страждання і нелюдську смерть тільки через те, що вони українці. Іншої причини там немає, їм треба нищити все українське, у тому числі живих людей, які можуть народжувати інших живих людей.
Тому ми повертаємо загиблим їхню гідність. Це дуже суттєво. Треба виявити пошану до тіла як оселі душі.
Наше ставлення до тіла надзвичайно трепетне і глибоке. Ми його не сприймаємо просто як труп, у жодному разі. Йдеться про чесні мощі кожної людини, що померла, і вони мають бути вшановані, гідним чином поховані. Церква дуже шанобливо ставиться і до місця поховання, і до самої особистості, і до її тіла.
Окрім того, що ці масові поховання є в окупованих містах, таке є і в Харкові — місті, яке ніколи не було окупованим. Не за наказом окупаційної влади, не тому що все було у вогні, з якихось інших причин, яких ми поки що не розуміємо, людей ховали у мішках у траншеях.
Це, безумовно, викликає шок. Черговий. Ми не знаходимо виправдання. Я шукаю і не можу знайти. У нас немає брудних вулиць, нерозчищених руїн, усе відновлюється моментально, люди, як мураші, накидаються на все зруйноване і моментально приводять до порядку. Роблять героїчну роботу, хоча себе героями не вважають. Під ракетами гасять пожежі…
Тому в історії з похованнями на 18-му цвинтарі ми бачимо не просто недбалість, а щось іще гірше. Віру, що можна все на гальмах спускати, можна виправдати будь-яке беззаконня.
З культурної точки зору, релігійної — і не однієї релігії! — це питання надзвичайно значуще. Єгиптяни он піраміди будували, і вони досі стоять. Фаюмський портрет, одне з найкрасивіших явищ у світовій історії мистецтва, — це ж численні обличчя померлих.
Людська культура починається з поховань. Ми ведемо відлік історії від археологічних розкопок саме могил, курганів. Людина починається з того, що вона шанобливо ставиться до померлих. Зникає канібалізм, люди дбають одне про одного.
Ставлення до поховання як вшанування своїх предків для людини природне, для європейської цивілізації це закон.
Згадайте трагедію «Антігона» Софокла, яка була переспівана у ХХ сторіччі Жаном Ануєм. Там дівчина під загрозою смерті ховає свого брата, загиблого в бою, бо вона вважає, що він потребує вшанування і рід буде в ганьбі довічній, якщо цього не відбудеться. І вона віддає своє життя ради того, щоб гідно поховати померлого.
Тож коли померлих у пакетах кидають одне на одного в яму — це дикунство. Це рівень до цивілізації.
Залишмо на розсуд уповноважених органів питання про те, як це сталося з погляду процедури, хто приймав рішення тощо. Але люди, які це робили на різних рівнях, — що з ними не так? Як це могло статися? Чи це свідчить про нас як суспільство? Де збій в етиці?
Збій усе ж таки, я думаю, груповий і індивідуальний. Не йдеться про збій у свідомості суспільства. Наше суспільство себе показало своєю відданістю, згуртованістю, сміливістю. На літаку написано: «Будь сміливим, як Харків». Харків — залізобетон. Це про спільноту.
Коли прогниває ціле суспільство, це виявляється в багатьох секторах життя. А ми бачимо, як люди повертаються до Харкова відновлювати життя, і економіку, і виробництво, вони хочуть тут жити, працювати. Поки тут є люди, тут є що захищати. Хіба це занепад?
Але так, можуть бути групи, мікросередовища, в яких поширений моральний занепад. Наше суспільство було сильно корумпованим (а корупція тримається на деперсоналізації), і це позначається на його житті, ці традиції не зникають так просто. Але на те й приходять такі страшні випробування, щоб зламати цю інерцію. І десь вона повністю зламалась, а отут не зламалась.
Якщо вся інфраструктура відновлюється швидше, ніж за добу, то знайти труну, викопати могилу — це абсолютно можливо. Тому це нехтування своїми обов'язками — цинізм, який не має виправдання, і дуже великий гріх.
Але суспільна думка визнає ці речі неприйнятними.
У нас немає цивілізаційного вибору. Ми можемо обрати тільки свободу і достоїнство
Я кілька років працювала з людьми, які займаються трансформаціями у сфері охорони здоров'я, у тому числі в гуманістичному вимірі. Ми говоримо про відхід від тоталітарних наративів, «карної медицини», де твоє тіло належить державі і щойно ти переступаєш поріг лікарні — ти деперсоніфікуєшся. І цю історію поховань я бачу в спільному тоталітарному ланцюжку, де людина народжується, живе і помирає в приниженні — і так само вона принижена, знецінена після смерті. Що це, спадок, який нам дістався від Радянського Союзу?
Це тяглість історична Російської імперії, яка була рабською, яка тяжіла до цієї деперсоналізації — і таким чином там ніколи не було справжнього християнства, до речі. Християнство — це світогляд персоналістичний, з надзвичайною увагою і повагою до особистості. Якщо це обряд дуже красивий візантійський, але за ним немає поваги до особистості, то це все форма, фарисейство.
Згадую, як у «Вишневому саду» Фірс, старий слуга, каже: «От тоді, коли прийшло нещастя…» І виявляється, «тоді» — це коли в 1861 році дали селянам свободу, скасували кріпацтво. Для нього це нещастя, бо він раб за покликанням. І саме це є характерною рисою менталітету російського.
Філософ Микола Бердяєв, походженням з Києва, написав був книгу «Истоки и смысл русского коммунизма». А витоки його він бачить у середньовіччі, у речах, які робили люди типу Івана Грозного і Петра І, для яких життя особистості не має жодного значення, які мислять мільйонами. Тих сюди, тих туди, кого на смерть, кого на забій.
Більшовики використали оцей психологічний ресурс російської нації дуже вправно. І поновили кріпацтво, до речі.
Це дуже довга для Росії традиція. А в нас усе це по-іншому виглядає. Нам оту традицію весь час нав’язували, а українці весь час пручались. І найбільше дисидентів було саме з України. Чому тут було аж три голодомори? Бо найбільше антибільшовицьких повстань було в Україні. Тож неминучим було застосування брутальної сили нереальних масштабів, щоб на якийсь час непокірних поставити на коліна. Але Україна у своїй історії знов і знов підіймається і прагне свободи.
Тут ідеться навіть не про цивілізаційний вибір наш. Ми не можемо зробити іншого вибору, ми можемо обрати тільки свободу і достоїнство. І персоналізм.
Повернімося до нашого 18-го кладовища. На більшості табличок у його 124-му секторі, який от ми недавно виявили, немає імен. Хоча може бути прізвище — а значить, при людині були документи. Але хіба ім’я не є сакральним? Ім'я є сутнісним в іудейській традиції, за іменем християни приходять на хрещення. Воно лишається після нас, свідчить про наші діяння, здобутки, гріхи.
Безумовно, важливе ім'я і всі ідентифікатори. Вищою точкою європейської культурної традиції є все ж таки персоналізм. У 20 столітті він розвивається в межах екзистенціалізму, християнського персоналізму тощо.
Коли ми займаємося художньою літературою, письменник утворює образ особистості, який запам'ятовується на все життя. Це явище глибокого художнього персоналізму, на якому ми виховані.
Найстрашнішу для нас річ позначив колись Василь Стус: «деперсоналізація душі».
Це те, до чого тягнула радянська влада. Як у Орвелла. Ти повинен бути повністю деперсоналізований.
Отримати номер замість імені.
Немає значення, хто ти взагалі. Ні твоє походження, ні твоя історія, ні твоя особистість.
А для нас особистість і все з нею пов'язане має надзвичайну вагу і серйозну ціну. Людина — це її минуле, її прізвище, дата народження… Її зв'язки, її доробок, спадщина, її обличчя в тому чи іншому розумінні.
Тому для нас така поведінка хоч виконавців, хоч тих, хто ставив задачу, ця практика деперсоналізації абсолютно неприйнятна.
І стає світлою пам’ять
Ми з вами говорили про мертвих, а є ще живі. Ті, хто шукає своїх померлих, хоче віддати їх землі або вогню, отримати внутрішній спокій.
Речі, пов'язані з переходом людини в інший світ, повинні бути доведені до логічного кінця. Треба поставити крапку десь.
І персональне шанобливе поховання людини і є та крапка, яку ми повинні поставити. Це крапка, від якої ми можемо відштовхнутися і думати про майбутнє. Крапка, що завершує. І поряд з тим точка відліку для нас.
Я багато чого і кого втратив. Після першої істотної втрати я перші 40 днів щодня, а потім щотижня бував на кладовищі. Бо це точка відліку. В будь-якому розумінні. Це повністю завершена історія людського життя.
І це місце, де найбільше і найкраще ми можемо спілкуватися з померлим. Особливо в перший час.
Для багатьох людей, які сьогодні розкидані по світу, неможливість приходити до своїх мертвих, на свої родинні поховання, є чи не більш травматичною, ніж неможливість спілкуватися з живими. Зрештою, живому можна подзвонити. Що б ви тут порадили людям і як священник, і як людина з певним життєвим досвідом?
Перед тим, як я починаю відспівувати померлого, я кажу: «Візьміть участь у молитві». І пояснюю, як це робиться. А головне – чому. Бо відтепер є тільки один спосіб справжнього спілкування з тим, хто пішов, — через молитву.
Вона може бути індивідуальна, церковна, на кладовищі, але головне — що молитва. А молитву можемо чинити на будь-якій відстані, відстані для неї не існує.
Скажімо, є акафіст за спочилого, церковною мовою — «Акафіст о єдіноумершем». Він вчить нас, як знайти своє місце у світі після втрати. Свої нові стосунки і зі світом, і з Богом, і з тою людиною, яка пішла, і зі самим собою. Бо саме зі самим собою часто важко відновити нормальні стосунки після втрати.
Часом тижнями молишся – і нічого не відбувається, а потім наче розплющуються очі, і ти раптом розумієш, що тобі сказали. І відкривається можливість відчути через молитву і через спогад присутність людини у твоєму житті.
І стає світлою пам’ять, і дивна гірка радість може з'явитися при молитві чи спогаді, тому що людина знов прийшла і знову може бути з тобою в спілкуванні.
У масових захороненнях однозначно є люди різного віросповідання, чиї релігійні канони заповідають різні способи поховання (і жоден з них не передбачає в мішку в траншеї). Чи маємо під час перепоховання, за умови, що людину ідентифікували, дати їй можливість бути похованою саме так, як вона в те вірила?
Я бачив, як ховають мусульмани, іудеї, як ховають у вірменській церкві. Це різні способи, і кожен з них має свій зміст і свої мотивації. І вони впливають на тих, хто поряд. Це потрібно і живим, і тим, хто пішов. Для душі велика втіха і велике заспокоєння, що є молитва і відповідний обряд, за правилами і приписами. Якщо ми ідентифікували людину, знайшли родичів, ми віддаємо тіло людини їм — і вони можуть вирішувати.
Можна, безумовно, поховати всіх, як за радянських часів ховали, на спільний манер… Але для нас надзвичайну цінність мають релігійні традиції поховання, бо в них є глибока пошана до особистості в єдності душі й тіла, а не намагання, як у радянський спосіб, якнайшвидше позбутися трупа. І головне, душа через молитву здобуває найвищий сенс і життя, і смерті, і вічності.
А завтра треба вставати і йти на поле
Безліч нашої уваги присвячено живим. Мертвим, які вимагають гідності. Але в нас вистачає ресурсу допомагати ще й тваринам. Скажімо, у мене є подруга, яка евакуювала і годує 50 коней, а тепер планує евакуювати чи не 200 собак з деокупованих територій. Військові підбирають кошенят. Пожежники виносять собак. Що це говорить про нас як про суспільство?
Є такий всесвітньо відомий лікар, філософ і органіст Альберт Швейцер. Основна теза його філософії — благоговіння перед життям. Усяке життя створене Богом усупереч мертвій матерії з її невблаганними тільки фізичними і хімічним законами. А життя суперечить цій невблаганності, воно заперечує смерть, і тому воно заслуговує на благоговійне ставлення, і це стосується навіть кожної билинки.
Навзаєм ці котики і собачки нам і душевно допомагають, це ж розрада така буває в умовах цієї нелюдської війни.
І якщо суспільство має велике благоговіння перед життям — у нього є велике майбутнє.
Ви сказали про любов до кожної билинки. А я часто говорю про наше «безнадійне хліборобство», про те, як під обстрілами люди садять городи — не маючи надії пожати плоди. При розбитій хаті тішаться, що виноград вижив. Живучи в метро, вирощують цибулю, хоча навряд чи їм аж так цибулі хотілось.
Їм ростити щось було треба.
Ми спадкоємці скіфів-землеробів, про яких Геродот пише, що вони вживали слова «медос» і «страва». Вони на нашій землі були на дорозі кочівників. І тому вони були постійно загрожені.
Ми спадкоємці традиції, в якій прийшов ворог, знищив усе — а завтра треба вставати і йти на поле. Сіяти і культивувати. Це в генах нашого народу. Тому він буде будувати, порядкувати, прикрашати, все робити для того, щоб стан руїни якомога швидше відійшов у минуле.
Я в захопленні: у нас тут поруч бахнуло по Палацу залізничників, зранку я йду — працюють пожежники, ввечері повертаюсь — там дах ладнають. У спорткомплексі навпроти вже вставили вікна. Оце ця традиція.
Переконати Голіафа неможливо. Я повинен узяти пращу
Ми говоримо про благоговіння перед життям. А в одному з інтерв'ю ви говорите, що найкраще, що ми можемо зробити для російського солдата, — це його вбити. Як це корелює?
Проблема, звісно.
Корелює насправді. Дивіться: спільнота виконавців ролей орків обурюється, що росіян орками називають. Кажуть: орки — це воїни. Вони не паплюжать усе живе. Вони не знущаються і, головне, не мають цієї садистичної насолоди. Це дуже суттєво. А росіяни, російські солдати мають. Вони свідомо чи несвідомо обирають служіння сатані і служіння смерті.
Тому наш воїн, який протистоїть їм, повинен… Смертю смерть подолати, як Христос. Немає іншого способу в такому випадку подолати смерть.
Якщо російський солдат є в середовищі, де садизмом захоплені всі, він за інерцією підкорюється, але не може вийти з цього кола… Якщо в нього є ще хоч трохи душі, то ми робимо для нього благо тим, що припиняємо можливість чи необхідність творити зло.
Тому благоговіючи перед життям, я повинен протиставити щось невблаганній смерті. Я повинен не пустити смерть туди, куди вона хоче зайти. І коли я бачу Голіафа, я повинен взяти пращу і вбити його, бо іншого способу зупинити його немає. Переконати його неможливо.
Ми з вами весь час говоримо про цивілізаційну прірву між нашими сусідами. Нас уже не треба витягати зі штучного для нас поля сенсів. Ми переможемо. Але цей сусід нікуди не дінеться і він вирощує своїх дітей такими самими садистами…
Уже 2014-го було зрозуміло, що ми повинні проводити аналогію з Ізраїлем, поряд з яким з усіх боків сусіди, про яких Ґолда Меїр сказала: «Ми хочемо жити, а вони хочуть, аби ми вмерли, надто мало простору для компромісу». Вони хочуть, щоб ми не існували. Згори донизу. Для них це дуже принципово. І тому нам треба бути готовими до цієї війни протягом багатьох десятиліть.
Ми сподіваємося, що війна підірве військову силу й економіку цієї країни так, що вона зачиниться за залізною завісою і довгий час не буде спроможна на подальші військові дії. Що невблаганні історичні закони призведуть до розпаду цієї імперії, бо вона штучна і зараз. Вона тримається тільки військовою силою і політичною напругою — від Карелії до Чукотки, що непоєднувані речі.
Їм треба було б поділитися на якусь кількість країн. Є на те надія. Я давно про це мрію теж.
Хоча цей рабський народ звик до будь-яких труднощів, і саме він, а не нафта і газ становить основний ресурс цієї імперії. І якщо вони не схочуть розділитися, цей ресурс спрацює в історії ще не раз, і вони будуть відновлювати свій агресивний потенціал.
Зараз і дехто з наших співгромадян, і з європейців говорить, що нам треба вести діалог, шукати так званих хороших рускіх, допомогти їм подолати це внутрішнє рабство, вийти на світло… Чи це справді наша задача?
Це не є нашою задачею, і я особисто до цього ставлюся дуже негативно. Для мене настав момент переоцінки всієї спадщини російської культури. Яка ж там позитивна, прогресивна, миролюбна чи гуманістична культурна складова подіяла, що стали можливими Буча, Ізюм, Маріуполь, Північна Салтівка?
Не спрацьовує російська культура.
А хороші рускі — це виняток, якого практично не існує. А ні, винятки знаю: Новодворська, царство небесне. Нємцов, царство небесне. Сахаров, царство небесне. Усе.
Усі інші заражені імперським синдромом. Дуже хороший може бути. В усьому прогресивний. Але явний чи дещо прихований із політичних або прагматичних міркувань імперець. І в цьому проблема цього народу. Йому було б треба деімперіалізуватися і знайти себе поза імперською парадигмою. Але це не наша проблема. Це їхня проблема. Хай вирішують.