«А тіло вже поховане!»
Тридцятидворічний Максим у мирному житті працював на текстильному виробництві; став до лав Збройних сил України ще 2015 року. Служив на Харківщині в прикордонних військах. Демобілізувався 2016-го, в наступні роки регулярно їздив на вишколи, був у запасі.
23 лютого цього року Максимові подзвонило командування – і він знову пішов у Державну прикордонну службу.
Формально міг отримати звільнення, оформивши інвалідність для доньки — вона має розлад аутичного спектру. «Але він такий у мене впертий і ніколи не ховався, сказав — нема тут вибору, і пішов», — згадує дружина Оксана.
26 березня о 5-й ранку Максим подзвонив матері, повідомив, що їх передислоковують. Просив родину не дзвонити — сам зателефонує, коли буде можна. Більше на зв'язок не виходив.
Мати й дружина півтора місяця не наважувалися порушити обіцянку не дзвонити. Але на початку травня подали заяву в поліцію про те, що Максим зник безвісти.
Ані номера військової частини, ані контактів командування чи побратимів родина не знала. «Це от теж у хлопців багатьох погана манера — приховувати від родин, — каже Оксана. — Ідеш воювати — ну залиш сім’ї якісь дані, де я тебе потім шукати буду?!»
З’ясувати частину і зв'язатися з командиром допомогли місцеві депутати. Командир 123 батальйону, каже Оксана, повідомив, що підрозділ, у якому служив Максим, 26 березня накрило «градами» в боях поблизу Вільхівки — селища Харківщини, яке деокупували ще навесні. Частину хлопців узяли в полон, частина загинула. Дружина говорить: «Два місяці вони пролежали під “благами природи”, і тільки 25 травня їх привезли в морг». Центральний харківський морг, на вулиці Дмитрівській, який уже фігурує в нашій попередній історії.
Ані працівники моргу, ані слідча, яка вела справу про зникнення безвісти, знову ж таки, родині не подзвонили. «Мені подзвонив комбат і сказав: “А ти з’їзди на Дмитрівську, подивися, може, він там, туди наших шістьох привезли», — розповідає жінка.
Оксана згадує, як наступного дня вперше поїхала в морг: «Там було 6 тіл [із цього підрозділу], одне було впізнане. Тіло мені побачити не дали, сказали — це тільки зі слідчим, показали фотографії п’яти тіл на моніторі. Усі хлопці були з жетонами. Усі записані як невідомі. Я спитала Інгу, судмедекспертку (та сама Інга, яка спілкувалася з батьками Романа Сімонка. — LB.ua), чого ж це вони у вас невідомі, якщо всі з жетонами? Нічого вона мені на це не сказала.
Тіла були в жахливому стані. Обличчя взагалі невпізнавані. Одне тіло я майже впізнала. Сказала: я впевнена відсотків на 80, але хочу бути на 100, тому будемо робити ідентифікацію за жетоном і ДНК-експертизу. Якби мені показали тіло, я роздивилася б, чи є в нього шрам на нігті, але на фото пальців видно не було».
Протокол упізнання слідча, за словами Оксани, складати відмовилася. Хоча за правилами, він мав бути складений.
16 червня прийшло підтвердження за жетоном (про це Оксані повідомив командир батальйону Андрій Іванович) — жетон справді належав Максимові. Але на той час Оксана вже подала заяву на ідентифікацію також за ДНК, тож треба було чекати на остаточне підтвердження.
18 червня дружина і мати вдруге приїхали в морг на Дмитрівській. Їм іще раз показали фото — за ним мати впізнала Максимову ладанку, дружина — військовий ніж. Документів, сказали, при тілах не було.
Важливо підкреслити: про те, що підтвердження за жетоном є, а на висновки ДНК-експертизи іще чекають, Оксана повідомила морг.
У двадцятих числах червня Оксана взяла дитину і поїхала до слідчої Національної поліції в Харківській області. Відділення на той час розміщувалося в одній з районних шкіл. «Забір біоматеріалу проводився в кабінеті слідчої вушними паличками, які вона взяла із сусіднього вчительського кабінету. Хтозна-де вони там валялись. Після цього ще й кілька днів забувала відправити їх на аналіз — я їй дзвонила, нагадувала… У яких умовах вони там зберігалися, я не знаю», — згадує Оксана.
Слідча, говорить Оксана, про перебіг справи її не інформувала. В останні дні серпня Оксана подзвонила головному слідчому Харківського району — і тільки після цього їй зателефонувала слідча і сказала: «Разом поїдемо на огляд тіла». При цьому слідча не знала, де перебуває тіло.
Оксана згадує: «Приїжджаємо в морг [це був уже третій їх приїзд. — Авт.], це була субота, а мені Інга, судмедексперт, видає: “А тєло похоронєно!” Я мало не впала, в мене істерика почалася».
Виявилося, що тіло поховали ще 6 червня. Тоді як підтвердження за жетоном прийшло тільки 16 червня, а слідча брала матеріал на ДНК-експертизу наприкінці червня, не знаючи, що тіло вже поховане.
Підкреслимо: тіло передали на поховання між двома приїздами дружини в морг; у період, коли ще тривали слідчі дії; родину про поховання не повідомили — хоча вони декларували, що ховатимуть самі.
За словами Оксани, слідча не вдалася до жодних процесуальних дій з цього приводу. Хоча несподіване поховання (вважайте — зникнення) тіла, яке фігурує у відкритій справі і стосовно якого проводять слідчі дії (експертиза), можна трактувати щонайменше як службову недбалість.
«Якщо вони були з жетонами і військові, то вони вже точно не “потєряшки”! — говорить Оксана. — Тим паче, не знаю, як за іншими п’ятьма, чи їхні сім’ї знайшли, але я-то за своїм точно прийшла. Як же так можна людину закопати і нічого не сказати близьким?!
Я почала дзвонити комбату, а він сміється: “Та вспокойся, з ким не буває!”»
Оксана згадує, що ще коли їхала в морг зі слідчою, запитала її, коли ж будуть перші результати ДНК (окремо дитини і окремо тіла, яке може бути Максимовим). «А я що, вам не казала, вони вже готові”. — “То я ж вам щотижня дзвоню, ви мене “завтраками” годуєте!” Питаю її — в які дати? Вона мені не сказала. Я чекала майже два місяці, хоча зазвичай ДНК готують місяць-півтора».
Станом на 27 вересня результату зіставлення ДНК ще не було.
У морзі Оксану відмовляли і від ДНК-експертизи, і від подальшого перепоховання. Сказали, що це «така епопея» і «треба домовлятися з «Ритуалом» (КП «Ритуал» — харківське міське комунальне підприємство, яке займається похованнями. — LB.ua).
Усе, що дали дружині в морзі — папірчик з чотирма цифрами, сказали: за ним знайдете на кладовищі. Чи це Алея Героїв, де ховають усіх військових, чи інший сектор — не уточнили.
Співробітник військкомату здивувався, мовляв, нащо вам те перепоховання, адже «готується Меморіальний комплекс». Очевидно, чоловік мав на увазі той сектор, який у народі називають Алеєю Героїв. Максим же похований зовсім не там.
У військкоматі Максима записано як офіційно зниклого, поки не буде підтвердження за ДНК. Відповідно, Оксана не має статусу ні потерпілої, ні вдови загиблого військового. Говорить: «Мені інколи тикають, що, мовляв, ти виплат по загиблому хочеш. Якби це було так, я б ще в перший візит до моргу сказала: “Так, це мій!” — хоч і не була впевнена, та вже отримувала б виплати. Не в тому річ. Куди мені дитину привести? Як показати — отут твій тато лежить?»
“Недоліки” в роботі
Після розголосу, який ми надали цій справі, 16 вересня Харківська міська рада повідомила, що тіло Романа Сімонка (з поховання якого почалося наше розслідування) перепоховають. І що «з метою вбезпечення харків’ян від подібних історій» 19 липня був звільнений колишній директор КП «Ритуал» Євген Журавльов. До цієї деталі ми ще повернемося.
19 вересня під тиском громадськості міський голова Харкова Ігор Терехов мусив зібрати робочу нараду. На якій заявив, що «перше завдання — якомога швидше перепоховати всіх по-людськи, в окремих могилах”.
Ігор Ляхов, новий директор КП «Ритуал», повідомив, що «були виявлені деякі недоліки і був наказ про те, щоб ці дії (ховати людей у братських могилах. – LB.ua) припинити”. За його словами, вже з вересня людей у траншеях не ховають.
Терехов також підкреслив, що похованнями займався попередній керівник “Ритуалу” Євген Журавльов (кум покійного мера Харкова Геннадія Кернеса. — LB.ua) і що це стало однією з причин його звільнення. “Тепер я хочу, щоб ви виправили його помилки, яких він припустився, м’яко сказано “помилки”. Моя вимога залишається такою: якнайшвидше перепоховати з усіма почестями, що їх заслужили ці люди, обороняючи Україну і місто Харків”.
При цьому про ідентифікацію тіл не йшлося, лише про поховання.
21 вересня Харківська обласна прокуратура внесла в ЄРДР два кримінальні провадження: за статтями КПК 297 (наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого) та 367 (службова недбалість).
«Максиме, та це хоч ти?»
Оскільки Оксана живе не в Харкові, а в області, то спершу шукати Максима на кладовище вирушила авторка цього матеріалу з колегами. Водночас мали задачу розшукати і поховання Лариси М., син якої теж звернувся до нас після першої публікації, написавши в коментарях на фейсбуці: «Оце ж десь у тих траншеях і моя рідна мати лежить…» Його історію викладемо нижче.
Спершу ми про всяк випадок перевірили, чи є поховання Максима на Алеї Героїв. Потім спитали в якогось працівника, де шукати поховання за такими-то номерами — це ще одне поховання, яке треба було розшукати. Працівник показав на сектори 13 і 19. Там таких поховань не було.
Години півтори ретельного огляду табличок у тому самому 124 секторі теж не дали нічого, крім додаткового шоку. З часом логіка табличок почала «відкриватися», наприклад, цифри під «невідомими» на кшталт «35-40», «50-60», ймовірно, означають приблизний вік похованої людини.
Одна з таких табличок має напис «Невідомий чоловік 15-20». 15-20 — це, по суті, дитина. І, напевно, її хтось шукає. Була там і табличка з іменем-прізвищем і написом «8 лет». Поховань з таким самим прізвищем поруч не було. Тож, імовірно, дитина похована в цих траншеях сама, без родини. Чи знайшли її рідні — хтозна.
Деякі таблички мають написи «скелет», «кости», «череп» — і більше нічого.
На якихось є більш-менш повна інформація, на деяких — прізвище і (ймовірно) рік народження, але без імені. Найгірше — з так званими «невідомими», бо на них може бути інформація про дату поховання, номер запису в реєстрі моргу/кладовища і ймовірний вік, а може бути просто напис «н/в мужч» або «невідома женщ».
Оскільки знайти таблички за вказаними номерами ми не могли, поїхали в адміністрацію (тут варто зазначити, що відстань між 124 сектором і адміністративною будівлею — десь 2-2,5 км, тобто літній людині, яка прийшла б туди сама, ходити туди-сюди було б досить важко). Нам сказали, що так, такі люди є, за NNNN є «невідомий з вогнепальним пораненням», а за другим номером — Лариса М., мама Євгена. Ларисину табличку ми знайшли, а Максимову знову ні.
Наступного разу ми приїхали на кладовище вже з Оксаною. Земля після дощу розмокла і прилипала до ніг, ходити поміж насипами було відверто незручно — і з погляду етики, бо весь час наступаєш на чиїсь поховання, і суто фізично.
І знову з першого разу поховання Максима знайти не вдалося. Зате побачили таблички, які свідчать про поховання в серпні і навіть у вересні. А ще — свіжу траншею. Нагадаємо, колишнього директора КП «Ритуал», на якого зараз міський голова покладає всю відповідальність, звільнили ще 19 липня. Але в траншеях ховають і далі.
В адміністрації кладовища нам дали ще один номер, який відрізнявся від попереднього однією цифрою, тож ми попросили про супровід співробітника. Йому теж вдалося не з першого разу, але, порахувавши умовні ряди і подзвонивши в адміністрацію, він показав нам табличку: «н/в мужч NNNN/22», якраз біля свіжої траншеї.
Чуємо, як Оксана напівпошепки промовляє: «Максиме, та це хоч ти?»
Поплакавши навпочіпки біля таблички у цвинтарній багнюці, Оксана підводиться і каже: «Ну от, знайшла. Але що саме знайшла? Хіба я можу сюди привести своїх доньок і сказати: «Отут ваш тато лежить. Він країну захищав».
Оксана продовжує боротися за ідентифікацію і перепоховання: або на Алеї Героїв, або на їхньому родинному кладовищі.
«15 тисяч на картку – і ми її поховаємо»
Лариса М. померла в березні в будинку для людей літнього віку в Харкові. Її син у цей час вивіз родину до Львова. Працівниця закладу повідомила Євгенові, що мати померла від загострення онкологічної хвороби — але ні довідки лікаря про смерть, ані висновку патологоанатома немає. Пізніше в морзі сказали: «У такому віці розтин уже не проводиться». Розтин справді не був би обов'язковим, якби існувала лікарська довідка про смерть.
Та сама працівниця сказала, що для вивезення тіл у них є «спеціальна людина». Телефон, з якого Євгенові дзвонив Андрій, який мав вивезти тіло, належить співробітнику КП «Ритуал» — хоча співробітником чоловік не представився. Андрій попросив за свої послуги 3000 грн — на приватну картку. За словами Євгена, у телефон чоловік кричав, відповідав дуже хамовито, зрештою сказав, що поховання може влаштувати за 15000 грн, але йому потрібна довіреність на впізнання тіла та поховання. Офіційного рахунку не дав.
У морзі запропонували поховати «за рахунок держави». Євген погодився, бо через втрату роботи грошей таких не мав. Запевнили, що «держава надасть труну та окреме місце на кладовищі, поховання буде скромне, але все буде по-людськи». Але уточнили, що на поховання треба чекати, бо морги переповнені, а в першу чергу ховатимуть військових.
Кінець історії вже зрозумілий: Лариса, мама Євгена, похована в тому самому горезвісному 124 секторі з ледь помітною табличкою, яку ми зрештою відшукали. На підставі якого документа здійснено поховання, якщо на його момент свідоцтва про смерть не було, наразі незрозуміло.
Євген каже, що хотів би перепоховати матір по-людськи.
То що ж відбувається?
Поки цей матеріал готувався до друку, з нами зв’язалася мати ще одного військового, похованого в тому самому секторі — без повідомлення родині. Їй у телефонній розмові зі співробітниками кладовища сказали, що вартість ексгумації — 40 тис. грн. Потім уточнили: якщо на офіційний рахунок — то потрібно зібрати всі документи, почекати і буде за 20 тисяч.
Працівник органів внутрішніх справ, який не веде цю справу і дав нам коментар неофіційно, говорить, що якщо це правда і такі суми озвучують рідним, то виглядає на дуже вигідний цинічний бізнес для ритуального бюро: спершу ти ховаєш людину за рахунок бюджетного асигнування (міськрада асигнує на труни й індивідуальні могили, а ховають у 124 секторі «більш економним» способом). Потім родичі її розшукують — і ти заробляєш на ексгумації. Зрештою, заробляєш утретє — вже на пристойному похованні, адже КП «Ритуал» є, по суті, монополістом, і за поховальними послугами звернуться, майже 100%, знову до нього.
Якщо ця гіпотеза є правдивою, тоді стає зрозумілим те, що видавалося нелогічним. Перше — чому в умовах перевантаженості моргу і поховальних служб і нестачі бюджету на поховання тіла, наприклад, Романа Сімонка чи Максима не віддавали родичам, а все ж таки, прикриваючись «помилкою», ховали за рахунок міста. Друге — чому не зв’язувалися з родичами людей, при яких були документи і яких можна було розшукати. Третє — чому ховали навіть улітку, коли шок перших тижнів війни вже минув й інші комунальні підприємства виконували свою роботу. Зрештою, чому саме це комунальне підприємство з-поміж усіх, які зіштовхнулися з колосальними викликами (згадаймо хоча б відновлення електропостачання після бомбардування ТЕЦ-5), не справилося зі своїм завданням?
Докопатися до суті справи мають відповідні слідчі органи. Ми ж продовжимо збирати історії інших родин. І для того, щоб побачити нові закономірності, і для того, аби поховані по-варварськи люди отримали посмертно голос і справедливість.
P.S. Уже коли матеріал був готовий до публікації, колеги з видання «Експрес» повідомили, що зв’язалися з іще однією родиною: 45-річний Дмитро, чоловік Олени Конькової, 10 днів перебував у лікарні з черепно-мозковою травмою, з родичами ніхто не зв’язувався, хоча при чоловікові був і телефон, і документи. Похований він на території того-таки 124 сектору. Цитуємо Олену за публікацією в «Експресі»: «Ми звертались до правоохоронних органів, де нам сказали: якщо хочемо перепоховання, то треба викопувати всю траншею (за 1 квітня) і тоді проводити впізнання. Усе — за наш кошт».
***
Номери поховань і прізвища ми не вказуємо на прохання героїв історій, але готові надати всю інформацію слідчим органам.