“Я сама зібрала по шматках свого обвугленого сина, потягла його на візочку й закопала у своїх квітах біля розбитого будинку”
До нас підбігає жінка. Питає: “Тут є преса?”
“Я хочу на весь світ розповісти, як росіяни вбили мого сина Анатолія!” – майже кричить вона.
Жінку звати Олена Валіуліна. Вона веде нас до спаленої "газелі" й розказує, що 11 вересня російські солдати навмисно прямим влученням з танка вбили її 34-річного сина Анатолія. Під час сильних обстрілів він хотів урятувати 15-річних хлопців – забрати до свого погреба в низині.
“Він поїхав за дітьми і не повернувся. Два тижні я шукала свого сина. Знайшла його 25 вересня. Усе згоріло, тільки клаптик голубої олімпійки залишився, щоб показати: “Мам, це я”. Я сама в мішок його почала пакувати, але окупанти не дали це зробити: снайпер почав обстрілювати мене та ще двох людей. Ми скотилися в цю канаву, перечекали й через кущі ледве винесли ноги. До позавчорашнього дня мій син лежав у цій "газелі". 30 вересня українські військові після зачистки дозволили забрати мого Толіка. Я сама зібрала свого обвугленого сина, потягла його на візочку й закопала у своїх квітах біля розбитого будинку. Дякую вам, росіяни, що позбавили мене сина”, – з люттю і відчаєм каже жінка.
У селі чутно гучні “виходи”. Олена Валіуліна добре розрізняє, з чого й куди стріляють. Каже, що її будинок окупанти знищили. Три снаряди розірвалися в городі, в одній вона й поховала свою дитину. Розповідає, що в окупації виживала разом із сімома пенсіонерками. Вони евакуювалися зі знищеного села, а жінка лишилася, бо шукала сина.
Тепер евакуюватися не хоче: “Я чекаю новин від онучок, які ще в окупації. Мене сусіди прийняли, дякую їм. Я не поїду звідси вже нікуди. Може, все відновиться колись”.
На звільненій території немає ні електроенергії, ні газопостачання, ні мобільного зв’язку. Олена йде за свічками до волонтерського “течика”. Дорогою бачимо діда Вову, який випасає отару вцілілих кіз. Каже, що в нього взагалі нічого не залишилося – три машини та багатоповерховий будинок перетворилися на згарище.
“Вова! Ти живий, і діти живі! Усе добре. Заселись у нову хату та живи далі”, – каже Олена.
За нами біжить пес пастуха. Він вважає жінку рідною, бо ховався від обстрілів у погребі разом з нею та її покійним сином.
“Прилетів російський літак і чотири рази лупонув по наших хатах. Наступного дня скинув ще дві авіабомби”
У селі майже не залишилося собак і котів. Проте качки вціліли, коли 9 і 10 вересня росіяни скинули на Канцедалівку шість авіабомб. Господар птиці Сергій розповідає, як це відбулося:
“Українські солдати зайняли висоту. Прилетів російський вертоліт із Куп’янська-Вузлового. Наші його збили. Потім приїхав російський танк, наші військові його також розбили і зачистили цю територію. Росіяни затихли. Через годину прилетів російський літак і чотири рази лупонув по наших хатах. Наступного дня скинув ще дві авіабомби на український БТР і цивільні будинки. Я з дому пішов заздалегідь, бо сракою відчував, що буде лихо. Вижив, бо сховався в хаті на околиці. Там лише два-три будинки цілі. Ми сиділи в погребах півтора тижня, не вилазили. Від мого будинку самі стіни залишились, усе згоріло. Я жив без родини, в мене були тільки качки, кури та 4 барани. Вижили всі 36 качок і двоє баранів. Ось тут, в епіцентрі авіаударів, дядько Петро ховався з моєю собакою. Алабай просидів з ним два дні в погребі. Чуб у дядька Петра тепер обпалений. З моїх односельчан від авіаударів загинула родина, а наступного дня російський снайпер убив ще двох мужиків. Усі інші люди вижили, бо добре заховались у сусідів у дальніх хатах”.
Зараз Сергій на побитому авто забирає качок до своєї матері в Куп’янськ. Навпроти його знищеної хати – завали, під якими досі лежать тіла цілої сім’ї: мами, тата і їхньої дитини. У чоловіка чорні долоні та лице в куряві. Він курить цигарки та з полегшенням посміхається в розмові з нашими військовими. Потім згадує окупацію і плюється від огиди.
“Ми з росіянами не контактували. Окупанти розшукували бійців АТО та сильно їх били. Тут буряти стояли, вони понавішували білборди з написами “Ми єдиний народ з Росією”. У нас ніхто дозволу не питав. Може, Росія тут і подобалася комусь раніше, але з російськими прапорами ніхто з жителів не їздив. Тепер Росію тут ненавидять. Я не підтримував російську армію, бо все життя прожив в Україні та маю український паспорт. Нам добре та спокійно жилося при Україні. Усе влаштовувало. Нас звільняти не треба було. Росіяни звільнили нас від хорошого життя”, – розповідає Сергій.
Убитих жителів змогли поховати тільки позавчора
На горі ми бачимо багато спалених автівок. Серед них – залізяччя з машини, на якій двоє пенсіонерів намагалися втекти від обстрілів російських солдатів. Стареньких змогли поховати лише позавчора, бо ворожий вогонь щільно накривав село. Земля вся в завалах, людському одязі та хатньому начинні. Дитячі шкарпетки висять на гілках дерев.
А над головою вже вдруге за день пролітає ворожий “орлан”. Ще зранку Сили оборони збирали по шматках тіла обвуглених окупантів, що їх під час втечі кинула російська армія. Місцеві пригадують: окупанти забули свого живого побратима. Той розгублено бігав по селу, а згодом у полоні нарікав на свою країну, яка змусила воювати і кинула на забій.
Бачимо спалену ворожу “беху”, яка хотіла знищити український танк, кілька спалених цивільних автівок, якими безуспішно намагалися втекти рашисти під час контрнаступу українських військ.
Харківські волонтери допомогли знищити російські танки
22 вересня після деокупації волонтери благодійного фонду “Жовта допомога” в пошуках уцілілих першими дісталися до Канцедалівки – і потрапили під вогонь російського снайпера, танка та піхоти. Дивом вижили і передали українським захисникам інформацію про ворожі позиції. У підсумку ЗСУ знищили два російські танки.
Олександр Кусайко розповідає, як це було:
“Місцевий житель сказав, що треба заїхати в це село, де інколи стріляють, бо люди потребують допомоги. Може, ми не туди повернули, а може, “добродій” мав намір завести нас до окупантів. Виїхали на місцевість, побачили зруйнований міст, трупи російських солдатів і цивільних мешканців. Залишили автівки й почали гукати, чи хтось вижив. І тоді по нас почали стріляти з того боку ріки. Виявилось, там були російські війська. Я спускався з гори й бачив, як кулі за півтора метра від мого товариша бились об землю. Ми сховались за автівками. Троє наших волонтерів були за транспортом, а троє дивились, чи є поранені та живі. Я прийняв рішення евакуювати автомобілі, бо ми потрапили б у пастку, якби крайнє до виїзду авто вийшло з ладу. Сіли за кермо машин, виїхали в безпечну зону, заховали там автівки, повернулись і по раціях від хлопців дізналися, що по них також вели обстріл, працював танк. Ми були одягнені як цивільні, без розпізнавальних знаків ЗСУ чи ТрО, але по нас росіяни стріляли з танка, снайперської гвинтівки та автоматів. Мені прошили автомобіль зі снайперської гвинтівки, куля застрягла в ньому. Потім ми зв’язалися з військовими, які чекали артпідготовку по цьому району. Два дні вони вираховували, де знаходиться танчик. Він зробив постріл по наших цивільних хлопцях – і викрив свою позицію. Виявилось, що там два російські танки. За кілька годин їх знищили. Наша помилка допомогла наблизити Україну до перемоги”.
Сьогодні Канцедалівка повільно повертається до життя під українським прапором.
Куп’янськ-Вузловий. “Треба проводити м’яку українізацію, щоб повертати віру в нашу державу”
Знайомимося з Дмитром, який приїхав сюди із сусіднього Куп'янська-Вузлового, звільненого п’ять днів тому. Чоловік просить зателефонувати братові, військовослужбовцю ЗСУ і сказати, що він зі старенькими батьками вижив під окупацією.
Дмитро ризикує життям, бо добирається в Канцедалівку через не зачищену лісосмугу. За даними українських бійців, у сірій зоні досі може бути російський снайпер, який убив щонайменше 15 мирних жителів. Дмитро згадує, як 11 вересня в лісосмузі потрапив у полон до росіян. Ті вискочили з автоматами, зупинили його старенький мотоцикл і пів дня допитували про розміщення українських військ. Ледве відпустили живим, додає.
Волонтери фонду “Жовта допомога” пішим ходом через цю лісосмугу 1 жовтня потрапили до Куп’янська-Вузлового. Спростовують чутки, що його повністю зруйновано. Говорять, що не побачили там серйозних руйнувань і гуманітарної катастрофи, як у Куп'янську.
“Переважає приватний сектор, тому там є овочі, яйце, м'ясо, птиця. У селищі, як і на багатьох визволених територіях, наразі немає ні опалення, ні газу, ні електрики. Центральне водопостачання не працює, але є колодязі, з яких люди беруть воду та якось виживають. Потреби – паливо для генераторів, свічки, хліб, бо немає змоги його випікати без газу, а дров’яні печі далеко не в кожного, оскільки мало хто думав, що сусід на нас нападе і ми будемо змушені повертатись у початок 20 сторіччя, коли не було централізованого газопостачання. Куп’янськ-Вузловий потребує локальної допомоги для підтримки наших українських людей”, – каже Олександр Кусайко.
Люди сім місяців пробули під впливом ворожої пропаганди, мають інформаційний голод і нерідко проросійські настрої, вважає волонтер.
“Місцевий чоловік нам сказав: “У вас ніхто тут не питатиме, навіщо ви сюди прийшли. Але будьте обережнішими”. За його словами, була зустріч мешканців, і коли всі сп’яніли, то 90% присутніх почали звинувачувати у війні “бандерівців”. Це велика проблема, що люди настільки зомбовані ворожою пропагандою та звинувачують Україну в тих злочинах, які скоювали росіяни. Треба пояснювати людям, що вони помиляються, але таким чином, щоб не налаштувати їх ще більше проти нас”, – міркує Кусайко.
Фільтраційних заходів у селищі ще не було. На думку волонтера, варто проводити м'яку українізацію, щоб повертати місцевим жителям віру в нашу державу, а не в державу-агресора.
Повертаючись до Канцедалівки, волонтери помітили та демонтували розтяжку з протипіхотною осколковою ударно-дистанційною гранатою, а також виявили сліди перебування російського військового, який, вірогідно, і залишив смертоносні “подарунки” для українців.
