ГоловнаСуспільствоВійна

Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни. Частина шоста

Від LB.ua. Ми продовжуємо цикл публікацій щоденників маріупольського журналіста Івана Станіславського, який 20 днів прожив у заблокованому російськими військами місті і записував усе, що відбувалося з ним і з Маріуполем.

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Фото: Маріупольська міська рада

11 березня. День 16

Прокинулися раніше від звичного. Усю ніч працює авіація, а близько четвертої нас будять три потужні вибухи. У повній темряві лежимо з відкритими очима. Від вібрацій всередині підвалу повітря заповнюється пилом, дихати доволі неприємно. Зі стелі осідає побілка, і якщо лежати горілиць, то вона потрапляє в очі і спричиняє сльозогінний ефект. Після шостої дуже гучно в районі ринку. Чуємо, як вулицею проїхали танки. Потім стає відносно спокійно.

На вулиці знову сніг, п’ять градусів морозу. Люди вже готують. Біля входу в підвал актор драматичного театру О.А. гримким голосом розповідає байки. Попередню ніч він провів у підвалі, але потім знову повернувся з дружиною до квартири. Вона метушиться навколо нього, він постійно напідпитку та в образі. Пропонує скласти йому компанію, але, попри все, навіть найменшого бажання випити немає. 

Під будинком, біля сховища припарковано кілька автівок, крайня до ринку отримала уламок. Пласка залізяка завбільшки з долоню встрягла біля лобового скла, між капотом і крилом. Зайшла глибоко – швидкість була добряча. Якби влучила в когось, то, мабуть, розірвала б навпіл.

Обстріли йдуть за своїм графіком, ми – за своїм. Розпалити вогонь, скип’ятити чайник, приготувати їжу – бойове завдання на кожен день. Удома став на ваги – мінус 3 кг, при тому що зважуюсь не роздягаючись. Несподівано згадав, що С. залишав ключі від своєї квартири. Пішов подивитися, що там корисного можна взяти. Знайшов повний бойлер води, ліхтарик, батарейки та дещо з продуктів. Бачу, проспектом швидко проїхали два наші танки. Переходжу в кімнату, що виходить у двір, бо по броні може прилетіти. Вичікую, все тихо.

Отже, сьогодні варені яйця, печена картопля, а на десерт – шипучі льодяники.

Фото: EPA/UPG

Серед усіх нас найкраще харчове забезпечення має кіт. Напередодні вторгнення купили кілька акційних пакунків корму. Але чи то від стресу, чи, може, з інших причин він майже не їсть. Помітно схуд. Від звичних 7 кг лишилося хіба 4. Можна навіть втримати однією рукою.

Поки з І. збираємо у квартирі каструлі, щоб поставити на вогонь, прилітає десь у сусідні двори. Близько, але розуміємо, що не настільки, щоб була небезпека. Відстань до вибухів уже має для нас свою класифікацію: десь так далеко, що й не звертаємо увагу; близько, але безпечно; потенційно небезпечно; критично небезпечно. Вона склалася інтуїтивно, але інтерпретується майже безпомилково. Вибух, усі в під’їзд – третя категорія. Вибух, усі на землю – четверта.

Виходжу на вулицю, на стоянці крутяться сусіди. Невже влучило? Там же й моя машина. На майданчику три автівки. Новенька шоста "мазда" має діру в задньому склі з куряче яйце. Уламок пробив консоль і застряг у задньому дивані. КІА розкраяло бампер. А моя не отримала жодної подряпини! Укотре мені пощастило? Дістаю з багажника скотч, допомагаю сусідам склеїти докупи те, що можна. Хазяїн "мазди" О. розповідає, що машині трохи більше ніж рік. Він жив у Сартані, займався якимось транспортним бізнесом. Вочевидь, заможна людина. Каже, що коли купував, радів як дитина. А зараз розуміє, що це лише купа заліза, яка повинна його врятувати. 

Літак цілий день безперешкодно кидає бомби на місто. Ніяких ВПС і ППО в нас немає. Ближче до вечора хаотичний артобстріл з обох боків. Наші хлопці на тентованій вантажівці так само, як і раніше, б’ють по ворогу з пустиря і десь вшиваються. Відповідь на це стає все потужнішою, при тому лишається такою ж марною.

Інтенсивність обстрілів зростає, і близько п’ятої доводиться спуститися в підвал. За чутками, окупанти захопили 17 мікрорайон і лікарню, а завтра підуть у рішучий наступ. Торець будинку, в якому наше сховище, виходить на перехрестя. Кутові вікна - добра позиція, щоб контролювати обидві дороги. Якщо військові обладнають над нашими головами вогневу точку, куди тікати? Сподіваюся, цього не станеться.

У сховищі можна тільки чекати. Можна вигадувати собі якісь справи, щоб відволіктися, але фонове очікування присутнє завжди. Хтось чекає весни, хтось – ранку, хтось – закінчення війна. А хтось чекає, коли прилетить бомба і всіх уб’є. Так уже влаштоване це місце.

Фото: EPA/UPG

12 березня. День 17

Знову прокидаємося близько четвертої – авіація. З шостої міномет розстрілює вулиці, падає десь недалеко на перехресті.

Сьогодні вперше щось наснилося. Уві сні я був в Одесі й купував вініли, обирав чомусь death-metal. Ніколи його не слухав, напевно, це якась рефлексія цих жахливих днів.

До життя в підвалі звикаєш. Здається, це триватиме вічно і ніколи не скінчиться. Дивно, що ця думка вже зовсім не лякає. Не те що не лякає, а якось не викликає жодних емоцій. 

Вийти з підвалу вдалося тільки після десятої. Мороз мінус три. У небі постійно літаки, але сьогодні бомблять щось далеко від нас. Поки у квартирі набираю чайник, зі сходів долинає шум. Визираю у двері, сусід з п’ятого поверху тягне з кимось нагору морозильну камеру! Камера не інакше як з АТБ. Це ж треба! Вони справді сподіваються, що вона їм знадобиться.

Спускаюся, повз наше подвір’я біжать люди. Намагаюся розпитати, що коїться. З кожного по пів слова – і виходить така картина: у район супермаркету «Дзеркальний» приїхав танк «Азова»; військові сказали, що зараз тут буде бій і всім треба тікати. Ця новина напружує. До «Дзеркального» геть близько. Якщо почнеться заруба, вірогідність того, що накриє наш квартал, дуже висока. Виганяю І. з квартири в підвал і сповіщаю сусідів. Чекаю, поки закипить чайник, бо без води теж не дуже.

Минає година, поки починається перестрілка. Танк гатить на захід, його намагаються накрити мінометом. Щось горить. Але за звуками здогадуюсь, що танк щасливо покидає позицію, проїхавши Італійською вулицею. 

Міномет продовжує обробляти район, падає по житлових кварталах, але в наше подвір’я прильотів немає. Сьогодні нам пощастило, а комусь ні. Завтра може бути навпаки. Продовжую готувати. 

Біля "мазди" помічаю О. Від вибухових хвиль на склі полізли нові тріщини. Знову треба скотч, пропоную заклеїти повністю, бо може висипатися. Поки зайняті, не помічаємо, як ззаду підійшов якийсь чоловік. Одягнений у дорогу дублянку товстун із золотими печатками на руках. Раптово починає розповідати, що знайомі євреї з Одеси казали йому ще 20 лютого їхати за кордон, а він не послухав. Євреї – мудрі люди, а він, дурень, тепер сидить тут і сподівається, що його машина не згорить і він зможе поїхати.

Спонтанні розмови починаються і закінчуються спонтанно. На половині слова його перериває свист міни: ми – на землю, він – кудись убік. Упало десь неподалік. Дивимося з О. один на одного, лежачи обабіч його машини. 

У підвалі знову йду на сеанс вечірніх пліток. Кажуть, Азовсталь горів три дні, завод Ілліча цілий, порт також. Обіцяної вчора рішучої атаки не було. Нібито через «Азов». Якщо окупанти тут когось бояться, то саме полк «Азов». У принципі, з цим можна погодитися. З усіх підрозділів «азовці» завжди були найбільш умотивованими та безкомпромісними. Багато з них є корінними маріупольцями, з деким я особисто знайомий. Один – байкер-розбишака, інший – гітарист-тусовщик, третій – завсідник фестивалів, ще адвокат, футбольний хуліган, продавець з "Фокстроту", актор-аматор. Жоден не мав стосунку до будь-якої ідеології. Мені здається, вони просто зненавиділи тих, хто намагався зруйнувати їхнє життя. Разом вони склали «нацистський» батальйон і налякали всю російську армію.

Мої роздуми перериває якась п’яна дівчина. Вона вкладає в руки пляшку вина й урочисто каже: «Пригощайтеся! Розбито магазин "Вина світу"». 

Вмикаю ліхтарик, щоб роздивитися – Каліфорнія, червоне, мерло. Стає аж смішно. Показую пляшку І. Пам’ятаю, за кілька днів до війни вона казала, що хоче скуштувати американське вино. Ну от, ще одне бажання здійснилося. Спочатку отримали тривалий пікнік з їжею на багатті, а тепер і вино піднесли. Шкода, що її бажання здійснюються у такій збоченій формі. Домовляємось, щоб вона більше нічого не загадувала.

Фото: Маріупольська міська рада

13 березня. День 18

Шоста ранку, традиційна мішанина з пострілів і вибухів. Так хочеться прокидатися від стукоту дощу об підвіконня, а не від цього. Літак знову скидає бомби в район АС-2 і 23 мкр. Сидимо в підвалі, виходити ще небезпечно. Люди лають Зеленського - усі міста відбив, а Маріуполь кинув напризволяще. Інформації та зв’язку немає. Хтось каже, що Маріуполю надали статус міста-героя. Схоже, нагорода стане посмертною. 

Виходжу на вулицю варити обід. Десь ближче до полудня шість мін падає у двір через дорогу, за моєю спиною, горять автівки, стовп чорного диму здіймається набагато вище від дахів. Трохи висовуюсь з-за рогу. Ворог намагався поцілити в колишню будівлю дитячого садочка. Останні роки вона стояла пусткою, і зараз там нічого не було. Навіщо туди стріляти? Незрозуміло. Як завжди, більшість снарядів у мішень не влучили, міни поцілили в житловий будинок і на подвір’я. Очевидно, без постраждалих не обійшлося, але чи можу я чимось допомогти?

Трохи пізніше прилітає на наш бік. Наша черга. Десь за сто метрів попереду мого будинку також дитячий садочок. Також давно пустий, зачинений на ремонт кілька місяців. Почувши свист, уже на рефлексах розуміємо, що близько, і кидаємося з сусідами в під’їзд. 

Перший вибух застає мене перед дверми. Ударна хвиля вибиває скло в під’їзді, коли я забігаю. Віконна рама падає мені на голову, зверху обдає дощем зі скляних уламків. Нічого серйозного, велика ґуля на голові, склом порізало шапку та рукав куртки. Цього разу пощастило. 

З куртки вилізає пухова набивка й літає навколо нас разом з потоками повітря.

Окупанти цілеспрямовано б’ють по садочках та інших громадських закладах. Навіщо? Жодної навіть безглуздої гіпотези з цього приводу.

Фото: EPA/UPG

І. весь цей час була у квартирі. Завершивши куховарити, підіймаюся до неї. Збираємо пакет з їжею, коли розуміємо, що з ринку лунають знайомі мінометні залпи. Скоро буде відповідь. Тож заздалегідь відходимо від вікон у коридор. 

Сидимо біля дверей на табуретках, коли майже одночасно лунають два вибухи жахливої потужності. Підлога під нами ходить у всі боки, наче почався землетрус, навколо все гуде, з вікон падають книжкові барикади, на вулиці дзвенить розбите скло. 

Перша думка – щось прилетіло в будинок. Може бути пожежа, треба виходити. Але І. вчепилася в мене так сильно, що не можу підвестися. Ледве вдається її трохи заспокоїти. Потрібно швидше зрозуміти ситуацію, можливо, маємо лише кілька хвилин. Визираю – диво, всі вікна у квартирі цілі. У під’їзді, навпаки, винесло все разом з рамами, сходові прольоти завалені склом та уламками. Неймовірно, які ж все-таки пластикові вікна стійкі до вибухових хвиль! Будинок не горить, це добре. Дві авіабомби впали десь поруч із ринком. 

У сховищі сталася паніка. Від струсу в повітря здійнялося стільки пилу, що дихати стало неможливо, люди почали виходити на вулицю. Добре, що більше ударів не було.

Знову мета цього бомбардування лишається незрозумілою. Жодної військової цілі вражено не було. Упевнений, увечері тентована вантажівка знову приїде на своє місце. Однозначно: звідси треба їхати в Кальміуський район. Сьогодні, вочевидь, був найстрашніший день з усіх, але що буде завтра? 

Дивуюся з власної реакції на все це. Такої холоднокровності від себе не очікував. Емоцій просто немає. Ніби скінчилися. Навколо летять міни, а я: підкину дров, а то цей чайник ніколи не закипить. Падають бомби - я пишу собі щоденник. Чи боюся померти – ні. Скоріше боюся, що не вб’є відразу і разом зі мною буде мучитися ще й І. Саме ця думка трохи приводить до тями й примушує бути обережнішим. Якесь повністю неадекватне сприйняття ситуації.

Фото: EPA/UPG

Іван СтаніславськийІван Станіславський, Журналіст (Маріуполь)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram