Маріуполь усі вісім років війни – в зоні бойових дій, місто захоплювали й неодноразово обстрілювали. Як ви навчилися жити безпосередньо біля ДНР і російських армій?
Ми адаптувалися до війни. У 2014 році наша родина готувала підвал ― привозили туди продукти, воду. Мали «тривожні валізки». Діти це пам’ятають досі. А зараз наша родина не готується ні до чого ― «прилетіти» може і тут, і на фронті, куди ми їздимо волонтерити. Ми нікуди не втікаємо. Що встигну схопити зі собою ― схоплю. У мене навіть документи розкидані в різних сумках. Ми просто не маємо на це часу, бо вже організовуємо захист і допомагаємо фронту.
А в знайомих я навіть не запитую. Ми все це вже пережили 2014-го, тож у нас інакше реагують на новини, ніж у Києві, наприклад. Ми про це не говоримо, але, по суті, ми всі з ПТСР.
Які процеси й настрої зараз у волонтерському середовищі Маріуполя?
Я не входжу до волонтерських організацій, ми волонтеримо родиною. Але всі одне одного знають, звісно. Зараз військові, яким я допомагаю, будують нові бліндажі, тож їм потрібні вата для утеплення, плівки, скоби, цвяхи, дерево. Просять камери, перископи, оптику. Тобто волонтерська робота не закінчується. Але в мене іноді враження, що всі навколо живуть нормальним життям, людей про допомогу не допросишся. Людям ніби нецікаво, що до них може прийти війна.
Я входжу до громадської ініціативи «Межа безпеки», де також є військові, добровольці, інші волонтери. Ми збираємося на загальні обговорення, складаємо план дій на випадок офіційного вторгнення Росії. Не можу розголошувати, але стратегії в нас є.
Ви згадали, що «про допомогу не допросишся». Кого саме маєте на увазі?
Я говорила про тих, хто живе подалі від Маріуполя, від фронту. В основному зараз на заклик допомогти відгукуються маріупольці. Що далі від війни ― то більше байдужих.
Зараз у Маріуполі й на прифронтовій території багато груп іноземних медіа. Що вони очікують побачити, приїжджаючи до міста?
Так, зараз тут справді дуже багато іноземних медіа ― тільки завтра я працюватиму з чотирма групами. Коли ми їдемо ближче до фронту, спілкуємося з місцевими цивільними. Іноді вони, чуючи англійську мову, починають сваритися на США.
Що ж до емоцій, то журналісти очікують побачити тривогу й переживання через можливе офіційне вторгнення Росії. Вони хочуть почути якийсь більш-менш розумний коментар від пересічного маріупольця. Але це можна очікувати лише від тих, хто розуміє, що в нас війна з Росією вже зараз. А є й такі, що цього ніби не бачать.
А от коли ми на фронті спілкуємося з цивільними, журналістів дивує, що люди буквально живуть на війні і нікуди не їдуть. Так само очікують побачити якусь евакуацію Маріуполя, але місто нікуди не біжить, усе спокійно ― і цей спокій їх вражає.
Як близькість до війни впливає на споживання новин зараз? Як люди поруч з війною реагують на можливе загострення?
Особисто я переживаю, що виїжджають дипломати, і я вважаю, що це тільки додає паніки і дає карти в руки Путіну. Але я новини дивлюся, а найчастіше чую від людей, що вони їх не дивляться взагалі. Кажуть, що так спокійніше жити. Вони не аналізують ситуацію. Є місцеві проблеми ― дахи течуть, сніг треба прибрати. І в місцевих новинах більше цього звичайного життя. Можливо, людей це більше цікавить зараз, ніж загроза з боку Росії. Думаю, багато хто сказав би, що політика їх не цікавить і це все вигадки ― а от дах лагодити треба.
Мені взагалі здається, що середньостатистичній людині цікавіша власна безпека й інтереси. А от волонтери живуть інтересами країни й фронту. Для багатьох війна ― це щось далеке, поки не «прилетить» до них. Відчуття, що тільки тоді будуть більше допомагати армії. Мене ображає, коли люди мають «тривожну валізку» й збираються тікати в майбутньому, а не допомагають військовим уже зараз.
Чого вас навчило постійне життя поруч з війною?
Я більше живу на фронті, ніж поруч з ним. Але до Майдану мріяла переїхати в Росію, на етнічну батьківщину. Потім зрозуміла, що хочу свободи і дати її може тільки Україна. З війною розумієш, хто друг, а хто ворог, на кого можна сподіватися, а на кого ні.
Люди, що живуть у місті поруч з фронтом, а не на самому фронті, можуть адаптуватися. Коли чуємо важку артилерію, у соцмережах починається перекличка районів, люди телефонують одне одному. Як тільки стає тихо, тривога спадає, люди відразу стають спокійнішими. Тоді про війну ніхто й не згадує. Близькість до фронту викликає тривогу, тільки коли цей фронт чутно. В інший час ― так само, як у Києві, наприклад.
Війна навчила нас мобілізації, ми можемо активізуватися за потреби. Знайомі військові кажуть, що регулярно чують, як «та сторона» тестує авіаційну техніку, хоча раніше такого не було. Але ми маємо уявлення, як діяти в разі чого. І ми побачили, як може повертатися життя в райони обстрілу ― як от зі Східним. Життя там таке саме, як було до війни ― деякі люди навіть забувають дату обстрілу. І це нормально ― не можна весь час жити страхами. Війну і так весь час чутно поруч.
Чого місто очікує зараз?
Ніхто не думає, що Маріуполь знищать. У крайньому разі очікують короткотермінової евакуації й швидкого повернення додому. Хто хотів продати квартиру ― продав, хто звик тут жити ― не смикається.
Звикнути до життя поруч з війною теж можна. Особливо, коли обстрілюють часто. А коли рідше й голосніше ― тоді лячно стає. Тут є «та в нас це щодня, ми вже уваги не звертаємо». А от коли «прилітає» в мирне життя, усе ніби заново. Але мені хотілося б, щоб Україна не забувала, що йде війна, і щоб допомагала армії. Бо «прилетить» чи ні ― а Росія у нас тут з 2014 року.
