“Хто переконаний, що РФ нам вивчати не треба, не треба будувати своїх стратегій щодо них, не спроможні мислити в категоріях перемог”
Ідентифікація “свій-чужий” є запорукою виживання. Первісна людина спершу дізнається у подібного собі “якого ти роду-племені?”, щоб знати - битися чи домовлятися. Маленьку дитину навчають розрізняти, де “кака”, а де “цяця”. Велику дитину привчають до визначення, де “зрада”, а де “перемога”.
Глобальне функціонування системи “свій-чужий” для політичної нації визначає культура. Щоб вижити, треба знати, хто ти є і чим ти відрізняєшся від того, ким тим бути не хочеш? Хто такі “інші” і чим вони відрізняються від тебе? В чому є різниця між нами і громадянами Російської Федерації? Як пояснити цю різницю іншим народам, щоб вони не заважали нам реалізовувати ідентифікацію “свій-чужий” прагненням влаштувати цивілізований обмін думками з росіянами? Це потрібно для виживання.
Однак для перемоги цього вже недостатньо. Якщо у вас, шановні українці, крім бажання “вижити” є ще бажання “перемогти”, то займатися виключно собою - це занадто мало, щоб плекати таку амбіцію. Якщо хтось каже “нам треба усвідомити хто ми є, в чому наша історія, а Росією нехай займаються самі росіяни”, а в наступному реченні, так само, впевнено каже, що “ми отримаємо контроль над кордонами 1991 року” - це означає, що ця особа бреше. Свідомо чи несвідомо.
Для ідентифікації за принципом “свій-чужий” необхідно не тільки достеменно знати, хто ти є (тобто проводити ідентифікацію “свій”), але й конче необхідно максимально глибоко і детально знати, хто такий “чужий” і які його характеристики, щоб вчасно ідентифікувати “чужого”, а потім успішно його перемогти.
Люди, переконані, що росіян і Російську Федерацію нам вивчати не треба, не треба будувати своїх стратегій щодо них, а треба сконцентруватися тільки на самих собі - це ті, хто не спроможний мислити в категоріях перемоги.
Звичайно, завжди можна повернутися у первісний стан і сказати, що “всі, хто не є свій, є чужими”. Але цивілізаційна еволюція довела, що це програшний сценарій.
Коли хтось переконує, що буде підтримувати тебе стільки, скільки тобі буде потрібно, але потім очевидно демонструє своєю поведінкою, що за цими словами нічого конкретного не стоїть, як класифікувати такого суб’єкта? В які моменти він буде “свій”, а коли доведеться констатувати, що він “чужий”?
Очевидно, що багатьом людям, в тому числі на найвищих воєнно-політичних посадах в Україні, внутрішньо важко прийняти те, що до ворога необхідно ставитися як мінімум настільки ж уважно, як і до себе. Не дарма кажуть “тримай друзів близько, а ворогів ще ближче”. Натомість люди, що залишилися в інфантильній дихотомії “кака-цяця” знають, що “каку” треба максимально оминати.
От тільки у сучасному світі метамодерна ситуація ускладнюється у геометричній прогресії. Людина в інфантильній позиції шансу на перемогу не має. Бо кожен суб’єкт може амбівалентно і одночасно відігравати роль і “свого”, і “чужого”, в залежності від нашої конкретної мети і конкретного моменту часу. Метамодерн - це про сприйняття реальності, а не про саму реальність. Це світ, де ніщо не є правдивим і все можливо.
Такий світ означає, що для омріяної перемоги вже не вистачає знання і “свого”, і “чужого”. Необхідно ще дуже чітко визначати свою конкретну мету і бажання в конкретний момент часу.
Таким чином, єдино можливим шляхом до перемоги може бути ефективна робота системи “свій-чужий”, яка містить:
● знання про те, хто ми є, чого ми прагнемо і яким бачимо своє майбутнє;
● глибоке знання нашого ворога, в яких подобах він виступає всередині і за межами нашої країни, яке майбутнє для нього є можливим, і яке майбутнє для нього хочемо ми;
● як ми можемо сформулювати наші бажання і нашу мету в кожен конкретний момент часу.
У разі якщо хоча б один з аспектів цієї системи не спрацює - про перемогу можна забути. Через зламану систему “свій-чужий” представникам бізнесу чомусь здається, що військова форма одягу може їх потурбувати. Через зламану систему “свій-чужий” таксист вважає вимогу говорити українською агресивною поведінкою. А інші люди роблять цього таксиста привабливим політичним інструментом, якого необхідно підтримати і використати для свого піару і просування. Через зламану систему “свій-чужий” ми вимагаємо весь світ почути і зрозуміти нас, але інших людей ми чути і розуміти не збираємося.
В такій ситуації треба забути про слово “перемога” зовсім, як і про відновлення кордонів 1991-го року, і вже точно забути про те, що щось там, десь там розвалиться само “як роса на сонці…”
“Спочатку - наша воєнна перемога, потім - трансформація РФ”
Найкраще формулювання Української Перемоги написав Валерій Пекар:
“Перемога — це мир, який для нас кращий за попередній. Мир, такий самий, як попередній, — це не перемога. Мир, кращий за попередній, — це коли Росія ніколи більше не загрожує Україні. А цього не можна добитися лише військовими методами, потрібні також політичні. Незворотні зміни мають статися в самій Росії”.
Вказане формулювання більш широко і детально розкривається в “Маніфесті сталого миру”, який, як видається, відкидається представниками сучасного воєнно-політичного керівництва України, тому що в них зламана система “свій-чужий”.
Ключовим аспектом сталого миру є політичні зміни всередині Російської Федерації, які нерозривно пов’язані з залишенням суверенної території України усіма воєнізованими угрупуваннями ворога, відновленням територіальної цілісності України.
При цьому відновлення територіальної цілісності України може бути як причиною, так і наслідком політичних змін всередині Російської Федерації. Здебільшого експерти (включно зі мною) не вірять у будь-які зміни всередині РФ, які б дозволили звільнити Україну. А тому звільнення України стане запорукою змін в РФ. Спочатку - воєнна перемога, потім - трансформація РФ.
Однак звільнення України залежить від рішень США, Великої Британії та Європейського Союзу. При чому, кожен з цих західних партнерів України чітко артикулював, що неконтрольований розпад Російської Федерації або будь-які соціально-політичні катаклізми всередині РФ не є в їхніх інтересах.
Це означає, що кожен український можновладець, який зараз повторює мантру “Росія розпадеться!”, “Росія розпадеться!” повинен усвідомлювати, що він відтерміновує надання Україні необхідної воєнної допомоги…
Редакторка видання “Politico” Сьюзан Глассер, яка написала для “New Yorker” політичний портрет радника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана, зазначила у своїй статті, що, за словами одного з колишніх чиновників США, який давав їй коментарі, “перемога України створила б виклик для американської зовнішньої політики, оскільки вона “загрожувала б цілісності російської держави та російського режиму та створила б нестабільність у всій Євразії”.
Також Сьюзан Глассер пише, що Джейка Саллівана дуже турбує деокупація Криму, оскільки тоді у росіян будуть підстави виконати свої ядерні погрози. Інший коментатор, ім’я якого Сьюзан Глассер не згадує, пояснив їй, що “це не те, що вони думають: о, ми дамо їм ATACMS, а потім Росія атакує НАТО. Це тому, що вони усвідомлюють, що вони ведуть війну, яку не можуть собі дозволити ні виграти, ні програти”.
Звісно Салліван не погодився з такою інтерпретацією, сказавши, що “вони не борються за нічию”, але повинні шукати найкращі виходи з ситуації в інтересах американського народу.
І тут доцільно знову згадати ефективну роботу системи “свій-чужий”. Нам потрібно прийняти як факт, що інтереси американського народу в цій війні з Росією та інтереси українського народу - це не одне і те саме. І в цьому немає нічого поганого. Оскільки якраз у Джейка Саллівана система “свій-чужий” працює на “відмінно”. Це наша система “свій-чужий” не працює як слід.
“Ніякого розпаду Російської Федерації не буде, тому що він нікому не вигідний”
Так чи інакше, ніякого розпаду Російської Федерації не буде, тому що він нікому не вигідний. Це означає, що дезінтеграційні процеси будуть тривати, адже усі імперії розпадаються, але проблема в тому, що розпад може відбутися як завтра, так і через 40-70 років. Чи готові ми до того, щоб Російська Федерація продовжувала існувати в такому стані як зараз ще 40-70 років?
Яка ж форма існування Російської Федерації може нас влаштувати? Ось це і є ключовим предметом дискусії, яка повинна бути в українському суспільстві, а її немає. Немає, бо українське суспільство утримується у максимально можливому інфантильному стані зусиллями тих, хто керує єдиним телемарафоном та створив завищені очікування від ситуації на полі бою. Ці завищені очікування загнали верховного головнокомандувача у глухий кут і не дають йому, як видається, можливості політичних маневрів.
Пакет фінансової допомоги ЄС розміром у 50 мільярдів євро блокують проросійський президент Угорщини Віктор Орбан та прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо. Представники трампівського крила Республіканської партії США блокують пакет американської допомоги Україні.
Іран, ініціювавши атаку на Ізраїль, нівелював усі наші дипломатичні сподівання на вибудовування взаємовідносин з мусульманськими країнами Близького Сходу та Африки.
У цих умовах ми продовжуємо повторювати магічні мантри про “розвал Росії” замість широкого суспільного обговорення стратегій та їх гнучкості.
Виходом із ситуації є об’єднання зусиль державного апарату та громадянського суспільства навколо ініціатив “Формули миру президента Зеленського” та “Маніфесту сталого миру”. І тут не йдеться про створення якогось одного документу з двох. Вони можуть продовжувати існувати нарізно, але критично важливою є дифузія інформації та експертизи між двома процесами вдосконалення і реалізації обох ініціатив. Особливо в контексті того, що успіхи досягнуті у Джидді є, практично, нівельованими через загострення арабо-ізраїльського конфлікту, в якому Україна підтримує Ізраїль, після того, як Володимир Зеленський запропонував свій візит до Тель-Авіву.
Центральне місце у цій роботі має бути віддане конструюванню плану трансформації РФ без її дезінтеграції. Який конкретний стан існування РФ може бути запорукою відсутності загроз для світу і для України, включно з відновленням територіальної цілісності.
В цьому плані трансформації потрібно чітко описати, який формат політичного ладу в РФ може влаштувати Україну? Як там працюють інституції і хто може бути сепаратним партнером України, обравши гроші і майбутнє, замість лояльності Володимиру Путіну? Хто і як буде робити трансформаційні процеси в РФ і як ми зможемо впливати на їх хід?
Якщо ми зможемо відповісти на ці запитання, то такі відповіді чітко вкажуть нам, хто є “своїм”, а хто “чужим”. Відповідно це знімить проблему дискусії “хороших руських”. Якщо в нас є чіткий план, то тоді той, хто допомагає його реалізовувати - наш партнер. Той, хто заважає - наш ворог. І не має значення, якою мовою він чи вона говорять, чи яким чином поводять себе, якщо допомагають досягнути цілі, яку ми перед собою поставили, якщо працює система “свій-чужий”.